10

Він піднявся до своєї кімнати і ліг у ліжко.

Сон не йшов. Години минали, а він усе лежав нерухомо, вдивляючись у темряву. Намагався зосередитись, продумати все, що сталося, зрозуміти, як жити далі, але в голові була лише густа, ватна порожнеча. Ні думок, ні спогадів про батьків… Наче сьогоднішній день був лише поганим сном, який ось-ось розвіється.

Коли дрімота нарешті охопила його, останньою ледь помітною думкою проковзнуло: «Це не нормально. Здорова людина зараз би ридала. Кричала. Рвала на собі волосся чи била кулаками об стіну. А це… Це наче я дивлюся на все крізь товсте скло. Наче це відбувається не зі мною.»

Але навіть ця думка розчинилася, не встигнувши сформулюватись до кінця.

Прокинувся о шостій. Раніше будильника.

Голова дивно ясна, наче хтось витер її зсередини. Тіло — пусте, лише легке тремтіння в пальцях нагадувало, що він не маріонетка.

Прийняв душ. Одягнувся. Спустився вниз. Заварив каву.

О 7:30 прийшла медсестра, що змінила асистента лікаря Чхве. Жінка середніх років, зі спокійною, приємною зовнішністю. Без зайвих слів вона одразу попросила провести її до потерпілого.

Асистент лікаря коротко пояснив стан Кіма: що встиг зробити за ніч, на що варто звернути увагу. Потім вклонився і вийшов, залишивши їх із медсестрою.

О 8:30 прийшла помічниця Чонгука по дому. Вона вже знала, що скоро прийде лікар Чхве, тому готувалася зустріти його.

Чонгук коротко розповів про вчорашні події, дав кілька вказівок. Жінка не запитувала зайвого — вона все життя працювала у заможних родинах і вміла читати між рядків. Була непомітною, але ретельною. Після цього він із полегшенням залишив її саму, щоб чекати на Намджуна.

9:00. Намджун приїхав точно вчасно.

До цього моменту Кім так і не прокинувся.

Намджун увійшов у дім, зупинився на порозі і подивився на Чонгука здивовано.

— Ти виглядаєш дуже добре, — промовив він, не в силах приховати своє здивування. — Навіть тіні під очима немає. Ніби й не безсонну ніч провів.

— Дякую, — сухо відповів Чонгук. — Я спав. І почуваюся… нормально.

Він ледь помітно кивнув ніби сам собі.

— Мабуть, мій мозок ще не усвідомив, що це все взагалі сталося. Може, пізніше накриє. Але зараз — усе гаразд.

Намджун мовчки кивнув. Без зайвих слів вони вийшли до машини.

— Сьогодні ти за кермо не сідаєш, — рішуче сказав Намджун, вмикаючи двигун. — На всяк випадок.

Він не додав, що цей випадок — це раптовий нервовий зрив, який може статися з ким завгодно після такого удару. Замість цього просто пообіцяв:

— Ми проведемо цей день разом.

 

***

 

Центральний офіс. Велика переговорна кімната була заповнена людьми. Тут зібралися всі, хто мав відношення до справ батька – від вірних помічників до юристів і нотаріусів.

Атмосфера була напруженою, але зовні все відбувалося з дивною чіткістю. Ні зайвих слів, ні емоцій. Кожен рух, кожне слово було відточеним і вивіреним.

Бо всі знали, у людини масштабу батька Чонгука все було продумано заздалегідь. Навіть це. Особливо це.

Хвороба. Смерть. Трагедія.

Для всього існував чіткий план.

Повітря в переговорній загустіло від напруження, але процес йшов з приголомшливою чіткістю. Кожен присутній знав свої дії напам’ять – заповіт був підготовлений роки тому, а плани на будь-який несподіваний випадок відшліфовані до досконалості.

Чонгук механічно підписав перші документи як голова корпорації. Його пальці холоділи наче лід, але підпис вийшов впевненим. Повний вступ у права спадкоємця мав відбутися протягом тижня – юристи вже готували необхідні папери.

