11

Кім прокинувся, але очі не слухалися. Він лежав із заплющеними повіками, відчуваючи, як важкість в очних яблуках наростає з кожною секундою.

Відчував, як біль поступово охоплює все тіло: голова (особливо брови) – ніби стиснута тисками, губи – розпухлі, з пересохлою шкірою, шия – заклинена, немов закріплена в одній позиції, ребра – кожен вдих давався з труднощами, ноги і коліна – глибока ниюча ломота.

Відчув спрагу – рот був сухим, наче наповненим піском. Тіло задерев’яніло від довгої нерухомості, але під ним було м’яко – ліжко, ковдра.

Потім підключився нюх. Незнайомі аромати: ліки, антисептик? Просто чужий простір.

Він спробував поворухнутися – не вийшло. Відкрити очі – повіки злиплися.

Раптом почув голос:

— Пане Кім, Ви в безпеці. Мене звуть Юн Чіюн. Я асистент лікаря Чхве, який займається вашим лікуванням. Не хвилюйтеся. Це просто слиз. Зараз допоможу.

Техьон не розумів, хто цей Юн Чіюн і що за лікар Чхве. Він продовжував лежати нерухомо, коли раптом відчув дотик – хтось обережно приклав до його повік вологі ватні диски. Прохолодна волога розм’якшила клейкість, і він повільно розплющив очі.

У кімнаті було приємне, неяскраве світло. Краєм ока він помітив велике вікно частково завіщене шторами – за ними просвічувало ранкове світло. Це місце було незнайомим: не лікарня і не його дім.

— Пане Кім, дозвольте представитися – я лікар Чхве, — чоловік у білому халаті стояв біля ліжка, — ми раді, що ви прокинулися, хоча нам довелося вас спеціально розбудити – Ви спали занадто довго.

Техьон спробував розкрити губи, але вони не слухалися – сухі, розпечені. Юн Чіюн швидко протер йому губи вологими ватними дисками, потім наніс якусь мазь, що принесла миттєве полегшення. Відчуття було дивним – ніби йому повертали контроль над власним тілом.

— Дя… дякую, — його голос звучав хрипко, горло першило, ніби було засипане піском. Він прокашлявся, відчуваючи, як дихання стає вільнішим.

Лікар Чхве посміхнувся:

— Тепер ви можете говорити. Як ви себе почуваєте?

Техьон повільно обвів поглядом кімнату, потім повернувся до лікаря. Його перше питання було простим і водночас складним:

— Що сталося? Де я?

Лікар нахилився ближче:

— Ви в будинку пана Чона. Ви пам’ятаєте, що вчора трапилося?

Перші секунди – пустота. Техьон хотів відповісти, що нічого не пам’ятає, що не знає жодних Чонів. Але потім…

Він кілька разів моргнув, заплющуючи і знову розплющкючи очі. І раптом спогади нахлинули хвилею, настільки яскраво, наче він не проживав той день, а дивився на нього збоку.

Він чітко згадав, як прокинувся рано – треба було допрацювати проєкт, термін якого підходив до кінця. Пізніше того дня йому подзвонили з університету і він злякався, адже всі екзамени вже склав, навчання завершене, документи отримані, диплом на руках. Але виявилось, що справа в книгах – дві бібліотечні, які він знайшов на своїх полицях і пообіцяв повернути того ж дня.

Він згадав, як працював до вечора, як завершував заплановане і тільки тоді помітив, що руки тремтять, а очі сльозяться – багато годин перед нехай і сучасним монітором все ж далися взнаки. Техьон займався двома напрямками: створенням сайтів і дизайном інтер’єрів. Саме зараз він закінчував візуалізацію інтер’єру заміського будинку для клієнта.

І найяскравіше те останнє рішення: «Не хочу сідати за кермо, не хочу вести авто в такому стані».

Тепер, лежачи в цій незнайомій кімнаті, він відчував кожну деталь того дня так чітко, наче переживав його знову.

Техьон взяв книги, склав їх у сумку та викликав таксі. Прибувши до університету, він поспіхом зайшов до бібліотеки, намагаючись якомога швидше покинути територію. Не тому, що мав якісь негативні спогади про навчання, просто був щиро радий, що ця глава життя завершилася.

Він навчався на бізнес-факультеті, як і багато дітей власників великих компаній. Хоча навчання давалося йому легко, а диплом він отримав із відзнакою, це ніколи не було його пристрастю. Батьки пишалися – особливо батько, енергійний та повний сил керівник, який і зараз із захопленням керував своєю корпорацією.

