~ Спогад 12 ~

Грудень 1996 року

Кабінет Макґонеґел, Гоґвортс

 

— Поясніть, будь ласка, чому щоразу, як щось трапляється, — ваша трійця тут як тут?

У кабінеті зависла тиша.

Гаррі, Рон і Герміона мовчки стояли перед столом Макґонеґел, витримуючи її прискіпливий погляд поверх окулярів.

Рон раптом криво всміхнувся, змусивши Гаррі й Герміону здивовано глянути на нього.

— Повірте моєму слову, професорко, — озвався він. — Я вже шість років ставлю собі це питання.

Макґонеґел повільно опустила підборіддя, глянувши на нього з-під окулярів. І Ронова посмішка миттєво зникла.

Герміона стиснула губи. Вона прекрасно розуміла реакцію професорки. Зараз — зовсім не той момент, щоб жартувати… Бо сталося щось справді жахливе.

Кеті Бел було проклято.

Буквально проклято.

Герміона досі не могла це усвідомити. Ще кілька днів тому вони з нею сиділи в дівчачій спальні, сміялися, обговорювали якісь дівочі дрібниці… а тепер — вона лежить у лікарні. Через прокляття.

Усе почалося з того, що Герміона, Гаррі й Рон вирушили до «Трьох мітел». Гаррі вкотре намагався помирити Рона з Герміоною, але все було марно. Вони демонстративно ігнорували одне одного, передаючи через Гаррі навіть найпростіші фрази. Бідолашний опинився між двома вогнями й уже, схоже, не знав, чию сторону обрати. І ось вони йшли засніженою дорогою Гоґсміду, коли Гаррі вкотре заговорив про дружбу, про те, що ці сварки не варті того, що вони мають, що все можна владнати, якщо просто сісти й нормально поговорити…

І саме в цю мить це сталося.

Неподалік пролунав різкий,  неприродний крик. 

Такий, що змусив усіх обернутися.

Саме в цю мить Кеті Белл раптово підняло в повітря. Її тіло неприродно вигнулося, а крик не вщухав ні на мить. Вона корчилася так, ніби її палило зсередини, і перші секунди ніхто не розумів, що відбувається.

Усе сталося надто швидко.

Гаррі, Рон і Герміона кинулися до неї, поки навколо здіймалася паніка. Хтось покликав на допомогу, і незабаром прибігли Геґрід та професорка Макґонеґел. Але навіть коли Кеті опустили на землю, біль не відпускав її. Вона й далі кричала та билася в судомах. Лише коли Геґрід відніс її до шкільної лікарні, вони помітили розірваний пакунок і дивне намисто, що лежало поруч.

І ось вони тут — у кабінеті Макґонеґел, змерзлі, схвильовані й досі приголомшені, — намагалися пояснити, як звичайний похід у паб перетворився на справжній жах.

Усі троє знову переглянулися, коли позаду почулися кроки.

— Северусе, нарешті, — озвалася Макґонеґел. — Є новини?

До кабінету зайшов Снейп. Двері за його спиною тихо зачинилися, а чорна мантія важко ковзнула по підлозі, тягнучись за ним темною тінню. У довгих блідих пальцях він стискав ту саму темну паличку, легко постукуючи нею по долоні, поки повільно наближався до столу Макґонеґел. Погляд чорних очей швидко ковзнув по трійці, ніби Снейп уже знав значно більше, ніж вони встигли розповісти.

— Міс Белл дуже пощастило, — мовив він. — Намисто ледь торкнулося її шкіри. На рукавиці знайшли лише крихітну дірочку. Якби вона одягла його або просто торкнулася без рукавиці — померла б миттєво.

У кабінеті запала така тиша, що Герміона почула, як Рон поруч важко ковтнув. Здавалося, усі присутні завмерли, приголомшені самою думкою про те, наскільки близько Кеті була до смерті.

— На щастя, вдалося зупинити поширення прокляття. Мадам Помфрі запевняє, що вона одужає.

— Дяка Мерліну, — тихо видихнула Макґонеґел.

Герміона теж полегшено видихнула, мимоволі притиснувши руку до грудей. І в ту ж мить помітила, як напружився Гаррі. Вона прослідкувала за його поглядом — прямо до Снейпа. Той буквально не зводив із нього очей.

О, ні.

Ні, Гаррі…

Тільки не зараз.

— Гаррі, не варто… — тихо сказав Рон, ніби подумавши про те саме.

Але Гаррі вже зробив крок уперед:

— Професорко, її було заклято.

Усі погляди звернулися до нього.

— Я знаю Кеті. Вона ніколи б не зробила такого навмисно. Якщо вона несла це професору Дамблдору — то несвідомо.

— Звісно, Поттере, — спокійно відповіла Макґонеґел. — Ми в цьому не сумніваємося. Тож можеш не—

— Це Мелфой, — перебив Гаррі. — Я певен, що це Драко Мелфой. Він дав Кеті намисто.

Рон важко зітхнув і заплющив очі, коли Герміона різко повернулася до Гаррі.

— Що ти робиш?.. — прошепотіла вона йому просто в обличчя.

Гаррі лише  похитав головою, ніби попереджаючи її  — не втручайся.

— Поттере, це дуже серйозне звинувачення, — сказала Макґонеґел після довгої, важкої паузи.

— Не можу не погодитися, — спокійно додав Снейп, і в його голосі прозвучала ледь помітна насмішка. — Можливо, містер Поттер має докази?

Гаррі на мить глянув на Герміону, тепер уже ніби шукаючи підтримки, але та лише розгублено дивилася на нього.

— Я… — почав він. — Я просто це знаю.

Цього разу Герміона тихо зітхнула.

Ох, Гаррі…

— Ви просто знаєте… — повторив Снейп.

Він витримав коротку паузу, а тоді ледь скривив губи в холодній усмішці.

— Ви знову дивуєте своїми здібностями, Поттере, — протягнув він. — Про які прості смертні можуть лише мріяти. Як це, мабуть, чудово — бути обранцем.

Макґонеґел прочистила горло.

