~ Спогад 5 ~

Вересень 1996 року
Велика Зала, Гоґвортс

— Кажу вам чесно, я вже думав, що пропущу той останній м’яч, коли він полетів просто мені в кільце, — говорив Рон із таким запалом, ніби знову стояв на полі. — Але я встиг. Ледве-ледве, кінчиками пальців відбив його вбік. Ще трохи — і все, прощавай, слава воротаря. Тож… сподіваюся, Кормак не надто образиться.

Це було перше тренування з квідичу, і для Рона воно означало значно більше, ніж просто черговий вихід на поле. У його голосі бриніла майже дитяча гордість, змішана з хвилюванням, а в очах світилася та рідкісна для нього впевненість, яку Герміона завжди помічала одразу.

Та сама вона майже не слухала.

Єдине, про що вона могла думати, — залік із безмовних заклять, про який повідомив Драко.

Їй дуже хотілося вірити, що це якийсь його дурнуватий жарт. Або своєрідна помста за те, що вона не захотіла розповідати про Напівкровного Принца чи про те, як саме Гаррі вдалося так швидко завоювати прихильність Слизорога.

Та хоч як вона себе заспокоювала, щось усередині вперто підказувало: це не жарт.

Останні кілька днів вона лише тим і займалася, що читала підручники із захисту від темних мистецтв і потайки від усіх тренувалася далі. Години зусиль, десятки спроб, і те, що спочатку здавалося абсолютно безнадійним, час від часу почало перетворюватися на маленькі перемоги.

Більш того — вчора, коли вона сиділа в кімнаті сама і нарешті змогла зосередитися, їй вдалося підняти кілька підручників із ліжка. Вони вже зависли в повітрі, коли Джіні раптом відчинила двері — і книги з глухим стуком попадали назад. Герміона спробувала повторити це при ній і майже відразу зрозуміла: варто було комусь з’явитися поруч — миттєво поверталися хвилювання й страх невдачі.

Що ж, схоже, справа була не в таланті. 

І навіть не в його відсутності.

Справа була в хаосі, що вирувaв усередині, — тому самому, про який говорив Драко.

Герміона важко зітхнула, підперши щоку рукою й розсіяно поглядаючи на Рона та Гаррі, які досі обговорювали тренування — наче квідич і справді був важливішим за Снейпа.

Вона їм розповіла. 

Про залік, звісно. Але не про Мелфоя.

Для цього їй довелося збрехати, ніби вона випадково підслухала все в дівчачому туалеті, але це все одно було краще, ніж мовчати зовсім. Та схоже, вони — як і решта — не сприйняли цю новину так серйозно, як вона. Їх  хвилював лише квідич…

— До речі, Герміоно, він у тебе втріскався, — раптом кинув Рон, привертаючи її увагу.

— Хто? — спитала вона, перевівши на нього очі, усе ще сидячи в тій самій позі — щока на долоні, лікоть на столі.

— Кормак, — відповів Рон. — Хто ж іще?

Цього разу вона мимоволі скривилася.

Кормак Маклаґен — гарний, самовпевнений грифіндорець, який останнім часом не давав їй проходу, постійно знаходячи привід заговорити з нею в коридорах.

Але Герміона не сприймала серйозно ні його, ні його залицяння. 

Вона була переконана: Маклаґену не бракує жіночої уваги, тож рано чи пізно він облишить її в спокої.

Але якщо вже про це заговорив Рон…

Схоже, спокою їй не бачити.

Та Кормак Маклаґен був останнім, що її хвилювало в цьому житті.

— Може, хоч скажеш щось? — раптом видавив із себе Рон, і це чомусь здалося Герміоні дивним.

Що це щойно було? — майнуло в неї в голові, коли вона уважніше подивилася на нього.

Та Рон не зводив із неї своїх синіх очей — таких яскравих, що на мить їй навіть стало ніяково від того, як уважно він на неї дивиться.

 Тож вона лише криво всміхнулася й повернулася до книжки, перш ніж коротко мовити:

— Не мій типаж.

— Он воно як, — протягнув Рон, уважно її розглядаючи. — І який тоді він? Твій… типаж?

На цих словах Герміона завмерла й повільно підвела на нього очі — і Рон майже відразу почервонів.

— Мій типаж?.. — ледве чутно повторила вона, ковзаючи поглядом по його обличчю.

Рон теж не зводив із неї очей. У його поставі нічого не змінилося, та щось у напруженій лінії плечей, у тому, як він ніби ненароком затримав подих, видало більше, ніж будь-які слова.

