36

Після обіду Техьон написав повідомлення Чонгуку: «Чекаю тебе о 19:00» і скинув адресу. Він вирішив зустрітися з ним не біля свого житлового комплексу, а біля одного зі скверів.

Підходячи до місця зустрічі, Техьон відчував, що трохи тремтить. Але це було тремтіння передчуття. Зовні це не було помітно, але під маскою він усміхався сам собі. Сьогодні він був тепло одягнений: шарф, пальто, шапка, взяв із собою навіть рукавички.

Він прийшов на місце зустрічі за 15 хвилин до призначеного часу. Рівно о 19:00 він побачив, як під’їжджає машина Чонгука. Той припаркувався на вільному місці та вийшов. Техьон не міг відірвати від нього погляд — він уперше бачив його не в звичних костюмах.

На Чонгуку були високі чорні грубі чоботи, в них були заправлені широкі чорні джинси, тепла чорна худі з капюшоном на голові, чорна маска на обличчі та велика чорна куртка на кшталт бомбера. Він поставив машину на сигналізацію, засунув руки в кишені й почав озиратися.

Техьон підняв руку й помахав йому. Чонгук підійшов до нього. Наблизившись упритул, він тихо сказав: «Привіт» — і зробив рух вперед, але на півдорозі зупинився. Техьон зрозумів, що він хотів зробити — хотів поцілувати його, але вони були в громадському місці. Навколо, о сьомій вечора, було багато людей.

Чонгук все одно підійшов до Техьона впритул, нахилився до його вуха й прошепотів:

— Я дуже сумував.

Техьон заплющив очі.

— Я теж, — сказав він.

— Що ми будемо робити? — запитав Чонгук.

— Спочатку я пропоную нам пройтись. Хочу показати тобі кілька цікавих місць.

І вони пішли не поспішаючи. Техьон провів його сквером, біля якого вони зустрілись, розповідаючи, як він виглядає вдень. Пройшли вузькими вуличками, які особливо подобались Техьону, вийшли на центральну вулицю району.

Ближче до восьмої Техьон повів його вглиб однієї з невеликих вуличок.

— Хочу показати тобі одне дуже миле місце, — сказав він.

Наприкінці тихої, малолюдної вулички, яку навіть важко було уявити в самому центрі міста, вони побачили невеликий двоповерховий ресторан. Зовні він виглядав як старовинна історична будівля, вікна світились теплим жовтим світлом.

— У нас столик зарезервовано на восьму, — сказав Техьон.

Вони зайшли всередину. Ресторан був неймовірно затишним: невеликі дерев’яні столики на двох-чотирьох осіб, м’яке розсіяне світло від настільних ламп і підсвічування стелі. На вікнах — щільні лляні занавіски, дерев’яні стільці, обтягнуті шкірою з м’якими подушками. Меню було надруковане на потертому жовтому папері, ніби з минулого століття.

Весь персонал був одягнений у стилізовані національні костюми. Простір прикрашали високі рослини у глиняних кадках, а кожен столик відділявся від інших невеличкими солом’яними ширмами.

У Чонгука перехопило подих. Він не був у таких місцях багато років — останні років десять його життя проходили у вишуканих ресторанах із зірками Мішлен, VIP-залах з хай-тек інтер’єрами та елітним обслуговуванням.

А тут так затишно і по-домашньому.

Сидячи за столиком, оточені ширмами й зеленню, вони ніби випали з часу.

Чонгук зняв маску.

— Я взагалі не думаю, що нас тут можуть впізнати, — сказав він.

Техьон теж зняв маску.

— Тепер я точно знаю — у таких місцях нас ніхто не впізнає. Ти ж знаєш, ми з тобою відомі лише в певних колах.

Вони обидва тихо засміялись. Чонгук почав вивчати меню, але чомусь ледве впізнавав страви. Тут було багато національних страв, навіть такі, які він ніколи не пробував і не знав.

— Давай я виберу, — запропонував Техьон і замовив на двох.

Коли принесли їжу, вони їли не поспішаючи, з насолодою. Про щось говорили, але обидва відчували, що їм комфортно навіть просто мовчати поруч. Чонгук розповідав, як пройшли ці дні, а Техьон ділився тим, що відчував, що нового дізнався про себе.