— Хай там як, — втрутилася Макґонеґел. — Містер Мелфой сьогодні не був у Гоґсміді. Він відбував покарання в мене в кабінеті через те, що вже вдруге не виконав домашнє завдання з трансфігурації.

Герміона ледь помітно зітхнула з полегшенням, коли відчула, як поруч завмер Гаррі. Він знову вп’явся поглядом у Снейпа.

— Тож дякую, Поттере, за вашу… пильність, — продовжила Макґонеґел. — Але зараз я мушу повернутися до лікарняного крила, а вам усім уже час до спалень.

Вона відчинила двері помахом палички, ясно натякаючи, що розмова закінчена і їм час залишити кабінет. Тож друзі мовчки вийшли, залишивши Макґонеґел і Снейпа наодинці.

Коридором вони йшли в тиші. Та, судячи з рішучого кроку Гаррі, до ґрифіндорських спалень він точно не збирався.

— Гаррі, куди ти? — не витримала Герміона.

— За мною. Є розмова.

Вона й Рон коротко переглянулися — і, не сказавши ні слова одне одному, пішли слідом. 

Гаррі швидко звернув у бічний коридор і завів їх до порожнього класу. Щойно вони зайшли всередину, він різко зачинив двері й одразу наклав заглушувальне закляття. Рон мовчки сперся об парту, а Герміона уважно дивилася на Гаррі.

— Гаррі, що відбувається? — першою озвалася вона.

Він швидко окинув поглядом клас, ніби перевіряючи, чи вони справді самі. І тільки тоді заговорив:

— Як думаєте, чому Кеті мала передати намисто Дамблдору? Його хочуть вбити.

— Хто його зна, — знизала плечима Герміона. — Це міг бути будь-хто. 

— Саме так, — Гаррі почав ходити туди-сюди. — Смертежери були б раді його позбутися. Він, мабуть, один із перших у їхньому списку. Або Слизоріг… Дамблдор казав, що Волдеморт хотів бачити його на своєму боці. Можливо, хтось намагається помститися. Або…

— Або це намисто могло бути для тебе, — тихо додав Рон, схрестивши руки на грудях. — У тебе теж ворогів хоч греблю гати.

— Ні, — різко заперечив Гаррі, кружляючи пустим класом. — Якби це було для мене, Кеті просто дочекалася б і передала пакунок. Ми ж ішли за нею від самих «Трьох мітел». Це було б значно простіше.

Раптом Гаррі різко зупинився й перевів погляд на них обох. На його обличчі повільно промайнуло усвідомлення.

— Він міг діяти через когось, — наполягав Гаррі. — Креба, Ґойла… або когось іншого. Тепер у нього, напевно, значно серйозніші зв’язки.

Герміона похитала головою, навіть не бажаючи це слухати.

— Гаррі, — різко сказала Герміона, — Мелфоя в Гоґсміді не було.

— Ти мене взагалі слухала? — роздратовано кинув Гаррі. — Він міг когось підмовити.

— Це ти послухай себе, Гаррі! — різко парирувала Герміона. — Ти звинувачуєш його без жодних доказів. Мелфой тут ні до чого.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного в напруженій тиші, аж поки Гаррі нарешті заговорив:

— Подумай сама… Пам’ятаєш початок року? Ми бачили його в «Борджин і Беркс». Ти чула його розмову з Борджином. Він щось там купив. І це могло бути саме те намисто.

Герміона завмерла.

Картина спливла в пам’яті надто чітко.

Темна крамниця «Борджин і Беркс», затхле повітря, вкриті пилом полиці з моторошними артефактами. Тихий шепіт Борджина й напружений голос Мелфоя, який намагався говорити тихо, але в кожному слові відчувалося роздратування й нерви.

І саме після того дня все й почалося.

Ця дивна одержимість Гаррі Мелфоєм.

— Але ж він нічого не купив, — тихо сказала вона, пригадуючи.

— Бо не хотів до цього торкатися! — різко відповів Гаррі. — Це ж очевидно!

Рон мовчки стояв осторонь, довго переводячи погляд із Гаррі на Герміону й назад, поки їхня суперечка лише набирала обертів.

— Слухайте, — продовжив Гаррі, — намисто могло бути загорнуте. Йому не потрібно було торкатися. 

— Гаррі, усі наші речі ретельно перевіряли аврори, — нагадала Герміона, втрачаючи крихти самоконтролю.

— Він міг заховати пакунок під плащем! Або ж замовити доставку. Це ж не складно!

— Годі вже! — не витримала Герміона. — Гаррі, не можна звинувачувати Драко лише тому, що він був у тій крамниці. Це міг бути будь-хто!

— Але він не “будь-хто”! — підвищив голос Гаррі. — Він один із них!

— Ти цього не знаєш!

— О, то, може, це знаєш ти? — різко кинув він. — Звідки така впевненість?

Герміона застигла.

Слова раптом застрягли десь у горлі, а серце неприємно стиснулося.

Що їй тепер робити? Сказати правду? Що вона вже кілька місяців таємно зустрічається з Мелфоєм? Навіть подумки це звучало настільки абсурдно, що їй самій ставало моторошно. Перед очима на мить майнула картина: обличчя Гаррі, Рона, їхня реакція, шок, лють, питання, на які вона не зможе відповісти.

Ні. Ні, вона точно не могла сказати цього зараз.

Гаррі тим часом уважно дивився на неї. Надто уважно. Наче намагався вхопитися за щось у кожному її погляді, кожній паузі, кожному невпевненому русі. 

А тиша між ними ставала дедалі важчою.

— Що ж, — холодно сказав він. — Нехай тоді кожен залишиться при своїй думці.

І Гаррі просто розвернувся й рушив до дверей.

— Гаррі, зачекай!

Але він  навіть не озирнувся. 

За мить двері голосно грюкнули, і звук рознісся порожнім класом, залишаючи після себе важку тишу. Герміона так і залишилася стояти посеред кімнати, відчуваючи, як усередині все змішалося в один клубок — злість, розгубленість, втома.

І саме тоді вона відчула на собі чужий погляд.

Рон. 

