14

Техьон обережно зсунув ноги з ліжка на підлогу, опираючись руками, щоб піднятися.

— Тобі допомогти? — запитав Чонгук.

— Думаю, я сам, — відповів Техьон.

Він зробив кілька кроків, обходячи ліжко, але раптом похитнувся — еластичні бинтування на стопах не давали свободи руху.

Чонгук миттєво підхопив його, взявши під руку.

— Дякую, — прошепотів Техьон, нахмурившись, але прийнявши допомогу.

— Я просто хочу, щоб ти почувався впевненіше, — м’яко сказав Чонгук. — Лікар Чхве казав, що ти швидко одужуєш. Це лише на день-два.

Техьон кивнув, не піднімаючи очей.

Тепер Чонгук міг розгледіти його зблизька — медову шкіру, довгі вії, вологі губи. Він непомітно вдихнув і відчув його запах — чистий, з легким відтінком чогось теплого, наче самі феромони.

Він підтримував Техьона під лікоть, його власне передпліччя стало опорою, а інша рука обережно охопила зап’ястя.

Вони були однакового зросту.

Чонгук косився на його обличчя — спокійне, але з тінями втоми. Світле волосся — м’яке, немов шовк. Тепло тіла — таке відчутне через тонку тканину футболки.

Крок за кроком вони йшли до дверей, і Чонгук не міг відірватись від думки: «Як чоловік може бути таким… притягуючим?»

Дихання Техьона було нерівним, неглибоким і Чонгук чув його. На мить йому навіть перехопило власне дихання від такої близькості.

«Це, мабуть, ненормально — так реагувати на іншого чоловіка,» — промайнуло десь у підсвідомості.

Але він вирішив не зациклюватися. «Подумаю про це пізніше. Зараз просто насолоджуюсь моментом.»

Вони вийшли у коридор, де їх зустріла медсестра.

— Ви хочете пройтися будинком?

— Так, саме це ми й плануємо, — відповів Чонгук.

— Яке ваше рішення, пане Чон?

Він подивився на Техьона:

— Я пропоную відпустити медсестру і більше не запрошувати нічного помічника. Як думаєш?

Техьон задумався на секунду:

— Так. Сьогодні я впевнений, що мені це більше не потрібно. У мене є рекомендації, я сам впораюся.

Медсестра усміхнулася:

— Добре, я повідомлю лікарю Чхве. Можу почекати до вечора.

Чонгук перервав:

— Ні, можете йти зараз. Ми впораємося самі.

 

***

 

— Ну що, Техьон, покажу тобі будинок, — сказав Чонгук. — Хочеш чаю, кави? Може, вже голодний?

Техьон похитав головою:

— Ні, поки не хочу. Повечеряємо пізніше.

— Добре. Тоді ходімо.

Вони пройшли перший поверх. Сучасну, з великим островом кухню. Вітальню з панорамними вікнами та м’якими диванами. Їдальню — з дерев’яним столом на шість осіб. Ще одну гостьову кімнату — меншу, ніж та, де жив Техьон. Спортзал.

Чонгук показав на сходи, що вели вниз:

— Там, у цоколі, басейн. Але туди ми поки не спускатимемося.

Далі Чонгук підвів Техьона до сходів на другий поверх. Вони піднімалися повільно, сходинка за сходинкою, і весь цей час Техьон міцно тримався за його руку. Чонгук відчував, як той справді потребує цієї опори.

Він помічав, як напружуються м’язи його власної руки, коли він підтримував Техьона. Відчував його вагу, усвідомлював, що той хоча й стоїть на ногах, але ще не може ходити сам повноцінно.

«Сам би він, напевно, ще не впорався».

Чонгук продовжував крізь вії розглядати Техьона, вдихати його запах. Розповідав про будинок, але знав: Техьон і сам розуміє, що Чонгук у курсі його професії. Тому його коментарі звучали не як дилетантські зауваження, а як думка фахівця.

— Мені подобається дизайн, — чесно сказав Техьон, оглядаючи простір. — Інтер’єр, розташування кімнат… Будинок дуже гарний. Сучасний, але затишний.

