5

Таких подробиць і таких деталей Чімін поки що не знав. Він дізнається про все це завтра. А сьогодні лише ватні ноги, що ледве пересувалися, скляний погляд, спрямований у нікуди, і відчуття, ніби сьогодні він помер.

Вийшовши з метро, він повільно плив потоком пішоходів, не відчуваючи під собою землі. Від станції до квартири Юнгі всього п’ять хвилин ходу. Але сьогодні кожен крок давався з неймовірними зусиллями. Тіло не слухалося, мов набите ватою, а час розтягнувся до нестями: замість п’яти хвилин ця дорога розтяглася на пів години.

Чим більше часу минало після того «інциденту», тим сильніше він відчував, як життєві сили покидають його. Він не йшов, він плівся, буквально волочив ноги, не відриваючи погляду від асфальту.

Нарешті знайома стежка. Ось знайома лавка, ось під’їзд.

Його пальці, холодні й незграбні, намагалися знайти ключі в кишені. Нарешті він витягнув зв’язку — ключі від його власної квартири і від цієї. Він відчинив двері під’їзду і зайшов усередину.

Ліфта не було. Вісім поверхів. Цей будинок був старим, цегляним, збудованим за експериментальною технологією — без чіткого планування квартир. Їхня кількість і розміри визначалися вже після будівництва власниками.

Чімін почав підйом. Кожен марш сходів відбивався в голові глухим стуком.

На восьмому поверсі він уже ледве дихав. Не став відкривати квартиру своїм ключем, просто натиснув на дзвінок. Два короткі сигнали, як завжди.

Відчувши, як останні сили залишають його, він притулився чолом до холодної стіни й заплющив очі.

Двері відчинилися.

— Чімін? — голос Юнгі звучав м’яко.

— Угу, це я… — Чімін так і не підняв очі, але підняв руку і легко стиснув долоню Юнгі. — Хто ж іще?

Юнгі легко провів рукою по його спині, підштовхуючи зайти в квартиру.

— Заходь-заходь… У тебе все гаразд?

Вони знали: ці слова лише формальність. Юнгі бачив усе — і синці під очима, і напружені плечі.

— Ми не домовлялися сьогодні, — додав він іще тепліше, — але я радий, що ти тут.

Чімін ледве помітно притиснувся до його плеча — на мить, але цього було достатньо.

— Я знаю. Знаю, що радий. Ти завжди… завжди так. — Його голос був зовсім тихим, руки знайшли Юнгі — стиснули пальці, немов шукаючи опори. — Саме тому й прийшов. Тільки сюди.

Юнгі не став розпитувати. Просто притягнув його ближче, обережно, наче підбираючи розбиту вазу, обійняв.

— Роззувайся, любий. Давай-давай.

Його пальці самі знайшли шнурки на Чімінових кросівках, розв’язуючи їх зі звичною ніжністю.

— Проходь. Будеш щось? Чай? Каву? Можливо, ти голодний?

Чімін похитав головою, але його погляд на мить пом’якшав.

— Ні… дякую. Просто… побуду трохи сам.

— Добре. — Юнгі не наполягав. Він провів долонею по його спині — один рух, який говорив: «Я тут. Я зачекаю».

Юнгі не дивувався ні його вигляду, ні настрою. Він бачив Чіміна в таких станах і раніше.

З одного боку, він завжди хотів допомогти — приготувати їжу, обійняти, розпитати. Але знав: якщо Чімін не готовий говорити, то нічого й не розповість.

Саме тому Юнгі просто був поруч. Не питав. Не наполягав.

У квартирі грав телевізор — баскетбольний матч. Перед диваном стояли кілька пляшок пива, тарілка з чипсами та великий стакан коли. Він не вимкнув звук, коли пішов відчиняти двері, тому тепер коментарі лунали фоном.

— Я вийду на балкон, — сказав Чімін.

— Так-так, звичайно, — кивнув Юнгі.

Це була квартира-студія Юнгі. Він обожнював це місце. За своє життя в Сеулі він встиг побувати в багатьох квартирах, але саме ця здалася йому ідеальною.