Техьон цінував, що батько хоча й чітко дав зрозуміти про майбутні обов’язки спадкоємця, не тиснув на нього зараз. У корпорації були надійні помічники, кожен процес був налагоджений. Батько все продумав: від кадрових рішень до дій у будь-яких кризових ситуаціях – хвороби, економічні коливання чи інші непередбачені обставини.

Кім добре розумів, чому саме ці напрямки – дизайн і створення сайтів – так його привабили. Вони давали ту гнучкість, яку він так цінував: можливість працювати звідки завгодно і коли завгодно, без жорсткого графіку чи офісних стін. Спілкування з клієнтами завжди відбувалося один на один, без формальностей, що йому імпонувало.

Але найголовніше – це відчуття творчості. Те, як він міг буквально відчувати, як щось народжується під його руками. Це нагадувало його першу і справжню любов – малювання. Ще з дитинства, коли олівець торкався паперу, світ навколо ніби змінювався. Перед ним розкривалися цілі всесвіти – іноді у вигляді пейзажів, іноді як абстрактні форми. Він експериментував з усім: від ніжних акварелей до яскравих маркерів, від точних графітних ліній до сміливих мазків олією.

Проте з роками він усвідомлював: чим глибше занурювався у мистецтво, тим складніше ставало ігнорувати долю, яку готував батько. Той ніколи не тиснув відкрито, але й не залишав сумнівів – спадкоємцю буде визначено іншу дорогу.

Техьон розумів: якщо колись доведеться очолити компанію, це забере весь його час. Жодного простору для творчості. Він уявляв, як важко буде відмовитися від малювання, до якого, напевно, до того часу ще більше прив’яжеться. Саме тому він і вирішив зараз перестати малювати, щоб зменшити майбутній біль.

Свою потребу творити він переніс у дизайн сайтів та інтер’єрів. Це був ідеальний варіант для його натури: він не любив шумних компаній, вечірок, публічності. Робота наодинці з комп’ютером у власній кімнаті – ось де він почувався комфортно.

В університеті він тримався осторонь. Більшість «дружніх» зв’язків тут будувались на вигоді – його це не цікавило. Хоча через сімейну фармацевтичну корпорацію його знали багато хто. Справжніх друзів було лише двоє: Хосок (старший на курс) та Ушик (одногрупник). Лише з ними він дозволяв собі бути справжнім.

Техьон не мав постійних стосунків. Кілька спроб завести дівчину лише переконували його: у цьому світі ніхто не намагався розгледіти його справжнього. Люди обирали один одного за зовнішністю, за статусом, за гучними іменами батьків – все це було схоже на гру, де його роль визначили ще до народження.

Тому його романи траплялися рідко – можливо, раз на півроку. І тривали недовго: пару тижнів, пару місяців, іноді трохи більше. Він свідомо шукав тих, хто не знав про «корпорацію Кімів» – скромних дівчат зі спокійним характером. Ідеально, якщо вони чули його прізвище вперше.

Хоча його фото інколи з’являлося на спеціалізованих сайтах поряд з батьком, хоч іноді доводилося бувати на прийомах, він залишався тінню. Більшість не впізнавали б його на вулиці. І це влаштовувало.

Їхні побачення були як зі списку: кіно, ресторани, одна-дві обов’язкові вечірки. Потім – розставання без сліз. Він повертався до своїх проєктів, до екрану, де народжувались сайти і інтер’єри, де він міг контролювати кожен піксель. Тут, у цифровому просторі, не було ні спадкоємців, ні вимушених вечерь. Лише чисті форми, які слухались його миттєво.

Останні три місяці Техьон був сам. Історія з колишньою дівчиною залишила гіркий присмак – вона так переконливо грала людину, яка не знає, хто він такий, аж поки він випадково не почув її розмову з подругою: «Ну і що, що він нудний? Зате син мільярдерів. І виглядає непогано». Вона навіть не намагалася приховати зневагу до його звичок – відсутності в клубах, небажання напиватися.

Техьон тільки порадів. Жодних сцен, пояснень – того ж вечора він просто сказав «Нам не по дорозі», заблокував номер і викреслив її з пам’яті.

А вчора, коли він виходив з університету, прийшло повідомлення від Хосока: «Як справи?»

«Якраз поруч – був в університеті», – відписав Техьон. – «Звільнишся – підходь, вип’ємо кави.»

Хосок жив неподалік. За п’ять хвилин він уже стояв біля входу. Вони написали Ушику, дочекалися його, а потім вирішили просто пройтися містом.