Він мовчки дивився на неї, уважно й довго, ніби намагався зрозуміти щось, що раптом перестало складатися в цілісну картину. І від цього погляду Герміоні стало не по собі.

— Що? — різко кинула вона.

Він лише знизав плечима, ніби кажучи: нічого.

Та це чомусь роздратувало її ще більше. 

Тільки тебе зараз і не вистачало, Рональде Візлі…

Герміона різко відвела погляд. Вона просто не могла на нього дивитися. Не після всього. Достатньо було лише на мить зустрітися з ним очима  і в голові одразу спливали Рон і Лаванда. Їхній сміх. Їхні поцілунки. Те, як легко він переключився на когось іншого. Наче хтось знову й знову встромляв ніж під ребра.

Рон мовчки відштовхнувся від парти й рушив до дверей. Але на півдорозі раптом зупинився.

— Знаєш, — сказав він, не обертаючись, — я розумію багато чого.

Він замовк на мить, перш ніж додати.

— Крім одного.

Герміона мимоволі напружилася. Що б Рон зараз не збирався сказати, вона вже відчувала — їй це точно не сподобається.

— З яких це пір ти захищаєш Мелфоя?

Герміона завмерла.

Шлунок неприємно скрутило, а щоки миттєво спалахнули жаром, ніби Рон щойно влучив просто в найнебезпечніше місце.

— Я його не захищаю, — мовила вона твердо, наскільки це було можливо. — Я просто намагаюся мислити раціонально. А не кидатися звинуваченнями через емоції.

Рон ще кілька секунд мовчки дивився на неї, ніби зважуючи її словах. Потім повільно кивнув. А тоді розвернувся й вийшов із класу, тихо зачинивши за собою двері.

Герміона залишилася сама.

Лише тепер вона дозволила собі повільно видихнути, відчуваючи, як напруга, яку вона стримувала весь вечір, важко осідає десь у грудях. 

Страшно було навіть думати про те, що відбувається.

Ще зовсім недавно вони були нерозлучні — вона, Гаррі й Рон. А тепер між ними з кожним днем ставало все більше недомовок, образ і підозр.

Їхня дружба тріщала. Повільно. Невпинно.

І, здається, вже почала руйнуватися.

 

— • — 

 

Герміона потрапила до Кімнати на Вимогу вже пізно ввечері.

У приміщенні панував напівморок. Кілька свічок ліниво потріскували десь біля стелажів, відкидаючи золотаві плями світла на підлогу, завалену книжками, тубусами та пожовклими газетними вирізками.

І посеред усього цього хаосу був Драко.

Він буквально розлігся в старому величезному м’якому кріслі, ніби то був його особистий трон. Однією рукою сперся на ручку крісла, другою тримав сторінку старої книги, уважно ковзаючи очима по рядках. Неслухняна світла прядка знову спадала йому на чоло.

Драко тяжко зітхнув і задумливо потер скроню. Потім почав відстукувати пальцями по голові, і Герміона мимоволі всміхнулася.  Ця дурнувата звичка завжди означала одне — Мелфой над чимось ретельно думає. І чим більше думає — тим сильніше тарабанить пальцями. 

Вона знову пирхнула від цієї картини — і Драко миттєво звів на неї погляд, гучно закриваючи книгу.

— Ґрейнджер, — гукнув він замість привітання.

Не питаючи дозволу, вона мовчки підійшла ближче. Зупинилася поруч із його кріслом, а тоді обережно присіла на самий край, уважно озираючись довкола.

Вирізки з магічних газет, сторінки старих журналів, схеми, руни й дивні креслення були розкидані буквально всюди. Підлогу вкривали хаотичні купи нотаток. Одні пергаменти були зім’яті, інші — списані таким дрібним почерком, що літери майже неможливо було розібрати. На столі лежали стоси книжок із загнутими сторінками, поруч — чорнильниці, перо і напівпорожня чашка давно холодного чаю.

Герміона спантеличено ковзнула поглядом по всьому цьому хаосу, перш ніж знову подивитися на Драко. Його срібні очі вже уважно вивчали її.

— Щось сталося? — серйозно спитав він, помітивши неприхований сум у її очах.

Вона тяжко зітхнула.

З чого ж почати?

З бідолашної Кеті Белл, яка ще вчора сиділа в її кімнаті й сміялася разом з дівчатами?

Чи з Гаррі, який остаточно збожеволів зі своєю параноєю щодо Драко?

А може з Рона, який після історії з пташками дивився на неї так, ніби вона особисто його прокляла, і тепер демонстративно цілувався з Лавандою Браун при кожній нагоді?

— Нічого, — коротко відповіла вона. — Нічого нового. Все як завжди надто складно і заплутано.

Драко повільно кивнув.

— Розумію.

Запала тиша.

Герміона сиділа поруч, не зводячи з нього очей, і знову й знову прокручувала в голові слова Гаррі та його підозри.

Та щось усередині вперто цьому суперечило.

Так, Мелфой далеко не подарунок. Пихатий, капосний, самозакоханий, надокучливий… 

Вона могла б продовжувати цей список без кінця. Та яким би він не був, Герміона все одно не вірила, що він здатен на щось подібне.

Мелфой був хуліганом. Але не лиходієм. 

І щось у ньому вперто не дозволяло їй повірити, що він один із них — навіть попри все, що казав Гаррі.

Та  вона гадки не мала, звідки в ній ця дивна впевненість…

— Якби я тебе не знав, — раптом мовив Драко, — сказав би, що ти в мене по вуха втріскалась.

— Що за маячня? — різко кинула Герміона, змусивши себе відірватися від важких думок.

— Тоді припини так на мене витріщатися.

— Я ніяк на тебе не витріщаюсь.

У його срібних очах миттєво з’явився знайомий хлопчачий блиск, і він трохи подався вперед.

— Ще й як витріщаєшся, — протягнув він, відкинувшись у кріслі й поправляючи волосся рукою. — В чому я, звісно, тебе не звинувачую. Адже, на відміну від тебе, я в дзеркало зазираю значно частіше.