Ох, Роне… невже ти справді такий сліпий?..

— Герміоно! — раптом почулося збоку, і чиясь рука смикнула її.

— Що? — з легкою ноткою роздратування озвалася вона.

Гаррі кліпнув очима, явно не очікуючи такої реакції. Він перевів погляд із Герміони на Рона, що сидів навпроти, досі червоний, мов буряк.

Та все ж наважився спитати:

— Ем… ти щось чула про це закляття?

Він простягнув їй книжку.

Ту саму…

Книжку Напівкровного Принца.

Герміона глянула на нього багатозначно, навіть не поспішаючи брати її до рук.

— Будь ласка, — додав Гаррі, знаючи, що ця тема для неї досі болюча.

Вона тяжко зітхнула, все ж узяла підручник й пробіглася очима по сторінці.

— «Сектумсемпра»… — пробурмотіла вона. — Уперше таке чую.

На мить Гаррі виглядав так, ніби чекав іншої відповіді. Потім у його погляді промайнув подив, а за секунду він криво всміхнувся, ніби щось раптом склалося в голові.

— Точно, — випалив він, забираючи книжку назад. — І звідки б тобі таке знати?

Герміона вражено відкрила рота, зовсім розгублена.

Навпроти Рон тихо присвиснув.

— Нічого собі. Не думав, що цей день колись настане, — сказав він із неприхованим захватом. — То ти все ж таки чогось не знаєш, Герміоно.

Герміонина щелепа напружилася, і вона повільно перевела на Гаррі руйнівний погляд.

— Тобі не спадало на думку, що краще повернути цю книжку? — мовила вона якомога спокійніше, хоч насправді слова виходили крізь стиснуті зуби.

— Пф, ще чого, — відмахнувся Рон. — Він тепер у нас номер один. А в очах Слизорога — просто геній.

Гаррі прочистив горло, а за мить під столом щось сіпнулося так, що Рон скривився від болю.

Герміона різко повернула голову до Рона. Його обличчя, ще мить тому червоне, мов буряк, раптом зблідло до кольору крейди. 

Рон гучно ковтнув.

Герміона вп’ялася в нього поглядом, не кліпаючи.

Що ж. Може, не так він мені й подобається…

— Не слухай його, — швидко сказав Гаррі. — Він перебільшує.

Рон у відповідь натягнуто всміхнувся й кивнув, ніби погоджуючись із Гаррі.

Хоч усі троє знали, що це зовсім не так.

Слизоріг просто боготворив Гаррі. 

Здавалося, він не помічав нікого, крім нього і, на подив Герміони, Блейза Забіні. Втім, вона була певна: професорову цікавість викликав не сам Забіні, а його ексцентрична мати, про яку ходило стільки чуток. 

А Слизоріг любив подібні рідкісні екземпляри у своїй колекції учнів.

До якої Герміона навряд чи колись увійде.

Принаймні їй так здавалося.

— Ти в порядку? — тихо спитав Гаррі, помітивши, як її рука ще міцніше вчепилася в підручник — так, що кісточки пальців аж побіліли.

— Краще за всіх, — випалила Герміона, не відводячи очей від книжки, ясно даючи зрозуміти, що хоче, аби її залишили в спокої.

Хлопці недовго зберігали незручну тишу й дуже скоро, за старою звичкою, знову повернулися до розмов про квідич. Їхні голоси ставали все запальнішими, і Герміона зрозуміла, що читати далі немає жодного сенсу.

Розчаровано зітхнувши, вона мимоволі перевела погляд до слизеринського столу. Її очі вже шукали серед учнів у зеленій формі знайому біляву макітру.

Першою, кого вона побачила, була Паркінсон, яка зазвичай від Мелфоя не відлипала. Та цього разу Пенсі сиділа в іншій компанії — з Блейзом Забіні, Теодором Ноттом і сестрами Ґрінґрас.

Герміона раптом усвідомила, що так і не підняла з Драко ту тему. 

Пенсі Паркінсон між стелажами… та ще й у чиїхось обіймах.

А чи мала вона взагалі щось йому казати про побачене?

Навряд чи йому було б до неї діло.

Як і Пенсі — бо хіба була б вона з кимось іншим того дня в бібліотеці, якби її справді цікавив Мелфой?

Герміона уважно придивлялася до того столу, намагаючись розгадати ще одну загадку.

Але з ким вона тоді була?