Це була їхня звичка – відмовлятися від машин на користь неспішних прогулянок. Заходити в затишні кав’ярні, пробувати вуличну їжу з лотків. Сьогодні був один із таких днів – без маршруту, без планів, тільки приємні розмови друзів.

Вони допивали каву, коли Техьон отримав повідомлення від мами. Він відписав, що зараз біля університету, і мама запропонувала підійти до ресторану, де вони з батьком були на заході, щоб поїхати разом додому.

Підійшовши до ресторану, Техьон побачив табличку «Вечірній дрес-код» і одразу зрозумів, що його не пустять в його одязі. Він спокійно пройшов на парковку, знайшов батьківський автомобіль і сів у салон, продовжуючи переписуватися з друзями.

Забрали батьків. Мама, трохи під вином, весело щебетала, розповідаючи про вечір. Батько, займаючи переднє сидіння поруч із водієм, лише щось піддакував у відповідь. У салоні тихо грав фортепіанний джаз, який завжди подобався всім трьом. Машина плавно рушила додому, а Техьон, відкинувшись на сидінні, думав про те, як добре було сьогодні з друзями.

Він дивився то на маму, то у вікно, періодично відповідаючи Хосоку в повідомленнях.

Раптом почувся різкий звук – удар металу об метал. Його тіло різко кинуло вперед. Голова вдарилася об переднє сидіння, телефон випав з рук.

Відчув хрускіт у шиї, біль у плечі, у руці, ноги заклинило під переднім сидінням. Дихати стало важко. Свідомість почала тонути.

Техьон глибоко зітхнув.

— Так, я пам’ятаю, що сталося вчора, — сказав він.

Лікар Чхве нахилився нижче, торкнувшись його чола – воно був нормальної температури.

— Чому я не можу рухати шиєю? — запитав Техьон, — я що, паралізований?

— Ні-ні, пане Кім. Все гаразд. На вас просто ортез – він запобігає подальшим ушкодженням хребта чи м’язів. Ви можете рухати руками і ногами. Переконаєтеся самі, коли трохи встанете.

— Мені важко дихати.

— Так, удар припав на грудну клітину. Ребра цілі, але, мабуть, сильний забій. Тимчасово буде незручно дихати. Уникайте різких рухів.

Лікар продовжив:

— Ще у вас розбита брова і губа – тут буде боліти. Також можливі болі в голові, плечі, колінах, ступнях.

Техьон повільно кілька разів моргнув, таким чином підтверджуючи, що він сприйняв інформацію.

— І ще… дуже хочу пити.

Юн Чіюн негайно підніс до його губ стакан із трубочкою. Техьон з задоволенням випив майже всю воду.

— Тепер, коли ви при свідомості, — лікар Чхве знову нахилився, — скажіть, де ще болить. Можливо, ми щось пропустили вчора.

— До речі, у мене питання, — сказав Техьон, — де я знаходжусь? І як тут опинився?

— Ви в будинку пана Чона, — відповів лікар Чхве. — Врятував вас не він. Людина, яку ми не знаємо. Але деталі краще розповість сам пан Чон.

— Як це – Ви не знаєте, хто мене врятував? — голос Техьона звучав напружено.

— Наскільки я зрозумів, якийсь перехожий витягнув вас з машини, помітивши, що ви живі. Потім вас знайшов помічник пана Чона і привіз сюди.

Техьон спробував нахмуритися, але розбита брова відразу дала про себе знати різким болем. Він закрив очі, перечікуючи спазм.

— А чому саме до пана Чона? Чому не в лікарню?

— Це питання безпеки, — лікар витирав руки серветкою. — Аварія, можливо, і випадкова, але… Ваш батько – відомий бізнесмен, ви – єдиний спадкоємець. Вирішили, що кілька днів вам краще провести тут. Потім – обстеження в клініці.

Він підійшов ближче:

— Тут за вами доглядатиму я, мої асистенти, сам пан Чон зі своїми людьми. Ви не самотні. І в безпеці.

Техьон мовчав. Він досі не розумів, хто цей пан Чон. І чому саме його будинок став тимчасовим притулком.

Поміркувавши ще хвилину, він усвідомив: він завжди вважав себе звичайним хлопцем. Просто студентом, який навчається в університеті. Так, у нього заможні батьки, але сам він поки нічого з себе не представляє — ще не бізнесмен, ще не крутиться у впливових колах, ще не керує компанією. Всього лиш вчорашній випускник, який малює сайти та дизайни на замовлення.

Але після слів лікаря Чхве він нарешті зрозумів: як не крути, Кім Техьон — не остання людина в Кореї. Якщо його батьків більше немає, то він — спадкоємець корпорації, усіх грошей і всього майна. Тож, можливо, йому дійсно не варто бути у лікарні, де багато сторонніх.

