13

Ранок четвертого дня почався тихо – Техьона не будили. Як і домовились, Намджун організував його транспортування до приватної клініки, де лікар Чхве з асистентами провели всі необхідні дослідження: МРТ, рентген, ультразвукові дослідження внутрішніх органів, лабораторні аналізи.

Попередні результати показали: серйозних ушкоджень немає, внутрішні органи без ушкоджень, кістки цілі, лише зовнішні травми (ссадна, синці, розсічення), які вже заживають, та травмовані суглоби.

Остаточні висновки за аналізами очікувались через кілька днів, але вже зараз було зрозуміло – стан стабільний.

Після обіду Техьона привезли назад до будинку Чонгука. Його не стали будити – денна медсестра, оцінивши його дрімотний стан, вирішила зачекати на природне пробудження.

Так і сталося.

Близько 16:00 він відкрив очі – ясні, свідомі – медсестра одразу помітила різницю. Вона обробила розсічену брову та губу, перевірила інші пошкодження, переконалася, що він адекватно сприймає реальність.

Його спокій та зібраність дали підстави вважати – сьогоднішній день пройде без істерик.

Про стан одразу повідомили лікарю Чхве, а той – Намджуну.

Коли Намджун отримав повідомлення від лікаря Чхве про стан Техьона, він негайно пройшов до кабінету Чонгука. Він показав йому текст:

— Сьогодні, напевно, ідеальний день. Ти зможеш поговорити з Кімом. Може, варто відвезти тебе додому? Я можу бути поруч під час розмови або залишити вас наодинці.

Чонгук замислився. Він не міг пояснити чому, але відчував — ця розмова пройде нормально і без посередників.

— Дякую, Намджун. Я сам.

 

***

 

Робочий день закінчився як зазвичай. Чонгук вийшов з офісу в звичний час і поїхав додому.

Переступивши поріг, він одразу відчув зміни в атмосфері будинку.

«Мабуть, це тому, що Кім уже не спить», — подумав він.

Не переодягаючись в домашній одяг, лишившись у брюках і сорочці, тільки знявши піджак, він одразу пішов до гостьової кімнати. Двері були трішки відчинені.

Прислухавшись, він почув тихий, спокійний голос медсестри — вона давала Техьону рекомендації щодо догляду за ранами.

Це його здивувало.

«Перше питання, яке я їй поставлю», — вирішив Чонгук, залишаючись у дверях.

Він м’яко постукав. Медсестра обернулася, усміхнулася йому, і він жестом запросив її до коридору.

— Добрий вечір, пане Чон.

— Добрий вечір. Він не спить?

— Ні, він при тямі, і з ним усе гаразд.

Чонгук уточнив:

— Ви маєте на увазі його психічний стан?

— Так. Він абсолютно спокійний, свідомість ясна. Вже кілька годин як прокинувся — їв, ходив у ванну, тепер просто відпочиває.

— Я чув, ви давали йому рекомендації щодо перев’язок.

— Так. Сьогодні лікар Чхве вирішив, що якщо Ви не бажатимете нашої подальшої присутності, ми можемо піти. Відновлення йде добре: внутрішніх ушкоджень немає, шийний ортез сьогодні знімемо. Залишаться лише еластичні бинтування кистей, стоп і обробка зовнішніх ран. Усі препарати та інструкції залишимо. Ви завжди можете зв’язатися з лікарем, якщо виникнуть питання.

Чонгук кивнув:

— Дякую. Я повідомлю вам своє рішення після розмови з Кімом.

Медсестра погодилася, і він запропонував їй очікувати у вітальні або на кухні, пригостившись кавою. Глибоко вдихнув і відчинив двері до кімнати.

Його кроки були тихими, але Техьон одразу підняв голову — мабуть, сподівався побачити медсестру, але замість неї перед ним стояв незнайомець.

Техьон сидів на ліжку у футболці та спортивних штанях Чонгука. Шийний ортез все ще на місці. На тілі виднілися пластирі та блискуча від мазі шкіра. Світле волосся було трохи розкуйовджене, що йому дуже личило. Очі широко відкриті, губи розслаблені. Вечірнє світло з вікна освітлювало його обличчя.

Хоча його поза була спокійною, Чонгук відчув — Техьон напружився, побачивши його. Він кліпнув кілька разів, намагаючись зібратися.

— Добрий вечір, Кім Техьон. Мене звати Чон Чонгук.

Він наблизився, спершись стегнами об стіл, намагаючись виглядати максимально розслабленим. Але Техьон лише дивився на нього, не кліпаючи.