Коли вони закінчили вечерю, їм принесли ароматний трав’яний чай. Поки пили, Чонгук опустив руку під стіл. Техьон зрозумів його натяк — теж простягнув руку, і їхні пальці переплелися.

Чонгук понизив голос:

— За останні три дні ми переглянули все, що ти надіслав. Дивились економісти, фінансисти, бухгалтери, юристи. І всі дійшли однієї думки: навіть не знаючи твою компанію, початкові цифри чи обсяги — просто за наданими документами, це дуже очевидно — звіти підроблені. Такого не може бути.

Техьона це не здивувало.

— Як ти й казав, — продовжив Чонгук — навіть враховуючи обсяги фармацевтичного ринку, історію компанії й усе інше… Такі цифри просто неможливі. Це дуже дивно. Невже цей Сун дійсно думає, що зможе так легко тебе обдурити?

Техьон задумливо провів пальцем по краю чашки:

— Я думав про це… Можливо, у нього просто не було часу «намалювати» правдоподібніші цифри. А може, нервує — адже наближається термін, коли я маю дати відповідь. Якби в мене було ще кілька місяців, він би діяв обережніше, я впевнений.

Він гірко посміхнувся:

— А так, можливо, використовує все, що зміг придумати. Я просто не розумію — невже він справді вважає мене таким дурнем? Він же знає, що я вивчав бізнес. Нехай я не працював у компанії, але я ж не просто випадкова людина з вулиці. Я жив з батьком все життя, слухав його розповіді про компанію, про роботу… Навіть без освіти я б зрозумів, що тут щось нечисто.

Техьон зробив паузу, голос став тихішим:

— Мені боляче. Боляче, що так просто хочуть злити таку велику імперію… І кому? Паку.

Чонгук слухав мовчки, розуміючи — зараз не час для його думок. Техьон мав сам усе обдумати та прийняти рішення.

— Дякую тобі, Чонгук, за допомогу. Значить, мені не здалося. Мною маніпулюють, підробляють звіти, щоб я не взяв керівництво компанією, а віддав її шляхом злиття Паку. Ніби це мені взагалі не потрібно і слава богу, так? Тоді Пак отримав би мою компанію і став би монополістом.

Він гірко похитав головою:

— Два таких монстра проти тебе одного…

— Я і сам це розумію, — відповів Чонгук. — У мене не буде жодних шансів, якщо злиття відбудеться. Тоді Пак захопить весь ринок. І справа не лише в мені — всі дрібні компанії опиняться перед вибором: або банкрутство, або підпорядкування на його умовах.

Вони ще трохи поговорили на цю тему, але Техьон раптом перервав розмову:

— Усе зрозуміло. Гадаю, тут більше нема про що говорити.

Його пальці непомітно стиснули Чонгукову руку під столом — єдине, що зараз мало значення.

 

***

 

Коли прийшов час розраховуватись, Чонгук хотів заплатити, але Техьон його зупинив:

— Заплачу я. Мені Намджун дав свою картку. Поки я тут користуюсь нею. Давай, щоб про всяк випадок твоя картка не світилась, тим паче в районі, де ти не живеш.

Чонгук не хотів, щоб Техьон платив, він сам хотів розрахуватись. Але все ж таки погодився, що це розумно. Вони розрахувались, одягнулись і вийшли.

На вулиці вже було досить морозно. Техьон закутався в шарф, натягнув шапку нижче. Чонгук застібнув куртку.

— Проведу тебе додому, — сказав Чонгук.

— Звичайно, — кивнув головою Техьон.

І вони пішли до дому Намджуна. Йшли не поспішаючи, повільно, насолоджуючись пізнім вечором. Була майже десята, але на вулицях ще були перехожі — молодь, парочки, їздили машини — все це створювало життя.

Вулиці були освітлені ліхтарями та вивісками. Було красиво. У повітрі відчувалось передчуття зими.

Зайшовши на територію житлового комплексу, підійшовши до дому Намджуна, Чонгук повів Техьона не до під’їзду. Він узяв того за руку, відвів трохи вбік, на одну із алей, де було кілька густих дерев, які створювали тінь від вуличного освітлення.

