3

Чімін вдивлявся крізь дим, що клубився над перехрестям, і його очі почали сльозитися. Від жаркої хвилі, що котилася від палаючих машин, повітря над асфальтом тремтіло, ніби розплавлений метал. Він моргнув, намагаючись очима пробити цю завісу, і тоді побачив…

Машина Чонів лежала на боці, немов поранений звір. Капот був зірваний і зім’ятий так, що нагадував сміттєвий бак після пресування. З-під нього сочилася чорна рідина. Скло розлетілось на дрібні крихти, що тепер блищали на асфальті, як сльози. Водія… водія не було видно. Вірніше, було видно занадто багато – те, що залишилося, було розмазане по керму, по панелі, по лобовому склу, якого більше не існувало. Якісь шматки тканини, щось біле, можливо кістки, щось червоне, що пульсувало в останніх спазмах…

На задньому сидінні — дві фігури. Вони ще ворушилися, коли полум’я вперше охопило салон. Тепер це були просто дві чорні, димлячі скульптури, що все ще зберігали форму людей — одна впала на іншу, немов шукаючи захисту в останні секунди. Чімін міг присягнути, що одна з них ще рухалась, коли він уперше глянув, але тепер… тепер вони були нерухомі, і тільки полум’я танцювало на них, як на смолоскипах.

Але найжахливіше було в другій машині, тій, що належала Кімам. Вона стояла майже прямо, тільки трохи перекосившись, ніби хотіла від’їхати, але не встигла. Водій… Чімін відвернувся на секунду, його шлунок стиснувся. Те, що сиділо за кермом, вже не було людиною. Це була лялька з обгорілого дерева, з роззявленим ротом, де вже не було язика, з очима, що виплавилися, залишивши лише чорні дірки.

На передньому сидінні хтось ще горів. Руки, що вчепилися в приборну панель, були вже як головешки, але пальці все ще корчились, ніби намагаючись щось утримати. Полум’я лізло в рот, коли той, здавалося, намагався кричати.

На задньому сидінні жінка. Вибух викинув її наполовину у вікно — верхня частина тіла висіла назовні, а ноги, вже охоплені вогнем, ще штовхалися об двері. Її обличчя… її обличчя ще можна було впізнати. Одна щока була недоторкана — красива, з високими вилицями, з ідеальною шкірою. Інша половина обличчя була як віск, що плавиться. Очі, одне ясне, інше вже біле від жару, дивилися прямо на Чіміна. Він хотів відвести погляд, але не міг — це було як дивитися на сонце під час затемнення.

І останній. На підлозі, між сидіннями, скорчившись у клубок, лежала четверта фігура. Не горіла. Не рухалася. Пальці, вчеплені у волосся, були цілі — чисті, без опіків, з ідеальним манікюром. Чімін раптом усвідомив, що дивиться на нігті — рожеві, аристократичні, дорогі. Вони так контрастували з навколишнім пеклом, що здавалися чимось інопланетним.

Його ноги самі понесли вперед, розсовуючи зівак. Хтось кричав щось про те, щоб не підходив, що зараз вибухне бак, але Чімін не чув. Він мусив подивитися ближче. Мусив переконатись…

У голові Чіміна мішалися думки, наче розбиті уламки скла. Він намагався зрозуміти, що сталося, водночас шукаючи рішення. «Нещасний випадок», який вони планували, стався, але все пішло не так…

Четверта фігура в машині Кімів – її там не мало бути. Чімін не бачив обличчя, але за силуетом, за світлим волоссям, що вибивалося з-під рук, він упізнав його. Кім Техьон. (Як і казав Мінчжун). Син. Він мав бути в іншій частині міста сьогодні – не зустрічатися з батьками, тим більше не їхати з ними в одній машині. У цій шаховій партії він мав залишитись на полі…

Чімін ще кілька секунд вдивлявся в дим, і раптом йому здалося, що пальці, що стискали голову, здригнулись. Ворухнулися. Ніби перевіряючи, чи ціла голова, чи нема крові.

Він не думав. Довірився інстинктам, тому що розум вже кричав: «Живий. Він живий».

Чімін кинувся до машини, вхопив фігуру за комір сорочки і рвонув на себе. Перший поштовх не вивільнив його, тільки змусив руки розкритися, відкривши обличчя. Але головне – почув стогін. Живий.

Другий ривок – тіло випросталося, але ноги застрягли під переднім сидінням. Можливо, їх придавило під час вибуху. Чімін швидко оцінив ситуацію: треба тягти м’якше, інакше зламає щось. Він підхопив його під пахви, відчуваючи, як тіло обм’якає в його руках.

Навколо хтось охав, хтось кричав: «Де швидка?!» Але ніхто не допомагав.