— Ти зараз у моєму будинку. Ми за межами Сеула, до центру близько 45 хвилин без заторів. Будинок двоповерховий, досить великий, — Він показав у вікно. — Тут є двір, спортзал і навіть басейн. Якщо хочеш, можу провести екскурсію.

Тиша.

— У тебе, мабуть, багато запитань. Я розумію це і готовий відповісти на будь-які з них.

Техьон прочистив горло і вперше заговорив:

— Дякую. Частково я в курсі.

Голос виявився несподівано низьким і бархатним — приємний сюрприз для Чонгука.

— Я розповім тобі решту деталей. Якщо ти готовий говорити.

Техьон мовчав.

— Скажи, будь ласка, ти розумієш, хто я?

Техьон повільно негативно похитав головою.

Чонгук злегка схилив голову й усміхнувся.

— Так, я теж раніше тебе не знав. Наскільки пам’ятаю, нас ніколи офіційно не представляли один одному. Лише наші батьки були знайомі.

Він зробив паузу, обираючи слова.

— Я той самий «Чон». А ти — той самий «Кім».

Голос його звучав тихо, але чітко.

— І, як би жахливо це не звучало, але в тій аварії загинули саме наші батьки.

Техьон опустив погляд, глибоко вдихнув. Чонгук уважно спостерігав за ним, але не побачив ознак сліз чи майбутньої істерики. Лише спокійне, хоч і напружене, усвідомлення.

Коли Техьон підняв очі, його голос був рівним:

— Так… Я теж думав про те, наскільки це все дивно.

Він ковтнув.

— Я пам’ятаю той день. Зараз — дуже чітко, у всіх деталях. І я не бачу причин. Не пам’ятаю нічого, що б вказувало на підставу. Навпаки — все здається справді випадковим.

Чонгук кивнув.

— Ми з моїм помічником, Намджуном, теж багато про це говорили.

Він додав трохи тихіше:

— Кім Намджун — керівник служби безпеки моєї корпорації. І мій друг.

Чонгук злегка нахилився вперед, його голос звучав рішуче:

— Він дуже старанно займався цим питанням усі ці три дні. Перевірив усі можливі версії, але нічого не знайшов.

Він розвів руками:

— Все вказує на те, що аварія була випадковою. Як би фантастично це не звучало. Наші батьки майже не спілкувались, ми з тобою взагалі були незнайомці. І саме в той день, в той вечір, на тому перехресті…

Техьон, наскільки дозволяв шийний ортез, кивнув.

— Я думаю, ти розумієш, чому ти тут, — продовжив Чонгук.

Техьон відповів тихо:

— Так, гадаю, розумію.

Він зачепив головне питання:

— Але я не знаю, хто мене врятував. Ви щось знаєте про це?

Чонгук похитав головою:

— Ні. Намджун знайшов тебе у провулку біля того перехрестя — ти був без свідомості. Він впізнав тебе й забрав. Але хто саме витягнув тебе з машини ми не знаємо.

Він зітхнув:

— Намджун залучив усі свої джерела, але нової інформації немає. Поки лише факти. Але ми продовжимо розслідування. Навіть якби ти не хотів цього, я б все одно це робив.

Техьон знову кивнув, погоджуючись.

— Тому ми хотіли обговорити з тобою, що робити далі, — сказав Чонгук. — Я наполягаю, щоб ти залишився в цьому будинку. Але… — він зробив паузу, — ми з Намджуном готові вислухати твої думки.

— Пане Чон… — почав Техьон, але зупинився, коли побачив легке насуплення на обличчі співрозмовника.

— Я вдячний, що Ваша людина мене знайшла. Вважаю, що це теж можна назвати порятунком. Того вечора мене врятували двічі: хтось витягнув із машини, а хтось — забрав з провулку. Тож я справді дуже вдячний.

Він замовк, опустивши очі на свої руки.

Чонгук м’яко перервав паузу:

— Техьоне, ми з тобою зараз у дуже схожих ситуаціях. Ти в моєму домі не як полонений і не як конкурент. Ти тут як рівний, як гість.

Він витримав паузу.

— Тож, будь ласка, не називай мене «паном». Просто Чонгук.

Техьон підняв погляд:

— У нас, мабуть, велика різниця у віці… Мені 23.

— Мені 32, — відповів Чонгук.

— Тоді, можливо, варто називати Вас «хьон»?

Чонгук заперечливо похитав головою, але в очах блиснула цікавість:

— На публіці — хоч «хьон», хоч «пан». Але тут, вдома… Просто Чонгук. І на «ти». Без офіціозу.

