2

Пак Чімін перебував на даху бібліотеки. Це була типова чотириповерхова будівля 1950-х років, зведена у стилі післявоєнного модернізму. Її особливістю була пласка дахова конструкція з високим цегляним парапетом заввишки близько метра. Саме за цим масивним бар’єром, що нагадував мініатюрну фортечну стіну, Пак Чімін і ховався разом зі своїм помічником.

Піднятися сюди було нескладно — по старенькій пожежній драбині, яка, на їхнє щастя, виявилася досить міцною, незважаючи на свій похилий вік. Чімін, з його атлетичною фігурою, і Джунхек, кремезніший за будовою, піднялися без жодних труднощів.

Сьогодні вони не мали з собою складного обладнання — лише пару професійних біноклів з нічним режимом. Чімін був одягнений у свою звичну «робочу» форму: облягаючу чорну футболку, чорні штани карго з безліччю кишень (ідеально для непомітного носіння дрібних предметів) та чорну бейсболку. Його платинове волосся, зачесане назад, повністю ховалося під кепкою, залишаючи на виду лише вибриті скроні.

На електронному годиннику світились цифри: 21:03. Лише дві хвилини залишалося до запланованого «нещасного випадку».

Підготовка до цього моменту тривала цілих два місяці. Два місяці напружених спостережень, аналізу розкладів, вивчення звичок. Два місяці очікування ідеального моменту, коли їхні цілі — подружжя Чонів і подружжя Кімів — опиняться в одній точці величезного Сеула.

Як не дивно, попри їхній заможний статус та активне соціальне життя, ці дві родини практично не перетиналися між собою. Їхні маршрути були добре відпрацьованими та передбачуваними: робота, заміський клуб, зустрічі з друзями, діловими партнерами. Але сьогодні, завдяки ретельному аналізу, Чімін знав: траєкторії їхнього руху нарешті перетнуться.

Його батько, старший Пак, наполіг на мінімальній кількості учасників операції. Окрім самого Чіміна і Джунхека, були залучені лише двоє охоронців їхньої служби безпеки — Мінчжун і Сумін. Вони мали всі необхідні ресурси: автомобілі, ноутбуки зі спеціальним програмним забезпеченням, доступ до камер спостереження. Джунхек відповідав за спостереження за Кімами, тоді як Чімін особисто контролював рух Чонів.

Сьогоднішній вечір був кульмінацією всієї їхньої роботи. Усі дані вказували на те, що обидві родини одночасно опиняться на одному перехресті. Мінчжун підтримував Джунхека, а Сумін був на зв’язку з Чіміном. Все мало відбутися дуже просто — машина, що виїжджала з другорядної дороги, повинна була не помітити авто на головній і…

21:04. Чімін міцно стиснув бінокль долонями, відчуваючи, як холодний метал прохолоджує його пальці. Вулиця внизу виглядала спокійною — звичайний літній вечір у Сеулі.

Навколо кипіло своєрідне вечірнє життя. Пари, що гуляли, тримаючись за руки. Група студентів зі сміхом виходила з кафе. Таксист курив біля своєї машини. Місто жило своїм звичним ритмом, сліпе до драми, яка вже починала розгортатися в його надрах.

— Джунхек, — голос Чіміна звучав напружено, — ти своїх ще не бачиш?

Його помічник, не відриваючись від власного бінокля, злегка підвів великий палець:

— Поки ні. Але за розкладом — будь-якої секунди.

Джунхек стежив за другорядною вулицею, де мав з’явитись автомобіль Кімів. На головній же, вже за кілька десятків метрів від перехрестя, спокійно їхав темно-синій седан Чонів. Усе йшло за планом.

— Ось вони! — раптом прошепотів Джунхек, і Чімін відчув, як його тіло мимоволі напружилося. — Виїжджають. Все за планом.