Вона глянула на Блейза Забіні — і майже відразу викреслила його зі списку підозрюваних. У бібліотеці того дня вона натрапила саме на нього. До того ж він зустрічався зі старшою Ґрінґрас — Дафною. Про це знали всі. Вони вже досить давно разом.

Можливо, тоді…

Її погляд перемістився на Теодора Нотта.

Про таких, як він, справді казали: вродливий, мов сам Аполлон. Смаглявий, із ледь помітним ластовинням на обличчі, карими очима й темним кучерявим волоссям, Теодор мав ту легку, сяйливу усмішку, що робила його дійсно схожим на грецького бога з ілюстрацій до «Історії магії».

Та справа була не лише у зовнішності.

Тео був… приємний. Усміхнений. Добрий.

Навіть надто добрий, як для слизеринця.

Він ніколи не називав її тим огидним словом, яке так полюбляли Мелфой і Паркінсон. І навіть час від часу вітався з нею — у бібліотеці, біля казанів на зіллєварінні, у черзі по інгредієнти.

І тут Герміона згадала, що батька Нотта теж відправили в Азкабан — як і батька Драко.

Як дивно…

Обидва — і Драко, і Тео — були синами смертежерів. 

Але ж які різні…

Тео завжди був повною протилежністю Драко.

Отже, він аж ніяк не міг приваблювати таку, як Пенсі. А Пенсі — такого, як він.

Яка з них узагалі пара?

І саме в цю мить вона побачила Драко.

Його постать промайнула повз Пенсі та компанію. Здається, він кинув їм щось на ходу, і всі, крім Забіні, повернули до нього голови. Блейз демонстративно не дивився в його бік, усім своїм виглядом показуючи, що Мелфой не вартий його уваги.

Зате Паркінсон дивилася йому вслід із неприхованою образою в очах, а молодша Ґрінґрас — Асторія — затримала на ньому погляд трохи довше, ніж решта.

А це вже цікаво…

Герміона бачила, як Драко сів трохи осторонь від інших слизеринців і, не звертаючи ні на кого уваги, почав ліниво порпатися виделкою в тарілці. Їжу він майже не чіпав — радше машинально перекладав її з місця на місце, водночас читаючи щось у руці, схоже на газету.

Час від часу він ковзав по рядках поглядом і мимохіть хмурився, ніби натрапляв на щось дратівливе. 

Раптом Драко відклав папірець, узяв келих і залпом допив його вміст, навіть не доївши обіду. Потім підвівся, потягнувся через стіл за яблуком, легко підкинув його в повітря й так само легко впіймав назад у долоню.

І, не озираючись, вийшов із зали.

Герміона мовчки провела його уважним поглядом.

Схоже, він збирався до Забороненої секції…

 І в ту ж мить у голові Герміони спалахнула ідея.

 Шалена.

 Справді шалена.

Гаррі й Рон миттєво замовкли. Рон завмер із виделкою в руці, а Гаррі повільно підвів на Герміону здивований погляд.

— Ти чого? 

Вона спіймала його погляд і хитнула головою.

— Мені треба відійти.  — мовила вона, не зводячи очей із виходу, за яким уже зник Мелфой. — Терміново.

Хлопці спантеличено дивилися, як вона різко підвелася з-за столу, швидко закинула книжку до сумки й майже поспіхом рушила до виходу.

— Що це з нею? — пробурмотів Рон, проводжаючи її поглядом. — Уже зовсім дах поїхав через Снейпа?

— Гадки не маю, — відповів Гаррі, стурбовано дивлячись їй услід.

Тим часом Герміона вже вислизнула з Великої зали й озирнулася на всі боки в пошуках Драко.

Аж ось попереду майнула його білява голова — ще мить, і він мав звернути за ріг.

Вона швидко рушила за ним, майже навшпиньки, намагаючись не привертати уваги. Учні саме виходили із зали, і їхні ряди стали для неї зручною прикриттям: вона йшла між ними, ховаючись за старшокурсниками та колонами коридору.

Увесь цей час Драко йшов швидко, навіть не озираючись. Його світле волосся раз у раз миготіло поміж темними мантіями учнів.

Герміона була певна, що він прямує до бібліотеки. Але коли вони звернули в інше крило, вона мимоволі сповільнила крок. 

Бібліотека була у протилежному боці замку.

Це добряче збило її з пантелику.

— Куди це ти зібрався? — пробурмотіла вона. — Заборонена секція в іншому боці…

Та вона все одно рушила далі.

Звернувши за ріг, Герміона різко сповільнила крок і швидко обвела коридор поглядом.

Порожньо.

