4

Його обличчя нагадувало кам’яну маску – жодної міміки, жодного руху. Очі опущені, повіки наполовину прикриті. Рухи повільні, вивірені, наче він був не живою людиною, а лялькою на невидимих нитках. Чімін прямував до найближчої станції метро, достеменно знаючи: додому сьогодні не поїде. Не вистачить сил залишатися на самоті після всього, що сталося. Щось важливе, щось, що стосується його особисто, сьогодні зламалося.

Він зайшов у вестибюль, притулив проїзну картку до турнікету. Чекати потрібного потяга довго не довелося – за кілька хвилин підійшов його маршрут. Вагони в цю пізню годину були напівпорожніми, тож Чімін без проблем знайшов вільне місце в кінці вагона. Сів, втупившись скляним поглядом у вікно.

Його очі справді здавалися порожніми – ні думки, ні емоції, лише вицвілий, мертвий відтінок.

Від станції до пункту призначення лише кілька зупинок. Але за ці хвилини Чіміну здавалося, що життя поступово витікає з нього. Не буквально – фізично він був цілий, не поранений. Але відчуття було таке, наче з кожним видихом, з кожним ударом серця щось важливе залишає його.

Навіть серцебиття було спокійним. Ні сліду страху, ні адреналіну, ні сліду тієї шаленої пробіжки крізь квартали. Ні тієї жахливої помилки, яка все зруйнувала.

Але чи була це помилка? Чи справді нещасний випадок? Що взагалі сталося сьогодні? Навіщо був цей вибух? Чому все пішло не так?

Адже план був інший. Абсолютно інший.

Водія Кімів підкупили понад три місяці тому. Спочатку місяці обережної психологічної обробки, поступового вбивання потрібних думок у голову. Потім – тиск на болючі точки. А вони в нього були. Гроші? Проблеми з боргами? Сім’я, яку можна було використати для тиску? Все спрацювало. Водій був їхньою маріонеткою.

Лі Сонгі був чоловіком, якого доля не пощадила ні в чому. П’ятдесят чотири роки, пізній шлюб, восьмирічна донька і вже вдівство. Останні роки його життя були випробуванням: дружина довго хворіла, і лікування з’їдало всі заощадження, а потім усе одно померла, залишивши його наодинці з маленькою дитиною.

Родина Кімів поставилася до його ситуації з розумінням. Особливо пані Кім – жорстка, звикла до розкоші жінка вищого світу, але все ж добра до нього як до працівника. Вона дозволила йому працювати лише на неї, адже пан Кім мав власного водія. Так Сонгі міг дбати про доньку та заробляти.

Але півтора року тому дитина почала непритомніти. Лікування в хорошій клініці, діагноз – вада серця. Операція була єдиним шансом, але грошей не було.

Він міг попросити допомоги у Кімів. Але гордість – клята гордість! – не дозволила. «Я сам», – думав він. «Я впораюся».

Чімін знав, як знаходити слабкі місця. Його люди підійшли до Сонгі обережно, спочатку словами, потім грошима. Водій довго вагався. Він дійсно прив’язався до Кімів. Але донька…

Гроші привезли готівкою, щоб без слідів. Операцію оплатили відразу.

Коли Лі Сонгі погоджувався на цю угоду, йому пояснили умови чітко і без прикрас: «За цю допомогу ти маєш виконати одну справу. Лише одну».

Водій, обережний за своєю природою, одразу запитав: «Це… це буде щось незаконне?»

Його заспокоїли: «Абсолютно ні. Ніяких злочинних дій. Усе буде в рамках звичайної роботи водія. Можливо, доведеться дещо підлаштувати — влаштувати певну зустріч. Або навпаки, зробити так, щоб якась зустріч не відбулася. Можливо, це стосуватиметься машини чи маршруту. Але це дрібниці».

Сонгі відчув, як напруга трохи спадає. Вони продовжили: «Ти залишатимешся звичайним водієм. Ніхто навіть не запідозрить, що ти щось знав. Ти просто будеш там, де маєш бути — за кермом, разом із сім’єю Кім».