Невелика, але й не крихітна. Зручна кухня, просторе ліжко в ніші, масивний диван. Телевізор займав половину стіни. Стиль — лофт: грубі фактури, цегла, дерево, багато світла від численних світильників, які створювали затишну атмосферу. Великі вікна. Невеликий, але затишний балкон.

Ліва частина балкона була вкрита плющем. Тонкі дроти, прикріплені до перил і стіни, створювали каркас, по якому рослинність піднімалася аж до даху. Тут стояли два плетених крісла та невеликий столик. У цьому куточку, захищеному від світу тінню плюща, Юнгі любив проводити час — іноді сам, іноді з Чіміном.

Тут відчувався спокій і безпека. Права ж частина балкона відкривала вид на район.

Чімін, шаркаючи ногами, пройшов до зони кухні. Відкрив кілька шухляд, знайшов те, що шукав — пачку сигарет і запальничку.

— Я піду покурю.

— Так-так, добре.

— А ти що робитимеш?

— Додивлюся матч.

— Ага, чую…

— Ну, йди. А коли покуриш і подумаєш, заходь, я чекаю на тебе.

Чімін кивнув, стиснувши сигарети в руці. Він ледве тримався на ногах, опираючись на стіну. Вийшов на балкон, сів у плетене крісло під плющем.

Перед ним розгорталось вечірнє місто. Будинок Юнгі стояв у тихому районі, тому звуки міста долітали здалеку, ніби приглушені.

На столику стояла попільничка — чиста, готова до використання.

«Який Юнгі завжди уважний до дрібниць», — подумав Чімін.

Він відкинувся на спинку крісла і нарешті розслабився. Не просто відчув себе безсилим, як під час того довгого шляху сюди, а саме розслабився.

Відкрив пачку. Сигарет було ще багато — штук п’ятнадцять. Витягнув одну, клацнув запальничкою, затягнувся.

Він сидів, палив і просто дивився в далечінь, на вогні міста.

Не повернувся в кімнату, доки не викурив усі сигарети. З цього моменту він не палив.

Це було останнє рішення, яке він міг прийняти. Останнє, що залежало від нього.

«Я настільки мертвий усередині, що навіть шкода травити себе цим смородом», — подумав він.

Тим більше, Юнгі не любив запах тютюну. Колись і сам курив, але кинув давно. Чімін теж намагався не палити при ньому.

Але сьогодні — сьогодні був виняток.

Сьогодні він убив шість людей. А може, і сім, якщо молодший Кім не виживе.

Як спадкоємець корпорації Пак, він давно перестав бути «чистим». Але безпопосередньо вбивств не здійснював.

І тепер не розумів — що пішло не так? Аварія мала бути контрольованою. Це мала бути демонстрація, а не різанина.

Можна було обійтися переломами, вибитими зубами, навіть струсом мозку. Але не смертями.

План був простим: показати і Чонам, і Кімам, що вони не безсмертні, не небожителі, не недоторканні. Що їх можна дістати.

Але щось пішло не так.

У тій машині не мав бути молодший Кім — він мав зіграти ключову роль у наступних етапах плану. Та аварія мала лише налякати родини Чон і Кім, зробити їх більш схильними до майбутніх угод, підкупів і маніпуляцій. Але ні в якому разі не мало бути жодних смертей. Що б там не сталося, з якої б причини не відбулися ті вибухи, саму аварію влаштував Чімін. І саме він тепер ніс відповідальність за наслідки.

Чімін усвідомлював — він убивця шести людей. Десь на краю свідомості він розумів, що до нього ніхто не прийде, поліція його не знайде, йому не доведеться ні перед ким виправдовуватись. Завтра він поговорить з батьком. Завтра він запитає… Може, батько щось знає? Але життя йтиме далі. Він, Пак Чімін, продовжить виконувати свої обов’язки помічника батька і спадкоємця корпорації.

Навіть якщо формально покарання йому не загрожує, він уже покараний. Покараний власною совістю. Чіміна зламали ще в дитинстві, але до цього дня він ще залишався живим. Тепер же він був мертвим усередині.