Коли формальності завершилися, він разом з Намджуном пройшов у кабінет батька. Двері зачинилися за ними з м’яким клацанням.

— Ти залишишся у своєму кабінеті? – обережно запитав Намджун, озираючи простір, де кожна деталь говорила про присутність його колишнього боса. – Тобі там завжди подобалося…

Чонгук провів долонею по стільцю батька, відчуваючи під пальцями холод шкіри. Це місце тепер належало йому. Але чи був він готовий зайняти його? Його кабінет в іншому крилі будівлі, такий зручний і затишний, раптом здавався безпечним укриттям.

— Я ще не вирішив, — промовив він, відводячи погляд від портрета батька на стіні. Сьогодні вперше він по-справжньому усвідомив: цей стілець тепер пустуватиме назавжди.

Чонгук стояв у кабінеті батька. Величезний стіл, виготовлений на замовлення. Стіна, заставлена нагородами — і бізнесовими, і науковими. Він провів долонею по поверхні стола, відчуваючи під пальцями гладеньке дерево.

Тут був його батько.

Не як привид, а як присутність. У кожній деталі, у самому повітрі.

Глава сім’ї. Глава корпорації. Людина, яка завжди знала, що робити.

Чонгук глибоко вдихнув.

— Я переїжджаю сюди, — сказав він.

Кабінет був зручнішим. Більш підходящим для керівника. І головне – тут був батько. Його дух. Його слід. Його приклад.

Якщо він справді приймав свою долю (а він приймав) — корпорацію, справу сім’ї, усе, що з цим пов’язано, — то саме тут мав бути його кабінет. Саме за цим столом.

Саме там, де колись сидів він.

Серце Чонгука стиснулося, коли його погляд зачепив фоторамку на столі. Там були вони – його батьки, а поруч він сам, дев’ятнадцятирічний. Фотографія з першого курсу університету. Тоді всі вже розуміли: на нього покладають великі надії. Він теж це знав, але ще не усвідомлював повністю, що його чекає. Вчитися, розвиватися, поступово вливатися в роботу компанії.

— Так, я переїжджаю сюди, — сказав він, відволікаючись від фотографії. — Намджун, дай мені час. Зроблю все до кінця тижня. Це справді моє місце. Я хочу бути тут. Хочу продовжувати справу нашої сім’ї. Тепер я глава, і з наступного понеділка ти знайдеш мене саме в цьому кабінеті.

Намджун легко усміхнувся і кивнув:

— Я розумію тебе. Повністю підтримую. Ти гідний зайняти це місце. Ти – справжній глава сім’ї. І справжній керівник корпорації.

Вони ще кілька хвилин постояли в кабінеті: Намджун розглядав стіну з нагородами, Чонгук дивився у вікно. Потім вийшли – їх чекала поліція.

 

***

 

У відділку провели ще дві години.

Поліція випитувала Чонгука про все – чи були у сім’ї вороги, які його стосунки з родиною Кімів, чи хтось міг бажати їм зла. Офіцери розпитували навіть про водія батька, технічний стан автомобілів і причини, чому саме тією дорогою їхали батьки. На кожне запитання він відповідав рівно і чітко – приховувати було нічого.

Від родини Кімів жодних новин так і не надійшло – їхні представники не з’явилися. Намджун, проте, зміг дізнатися деякі деталі. Виявилося, що вранці допитували повірених сім’ї Кімів та їхнього особистого нотаріуса. Єдиного спадкоємця, Кім Техьона, знайти не вдалося.

Поліція, як зрозумів Намджун, не вела активних пошуків. Камери спостереження та свідчення очевидців підтверджували: хтось витягнув Кіма з напіврозбитої машини й відніс подалі від місця аварії. Офіційно вважали, що Кім просто сховався від страху, тому спеціально його не розшукували.

Розслідування просувалося повільно. Поліція обмежувалася стандартними питаннями про автомобілі, водіїв і розклад подій, не заглиблюючись у деталі. Їх цілком влаштовувала версія нещасного випадку.