Сьогодні о 20:30 Лі Сонгі отримав дзвінок. Невідомий голос у трубці звучав спокійно: «Пане Лі, це відбудеться сьогодні. Ви повезете сім’ю Кім звичним маршрутом. О 21:05 на перехресті біля бібліотеки вам потрібно буде натиснути на газ замість гальма. Врізатися у темно-синій седан із тонованими вікнами. Цілитися в капот чи двері водія – це буде несерйозна аварія, всі залишаться неушкодженими».

Лі Сонгі мовчав кілька секунд, відчуваючи, як його долоні злегка зволожуються.

«Я зрозумів».

Його запевнили, що для поліції все виглядатиме як звичайна помилка втомленого водія, можна сказати, що переплутав педалі через спеку, втому, вік… Ніхто навіть не запідозрить нічого дивного.

Він сидів, усе ще тримаючи в руці телефон, коли почув стукіт у вікно. Повернувши голову вліво, побачив Кім Техьона, що стояв біля машини і легенько стукав по склу. Водій опустив вікно.

– Добрий вечір, пане.

– Привіт, Сонгі. Впустиш мене?

– Звичайно. Що ви робите на парковці?

Він натиснув кнопку розблокування дверей. Техьон обійшов машину і сів на заднє сидіння.

– Чесно? Сам не знаю… Сьогодні мав бути вдома, але мені зателефонували з університету – кажуть, не всі книжки здав. Спочатку перелякався, подумав, може, щось з іспитами, з оцінками… Аж полегшало, коли зрозумів, що це просто про книжки. Щоб не їхати після канікул, вирішив з’їздити сьогодні.

– Ви встигли повернути книги?

– Так.

– Чому, вибачте за питання, не поїхали на своїй машині?

Техьон запустив руку у волосся, прибравши світлі пасма з очей:

– Просто не хотів. Сьогодні був жахливо завантажений – допилював проєкт, нервував. У такому стані за кермо – не найкраща ідея. Ти ж розумієш?

– Так, пане Кім.

– Тому взяв таксі, поїхав до університету – знайшов удома ті книжки. Відвіз, ще встиг зустріти пару друзів, зайшли в кафе… А коли вже хотів викликати таксі додому, подзвонила мама. Виявилося, що я поруч із вашим рестораном. Ми з друзями трохи пройшлися пішки, і ось я тут. До них усередину не пішов – одяг не підходить, — він усміхнувся.

Лі Сонгі зрозумів: сьогодні був вечір із суворим дрес-кодом. На Техьоні хоч і була брендова дорога класична блакитна сорочка і чорні брюки – для такого заходу замало. Тепер було зрозуміло, чому він просто прийшов до машини.

– Ваш батько вже телефонував. Під’їжджаємо до входу за кілька хвилин.

– Добре, – кивнув Техьон, дістав телефон і залип у ньому.

20:45.

Лі Сонгі зупинився біля входу. Саме в цю мить подружжя Кім виходило з ресторану. Старший Кім відчинив задні двері для дружини і здивувався, побачивши сина:

– Техьон?

– Так, привіт, тату.

– Як ти тут опинився?

– Це я йому сказала, – втрутилася пані Кім, і по її трохи запізнілій реакції було видно, що вона трохи напідпитку. – Він був неподалік, то я запропонувала під’їхати разом.

Техьон хотів посунутися вглиб салону, щоб мама сіла, але вона махнула рукою, легковажно засміявшись, обійшла машину і сама відчинила собі двері з іншого боку. Пан Кім закотив очі, закрив двері і сів попереду, пристебнувшись.

Лі Сонгі мовчки кивнув сам собі — все в порядку, всі на місці, пасажир пристебнутий.

«Нещасний випадок буде не страшним… не важким… Може, так і треба? Може, сама доля вирішила зібрати сьогодні всю родину Кім в одній машині?»

Від’їжджаючи від ресторану, Лі Сонгі, як завжди, як у них було прийнято, увімкнув неголосно музику. М’які фортепіанні акорди заповнили салон.