— Здається, ти казав, що тобі потрібна моя допомога, — холодно мовила Герміона, вирішивши не реагувати на його їдкий жарт, і знову оглянула безлад із нотаток навколо.

— Так. Ще й як потрібна, — мовив він, недбало махнувши рукою довкола. — Поглянь лише.

— Добре, — коротко відповіла вона.

І відштовхнувшись від крісла, Герміона підійшла ближче до шафи, уважно розглядаючи нотатки під ногами.

— Тебе щось турбує.

— Це так помітно? — гукнула вона, беручи до рук пергамент із кресленнями тієї самої шафи, яка ніяк не давала йому спокою.

— Та ти не дуже й приховуєш це.

Герміона важко зітхнула, відклала аркуш убік і перевела погляд на Драко.

— Пробач… Це все випадок із Кеті. Я досі не можу прийти до тями.

І тут Драко помітно змінився в обличчі. Його погляд раптом став серйознішим, а звична зухвалість кудись зникла.

— Так, — тихо погодився він. — Паршиво вийшло.

Його голос звучав незвично тихо й важко.

— Відомо, що з нею? — спитав він.

— Небагато. Снейп сказав, що йому вдалося зупинити дію прокляття… Уявляєш? Вона могла померти.

Драко застиг, не зводячи з неї погляду. Здавалося, за ці кілька секунд він навіть помітно зблід.

— Це жахливо, — ледь чутно мовив він.

І від того, наскільки щиро прозвучали його слова, у грудях Герміони раптом стало легше.

Гаррі помилявся.

Вона була майже певна в цьому.

— Чула, ти… був покараний, — обережно мовила Герміона, зиркнувши на нього.

Драко перевів на неї погляд.

— Товя професорка пробалакалась? — сухо спитав він.

Герміона мимоволі всміхнулася.

— Можна і так сказати. Що пішло не так із трансфігурацією?

— Був зайнятий іншими, не менш важливими справами, аніж дурнуваті завдання Макґонеґел.

— Наприклад? — спантеличено перепитала вона.

— Наприклад… втішати її найулюбленішу ученицю, аби та й далі тішила професорку своїми оцінками. 

— Агов, я ж серйозно.

— А хіба схоже, що я жартую? — всміхнувся Драко, підвівшись і повільно попрямувавши до неї.

Герміона якусь мить уважно вивчала його, перш ніж тихо зітхнула.

— Отже, що нам уже відомо? — спитала вона, кивнувши в бік шафи.

Він не відповів одразу. Лише кілька секунд мовчки дивився на неї, ніби зважуючи щось.

— Ти певна, що хочеш брати в цьому участь?.. — непевно кинув він.

— Звісно, — м’яко відповіла Герміона. — Я залюбки допоможу тобі. 

Драко мовчки провів її поглядом. Дивився, як вона обережно крокує поміж розкиданих записів, як схиляється над нотатками, машинально заправляє волосся за плече й уважно вдивляється в його креслення.

І в ту ж мить щось усередині неприємно скрутилося. Драко ледь помітно скривився, відводячи погляд убік. Наче сама думка про все це раптом стала нестерпною.

— Слухай, Ґрейнджер, — раптом гукнув він, крокуючи до неї. — Мабуть, краще не треба —

— То ти вже розібрався, що це таке? — спитала вона, далі перебираючи сторінки. — Маєш якісь здогадки?

Драко якусь мить мовчав, дивлячись на шафу так, ніби та особисто його дратувала.

— Є кілька, — неохоче відповів він. — Та всі вони виявилися хибними.

— Хм. Може, це щось подібне до шафи Люпіна? — припустила Герміона. — Пам’ятаєш? Коли він учив нас закляттю “Рідікулюс”.

— Навряд чи хтось став би тримати богарта в цій задрипаній кімнаті.

— А може, це просто шафа з розширювальними чарами? Ну знаєш, куди можна запхати стільки одягу, скільки заманеться.

— Я теж про це думав, — відказав Драко, не зводячи погляду з темного дерева. —Але коли я перевіряв, нічого не сталося.

— То, може, вона просто зламана, — припустила Герміона, злегка знизавши плечима. — Тоді не дивно, чому та валяється тут серед іншого непотребу.

Драко на мить завмер, а тоді повільно підняв на неї погляд знизу догори.

— Можливо, — лише й відповів він.

Після цього в кімнаті знову запала тиша.

Герміона стала поруч з ним. Схрестивши руки на грудях, обоє мовчки дивилися на стару шафу, ніби чекали, що та раптом сама відкриє їм свою таємницю.

І в якийсь момент це стало навіть трохи кумедним.

Вони обоє виглядали як двоє дивакуватих учених, які випадково натрапили на незрозумілий магічний об’єкт і тепер намагалися розгадати його природу.

Герміона трохи нахилила голову набік, задумливо розглядаючи подряпини на темному дерев.

— Що ж, я кажу це рідко, але… я справді не знаю, що це може бути. 

— Не переймайся, — всміхнувся Драко. — Твоя ганьба залишиться в межах цієї кімнати і…

Він так і не договорив.

Герміона вже швидко підійшла до шафи й обережно провела пальцями по потрісканому дереву, ніби намагалася відчути в ньому бодай якийсь слід магії. Потім повільно обійшла її з одного боку, уважно вдивляючись у петлі, ручку, старі подряпини.

— Може, їй просто бракує чогось. Або закляття з часом втратило силу, — задумливо мовила вона, кружляючи навколо шафи. — Має ж бути якесь логічне пояснення.

За лічені секунди Драко вже крокував поруч, уважно спостерігаючи за нею й ніби намагаючись встигнути за ходом її думок.

— Я перевіряв двічі, — Драко схопився за дверцята й кілька разів смикнув ними вперед-назад. — Усе на місці: дверцята, ручки, ніжки…

— Драко, це ж магічна шафа, — Герміона навіть не глянула на нього, продовжуючи вивчати старе дерево. — Тут має бути щось більше… щось на кшталт магії.

— Якби ж все було так легко…

Раптом він помітив, як Герміона ковзнула поглядом по дверцятах шафи, які той тримав у руці. 