Техьон кивнув:

— Я постараюся… Отже, Чонгук.

Ім’я звучало з його губ так природньо, ніби вони знали один одного роками.

Його звук — цей низький, бархатний голос — змусив Чонгука мимоволі прикрити очі на мить. По шкірі пробігли мурашки. Він відчув легке поколювання, що розлилося від грудей до кінчиків пальців. Щось невловиме, але дуже приємне.

«Що, чорт забирай, відбувається?»

Цей хлопець…

Навіть у непритомному стані він випромінював якусь незвичайну енергію. А тепер, коли він був перед ним цілком свідомий — з тим виразним поглядом, з тією врівноваженістю у кожному русі — Чонгук не міг не дивуватися.

Як у одній людині може зібратися стільки всього?

Чонгук слухав уважно, не перериваючи. Його погляд був відкритим, а поза — розкутою, ніби він усім своїм виглядом казав: «Я тут. Я слухаю.»

Техьон продовжив, і його голос звучав спокійно, але з нотками вразливості:

— Я не хочу повертатися в ту квартиру, де ми жили з батьками. Лікар Чхве згадував, що до мене можуть бути питання від ЗМІ чи… — Він невиразно махнув рукою. — Може, ця аварія й була випадковою, але безпеки це не додає. А там я буду зовсім сам. І я…

Він зупинився, відчуваючи, як дивно звучать ці слова вголос. Але це була правда, і,  проговорюючи її, він відчув полегшення.

— Я не знаю, як жити самостійно. У мене буквально кілька друзів, і в кожного своє життя. Можна, звичайно, зняти іншу квартиру, але… — Він знизив голос. — Я не вмію це робити. Все життя був з батьками. Тож формально «куди йти» у мене є, але я не хочу туди. І ще й у такому стані…

Техьон підняв очі на Чонгука:

— Лікар Чхве сказав, що я можу залишитися тут. Тож якщо Ви… — Він ледь помітно запинаючись, поправився: — Якщо ти теж пропонуєш, я погоджуюсь. Давай поки не заглядати далеко. На кілька днів. Тиждень. Може, два. Або доки не одужаю.

Погляд Чонгука став теплішим. Він не поспішав з відповіддю, даючи Техьону зрозуміти: його слова не сприймаються як слабкість.

— Ти залишишся, — сказав він просто. — Скільки потрібно. І не турбуйся про решту — навчишся.

Не додав «Я допоможу», щоб не звучало як зверхність. Але саме це малося на увазі.

Техьон обвів кімнату поглядом:

— Мені подобається ця кімната. Якщо ти не проти, міг би залишитися тут.

Він згадав про аджуму, яка вже запропонувала допомогу:

— До мене заходила аджума. Ти так її називаєш, і вона попросила, щоб я теж. Вона допоможе з побутовими речами.

Чонгук кивнув:

— Я радий. Залишайся. Вважай цю кімнату своєю — вона все одно була гостьовою, пустувала. І я навіть радий, що в цьому будинку хтось ще «наповнить її теплом».

Він на мить завагався, відчуваючи, що це прозвучало надто особисто. Але Техьон лише спокійно дивився на нього без ніякого дискомфорту.

— Я тут живу один, — пояснив Чонгук. — Спочатку була квартира в центрі, а тепер цей будинок. Мені подобається самотність. Але якщо життя змінилося для нас обох, і ми тепер без батьків… Можливо, ми зможемо допомогти один одному пережити це. І одужати швидше.

Техьон тихо відповів:

— Так.

Чонгук продовжив:

— Ти маєш повну свободу. Я вранці виїжджаю, повертаюсь близько сьомої. Іноді буваю на переговорах чи вечерях, але здебільшого — вдома. Ти ж можеш відпочивати, займатися в спортзалі – знаю, що тобі потрібна реабілітація, – виходити у двір, коли схочеш.

— Дякую, — сказав Техьон.

— Ти точно живеш один? — перепитав він.

— Так. У мене немає сім’ї, і зараз я не в стосунках. Тож компанія мені навіть приємна. — Чонгук посміхнувся. — Не чекаю, що ми станемо друзями, але принаймні можемо розмовляти.

Техьон погодився.

— Як почуваєшся зараз? — запитав Чонгук. — Можу показати тобі будинок.

Техьон глибоко вдихнув, обережно поворухнувши шиєю:

— Якщо чесно, дуже хочу пройтися. Поки що мої маршрути — від ліжка до ванної і назад.

Чонгук посміхнувся:

— Тоді ходімо. А трохи пізніше повечеряємо.