6

Колись, дуже давно, Чімін був зовсім іншою людиною — життєрадісним, ніжним хлопчиком. У нього був легкий характер, він багато сміявся, легко знаходив спільну мову з іншими дітьми. Мати не була дуже теплою жінкою, але йому вистачало доброти нянь, помічників, друзів. Єдиною людиною, яку він не просто не любив, а й трохи боявся, був його батько — жорстокий, непохитний, грубуватий. Його рішення не підлягали обговоренню.

Маленький Чімін любив співати, танцювати, одягатися в яскраві речі, гратися з іграшками, фантазувати і вигадувати історії. У молодших класах йому дозволяли відвідувати будь-які гуртки. Але все змінилося, коли він перейшов у середню школу.

Одного разу батько викликав його до себе і холодно пояснив: поки що Чімін єдиний спадкоємець. Навіть якщо з’являться брати, саме він, як старший, успадкує корпорацію. Тоді хлопець ще не до кінця розумів, що це означає. Повне усвідомлення прийшло пізніше, коли батько заборонив улюблені гуртки, змінив гардероб, обмежив коло спілкування. До кінця школи Чімін був завантажений навчанням, репетиторами та додатковими заняттями.

Вибір університету був очевидним — бізнес. Він не заперечував, не маючи чіткого уявлення про власне майбутнє. Життя в такій родині давало чітке розуміння долі. Поки батько був просто суворим, Чімін погоджувався — навчання давалося легко, особливо точні науки, економіка, політика. Він міг підтримати будь-яку розмову з батьком та іншими дорослими.

Але все змінилося на першому курсі. Батько оголосив, що вільний від навчання час Чімін має проводити на стажуванні в компанії. Він мав включитися в бізнес-процеси, вивчати всі аспекти роботи, щоб до закінчення університету бути готовим очолити корпорацію.

Точних строків не було, батько не довіряв конкурентам і не знав, скільки ще протримається. Він просто мав бути впевненим, що спадкоємець готовий.

Батько готував Чіміна саме до ролі спадкоємця. Якщо з ним щось станеться, син мав бути готовим одразу очолити корпорацію й повести її до процвітання.

На початку першого курсі Чімін ще тримався. Йому навіть подобалося вивчати бізнес — це було нескладно, він швидко розумів принципи роботи компанії. Але йому дуже не сподобалося, як батько «закрутив гайки»: навчання, робота, нуль особистого життя. Друзі, хобі — усе зникло.

І тоді Чімін почав бунтувати.

Пірсинг. Екстравагантні стрижки. Фарбоване волосся. Він став тікати з пар, пропадати в клубах, випивати. Знайомства, які шокували батька. Сварки. Нерідко було, що старший Пак бив його, але Чімін не здавався. Це тривало весь другий і половину третього курсу.

До того ж, мати, яка завжди була холодною, але єдиною близькою людиною в дитинстві, нарешті пішла. Вона втекла до Китаю, знайшла нового чоловіка. Батько залишився без спадкоємців — жодна з його коханок чи куплених жінок не погодилася народити йому дитину.

Чімін став єдиною надією.

Тому старший Пак здався. Вони уклали угоду.

Чімін отримує окрему квартиру і гроші, які витрачає як хоче. Може виглядати як завгодно. Батько не лізе до друзів, стосунків чи хобі.

Натомість Чімін закінчує університет із відзнакою. На роботі виконує всі доручення ідеально.

Але були речі, які батько не знав.

Танці. Він ніколи не кидав їх. У ритмі, серед тіл, що зливалися в єдиному пульсі, він був собою — не Паком, не втіленням чужих очікувань. Просто Чімін.

Юнгі. Вони зустрілися на танцювальній вечірці, де музика була голоснішою за розум. Той прийшов туди з другом, місцевим ді-джеєм, який крутив його треки. Мін Юнгі. Музикант-тінь, який працював у студії, аранжував чужі хіти, писав пісні на продаж. А для себе писав щось інше. Щось гостре, сире, немов розкритий нерв. Під псевдонімом Suga.

Його орієнтація. Чімін зрозумів, що його приваблюють хлопці, ще в підлітковому віці. Але приховував навіть від себе — боявся батька. Лише під час бунту дозволив собі стосунки: нетривалі, іноді на одну ніч. Після університету навіть це зникло — знайти когось, хто не гнатиметься за грошима та статусом Паків, було неможливо.

Але Юнгі… Він не хотів грошей. Не злякався, коли дізнався. Просто стиснув Чіміна за руку і прошепотів: «Я люблю тебе, а не твоє прізвище».

Тепер Чімін носить костюми вдень, але залишає пірсинг. Танцює, але тільки там, де може бути справжнім собою. Має стосунки, про які ніхто не має знати.

Ціна свободи — повна віддача корпорації. І сьогодні він перетнув межу.

Того вечора клуб був забитий до тісноти, музика глушила думки, а стробоскопи різали очі — ідеальне місце, щоб забути, хто ти. Два хлопці серед натовпу. Ні титулів, ні прізвищ, ні проклятих очікувань. Просто Чімін та Юнгі.

Вони познайомилися без церемоній. Без розпитувань. Два тіла, що злились у танці. Нічого особливого. Звичайна вечірка.

А потім місяці, коли Чімін мовчав. Про родину. Про те, що значить бути «тим самим Паком». Він боявся: один невірний крок, і ця крихта примара щастя розсиплеться. Але Юнгі не тиснув. Не витягував із нього правду кліщами. Він просто був поруч. Готовий чекати.