— Стривай… — вона нахилилася ближче до них. — Це хіба не руни?

Драко різко глянув туди, куди вона вказувала. 

— Схоже, вони пошкоджені… Я геть не можу розібрати, що тут вирізьблено, — пробурмотіла Герміона, примружуючись і вдивляючись у стерті символи. — Шафа справді дуже стара.

— І справді… — тихо мовив Драко, проводячи пальцями по різьбі, а тоді перевів погляд на неї. — Це руни.

Він нахилився ближче, вдивляючись у стерті символи.

— Ось тут, здається, було “ᛖ” або “ᛇ”… Чорт, важко сказати. Вони майже всі стерлися, — пробурмотів Драко, потерши символ нігтем, намагаючись чіткіше розгледіти різьбу. — А це точно “ᚱ” — Райдо. Поглянь.

— Так, це вона. Руна шляху чи переміщення, — задумливо мовила Герміона, потираючи підборіддя. Потім раптом тихо всміхнулася сама до себе. — Я ж казала тобі. Це шафа в Нарнію. Залазиш усередину — і ти вже в іншому світі.

На мить Драко навіть глянув на неї з легким подивом, ніби не очікував, що вона так швидко помітить так важливу знахідку. А Герміона ж лише гордо кивнула у відповідь, мовчки промовляючи: «Ось бачиш».

— Як думаєш, їх можливо відновити? — тихо мовив він, не зводячи очей із рун. Герміона всміхнулася кутиком губ.

—Все можливо, поки не доведено протилежне. Тож так, думаю, це нам під силу.

У його погляді раптом з’явилося щось тепле й ледь зачароване, від чого в Герміони миттєво спалахнули щоки. Вона одразу відвела погляд, вдаючи, ніби знову уважно розглядає руни на шафі.

— Кхм… — прочистила горло вона, знову схиляючись над рунами. — Думаю, реставрація може вимагати специфічних рунічних формул. А це займає чимало часу… Сам розумієш. Доведеться складати формули вручну… 

Драко й далі дивився на неї, не відводячи очей, і від цього Герміона ніяк не могла зупинитися. Хоч подумки вже сотню разів наказала собі замовкнути, слова все одно продовжували безладно зриватися з губ.

— Ти міг би для початку глянути «Рунічні формули: дослідження і практика»… У мене є примірник, якщо тобі треба, — продовжувала Герміона, все ще уникаючи його погляду. — Або ж спитати поради у професорки Бабблінґ… але вона точно щось запідозрить. Тож краще просто візьми книгу й зроби все сам.

Він ще кілька секунд мовчки дивився на неї, а потім м’яко всміхнувся.

— Це було б чудово, Ґрейнджер. 

Вже зовсім почервонівши, вона мовчки спостерігала, як Драко дістає нотатник і уважно переносить до нього рештки рун зі старого дерева. 

Та думки все не давали спокою: 

І нащо йому взагалі здалася ця шафа?..

Спершу крамниця «Борджин і Беркс». Тепер це.

Чому його постійно тягне до всіх цих дивних, напівтемних речей?

І саме в цю мить слова Гаррі знову неприємно спливли в її пам’яті, змушуючи Герміону відчути важкий укол провини.

— Драко… — тихо озвалася вона.

Він миттєво підняв голову.

— Ти пам’ятаєш той день у мадам Малкін? 

Драко спантеличено звів брови.

Герміона лише втомлено зітхнула, зовсім не бажаючи згадувати ту принизливу сцену, коли вона заявилася з Гаррі й Роном у бутик на Алеї Діаґон із величезним синцем після інциденту з телескопом, створеним Джорджем і Фредом Візлі.

Тоді вона, з чистої цікавості, взяла той дивний прилад до рук і смикнула — і в ту ж мить з нього вискочив маленький кулачок, який влучив їй просто в око. Крик стояв на весь «Барліг», але не стільки від болю, скільки від слів місіс Візлі, яка заявила, що Герміоні доведеться ще якийсь час походити з синцем, поки він сам не зникне.

— Ти тоді ще спитав, хто підбив мені око, аби надіслати йому квіти, — нагадала вона йому.

Обличчя Драко миттєво змінилося, і він тихо засміявся, згадавши той момент.

— Ах, точно, — криво всміхнувся він. — Таке забудеш. До речі, а як ти тоді…

— Я зараз не про це.

Він одразу помітив зміну в її тоні й ледь помітно кивнув.

— Добре, — повільно мовив Драко. — То в чому справа?

Герміона зам’ялася.

Слова застрягли десь на півдорозі між думкою й вустами, і вона раптом усвідомила, наскільки дивним і незручним буде це питання. Але відступати було пізно. Гаррі не заспокоїться, поки не отримає відповідь. Та й вона сама, якщо чесно, теж.

— Я бачила тоді тебе в “Борджині й Берксі”. Що ти там робив?

Драко кілька секунд не зводив із неї очей. 

— В сенсі «що я там робив»? — перепитав він, трохи звузивши очі. — Роздивлявся товар. Що ще я міг там робити?

Герміона не зводила з нього очей.

Будь ласка, скажи, що Гаррі помиляється.

Скажи, що ти не робив нічого такого.

Вона ще ніколи так сильно не хотіла, аби Гаррі виявився неправим.

Драко помітив тривогу в її очах, тяжко зітхнув і продовжив:

— Добре. Я знаю, що про ту задрипану контору ходить купа чуток, тому не дивуюсь твоєму хвилюванню. Але запевняю — я лише дивився товар.

Герміона якусь мить мовчала, перш ніж тихо кинути:

— Там продають справді небезпечні речі…

Зрозумівши нарешті, до чого вона хилить, Драко усміхнувся.

— Та годі тобі, Ґрейнджер. Кожен може зайти туди й розглядати ті дивні артефакти. Я ж не збирався купувати нічого особливого. Просто… хотів зрозуміти, про що всі ці плітки.

— Але ж ти знаєш, що вони мають зв’язки з темними мистецтвами.

— Звісно знаю. Чому ж думаєш, я туди зайшов? — змовницьки всміхнувся Драко. — Сама поглянь. Мені подобається подібний мотлох.