Залишилося тільки з’ясувати, хто такий цей пан Чон. Тоді, напевно, питань стане ще менше.

— Коли я зможу побачити пана Чона? — запитав він.

Лікар Чхве відповів:

— Думаю, сьогодні ввечері. У нього довгий важкий день, але він обіцяв ввечері до Вас зайти. Тоді й поговорите.

Техьон мовчки погодився. Лікар попросив дозволу почати огляд — він дозволив.

Його вправно і швидко оглядали – чужі руки обмацували тіло, перевіряючи кожен суглоб, кожну м’язову групу. Змусили сісти, оглянули спину, поперек, шию. Потім допомогли підвестися та провели до туалету.

І коли Техьон нарешті зміг звільнити сечовий міхур, усвідомив, наскільки був знесилений. До цього моменту навіть не відчував, яким переповненим сечовий міхур був. Таке полегшення здалося чимось на межі щастя – тіло поступово розслаблялося, свідомість ставала чіткішою.

Закінчивши, він вперше по-справжньому подивився навкруги.

Ванна кімната була невеликою та майже порожньою. На стіні – кілька чистих рушників. На умивальнику – запечатана зубна щітка та тюбик пасти. У душовій – лише губка та дві флакончики з гелем та шампунем.

Він відкрив шухляду – порожньо. На полиці лежав лише фен.

«Гостьова кімната?» – подумав Техьон. Будь-які ознаки того, що тут хтось живе, відсутні.

Коли він вийшов, Чіюн підхопив його під руку та допоміг дістатися до ліжка. Саме в цей момент у кімнаті з’явилася нова особа – жінка середнього віку.

— Це ваша денна медсестра, – представив її лікар Чхве. – Вона буде з вами протягом дня. Якщо виникнуть питання щодо самопочуття, звертайтеся до неї. Вона негайно зв’яжеться зі мною, якщо це знадобиться.

Техьон ледве помітно кивнув.

Лікар попрощався та вийшов, а він, залишившись із медсестрою, повільно оглянув кімнату – тепер уже уважніше.

Те, що він спочатку прийняв за звичайне вікно, виявилося вікном панорамним. Більше того — у ньому були вбудовані двері, що вели просто на вулицю. Виходячи з висоти, це був перший поверх. За склом розкривалася невелика дерев’яна веранда, а далі доглянутий газон.

Його погляд автоматично оцінював деталі: кілька сучасних стовпів вуличного освітлення, дорогі клумби з продуманим ландшафтним дизайном, вдалині — плетений лежак, немовби з журналу про інтер’єри.

Навіть цього було достатньо, щоб зрозуміти: територія належить людині або з бездоганним смаком, або з достатньо глибокими кишенями, щоб купити все готове.

Кімната: просто, але дорого. Саме приміщення було мінімалістичним, але кожна деталь говорила про розкіш. Велике ліжко з дорогою, приємною на дотик постільною білизною. Шафа та комод з висувними ящиками — матові, з якісної деревини. Тумби з лампами по обидва боки від ліжка. Стильний дизайнерський письмовий стіл зі стільцем.

«Якщо така гостьова кімната, то господар явно не скупий», — подумав Техьон.

Ремонт — без зайвих прикрас, але матеріали першого гатунку: дороге покриття для підлоги, стіни з натуральної текстури, якісні металеві ручки на меблях.

«Це не просто будинок. Це будинок людини, яка не економить на комфорті».

Йому допомогли прилягти, підклали подушку вище — тепер він міг напівсидіти. Медсестра, сівши на стілець біля столика, почала перевіряти записи та препарати.

— Зараз я оброблю ваші рани, — спокійно сказала вона.

Техьон кивнув, але його погляд був звернений у вікно.

Спочатку його розум був порожнім — лише втома і приглушений фізичний біль.

Але з кожною хвилиною спокій розчинявся.

Тепер, коли він повністю прийшов до тями, усвідомлення накочувалося, мов хвиля: він бачив себе у дзеркалі ванної — розбита брова, розсічена губа, синці, садна по всьому тілу. Еластичні бинти на грудях, фіксатори на зап’ясті і колінах. Кожен рух відчувався як імпульс болю — ніби тіло нагадувало: «Ти ледь не розбився на шматки».

А потім його накрило — не просто спогад, а чіткі кадри того моменту: удар.

Він згадав не тільки саму аварію, а її наслідки.