У дзеркалі заднього виду він бачив: Техьон схилився над телефоном, пані Кім щебетала, згадуючи якісь дрібниці з вечора, сміялася трохи голосніше, ніж зазвичай, пан Кім на передньому сидінні лише час від часу щось підтакував у відповідь.

21:04.

Вулиця, перехрестя без світлофорів. Треба було лише пригальмувати, пропустити авто на головній дорозі – звичайна процедура.

Лі Сонгі підкотився до самого краю, не зупиняючись повністю. Рух був мінімальним, машина котилася майже сама. Він міцніше стиснув кермо, дивлячись прямо перед собою, але краєм ока відстежуючи ту саму машину праворуч.

Глибокий вдих. На видиху його права нога плавно перемістилася з педалі гальма на газ.

Час ніби згустився.

Він бачив, як пан Кім розслаблено сидів поруч, його обличчя не виражало жодного напруження чи підозр. У той самий момент машина праворуч, така ж повільна і передбачувана, неминуче наближалась. А потім – різкий поштовх, металевий скрегіт, капот його авто врізався у двері водія машини Чонів із неприродною, майже кінематографічною точністю.

Лі Сонгі відчув глухий удар. Пасок безпеки різко натягнувся, впиваючись у груди. Його тіло кинуло вперед так сильно, що здавалося ось-ось вилетить через скло. Потім різкий поштовх назад, спину придавило до сидіння.

Ще не встигнувши відчути біль, він отримав удар подушкою безпеки – у груди і обличчя. Повітря вилетіло з легень, перед очима спалахнула біла імла. Голова відкинулася на підголовник, і свідомість згасла.

Пан Кім також втратив свідомість. Подушка вдарила його з такою силою, що він відключився миттєво.

Пані Кім… Її тіло, не пристебнуте паском безпеки, злетіло з сидіння. Чоло з жахливим звуком вдарилося об спинку переднього крісла. Потім різкий поштовх назад, і ще один поштовх, коли машини розліпилися і їх відкинуло одна від одної, убік. Останній рух був найсильнішим – її тіло з такою силою вдарилося об скло, що воно тріснуло. Напівбездиханна, вона застрягла у вікні: верхня частина тіла висіла назовні, ноги залишилися всередині. Кров повільно стікала по розбитому чолу.

Техьона кинуло вперед з такою силою, що його тіло злетіло з сидіння, немов лялька. Голова з жахливим глухим звуком вдарилася об переднє сидіння — брова миттєво розсіклася, гаряча кров залила ліве око. Щелепою він також ударився, і тріснула губа, наповнивши рот залізистим присмаком.

Щось не так було з шиєю — він відчув, а не почув, той жахливий хрускіт десь глибоко всередині. Праве плече пронизав різкий біль, наче хтось встромив у нього розпечений прут. Рука вивернулася в неприродному положенні, коли його відкинуло назад, і він упав на неї всією вагою тіла.

Інстинктивно він підняв руки, намагаючись прикрити голову, але тіло вже не слухалося. Грудну клітину стиснуло так, наче хтось величезний сів на нього — вдихати вдавалося лише крихітними, переривчастими порціями, а видихнути взагалі не виходило. Коліна боліли від удару об переднє сидіння, а коли його відкинуло назад, ступні з’їхали і застрягли під пасажирським кріслом, вивернуті під дивним кутом.

Не думаючи, лише відчуваючи, він скрутився у клубок і сповз на підлогу, в щілину між передніми і задніми сидіннями. Останнє, що він відчув перед тим, як свідомість згасла — це спазм у грудях, що перетворив кожен вдих на справжні муки.

Потім стався вибух. Два вибухи одночасно під капотами обох машин. Це була помилка: вони мали спрацювати при ударі, але той, хто відповідав за «інцидент», проґавив момент. Через п’ять секунд після зіткнення все вибухнуло.

Метал розірвало на шматки. Вогонь проковтнув усе — розпечені уламки, сидіння, людей. Обидві машини перетворилися на купу розплавленого заліза…