Герміона мимоволі перевела погляд на шафу, руни, розкидані записи.

Що ж… це справді мало сенс.

Боже, яка ж ти дурепа, Герміоно.

Ти зараз нічим не краща за Гаррі з його параноєю.

— Пробач, Драко, — тихо мовила вона, похитавши головою й на мить прикривши долонею обличчя. — Не знаю, що на мене найшло… Я просто накинулась на тебе зі своїми питаннями…

— Не переймайся, — спокійно відповів він, і ця м’якість у його голосі чомусь розчулила її ще більше. — Думаю, це нормальна реакція. Зважаючи на все, що відбувається останнім часом.

Вона кивнула. І лише тоді дозволила собі видихнути. Напруга, що не відпускала її цілий день, нарешті трохи спала. Наче щось усередині просто… відступило. 

Хай те, що вона влаштувала цей допит, було не надто гарним вчинком. Але тепер вона була певна: Драко — непричетний.

— Отже… — порушив тишу Драко, ніби навмисно змінюючи тему. — Які плани на Різдво, Ґрейнджер?

Герміона м’яко всміхнулася.

— О, планів у мене вдосталь. Порпатися в бібліотеці, нарешті викрити напівкровного принца…

— Ну, це передбачувано, — закотив очі він.

— …тренуватися тут, у Кімнаті на Вимогу.

— Похвально.

— Потім… — вона замислилася, — написати всім листи, підготувати різдвяні подарунки.

— Цього я не коментуватиму.

— І відпочивати. Відпочивати досхочу, читаючи улюблені книжки, аж поки спина й очі не почнуть боліти. — вона вказала на нього пальцем. — І, звісно ж, усі вони не з навчальної програми, якщо ти розумієш, про що я.

Драко пирхнув.

— Знову читатимеш той свій «Бурхливий перевал»?

 Герміона глянула на нього, кліпнувши очима.

— «Буремний», взагалі-то, — виправила вона.

— Не має значення. Від цього він кращим не стане.

Вона обурено розкрила рота й різко видихнула, ніби не вірячи почутому.

— Агов, це класика! 

На що Драко лише драматично зітхнув, закліпавши очима.

— Знаєш, Ґрейнджер, мій батько завжди казав, що дівчатам узагалі не слід читати, — байдуже мовив Драко, злегка схиливши голову. — Бо тоді в них з’являються власна думка, нездійсненні очікування й усе таке. І, знаєш… я ніколи не розумів його слів — до того моменту, як відкрив тут твою книжку.

Герміона повільно кліпнула.

Вона раптом згадала їхній останній вечір тут. Він без жодних пояснень вихопив у неї книгу, буркнувши, що їй варто зосередитися на домашньому завданні зі Снейпа, а не читати «свої маґлівські книжечки». Тоді вона навіть не встигла заперечити. І лише зараз усвідомила — книга досі була в нього.

— Хочеш знати мою думку?

— Ні. Я хотіла б назад свою книгу.

— Я дочитав її, — як ні в чому не бувало продовжив він. — І мені є що сказати.

Герміона підняла брови.

Він що зробив?

— Ти… прочитав її?

Драко самовдоволено всміхнувся й попрямував до купки книг на столі. І тоді він дістав її — ту саму книгу.

Боже. Мій.

А він не припиняє мене дивувати…

— Отже… щодо твого «перевалу», — мовив він твердо, з якоюсь дивною серйозністю. — Я в житті не читав нічого більш меланхолійного, токсичного й настільки нудного. В якийсь момент я навіть почав співчувати самому собі — за те, що в мене взагалі є очі. Аби це читати.

— Ти… — вона прошепотіла, вражена. — Ти дійсно його прочитав..

— Звісно прочитав. І скажу тобі, що уся ця книга — не більше ніж безкінечне самокопання й страждання заради самого страждання, — він криво всміхнувся. — Хоча, будьмо чесні… чим іще їм було займатися в тому Салазаром забутому селі, га?

— Ага, — ледь чутно випалила Герміона, все ще шокована.

— А цей Гіткліф… — Драко пирхнув, закотивши очі й розмахуючи книгою перед собою. — Його подають тут як щось глибоке й трагічне. А насправді — це ж просто невиховане звірисько, озлоблене на весь світ і зациклене на помсті. Тільки і робить, шо чіпляється за минуле, бо не здатний жити далі.

Він драматично пирхнув.

— Теж мені, мученик. Наче він такий перший і останній…

І тоді Драко глянув на неї прямо.

— От ти, Ґрейнджер… ти б сама зустрічалася з таким чоловіком?

Вона витріщилася на нього, досі не оговтавшись від почутого, й непевно хитнула головою.

— Отож бо й воно. Я теж не став би!

— Тобто Кетрін тебе повністю влаштовує? — нарешті випалила вона.

Драко глянув на неї, скинувши брову. На мить замислився й тоді все ж мовив.

— Ну, вона ще та штучка. Але що вже зробиш, якщо я люблю жінок із характером. Нічого не можу з цим вдіяти, — кинув він і вказав на неї пальцем. — Але Неллі Дін — ще те стерво. Тут не посперечаєшся.

На її вустах зʼявилася дивна усмішка. Все це досі не вкладалося в голові. 

Він дійсно її прочитав.

Я ще ніколи не бачила хлопця, який прочитав щось окрім «Щоденного віщуна» чи «Сучасного квідичу».

— Чого ти так витріщилась? 

— Я просто… вражена, — чесно мовила вона.

— О. Я теж вражений, Ґрейнджер, — сухо відповів він, вказавши на книгу в руках. — Як ти взагалі можеш таке читати?

І вона важко зітхнула, готуючись до перепалки століття.

— А хто не любить? — запитала Герміона, схрестивши руки й глянувши на нього з викликом.

— Я, наприклад.

— І чому ж? Забагато букв для тебе?

Він усміхнувся.

— Та я думав, у мене очі вилетять з орбіт, поки я їх закочував на кожній сторінці. Там усі просто… огидні. Можеш собі уявити? Огидні навіть для такого, як я. А це вже про щось говорить, м?