Він пригадав, що саме він бачив: як тіло Сонгі рвонуло вперед, вдарившись об кермо, як подушка безпеки придавила батька — з його грудей вирвався різкий видих, як матір кинуло на дверцята — її голова пробила скло.

Потім був вибух. Він не бачив, але відчув жар, що охопив салон, чув тріск палаючого пластику і металу, запах паленої шкіри.

Медсестра готувала перев’язку, коли його осягнуло: вони мертві. Лікар не говорив цього прямо, але ж і так було ясно — у тій аварії ніхто не вижив. Тільки він. Завдяки незнайомцю, що витягнув його з палаючої машини.

Його пальці впилися в простирадло. Очі самі наповнилися сльозами. Він швидко провів пальцями по повіках, але це не допомогло — сльози полились.

Дихати ставало важче. Кожен видих супроводжувався тихим стогоном. Він не хотів плакати, не зараз. Але його психіка і тіло, здавалося, змовилися проти нього. І він програв цю битву.

Він хотів лише одного — заплющити очі. Заснути. Або просто полежати, не думаючи.

Але було вже пізно.

Біль. Відчуття безвиході. Неможливість змінити те, що сталося — все це накрило його разом. Він почув, як його дихання перетворилося на приглушений стогін. Кожен видих давався з труднощами, наче груди стискали невидимі кайдани.

Кожне його зітхання перетворювалося на ридання. Кожен вдих приносив із собою нову хвилю усвідомлення: він залишився один.

Йому було лише двадцять три. Щойно закінчив університет. Ніколи не приймав серйозних рішень, навіть у побуті. Не знав, як керувати батьковою компанією. Майже нічого не тямив у справжньому житті.

А тепер отримав у спадок цілий світ, який належав батькові. І залишився наодинці з цим тягарем.

У цю мить він почувався не на двадцять три. На тринадцять. На збентеженого підлітка, який тільки-но починає розуміти, як влаштоване життя.

Навіть попри свій вік, попри весь досвід, він не був готовий. Не міг уявити себе на місці батька. Не вірив, що зможе продовжити його справу. Не відчував сил самостійно жити, піклуватися про себе, будувати власний шлях.

Це був біль. Біль тотальної самотності.

Він відчував, як його серце розривається на частини. Мами й тата більше немає. Його душу рвало на шматки.

«Я залишився один. Проти всього світу.»

Тіло боліло, пошарпане аварією. Та воно житиме далі. Але його батьки – ні. Вони згоріли у тому вогні. Заживо.

«Що мені тепер робити?»

Техьон скулив, хрипів, плакав. Його трусило, а біль, немов хвиля, накривала все більше й більше.

Медсестра – лагідна, м’яка жінка – намагалася його заспокоїти. Гладила по руці. Але він виривався, не слухаючи її слів.

У якийсь момент свідомість відключилася. Він не розумів: де він, що відбувається, хто навколо.

Натомість відчув, ніби падає у глибокий чорний колодязь: тіло – ватне, безсиле, голова – порожня, майбутнє – страшне й незрозуміле.

Він ніби став маленькою дитиною, яка не знає, як далі прикидатися дорослим, не розуміє, як приймати справжні великі рішення, не уявляє, як пережити втрату батьків.

«Як це – ніколи їх не побачити?»

Раптом усвідомив: він не знає навіть базових побутових речей. Наприклад, як жити у квартирі, яка тепер лише його. Більше не їхня. Тільки його. Як взагалі жити одному.

Сльози котилися самі по собі, кожен хвиля розривав його груди навпіл. Він раптом усвідомив, скільки всього не знає: скільки батьки платять помічникам, в якому сервісі обслуговують їхні машини, з яких магазинів мама замовляла продукти.

А тепер йому треба прийти в компанію батька, стати перед усіма цими дорослими людьми і сказати, що тепер саме він ними керуватиме.

Як? Як він відповідатиме на запитання преси? Як лягатиме спати в порожній квартирі, де кожен кут нагадуватиме про них? Хто тепер даватиме йому поради?

Навіть якщо вони не були ідеально близькими, батьки завжди були поруч. Вони приймали його таким, яким він був. Дозволяли йому жити так, як він хотів. Любили, хоч і розуміли – можливо, сімейна справа не для нього.

А тепер… Нікого немає.

В якийсь момент він усвідомив, що його тіло рухається ніби самовільно – він хаотично махав руками, ногами, немовби відбивався від цього світу, від цих думок. Можливо, так виходив біль. Можливо, це була єдина можливість не збожеволіти.

А потім – лише темрява. Приємний голос медсестри десь далеко. І провал у несвідомість.