Лише ряд однакових дверей уздовж кам’яної стіни та довгий коридор, що тягнувся вперед. Вона насупилася, роблячи кілька кроків уперед, усе ще вдивляючись у коридор, ніби Драко міг просто… розчинитися в повітрі.

Коли раптом за спиною почулося:

— Часом не мене шукаєш?

Вона різко озирнулася.

Драко стояв, схрестивши руки на грудях, спертий плечем на кам’яну стіну, і вивчав її уважним, майже насмішкуватим поглядом.

Герміона розгублено роззявила рота, намагаючись на ходу вигадати бодай якесь логічне пояснення своїй поведінці, коли десь удалині пролунали голоси.

Чудово. Саме те, що треба, — майнула в її голові думка. 

Вона різко повернула голову в той бік, а тоді, не встигнувши як слід усе обдумати, швидко підійшла до нього й схопила за руку.

— Ти що робиш? — спитав Мелфой, явно не очікуючи цього, але й не вириваючись.

— Треба поговорити, — процідила вона, коли вже тягнула його за собою до порожнього класу.

Не церемонячись, Герміона штовхнула його всередину, визирнула з-за дверей, аби впевнитися, що ніхто — ні живий, ні мертвий — цього не бачив, і швидко зачинила двері.

Коли ж обернулася, побачила Драко з ледь прочиненим ротом і відверто спантеличеним виразом обличчя.

— Ще трохи, Ґрейнджер, — випалив він на одному диханні, — і я почну думати, що ти до мене нерівно дихаєш.

Герміона округлила очі в німому шоці, але майже одразу отямилася.

— О, ні. Ні, ні, ні… — вона замахала руками перед собою. — Це геть не те, що тобі здається.

Драко голосно фиркнув, вочевидь не повіривши їй ані трохи. Він лише нахилив голову набік, уважно розглядаючи її, ніби щойно почув щось надзвичайно кумедне. Потім підняв руку й почав загинати пальці.

— Спершу ти вриваєшся до мене в заборонену секцію…

— Та не вривалася я…

— Тричі, — відрізав він.

— Це просто збіг обставин.

— Потім витріщаєшся на мене на зіллєварінні, на захисті від темних мистецтв…

Звідки він…

Він що, помітив, як ми з Роном на нього дивилися?..

От, чорт…

Герміона завмерла, відчуваючи, як обличчя наливається жаром, як у Рона ще мить тому.

— Та ні, я лише… — почала вона, але так і не знайшла, чим йому заперечити, бо це була правда.

— А тепер, — продовжив Драко, — ти мене ще й переслідуєш.

— Та не переслідувала я тебе!

— Он воно як, — сказав він, підійшовши ближче й схрестивши руки на грудях. — То, може, ти… шпигувала за мною, Ґрейнджер?

— Я? — перепитала Герміона, удаючи щирий подив і невинно округливши очі.

Драко ж повільно рушив на неї, і Герміона мимоволі відступила назад, поки не натрапила на парту позаду себе.

Вона швидко озирнулася й сперлася на неї рукою, шукаючи бодай якоїсь опори, перш ніж знову підняти на нього схвильований погляд.

— Н-ні, навіщо мені це?..

— Не знаю. Може, Поттер підслав. Він на таке спроможний.

Вона розгублено дивилася на нього — уся червона і схвильована.

Не так вона собі це уявляла…

І чим я тільки думала, коли пішла за ним?

Драко ще мить її вивчав, а тоді холодно мовив:

— У мене немає часу на ці твої ігри, Ґрейнджер. Або ти кажеш усе як є, або я забираюся звідси. 

Це ще хто з нас грає в ігри? — обурено майнуло в неї в голові.

Та Драко, схоже, зовсім не жартував і вже рушив до дверей.

— Добре, добре! Я все скажу!

Мелфой різко зупинився й озирнувся на неї, піднявши брову.

Тоді Герміона розчаровано зітхнула, притиснувши пальці до лоба, ніби намагаючись зібрати докупи думки.  Вона на мить заплющила очі, а тоді, немов переборюючи саму себе, нарешті видавила:

— Я просто хотіла спитати тебе…

— П’ять секунд.

— Що?

— Чотири.

— Ти можеш припинити? Це збиває з…

— Три, — він загнув ще один палець. — Два…

— Так! Я тебе переслідувала!

Драко різко зупинився. Рука з напівзігнутим пальцем так і зависла в повітрі. 

У порожній аудиторії на мить запала тиша, перш ніж він спантеличено спитав:

— І навіщо ж? 