Хоча, на його думку, тут бракувало деталей. Затишок був дизайнерським, штучним, без чесної людської теплоти. Техьон повільно ковзав поглядом по меблях, мимоволі доповнюючи картину в уяві: тут — стопка журналів, там — дизайнерські фігурки, на вікні — свічки, у кутку — лампа з м’яким світлом, а на дивані м’який плед.

Але вголос ці думки не вимовляв.

Вони піднялися на другий поверх. Чонгук показав Техьону свою спальню, кабінет і ще кілька приміщень. Вся екскурсія зайняла майже годину — вони йшли так повільно. Чонгук бачив, що Техьон уже стомився, але сам…

Сам Чонгук лише насолоджувався.

Він не міг пояснити чому, але йому було неймовірно приємно йти поруч із Техьоном, тримати його під руку, ставати йому опорою. Показувати будинок неспішно, обмінюватись репліками про інтер’єр. Його душа затихала поряд із ним.

«Про це я подумаю пізніше», — знову промовив у собі Чонгук.

— Ну що, куди далі? — спитав він, коли вони почали спускатись сходами. — Відпочинеш у кімнаті чи вже повечеряємо?

— Давай вже повечеряємо.

Чонгук кивнув:

— Тоді йдемо на кухню.

Вони пройшли половину сходів, коли Чонгук відчув — Техьон почав «завалюватись» на нього.

— Техьоне, з тобою все гаразд?

Він подивився йому в обличчя: Техьон заплющив очі і вхопився другою рукою за поручень, щільно стиснувши руку Чонгука.

— Так, зі мною все добре… Але сил майже не лишилось. Можна трохи перепочити?

— Звичайно. Сідай прямо на сходи.

Він допоміг Техьону опуститись на ступені. Той присів ближче до поручня, притулившись плечем. Руки безсило зісковзнули на коліна.

— Я просто посиджу кілька хвилин із заплющеними очима… Трохи відновлюсь.

— У тебе щось болить? — Чонгук присів на сходинку вище, не відводячи від нього погляду.

Спочатку Чонгук сів подалі від Техьона, ніби даючи йому простір. Але потім відчув себе незручно й підсунувся ближче, залишаючись на своїй сходинці, але тепер їхні стегна торкалися одне одного. Він відчував тепло його тіла.

— Ні, у мене нічого не болить… трохи запаморочення, і ще… — Техьон зітхнув. — Гомілкостопні суглоби. Зараз трохи посиджу, і все буде добре.

Він замовк, продовжуючи сидіти, схиливши голову.

А Чонгук у цей час розглядав його — тепер з іншого ракурсу, трохи зверху та збоку. Спостерігав за його волоссям, згадуючи, наскільки м’яким і шовковистим воно було. Зараз пасма були скуйовджені. Чонгук відчув порив простягнути руку й розчесати їх пальцями. Він навіть сам собі похитав головою, ніби відганяючи цю думку.

Потім його погляд ковзнув по шиї Техьона. Медова шкіра, навіть ортез не закривав її повністю.

І раптом Техьон, ніби прочитавши його думки, підняв руки й почав обмацувати свій ортез.

— Що ти робиш? Тобі боляче?

— Ні, не боляче… Але я хочу зняти цю штуку. Вона мені набридла. І, здається, через неї в мене крутиться голова. Вона все перетискає.

Його пальці метушилися, намагаючись знайти механізм закріплення.

— Ти впевнений? — запитав Чонгук.

— О, повір, я дуже впевнений.

— Добре, зачекай. Я допоможу.

Чонгук простягнув руки, обхопив його пальці своїми й відвів їх від ортезу.

— Давай я сам, — промовив він тихо.

Його довгі пальці знайшли защіпку, розчепили її й акуратно зняли ортез з шиї Техьона, поклавши його на сходинку поруч.

Техьон застогнав, і низький, бархатний звук пройшовся мурашками по шкірі Чонгука.

— Як добре… як легко… — прошепотів Техьон, роблячи кілька глибоких вдихів. — Дякую. Мені дійсно легше дихати.

— Посиди ще кілька хвилин, — тихо сказав Чонгук. — Стільки, скільки треба.

Техьон підняв руку, провів пальцями по шиї, де залишились рожеві сліди.

— Давай я трохи розімну тобі м’язи, — голос Чонгука звучав неприродньо спокійно.