Перші експертизи не виявили ні слідів вибухівки, ні сторонніх предметів – лише розлите паливо. Не знайшли жодних підозрілих деталей, що ще більше підтверджувало версію про випадковість.

Записи з камер показували останні секунди: машина Кімів спокійно під’їхала до перехрестя, ненадовго зупинилася і раптом різко рвонулася вперед на машину Чонів.

«Можливо, водію раптом стало зле?» – таку ідею розглядали як основну.

Чонгук слухав Намджуна, все більше нахмурюючись. Офіційний висновок був однозначним – аварія визнана випадковою.

— А ти як вважаєш? – раптом запитав він.

Намджун знизав плечима.

— Не знаю. Все справді виглядає… природньо. Будуть додаткові експертизи, але зараз – жодних слідів вибухівки, сторонніх речовин. Ймовірно, це дійсно нещасний випадок. Можливо, удар був настільки сильним, що пошкодив паливні баки…

— Ти в це віриш? – перебив його Чонгук.

— Чесно? Не знаю. Якби постраждали лише твої батьки, або лише Кіми, можливо, я б повірив. Але які шанси, що обидві сім’ї опинилися в одному місці? – голос Намджуна звучав напружено.

Чонгук задумався лише на мить:

— Вони майже не перетинались. Лише на офіційних заходах… дуже рідко.

— Ось саме про це я й кажу. Я спробую провести власне розслідування – перевірю записи камер, свідчень, дізнаюсь, чи були в Кімів конфлікти, невдоволені конкуренти… І перевірю нашу компанію – чи немає серед нас зрадників. Як тільки дізнаюсь щось, одразу повідомлю.

— Ти ж і так завжди знаєш усе, що відбувається в компанії? — легко промовив Чонгук, кутики його губ миттєво піднялися в знайомій усмішці. Він знав: Намджун завжди в курсі всіх подій.

— Знаю. Але зараз… зараз все інакше, – голос Намджуна був тихим, — я маю подивитися на все по-новому. Очима людини, яка шукає те, що ховають.

Чонгук мовчки кивнув, відчуваючи, як холодок пробігає вздовж хребта.

— Куди тепер?

— Лікарня. Морг.

Він глибоко вдихнув — раптово вдячний за відсутність краватки. Хоч би ця дрібниця дозволяла дихати вільно.

 

***

 

Морг. Холодне приміщення. Шість тіл: батьки Кіма, їхній водій, його власні батьки, і їхній водій.

Йому показали лише одне тіло — те, що залишилося від батька.

Те, що лежало перед ним, не мало нічого спільного з людиною. Обгорілий каркас. Чорні, зведені в останній судомі кінцівки. Обличчя… ні, це не було обличчям. Лише оскал, на який не можна було дивитися без огиди.

Потім він відчув запах.

Горіла шкіра. Горіле волосся. Горіла вовна батькового костюма. Гострий, солодкувато-приторний сморід смерті.

Його тіло зігнулося навпіл раніше, ніж розум усвідомив — блювота гарячою хвилею піднялася в горлі. Він впав на коліна, долоні впилися в холодну підлогу.

Намджун був поруч — його руки міцно тримали Чонгука за плечі, пальці впивалися в тканину піджака.

— Дихай, — чулося десь здалеку. — Просто дихай.

Спочатку це був стогін. Низький, тремтливий, з глибини грудей. Потім — рев. Той самий, яким кричать звірі. Він бив кулаками по власних стегнах, відчуваючи, як біль у грудях розриває його на частини. Сльози заливали обличчя, капали на підлогу, змішуючись з блювотою.

Він стискав себе руками — так, наче намагався втримати душу. Скрутився у клубок на холодній підлозі, закинув голову назад і завив. Так, як не завивав ніколи в житті.

Йому було байдуже, хто бачить. Байдуже, що думають оточуючі. Він віддався цьому болю цілком. Кожен нерв горів у вогні втрати. Кожна клітина тіла кричала про несправедливість. Він тонув у цьому, не намагаючись виплисти.