— Ти не розумієш, у цьому й суть, — почала Герміона тим своїм зарозумілим тоном. — Гіткліф і Кетрін. Вони пробуджують одне в одному найгірше. І це не просто кохання — це одержимість, яка їх нищить. І разом із ними — усе навколо.

Вона, як завжди, почала розмахувати руками, захоплено пояснюючи.

— Вони дикі, нецивілізовані, ізольовані від нормального суспільства… так само, як уся ця місцина. Розумієш тепер? І так, вони роблять нещасними інших, бо не можуть мати єдине, що зробило б їх щасливими — кохання.

Драко витріщився на неї, злегка скинувши брову — той самий вираз, що означав: «ти це зараз серйозно?»

— Бачу, ти зі мною не згоден.

Він гучно пирхнув і раптом розкрив її книгу, швидко перегортаючи сторінки.

— «Кохання», кажеш? — пробурмотів він, зиркнувши на неї. — Цікаво, що ти скажеш тоді на це…

І Герміона завмерла, коли помітила між сторінками купу різноманітних клаптиків паперу. Вона звузила очі, намагаючись краще розгледіти… а потім її брови різко злетіли вгору.

Боже… він що, зробив закладинки?

Драко Мелфой.

Зробив.

Закладинки.

І тут він прочистив горло й почав читати ледь не дикторським голосом.

— “Залишившись із нею наодинці і знаючи, що нас розділяють лише два ярди крихкої землі, я мовив собі: “Обніму її ще раз! Якщо вона холодна, я подумаю, що це мене студить північний вітер, якщо ж нерухома — то просто спить”. Я взяв у гробарській коморі заступа і став копати щосили, і коли заступ брязнув об віко труни, почав працювати руками. Біля гвіздків дерево вже тріщало. Ще трохи — і я досяг би свого, проте раптом мені здалося, що хтось зітхнув наді мною, на краю могили, і схилився донизу. “Тільки б відкрити труну, — прошепотів я, — і нехай нас засиплють разом!” І я ще відчайдушніше взявся до своєї роботи.” [1]  — зачитав він, піднявши очі на неї. 

— Це, по-твоєму, нормально?

— Ну… це ж готичний роман…

— Він розкопав її могилу, Ґрейнджер.

— Бо він був одержимий нею й прагнув фізичного та духовного возз’єднання після її смерті, — швидко пояснила вона, розводячи руками. 

— Та він хворий некрофіл! 

Герміона втомлено прикрила очі.

— Ти нічого не розумієш в англійській літературі, Мелфою…

— То тобі таке подобається? — не вгамовувався він. — Хворий, травмований, озлоблений тип, який тільки й робить, що мститься всім навколо? А муки любові подані так, ніби це щось неминуче. Наче якась смертельна хвороба. 

Вона повільно підняла на нього погляд, звівши вуста в одну суцільну лінію. Та він витримав її холодний погляд.

— Що ж… — нарешті мовив він. — Думаю, в одному батько все ж мав рацію: ці романи справді створюють у жінок хибні уявлення про кохання. І я щиро здивований, що ти теж на це ведешся. Адже ти…

— Ну все, — буркнула вона, вихоплюючи книгу з його рук. — Прибрав руки від моєї книги.

Він не відпустив її одразу.

— Віддай! — наполягла вона.

— А в тебе щось ще є?

Герміона завмерла й підозріло звузила очі.

— Ти ж казав, що тобі не сподобалось.

— Казав, — мовив він, замислившись і глянувши на книгу, перш ніж віддати її. — Але я не проти ще трохи пообурюватися. Треба ж чимось зайнятися тут на канікулах.

— Стривай. То ти не їдеш додому?

Драко на мить застиг і посмішка на його обличчі раптово зникла.

— Не думаю, що те місце тепер можна назвати домом, — тихо мовив він,  відвівши погляд.

Ну звісно… як я могла забути, — подумала Герміона й обережно глянула на нього. 

Навряд чи мені самій хотілося б повертатися додому, якби там на мене чекав хтось на кшталт  Белатриси Лестранж…

— Мені завжди казали… що дім — це не місце. Це, перш за все, люди, — тихо мовила Герміона.

— Боюся, це не той випадок, Ґрейнджер.

Кілька секунд вони просто мовчали.

— Що ж, якщо ти вже лишаєшся… — раптом почала вона й одразу відчула, як щоки зрадницьки теплішають. — То я була б вдячна, якби ти… знайшов час на канікулах і ми могли б продовжити тренування. Або… попрацювати над шафою, шукати напівкровного принца…

Вона швидко додала:

— І в мене ще є з собою «Джейн Ейр», «Портрет Доріана Ґрея» і «Гордість і упередження». Хоча ні — Остін я тобі не дам. Я не дозволю тобі знущатися з містера Дарсі. 

Драко несподівано всміхнувся.

— Хм. А чому б і ні?

Вона всміхнулася у відповідь, а потім звернула погляд на шафу, що досі була перед ними.

— До речі, чув про вечір у Слизорога?

— Звісно, — відповів він. — Але, як виявилось, не так уже й просто потрапити до цього його елітного клубу. Досі не розумію, як Забіні туди проліз.

Герміона злегка знизала плечима, так само не маючи жодного уявлення, чим Блейз Забіні зміг привернути увагу професора.

— То що? Ти йдеш? — з цікавістю спитав Драко.

— Я хотіла піти. З Роном, — тихо мовила вона. — Але… як бачиш, не склалося.

— І що тепер?

Вона важко зітхнула, згадавши останню перепалку з Роном.

— Доведеться знайти іншу пару.

Драко тим часом почав складати розкидані нотатки, вдаючи, що розмова його геть не бентежить. Коли раптом усе ж кинув через плече:

—  Вже когось пригледіла собі?

— Можливо, — випалила Герміона, крутячи в руках свою книжку.

Побачивши, що така відповідь його геть не задовольнила, вона коротко додала:

— Маклаггена.

— Що? — різко перепитав Драко, зупинившись на місці.