Він знову простягнув руки, обхопив його пальці своїми й відвів його долоню вбік.

— Це відновить кровообіг.

— Угу, — Техьон лише кивнув.

Пальці Чонгука ледь тремтіли.

Він запропонував це насправді не думаючи — ніякого досвіду масажу в нього не було. Але слова вирвалися швидше, ніж він усвідомив.

«Просто треба розім’яти м’язи. Від основи черепа до плечей. Нічого складного», — намагався він переконати сам себе.

Але коли його пальці опинились за мить від дотику, він завагався.

Зараз він торкнеться його шкіри.

Шкіри цієї людини.

Незнайомця, який тепер жив у нього.

Зараз він проведе руками по шиї цього красивого чоловіка.

Це відчувалося зовсім інакше, ніж у ванній кімнаті. Тоді це було просто — просто тіло, просто постраждалий, якого треба обережно вимити.

Тепер це був живий, теплий чоловік, який відчував кожен дотик. Який міг стогнати від задоволення.

Чонгук ковтнув слину і доторкнувся.

Шкіра була теплою. М’якою.

Навіть його грубуваті від тренувань долоні відчували цю оксамитову текстуру.

Він примружив очі, дивлячись крізь вії на свою руку, на шию під пальцями, яка поступово рожевіла від його рухів.

Спочатку він піднявся вище — до лінії волосся на потилиці, обережно розминаючи напружені м’язи.

Потім спускався нижче – до плечей.

Краєм ока він бачив обличчя Техьона: заплющені очі, привідкриті губи. Тихі, ледве чутні видихи і м’які стогони.

У Чонгука закололо десь в зоні сонячного сплетіння.

«Цікава реакція тіла», — подумав він, не припиняючи м’яких масажних рухів по шиї та плечах Техьона.

Через кілька хвилин він відчув — треба зупинитись.

Шкіра Техьона порожевіла, напруга в плечах відступила, а його дихання стало рівним і спокійним. Тому Чонгук прибрав руки.

Техьон досі сидів із заплющеними очима.

— Дякую, — прошепотів він. — Мені дійсно краще.

— Добре. Я радий, — відповів Чонгук.

Вони ще кілька хвилин посиділи в тиші.

Чонгук розглядав Техьона: широкі плечі, які тепер розслабилися, спину під натягнутою футболкою, виразні контури м’язів, хребці, що виступали під тонкою тканиною.

«Гарний молодий хлопець. Харизматичний. Привабливий…».

— Мені вже не боляче, — раптом сказав Техьон. — І я розумію, що мої істерики, мабуть, були потрібні.

— Так, — погодився Чонгук. — Лікар Чхве саме так і казав.

Техьон продовжив, голос його був тихим, але чітким:

— Це так дивно… Що їх більше немає. А в пам’яті — вони є. І так дивно, що я більше не побачу їх. Але я відчуваю, що готовий рухатись далі.

Він ледь обернувся:

— Як ти пережив це?

Чонгук завмер — він не очікував прямого питання.

— У мене теж була схожа істерика. Коли ми з Намджуном були в морзі на впізнанні. Хоч впізнавати там було нікого…

Його голос став тихішим:

— Мені вистачило однієї. І я теж відчув, що зі мною все гаразд.

Він перевів дух:

— За цей тиждень я майже завершив усі процедури зі спадщиною. Вже живу нове життя.

Техьон ще нижче похилив голову, майже упираючись чолом у складені на колінах руки.

— З іншого боку, — продовжив Чонгук, — я розумію, що таке життя. Це сталося б рано чи пізно. І як би дико це не звучало, можливо, так навіть краще, що це сталося саме зараз.

Чонгук підвів очі, ніби шукаючи слів у повітрі.

— Не знаю, як краще пояснити…

— Я розумію тебе, — тихо відповів Техьон. Його слова звучали так, ніби він відповідав на жест Чонгука, хоча навіть не дивився на нього. — Але у мене поки що перемагає біль і туга. Я сумую за ними. Мабуть, більше, тому що я просто не вмію жити один. Навіть не хочу, мабуть, жити один. Хоча ми вже давно не були дуже близькими.

Чонгук знову відчув бажання торкнутись Техьона — і зробив це. Знову поклав руку йому на плече і ледь помітно притягнув до себе.