Тільки вогняний тріск, шипіння бензину, скло, що розпадалося на дрібні іскри. І жахливе відчуття – під ногами розлита палаюча рідина. Якщо зараз спалахне…

Він почав розгойдувати тіло, поступово вивільняючи ноги. Ще поштовх і вони вільні. Останнім ривком Чімін витягнув його з машини якраз у той момент, коли з обох кінців вулиці донеслися сирени. Швидка. Поліція.

Він не зупинився. Потягнув його далі – до тротуару, до стіни бібліотеки. А потім – ще один вибух. Менший, але достатній, щоб рознести по асфальту палаючі шматки. Полум’я охопило обидві машини повністю, а хвиля гарячого повітря штовхнула Чіміна вперед. Він прикрив Кіма своїм тілом, відчуваючи, як його спина пече від гарячої хвилі.

Коли Чімін озирнувся, його очі наповнилися жахом. Другий вибух розшматував рештки машин і розкидав уламки, як град з розпеченого металу. Люди, що ще секунду тому стояли з відкритими ротами, тепер лежали на асфальті, схоплюючись за обличчя, живіт, ноги. Скло і металеві уламки врізались в їхні тіла.

Чімін відчув, як його шлунок перевернувся. Він міцніше обхопив Кіма – його тіло було м’яким, як ганчір’яна лялька, але теплим. Живим. Без свідомості, але груди піднімалися, поверхнево, але регулярно.

Він потягнув його далі у провулок за бібліотекою. Тут було порожньо й сиро. Калюжі від ранкового дощу віддзеркалювали пожежу, перетворюючи їх на криваві озера. Бруд чавкав під ногами. Запах дощу, що вже вивітрився, і сміття, що почало підгнивати після вологи.

Чімін притулив Кіма до стіни. Його дорога світло-блакитна сорочка тепер була в мастилі, крові та бруді.

«Нещасний випадок…»

Він дивився на це обличчя – молодше, ніж очікував. Без свідомості, але живий.

«Тебе не мало бути тут».

Його пальці несвідомо стиснули плече Кіма.

«Але раз ти вижив…»

На головній вулиці чулись крики, сирени. Вони прийдуть сюди, у провулок? Чи пройдуть повз?

«Нехай тепер вирішить доля».

Якщо Кіма знайдуть, значить, це доля. Якщо ні… Що ж, тоді це також доля.

Чімін відступив. Кім так і не прийшов до тями.

Він озирнувся ще раз, переконавшись, що ніхто не йде у провулок. Крок за кроком почав відходити, поки не пройшов увесь провулок і не вийшов до задньої сторони бібліотеки. Тоді він різко почав бігти.

Його руки працювали швидко, автоматично: кепка злетіла з голови, полетівши в якийсь темний кут між будівлями, за сотню метрів маску зірвав з обличчя і запхав у якусь урну, ще за п’ятсот метрів – і рація розбилась об асфальт зі звучним тріском. Він методично розтоптав і розкидав уламки ногою.

Вулиці зливалися в одну, поки не вивели його до парку. Тут він зупинився, перейшов на крок. Звичайний чоловік у чорному – ніхто не подивиться двічі.

На світлофорі почекав, поки зміниться сигнал на зелений. Перейшов разом з усіма – просто ще одна тінь у натовпі.

У парку нарешті дістав телефон. Джунхек підняв трубку миттєво.

– Де ти, бляха? – прошипів Чімін.

– У «Golden», за три квартали від того місця. Прикидаюсь, що просто п’ю каву, – голос Джунхека звучав напружено. – А ти де, чорт забирай?

– Вже далеко. Біг усю дорогу, – Чімін відчув, як щелепи знову стиснулись самі собою. – Треба було спалити цей адреналін, інакше б збожеволів.

– Розумію… – у голосі Джунхека відчувалось, що він все ще на адреналіні. – Чімін, ти ж розумієш, що це все пішло не так…

– Не так? – він аж закусив губу. – Все пішло до біса, Джунхек! Хто, бляха, міг знати, що там буде четвертий?!

– Клянусь, – голос у трубці став твердим. – Я б не став брехати. Не після всіх цих років, що ми працюємо разом. Ти ж мене знаєш. План був інший, це правда.

Мінчжун не помітив його, бо той вже сидів у машині, коли батьки підійшли. Тоновані стекла, поганий кут огляду… Він тільки на світлофорі розгледів, хто це.

– На хрін світлофори! – Чімін ледве не підвищив голос. – Завтра збираємось. З Мінчжуном і Суміном. Розберемо кожну секунду.

– Зрозумів. Будь обережний.

Чімін відбив виклик, не попрощавшись, і прибрав телефон у кишеню. Його обличчя було як маска, тільки м’язи щелеп грали під шкірою, коли він ішов далі крізь парк. Кожен крок віддавався в скронях, нагадуючи про те, що сталося. Про те, що вони не передбачили. Про те, що могло зруйнувати всі плани.