Годину потому, коли спазм пройшов, він відчув… не полегшення. А щось інше.

Пустоту, де раніше був біль. Простір, де можна дихати. І першу чітку думку: «Вони пішли. А я — залишився.»

Чонгук розпрямився, відвів руки від голови й підняв обличчя. Намджун побачив перед собою нову людину — погляд ясний, ні сліду від сліз.

Він справді прожив цей біль.

Психологи, звичайно, заперечили б: «Такий біль не проходить за годину. Він має етапи. Він повертатиметься.»

Але для Намджуна і для самого Чонгука цього було достатньо. Найгостріше — випущено. Тепер можна рухатися далі – тверезий, адекватний, готовий продовжувати справу батька.

Допомога психолога? Можливо, потім. Зараз — ні.

Намджун простягнув руку. Чонгук підвівся, поправив піджак, штани, волосся. Витер обличчя.

— Я готовий. Їдемо.

 

***

 

Прес-конференція. Невеликий зал. Лише ключові ЗМІ — ті, що пишуть про бізнес і фармакологію.

Чонгук увійшов із тихою непохитністю: зачитав підготовлене звернення, згадав про трагічний випадок, підкреслив, що бізнес продовжується.

— Нічого не змінилося. Я вступаю у права спадкоємця. Дослідження, нові продукти — усе за графіком.

Коротко. Чітко. Як і належить голові корпорації.

Пресконференцію спеціально провели без запитань. Чонгук і Намджун знали – журналісти запитають одне й те саме: «Що трапилось?», «Чи був це дійсно нещасний випадок?», «Чи вірите ви у підставу?». Вони не мали відповідей, тому обмежились короткою промовою – бізнес продовжується, все під контролем.

 

***

 

Коли вони вийшли з будівлі, була вже шоста вечора.

— Поїдемо вечеряти? – запропонував Намджун. — Можемо в місті, потім відвезу тебе додому.

Чонгук мовчав секунду. Міг би сказати, що не голодний після всього, що сьогодні відбувалось – морг, допит, ця пресконференція. Але це була б неправда.

— Насправді я дуже хочу їсти. І ще більше хочу додому. Мені не писали ні лікар Чхве, ні аджума – я не знаю, що там зараз.

Намджун відповів:

— Я знаю, що відбувається. Лікар Чхве телефонував мені. Я попросив їх тебе не турбувати.

І розповів: Кім прокинувся невдовзі після приходу лікаря. Його розбудили, ввівши спеціальний препарат, щоб оцінити стан, перевірити функції організму, змусити попити води, допомогти з туалетом.

Переломів немає – руки, ноги цілі. Свідомість ясна. Проблеми – це вивих плеча, правої кисті, обох щиколоток. Численні садна та гематоми.

Лікар наполягає на госпіталізації для обстеження. Прогноз добрий – одужає швидко.

Чонгук слухав, стоячи біля машини. Ці новини робили день ще реальнішим. Він відчув, як шлунок бурчав від голоду.

— Від усього іншого він одужає, — сказав Намджун, відчиняючи двері машини.

— А от із суглобами доведеться повозитись. Реабілітація потрібна, але ходити буде. Все буде гаразд. Головне — що стан не критичний.

Чонгук мовчки кивнув.

— Лікар писав мені ще півгодини тому, — продовжив Намджун, заводячи двигун. — Йому дали седативне, тому знову спить. І, скоріш за все, проспить усю ніч. Розбудять тільки вранці.

Ще один кивок. Чонгук погоджувався — зараз це найкращий варіант.

— Тож що робитимемо? — Намджун глянув на нього. — Можемо поїхати до тебе, або ж повечеряти в місті. Якщо ти хотів поговорити з Кімом…

— Він же все одно спить.

— Так.

— Тоді давай повечеряємо.

Він не додав, що справді дуже хоче цієї розмови — дізнатись, що Кім пам’ятає з того вечора. Але квапитись немає сенсу.

Та й йому потрібно було ще трохи побути серед людей.

— Вечеряти, — повторив він вже твердіше. — А потім — додому.