— Так, у нас теж були хороші стосунки з батьками, але не близькі.

— Угу, — підтвердив Техьон. — У нас так само. Просто хороші стосунки батьків і сина, де я вчуся, виконую все, що від мене очікується. Вони мене не чіпають, а я не роблю фігні. Все чинно, благородно і спокійно.

— Так, — підтвердив Чонгук. — Тому, мабуть, тільки один з одним ми і можемо про це поговорити. Але все ж я поки також сумую.

Техьон знову похилив голову, упираючись чолом у складені на колінах руки.

Чонгук цього разу не прибрав руку з плеча Техьона. Його дотик був настільки природнім, що його самого це дивувало. Він не розумів, як ця майже незнайома людина – адже вони спілкувалися всього кілька годин – не викликала в ньому жодного дискомфорту. Навпаки, так тримати Техьона було тепло.

«Тепло… – подумав Чонгук. – Саме тепла зараз і не вистачає.»

– Мені так бракує сили й опори, – раптом промовив Техьон.

Чонгук здивовано підняв брови. Він не говорив цього вголос, але Техьон, здавалося, озвучив саме те, що було в нього самого – сила, опора, підтримка.

Він знову стиснув плече Техьона, ніби намагаючись передати свою силу, і ледь притягнув його до себе.

Раптом він почув, як Техьон почав тихо схлипувати.

– Не хвилюйся, я не буду істерити, – прошепотів Техьон, ніби знову читаючи його думки. – Просто… накатило. Зараз пройде.

Вони сиділи так ще кілька хвилин – Техьон тихо схлипував, час від часу витираючи очі, а Чонгук тримав його за плече, іноді легенько притискаючи до себе.

Коли Техьон затих, Чонгук непомітно розглядав його шию й верхню частину спини, яку було видно у виріз футболки. Сьомий хребець виступав, утворюючи невеликий горбик, а далі, під тканиною, проглядали контури інших хребців.

«Це так привабливо…»

Йому раптом захотілося поцілувати цю ділянку – оголену, вразливу, таку ніжну. Він відчув, як його губи закололо від бажання.

«Не можна. Це стороння людина.»

Але потяг був сильнішим. Чонгук облизнув губи, глибоко вдихнув і повільно нахилився. Його губи ледве торкнулися шкіри Техьона трохи вище сьомого хребця – легкий, майже невловимий поцілунок.

Техьон на мить напружився, але одразу ж розслабився, його голова опустилася ще нижче, ніби він дозволяв цьому моменту тривати.

Довгі кілька секунд Чонгука розривало на частини. Йому так хотілося це зробити, і він так ясно розумів, що робити цього не треба. Хто вони? Вони не в таких стосунках, щоб він, Чонгук, цілував чужого хлопця в шию.

— Вибач, — прошепотів Чонгук.

Техьон заперечливо похитав головою:

— Ні-ні. За що тут вибачатись?..

— Я просто не знаю, як висловити свої почуття словами, — продовжив Чонгук. — Не знаю, як сказати, що я тебе дуже розумію. І підтримую. І якщо тобі потрібна підтримка, ти знайдеш її тут, у цьому домі.

Він зітхнув:

— Вважай, що це тому, що я старший. Або тому, що ми в однаковому становищі… Я справді відчуваю більше, ніж можу висловити словами. Тому вибач за цей порив.

— Ні, — знову тихо сказав Техьон. — Я тебе зрозумів. І знаєш, це по-своєму приємно. Отримати розуміння не через слова — їх і так буває забагато. А відчути підтримку… Ось так.

Чонгук намагався непомітно, але полегшено видихнути.

Його погляд знову ковзнув по оголеній ділянці шкіри Техьона. І тепер, не думаючи, просто піддавшись почуттям, він знову нахилився.

Цього разу його поцілунки були чіткішими — кілька волого-м’яких дотиків губами до шиї Техьона.

Потім він випрямився, прибрав руку.

За хвилину Техьон підняв голову, витер очі долонями й обернувся до Чонгука чистим, ясним поглядом:

— Я готовий. Давай спускатись.

Чонгук підвівся, простягнув руку й знову став опорою, допомагаючи Техьону піднятись. І вони почали спускатись сходами вниз.