Глава LXI. Штурм.

Ми вирушили на світанку. Коней знову напоїли якоюсь гидотою з великим змістом мани життя, і вони жваво бігли вперед, не знаючи втоми. Наше командування врахувало сумний досвід попереднього походу та посилило наш батальйон двома сотнями рейнджерів герцога Трипальського. Їхнім завданням були розвідка шляху та виявлення засідок по ходу руху основних сил. На щастя, цього разу ворог не ризикнув влаштовувати засідки. У них теж був сумний досвід.

Для посилення вогневої могутності до нашого батальйону була відряджена стихійна магеса вищого рангу Алісія фон Брейн. Почувши цю пропозицію, Флавіус фон Брейн насупився, але промовчав. Сама Алісія зберігала кам’яний вираз обличчя, за яким неможливо було зрозуміти, що вона насправді думає. На запитання короля, вона бадьоро, по військовому відрапортувала, що завжди готова послужити на благо нашої батьківщини.

Під час відправлення, коли я стояв і спостерігав за виїздом перших фургонів, вона підійшла до мене. Встала поряд, трохи постояла, подивилася слідом за мною в бік сонця, що сходило, а потім тихо сказала:

– Не хвилюйся, крихітко, я за тобою буду наглядати.

І несподівано відважила мені смачний ляпас по дупі, після чого легко побігла до свого призового жеребця. Схопилася в сідло і, хвацько піднявши коня дибки, помчала у початок колони. Мда… Раптом я зрозумів, Алісія теж трохи нервує і своєю бравадою намагається перебороти це почуття.

Їхали ми весь день, а надвечір, коли сонце вже стало заходити, розгорнули тимчасовий табір. До фортеці Горішок залишалося ще двадцять верст або, висловлюючись за римським маніром, кілометрів. Завдяки реформі Конона Яросного, зараз ці величини дорівнювали одна одній.

Солдатам було дозволено двогодинний відпочинок. Запрацювала польова кухня. Після заходу сонця було проведено загальну побудову. Старші підняли з трун своїх підопічних і вишикували їх по десятках. Живим бійцям роздали еліксир нічного зору та еліксир витривалості.

Провідники з трипальських рейнджерів повели нас лісовими стежками у бік фортеці. Останнім йшов я і вів за собою Звіра. Попри свої величезні розміри, чудовисько впевнено і майже безшумно йшло за мною. Очевидно, давався взнаки його прижиттєвий досвід. Через три години ми вийшли на узлісся поблизу фортеці.

Частина нашого загону, що складається з рейнджерів, кількох магів та Алісії, яка була головою ударною силою, засіла в ліску. Звідти вони могли обстрілювати дорогу до фортеці. Наше командування побоювалося, що під час штурму цією дорогою можуть підійти ворожі сили, які були розквартировані у прилеглих поселеннях, і вдарити нам у спину. Тили магів охороняв Звір, який був марний при атаці на фортецю.

Решта залягли в кущах навпроти ворожих укріплень. Між нами була відкрита місцевість чотириста метрів завдовжки. Слабкий місяць ховався в густі хмари, і якби не еліксири нічного зору, ми б взагалі нічого не змогли розгледіти в суцільній темряві. Все було готове до штурму.

Я дочекався команди Філіпа фон Штрауса, зачерпнув зі свого резерву море темної енергії та перекачав її безсмертним солдатам. Мої зомбі стали лютими мерцями, сильнішими за ведмедя і спритнішими за рись. У такому стані вони вільно могли стрибати на висоту трьох метрів, виламувати дубові двері та трощити пальцями цеглу.

Уперед! І підкоряючись моїй волі зомбі рвонули в бік фортеці зі швидкістю вдвічі прудкіше за коня. Живі і мертві зберігали цілковиту мовчанку. Раптом пролунали два сильні вибухи. Це спрацювали вогняні міни, заховані на середині поля. Двох мерців розірвало на частини, одному відірвало ноги, ще кількох підпалило, але вони продовжили бігти та у вогні влетіли в рів із темною водою. Безногий теж горів, але продовжував жваво повзти з моторошною цілеспрямованістю.

Використовуючи спеціальні гаки, найшвидші зомбі вже почали стрімко підійматися по вертикальних стінах. І тільки тоді пролунав дзвін. У фортеці зчинили тривогу. Зі стін полетіли рідкі стріли та Вогняні Кулі.

– Зараз, я вам дам прикурити, – люто пообіцяв наш отаман і використовуючи свій магічний жезл, відкрив вогонь у відповідь по захисниках.

Але в цьому вже не було потреби, перші зомбі перебралися через стіну, і звідти почулися крики людей, яких роздирали мерці. Почалася різанина. Я відчув як по фортеці стала розливатись хмара темної мани, додатково живлячи моїх мерців.

Живі лежали мовчки, ніхто не радів, ніхто не вигукував слова схвалення, здається, усіх вразила жорстока доля наших ворогів. З боку фортеці долинав шум битви та іноді крики захисників сповнені жаху.

– На війні, як на війні, – тихо сказав Філіп фон Штраус. Дехто з рейнджерів почав шепотіти молитви світлим богам.

Несподівано гігантське полум’я злетіло вгору від фортеці, і за секунду до нас докотився гуркіт вибуху. А потім ми побачили, як у наш бік летять шматки палаючого сміття. Схоже, ті, що захищалися, застосували свій останній козир і підірвали фортецю разом із собою. Можливо, вони це планували на випадок свого відступу, коли у фортеці будуть лише наші війська. Але сталося зовсім інакше.

– Назад! – подумки наказав я своїм мерцям, які все ще залишалися в фортеці, що палала.

Незабаром зі стін прямо в широкий рів стали стрибати бійці Безсмертного Батальйону, у польоті вони ще продовжували горіти. Потім згаслі мерці легким підтюпцем побігли в наш бік.

– Побудувати бійців за своїми десятками! – віддав отаман наказ своїм старшинам.

З фортеці, що продовжувала горіти, із двісті сорока безсмертних бійців не повернулося дев’ятнадцять одиниць.