Серце Чіміна закалатало так, що аж у скронях залунало. Він навіть перестав кліпати, його карі очі, зазвичай такі холодні, тепер горіли напругою. Кожен нерв у його тілі був натягнутий, як струна. Це був той самий момент, на який вони готувалися два довгих місяці.

Машина Кімів плавно під’їжджала до Т-подібного перехрестя. На головній дорозі, буквально за двадцять метрів, так само спокійно їхав автомобіль Чонів. Усе було ідеально розраховано.

Раптом у Чіміна заклало вуха. Ніби хтось вимкнув звук у кінотеатрі. Він бачив, як машина Кімів раптом різко рвонула з місця на повній швидкості, немов скажена і врізалася точно в двері водія авто Чонів.

Глухий удар рознісся вулицею. Тріск скла. Метал, що скрипів. Дві машини відкинуло на кілька метрів. Сигналізація завила, прорізаючи вечірню тишу.

Навколо миттєво зібрався натовп. Близько двадцяти перехожих тепер завмерли в шоці.

— Швидку! — закричала якась жінка, закриваючи рота рукою.

— Боже мій, що сталося?! — вигукнула інша.

Хтось уже дзвонив по телефону, хтось просто стояв із відкритим ротом.

Чімін не відривав очей від бінокля. Його пальці так сильно стиснули прилад, що почали німіти. І саме тоді сталося те, що вони не передбачали.

У Джунхека спрацювала рація. Голос Мінчжуна пролунав різко:

— Відміна! Код «Червоний», блядь! Відміна!

— Що за хрінь? — прошипів Чімін, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині. — Аварія вже сталася, ідіот!

— Вони були не самі, блядь! У них у машині був той малий, Кім Техьон!

У Чіміна похололи кінчики пальців. Він відчув, як холод розливається по животу – ніби ковток крижаної води, що не пройшов у горло, а застряг десь під ребрами.

— Ти що, йобаний ідіот?! — прошипів він. — Як ти міг просрати це? Як?!

— Я його не бачив спочатку! Тільки коли під’їхав ближче на світлофорі…

— Що за хрінь ти несеш? — не вгавав Чімін, відчуваючи, як його тіло починає тремтіти. — Ти ж сам…

Речення Джунхека обірвалося.

Раптовий вибух роздер повітря.

Чімін відчув, як його тіло мимоволі здригнулося — не від звуку, а від того шоку, що пройшов кістками. Він навіть не встиг закрити очі. Перед ним просто спалахнуло яскраве світло, а потім — нічого.

Тиша.

Глуха, ватна, неприродна.

Цього не мало бути.

Це взагалі не входило в жодні плани.

Він різко кинувся до сходів, відчуваючи, як серце б’ється так, що аж болить.

— Ти куди, блядь?! — крикнув йому вслід Джунхек.

Але Чімін уже злітав по пожежних сходах. На ходу він дістав з однієї з кишень штанів маску, переодягнув кепку козирком уперед, натягнув її нижче на очі. У голові крутилася лише одна думка: «Ні, ні, ні, цього не мало статись… »

Він боявся кліпати. Боявся, що сталося щось невимовно жахливе. Боявся, що коли він підбіжить ближче, його очі побачать щось, що вже ніколи не зможе забути.

За лічені секунди він опинився за спинами зівак. Дві машини тепер були палаючими руїнами. Дехто з перехожих вже тікав, інші знімали на телефони. З натовпу залишилося близько десяти людей.

«Хоча б це було плюсом — менше свідків», — промайнуло в голові, але ця думка не принесла полегшення.

Чімін вдивлявся у полум’я, відчуваючи, як його тіло тепер охоплює жар замість холоду, який він відчув у перші секунди. Він намагався розгледіти щось у цих палаючих руїнах, знайти якусь надію, якийсь знак…

Але все, що він бачив — це вогонь, що пожирав усе на своєму шляху. Вогонь, який, здавалося, пожирав і його самого.