— Я придивляюся до Кормака Маклаггена, — повторила та, важко зіхтаючи від самої лише думки.

— Маклаггена?.. — ледь чутно мовив Драко, насупивши брови.

— Угу. 

Драко кілька секунд просто дивився на неї, переварюючи почуте.

— Це той, що ледь не став воротарем Ґрифіндору?

— Саме так. — кивнула Герміона. 

Раптом він гучно пирхнув, оскаливши зуби.

— Це ж треба… Ти терпіти не можеш квідич і мітли, але тебе вперто тягне до квідичистів.

— Це випадковість!

— Авжеж. Як і те, що ти обрала саме того, кого найбільше ненавидить твій Візлі.

Герміона різко підвела на нього сполохані карі очі, геть не очікуючи, що він так швидко розкусить її підступний план.

— Після мене, звісно, — додав Драко. — Думаю, мене він усе ж таки ненавидить значно більше.

Знову тиша.

Та цього разу обом було не по собі. 

— То ти серйозно хочеш із ним піти? — нарешті спитав він.

— Не певна, — чесно відповіла вона. — Але він уже втретє мене кличе. Чому б і ні?

— Ну хоча б тому, що він повний кретин? — сухо мовив Драко.

Герміона глянула на нього спантеличено, та все ж мовила: 

— Нічого. Я навчу його манер.

— В твоїх манерах я не сумніваюсь, — відрізав він. — Чого точно не скажу про нього.

— На що ти натякаєш? — різко кинула Герміона, схрестивши руки на грудях.

Він повільно підняв брову, не зводячи з неї погляду. Герміона на мить завмерла — і, ніби навмисно, повторила цей жест. Та сама вигнута лінія, той самий виклик у погляді. 

Кілька секунд вони нерухомо дивилися одне на одного. 

— Серйозно? — пробурмотів він, — І тебе ще вважають найрозумнішою тут.

— Та кажи вже.

Він опустив руки, сховавши їх у кишені, й тоді зробив крок ближче.

— Якщо ти маєш хоч краплю самоповаги, — мовив він їй просто в обличчя, не приховуючи гніву, — ти нікуди не підеш із цим недоумком.

Вона лише змахнула рукою.

— Добре, я вже зрозуміла, що він тобі не подобається, Драко. Що ще?

— В тому й справа, Ґрейнджер — ти нічого не розумієш. Ти його взагалі не знаєш.

— Зате ти, звісно, знаєш?

— Його найгіршу сторону — точно. І тобі краще триматися від неї подалі.

— Добре. Я візьму це до уваги, — сухо мовила вона.

І, не бажаючи більше продовжувати цю розмову, вона рушила до виходу. Але Драко пішов слідом.

Вона вже була біля виходу з Кімнати на Вимогу.

Коли  раптом—

Драко різко перехопив її за руку, змусивши здивовано глянути спершу на нього, а потім — на його руку, що міцно стискала її зап’ясток.

— То ти справді з ним підеш?

— Не думаю, що тебе це якось стосується.

І тоді його пальці стиснули сильніше.

— Не йди, — ледь не благав він самим лише поглядом.

— Що? 

— Не йди з Кормаком.

— Чому?

Та він мовчав.

І ця тиша тільки сильніше тиснула, залишаючи занадто багато простору для її здогадок і зізнань, які він так і не озвучив. Тож вона роздратовано видихнула, намагаючись скинути з себе це дивне, гнітюче відчуття.

— Назви хоча б одну причину, чому я не маю з ним йти.

Драко вже збирався щось сказати, коли вона його зупинила.

— Вагому причину, Драко. А не якісь плітки чи особисті підозри.

Та він і далі нічого не сказав. Лише важко  глянув на неї з-під насуплених брів. У тому погляді було щось більше за злість. Щось напружене і до цієї миті незнайоме їм обом.

І Герміона відчула, як щось усередині дивно стислося.

А якби…

А якби все було інакше…

Вона на мить затримала погляд на його обличчі, ніби шукаючи там відповіді…

Можливо… я б покликала саме його.

Без жодних сумнівів.

Але…

Ми навіть дружимо таємно, потайки від усіх…

Що вже казати про щось більше…

І ось знову. Усе повертається до того, з чого все почалося — до їхнього походження. Точніше… до її.

— Не треба йти з ним лише щоб насолити Візлі, — тихо мовив Драко, нарешті відпускаючи її руку. — Ти заслуговуєш на когось значно краще. А Маклаггену… тебе ще треба заслужити.

— Я не якийсь приз чи винагорода, щоб мене заслуговувати, Драко — твердо відповіла вона.

— Твоя правда, — погодився він.

Вона підняла на нього стурбований погляд.

 — Просто будь обережна.  — додав він тихіше. 

— Буду, — кивнула вона трохи м’якше, але все ще відсторонено.

Він теж кивнув у відповідь.

— Що ж…Тоді бувай, Ґрейнджер.

— Стривай, — вона раптом зупинилася. — А ти? Ти не йдеш?

Він завжди йшов.

Кожного разу.

З нею.

Це було настільки звично, що вона навіть не замислювалася про це раніше. І саме тому зараз… щось здалося не так.

Драко відвів погляд, уникаючи її пильного погляду. Його плечі ледь напружилися, перш ніж він удав, наче нічого не сталося.

— Мені треба ще дещо доробити тут, — кинув він, озирнувшись на купу речей позаду.

— То, може, допомогти тобі? — припустила вона, хоча вже наперед знала, що він відмовиться.

— Та ні. Я краще сам.

І від його слів у грудях Герміони осів неприємний, важкий осад.

— Добре. Тоді бувай.

Він лише коротко кивнув і попрямував назад до шафи. Але Герміона не поспішала йти,досі стоячи біля виходу і не зводячи очей з Драко. 

Всередині вперто трималася надія:

Що він подивиться на неї.

Що скаже щось.

Що зупинить знову.

Але цього разу він навіть не обернувся. Наче її тут уже не було.

І, міцно стиснувши губи, Герміона вийшла з Кімнати на Вимогу. З дивним відчуттям порожнечі, що повільно розливалося всередині, пронизуючи все тіло.