— Попросити про…послугу.

Мелфой завмер, мов укопаний.

— Послугу? — повторив він.

— Так. Послугу. 

Герміона нервово стискала край сорочки, але щойно помітила, що він на це звернув увагу, відразу прибрала руки за спину.

— Річ у тім… — почала та, на мить відводячи погляд. — Я хочу опанувати безмовні закляття аби…скласти залік у Снейпа.

Вона на мить замовкла. Визнати наступні слова було для неї справжнім випробуванням.

— Але в мене не виходить…Як сам бачиш.

— О, так… Видовище не з найкращих, — тихо мовив Драко, все ще трохи спантеличений.

— Навчи мене, — сказала вона рішуче, хоча пальці за спиною нервово ламалися один об один.

Драко дивився на неї так, ніби не вірив почутому.

— Я? Тебе?

— Так. Чому б і ні? — продовжила вона. — Ти ж сам казав: якщо я діятиму тобі на нерви, ти навчиш мене ще чогось.

Драко витріщився на неї, а тоді голосно пирхнув, і Герміона у відповідь невдоволено звузила очі.

— Тобі смішно?

— А тобі ні?

Вона лише кліпнула, коли він зробив крок ближче.

— Ти, — Мефлой вказав спершу на неї, потім на себе, — ненавидиш мене.

— Та припини. Я не ненавиджу тебе, — сказала вона, скривившись, а тоді додала — Хоча, мабуть, мала б.

Його усмішка ледь помітно завмерла.

— Та невже? — перепитав він, знову примружившись із цікавістю.

— Ну добре. Назвемо це… взаємною неприязню. Що скажеш?

Він ступив ще ближче, ставши майже впритул. Запах його парфуму раптом ударив їй у ніс, і Герміона на мить збилася з думки.

— Я особисто чув, як ти на четвертому курсі сказала, — він витримав паузу й нахилився ближче, — що називати мене «альбіносним тхором» — це образа для тхора.

Герміона роззявила рота.

Оу. Я справді таке казала?

Незручно вийшло…

Хоча… ні. Так воно і є.

За що тхору таке приниження?

— Що ж… — сказала вона з нервовою усмішкою. — Ніхто не ідеальний, так?

Драко фиркнув і рушив геть.

Герміона ж провела його сердитим поглядом, тихо вилаявшись крізь зуби, пішла слідом.

— Агов. Драко, стривай!

— Ти ба, — озвався він, озирнувшись. — Ще вчора я був Мелфоєм, а тепер уже Драко.

Він розвів руками з тією солодкою усмішкою, яка за мить щезла без сліду.

— Чого тільки не зробиш, коли тобі щось треба, еге ж, Ґрейнджер?

Вона мовчки вивчала його, зважуючи всі «за» і «проти» цього безглуздого рішення.

Чи воно того варте? 

Зв’язуватися з кимось на кшталт Мелфоя…

Та перед очима раптом постали уроки Снейпа. Кінець року. Залікові дуелі.

І Герміона тяжко зітхнула, змушуючи себе опануватися:

Ну ж бо, Герміоно. Усі у виграші: ти отримаєш навичку, він потішить своє его. Не така вже й страшна ціна.

— Ти ж… розумієш, що я не робитиму цього просто так? — неквапно мовив Драко.

— Звісно, розумію, Мелфою. Мені не десять років, — відрізала вона роздратовано. — Я була готова до цієї розмови.

Його зміїні очі блиснули цікавістю, і він знову підійшов до неї майже впритул. Немов навмисно, щоб  сильніше збити її з пантелику.

— І що ж ти мені запропонуєш? В обмін на мої… — тихо спитав він, повільно ковзаючи поглядом по її обличчю, — …уроки?

Від цього погляду їй чомусь стало не по собі.

Дивне відчуття.

Чи то через його дурний парфум.

Чи через хвилювання.

Раптом їй наче забракло повітря.

— Зачекай хвилинку, — сказала вона й заходилася гарячково ритися в сумці.

Драко зацікавлено спостерігав за її метушливими рухами. Нарешті вона витягла невеликий мішечок і поклала його йому в долоню.

Він опустив погляд на мішечок, а тоді знову підняв очі на неї.

— І що це таке?

— Це… мої кишенькові. Я платитиму тобі.

Він здивовано звів брови. 

Спершу подивився на мішечок у своїй руці, ніби перевіряючи, чи не жарт це, а тоді повільно підняв погляд на неї.

Герміона дивилася у відповідь.