Вставши глибше в тіні, перевіривши, що ніхто поряд не йде, Чонгук обійняв Техьона, притягнув до себе, поклав голову йому на плече. Техьон обняв його у відповідь. Вони постояли так кілька хвилин — просто обіймаючись у цій густій вечірній тіні.

Потім Чонгук відсторонився. Зняв свою маску, підняв руки до обличчя Техьона, зняв маску з нього і поцілував.

Поцілунки були ніжними, тонкими, такими, щоб просто насолодитись один одним, насолодитись теплом і близькістю. Щоб просто нагадати один одному, як це — відчувати. Відновити ту близькість, яка між ними була.

Відсторонившись, Чонгук сказав:

— Дякую за вечір. Дякую за побачення. Мені дуже сподобалось.

Було видно навіть у тіні, що у Техьона почервоніли щоки. Він зніяковіло посміхнувся:

— Тобі дякую за вечір. За те, що ти є. Я справді дуже сумував.

Чонгук взяв його за руки, став зовсім близько, щоб торкатись до Техьона всім тілом. Йому було шкода, що на них стільки шарів одягу — особливо пальто і куртка створювали додаткову перешкоду. Але навіть так, навіть у цьому осінньому одязі, торкатись один одного було приємно. Він переплів їхні пальці.

— Техьон, я теж дуже сумував. Дім, виявляється, такий великий. І він такий порожній. Я навіть не знав, наскільки порожній мій дім, коли жив там один раніше. А тепер я знаю. І мені це не подобається.

Він зітхнув, відчуваючи, як слова виходять з глибини:

— За ці чотири дні, поки тебе немає, у будинку залишились лише уривки тепла. Бо тепло і затишок там створював ти. Ти — це тепло. Ти — це затишок.

Чонгук заплющив очі, торкаючись чолом до Техьонового.

Техьон на цих словах відчував, як щось розливається всередині — тепло, яке наповнює кожну клітину.

Чонгук продовжив, голос ледве чутний:

— Я водночас відчуваю, що зі мною все гаразд. Я — це я. У мене звичне життя, купа справ, робота. Я відчуваю, що я цілісний. Але наче не вистачає кольорів. Не вистачає тепла. Не вистачає тебе.

Він зупинився на мить, немов шукаючи правильні слова:

— Саме ти, Техьон, доповнював мою картину життя. Наповнював її кольорами, теплом, ніжністю. І я можу жити без тебе. Я ж так і жив усе життя. Але я не хочу.

Техьон м’яко усміхнувся:

— Ну а тепер, Чонгук, ти сміливий. Тепер ти перший у тому, що говориш такі слова.

Чонгук трохи напружився. Подумав, що може зараз Техьон відреагує на ці слова негативно.

Але Техьон м’яко усміхався:

— Я теж відчував, що у мене все добре. За ці кілька днів я дійсно зрозумів, як сильно я змінився. Чонгук, я зараз реально інший.

Він говорив упевнено, але з легким трепетом у голосі:

— З моменту аварії я переродився. Я тепер знаю, що я зможу бути один. Що зможу жити один. Я зможу працювати. Мені не страшний світ, мені не страшний соціум, мені не страшний побут. Мені цікаво. Я не хочу бути відлюдником, я не хочу закриватися. Я хочу далі продовжувати досліджувати світ, досліджувати себе. Творити. Я відчуваю в собі те, чого в мені не було. І те, що ти мені дав. Я відчуваю силу, спокій і впевненість.

— Я відчуваю, що я сам собі можу бути опорою, — продовжував він. — І я це зрозумів лише завдяки тому, що за цей час у твоєму домі ти мені це дав. А тепер це в мені є. Я в собі це розкрив. Я зрозумів, що я теж можу бути один.

Його голос став тихішим:

— Але я теж не хочу. Мені було добре, спокійно. Я провів чудові дні. Але мені було порожньо.

Техьон поклав голову Чонгуку на плече, обіймаючи його за талію. Чонгук обійняв його за плечі.

— Я не знаю, що це, — продовжив Техьон. — У мене таких почуттів у житті не було. Можливо, я просто ще дуже молодий. Але я точно знаю — нічого подібного я не відчував. Про себе, про світ чи про іншу людину.