І коли одного разу Чімін розкрився — випалив у нерівному подиху: «Я… Я той самий Пак» — Юнгі лише знизав плечима.

— Ну і що? — його голос був спокійним. — Я люблю не Пака. Я люблю тебе.

Він притягнув Чіміна до себе, і той відчув, як його грудям знову стало легко дихати.

— Я подбаю про нас, — прошепотів Юнгі йому в губи. — Просто дай мені цю можливість.

Квартира Юнгі була єдиним місцем, куди не ступала нога охоронця, де не було жодної камери, про яку ніхто не знав. Тут він міг дихати. Тут був лише він і Юнгі.

Сьогодні він ішов саме сюди. Не в холодний родинний особняк, не в офіс корпорації, не у власну квартиру в елітному житловому комплексі, а туди, де пахло кавою, яку Юнгі завжди варив занадто міцно, де з телевізора лунали звичні коментаторські репліки про баскетбол, де його не питали нічого. Просто чекали. Просто були поруч.

Він знав, що Юнгі прийме його в будь-якому стані. Навіть у такому — з порожніми очима, з руками, що ледве не тремтіли після того, що сталося сьогодні. Після першої смерті, яка лежала тепер на ньому.

Балкон. Ніч. Місто внизу — мільйони вогнів, мільйони життів, які він ніколи не пізнає. Пачка сигарет, викурена до останнього диму, до останнього вдиху отрути, яка, здавалося, була єдиним, що могло зараз його вгамувати.

Він більше не міг.

Бізнес сам по собі його не лякав. Навпаки — він завжди знаходив у ньому щось захоплююче: стратегії, розвиток, складні рішення, які змінюють правила гри. Але методи батька… це було щось гниле, щось, що роз’їдало його зсередини. Спочатку були невинні доручення — поговорити, домовитися, підкупити. Потім — підставити, зламати, знищити конкурента. А сьогодні…

Сьогодні вперше він підписав смерть.

Не своїми руками. Але через його дії.

Йому було двадцять вісім. Він мав усе: освіту, гроші, владу, кохання людини, яка бачила в ньому не Пака, а просто Чіміна. І водночас — нуль справжньої свободи. Нуль права сказати «ні».

Остання сигарета догоріла. Він розтушив її в попільничці, переповненій недокурками, зім’яв порожню пачку і залишив на столику. Разом із запальничкою. Разом із частиною себе.

Коли він зайшов у кімнату, там було спокійно і затишно. М’яке світло торшера, гіркий аромат кави, яку, напевно, Юнгі все ж зварив, і телевізор, де коментатор ще вів репортаж про матч.

Юнгі підвівся з дивана, підійшов до нього і просто обійняв.

— Як ти?

— Дякую. Зараз усе добре.

Це була брехня. Але саме в цю мить, відчуваючи тепло Юнгі, його руки на своїх плечах, його спокій, Чімін знав — рішення, прийняті там, на балконі, вже ніхто не скасує.

Тіло було ватним, погляд порожнім. Сьогодні він помер. Але ж і народився — тут, на цьому балконі, в холодному промінні міських вогнів.

— Я дуже хочу спати.

— Лягай, звісно.

— Добре.

— Будеш вечеряти?

— Ні, дякую. Не голодний.

Юнгі не наполягав. Він ніколи не наполягав.

— Може, щось випити? Пиво, кола, чай, кава…

— Води.

— Добре. Іди в душ, а я постелю ліжко.

Чімін дивився на нього довго, мовчазно. У погляді — тепло, розуміння, вдячність. Потім підняв руки, опустив на плечі Юнгі, притягнув до себе.

— Я так тебе люблю…

Його пальці зім’яли тканину футболки на спині Юнгі, губи торкалися плеча.

— Знаю, — Юнгі усміхнувся. — Якщо захочеш розповісти — розповіси. А якщо ні, то й не треба. Мені справді не обов’язково знати.

Він відсторонився, взяв Чіміна за обличчя:

— Головне, що ти тут. Що ти в порядку. Що ми разом. Разом ми все подолаємо. Так?

Чімін не моргав. Дивився в ці очі — бездоганні, як перший сніг — і нарешті посміхнувся:

— Так. Тепер я знаю — подолаємо. Бо від сьогодні все буде інакше.

Юнгі поцілував його в губи — коротко, міцно, як обітницю — і відправив у душ.

Вода — гаряча, майже обпікаюча. Вона змивала пил, піт, сажу. Змивала цей день.

У кімнаті Юнгі приготував ліжко, витягнув із шафи футболку, піжамні штани, поклав біля дверей у ванну.

Чімін вийшов. Одягнувся. Зупинився.

Квартира була невеликою, але просторою. Тут було затишно. Але справа була не в стінах.

Справа була в Юнгі.

У цьому чоловікові, який любив його без умов. Який, навіть якби Чімін знайшов сили розповісти про сьогоднішнє, просто сказав би: «Ми все подолаємо».

(Він не розповість. Ніколи. Юнгі був «занадто чистим», щоб нести цю пляму.)

Ліжко. Ковдра. Тіло Юнгі, що дихало поруч.

Чімін обійняв його, притягнув до себе. Поцілував у щоку, у скроню, у чоло.

— Я прийняв рішення, — прошепотів у темряву. — Тепер усе буде інакше.

Глибокий вдих. Видих. І він заснув.