Він зробив глибокий вдих:

— Чи можна сказати, що за ці два місяці народилося кохання? Не знаю. Але щось народилося точно. Можливо, я ще не розумію значення цього слова.

Його губи ледве торкнулися щоки Чонгука:

— Але я думаю, що я тебе люблю, — прошепотів Техьон зовсім тихо, не рухаючись, кожним нервом ловлячи реакцію тіла Чонгука.

Техьон відчував, як Чонгука немов би трохи трусило. Він сприйняв це як гарний знак.

Повільно підняв голову, подивився Чонгуку в обличчя. Той стояв із заплющеними очима, з ледь помітною посмішкою. Відчувши на собі погляд Техьона, він розплющив очі.

— Я відчуваю дуже схоже, — сказав Чонгук. — У мене хоч і було більше стосунків, ніж у тебе, але я ніколи навіть близько не відчував подібного і не хотів нічого подібного. Ніколи. Ні з ким.

Він зітхнув:

— Я теж не знаю, чи можна це назвати коханням. Мабуть, можна. Але я відчуваю, що теж люблю тебе.

Його голос став тихішим:

— Як людину. Як особистість. Як чоловіка. Як друга. Як партнера. У всіх значеннях. Мабуть, якщо ми продовжимо, це кохання ще розкриється.

Вони кілька хвилин просто стояли мовчки, більше нічого не кажучи. Просто дивилися один одному в очі, провалюючись у цю силу, у це тепло, у цей спокій і ніжність. Трималися за руки, міцно переплівши пальці.

Техьон подався вперед, м’яко поцілував Чонгука в губи.

— Що далі? — запитав він.

Чонгук знизав плечима:

— Далі буде те, що ми вирішимо.

Техьон кивнув:

— Тоді давай за планом — до кінця тижня я залишаюсь тут, приймаю рішення. Потім повернусь.

Чонгук напружився на цих словах.

— Я правда не хочу, щоб хтось чи щось тиснуло на мене. Мені 23 і я зараз приймаю рішення всього свого життя.

Чонгук неохоче, але розуміюче кивнув:

— Ти абсолютно правий.

— Після того, як я озвучу своє рішення, ми подумаємо, що робити далі, — додав Техьон.

Чонгук трохи підвів брови:

— Але ми ж залишаємось разом? У стосунках?

Техьон усміхнувся:

— Так, звичайно.

І знову м’яко, легко поцілував Чонгука.

— Гадаю, нам варто розходитись, — сказав Техьон.

Чонгук зітхнув — йому зовсім не хотілося розлучатись.

— Так буде правильно, — наполіг Техьон. — Вже пізно. Тобі ще їхати додому. Напиши, як будеш вдома, щоб я знав, що ти доїхав.

Чонгук кивнув.

— А я повернусь до себе, — продовжив Техьон. — Продовжу бути у своєму світі. Розмірковувати. Так буде краще.

Чонгук знову кивнув, погоджуючись. Поцілував його в губи вкотре — коротко, але відверто. Вони вийшли з тіні дерев на освітлену частину алеї і пішли до під’їзду.

Біля під’їзду вони вже не наважились цілуватися — тут були камери. Просто міцно стиснули один одному руки, передаючи цим рукостисканням усі свої почуття.

Техьон, повернувшись додому, ще хвилин п’ять стояв спиною притулившись до вхідних дверей, заплющивши очі. Відчував щось нове.

Сьогодні він був на побаченні з Чонгуком. І це було прекрасно. І як друзі, і не лише.

Вони були не просто друзі. Вони були чимось більшим. Людьми, які розуміють, підтримують і кохають один одного.

Чонгук сказав це. Як приємно чути, що тебе люблять.

І Техьон сказав те саме. Бо, схоже, саме це і є кохання.

У нього всередині розливалося тепло. Якщо тіло так реагує, то, мабуть, це воно. Точно воно.

Він переодягнувся, прийняв душ, ліг у ліжко.

Через п’ять хвилин прийшло повідомлення: «Ведмежатко, я вдома. Все добре. На добраніч».

Техьон відповів: «На добраніч, любий».