Чекала: зараз розсміється.

Або кинe щось отруйне у своєму стилі.

Але ні. На його обличчі читався цілком щирий подив.

Герміона не могла зрозуміти, що вразило його більше: те, що в неї є гроші, чи те, що вона пропонує їх йому.

— Мені варто знати, де ти їх дістала?

— Я сама заробила їх. Чесною працею.

Увесь його вигляд говорив, що це звучало не надто переконливо. Герміона роздратовано зітхнула.

— Я роблю домашні роботи й реферати. Час від часу. І продаю конспекти молодшим курсам.

Його брови піднялися ще вище. 

— Тепер задоволений?

— Навіщо тобі це? — спитав він із цілком щирим подивом.

— Я ж сказала. Щоб скласти залік у Снейпа…

— Я не про це, — перебив він, кивнувши на мішечок. — Навіщо тобі займатися… цим? 

Вона уважно подивилася на нього.

— Тобі домашки бракує чи що? Чи це…в тебе хобі таке?

—Ну знаєш, не всім щастить народитися в чистокровній сім’ї. Та ще й зі статками, — сказала вона прямо.

Мелфой кивнув — так, ніби справді розумів, про що вона.

Хоч Герміона була впевнена: він і так це знав. Або принаймні здогадувався.

— Що ж, — скривився Драко. — Ти й гадки не маєш, про що говориш, якщо вважаєш подібне… удачею. Або щастям. Принаймні я б такого й ворогу не побажав.

Він простягнув їй мішечок назад. Герміона уважно подивилася на нього, намагаючись вгадати, що це означає.

— То справа лише в грошах? — спитав він. — Хоча ні. Мабуть, в амбіціях і майбутніх перспективах… І тоді виникає питання: якого біса ти не в зеленому, Ґрейнджер?

Із цими словами він легко смикнув за її краватку. Герміона миттю відмахнулася від його руки.

— Я звикла викладатися. На повну. У всьому. Така вже моя натура.

Він усміхнувся, схиливши голову набік і оцінююче дивлячись на неї.

— Так. Це точно про тебе, — мовив він задумливо, постукуючи пальцями по дерев’яній парті поряд.

Про що він думав?

Вагався?

І якщо ж так — то на мою користь чи ні?

— Ну то що? — спитала вона, нетерпляче стискаючи мішечок. — Згода?

Драко лише скривився.

— Заради Салазара, Ґрейнджер, мені не потрібні твої гроші, — сказав він майже з відразою. — Моя сім’я втратила репутацію, а не сейф у Ґрінґотсі.

Вона ніяково подивилася на мішечок у своїх руках.

Що ж. Тепер це й справді виглядало жалюгідно.

А може…

Він сприйняв це як образу?

— І чого ж ти тоді хочеш? — спитала тихо Герміона, вже боячись почути відповідь.

У відповідь він лише знизав плечима, з нудьгою розглядаючи свої ідеально вичищені черевики.

— Не знаю. Поки що не придумав.

— Щоб я благала, стоячи на колінах? — роздратовано кинула вона, певна, що він просто забавляється з нею.

— А ти станеш? — з надією спитав він.

— Ні за що.

Мелфой розчаровано фиркнув і відштовхнувся від парти. Проходячи повз, недбало кинув через плече:

— То нащо пропонуєш?

Герміона лише зітхнула, спостерігаючи, як той вальяжно ходить колами, засунувши руки в кишені.

І раптом він зупинився.

— Слухай, взагалі-то… є дещо.

Вона глянула на нього з надією, що це щось суттєве.

— Справді?

— Так, — сказав він. — Хвилинку. У тебе є пергамент?

Кивнувши, Герміона дістала з сумки аркуш і олівець. Тоді Драко взяв необхідне і почав щось ретельно виводити своїм розмашистим почерком.

Герміона ледь стримувалася, аби не заглянути. Але цікавість просто роздирала її зсередини.

— Готово, — нарешті мовив він і простягнув аркуш.

Та перш ніж узяти аркуш, Герміона підозріло подивилася на нього

— І що ж це?

— Це, Ґрейнджер, — сказав він із тією самою самовдоволеною інтонацією, — твій шанс переконати мене давати тобі приватні уроки.

Вона насупилася.

— Сміливіше, ґрифіндорко. Ти ж, наче, маєш бути безстрашною.

Герміона зітхнула, вихопила аркуш із його рук і почала читати.

Драко тим часом вальяжно вмостився на одному зі стільців навпроти, закинувши ногу на ногу, й уважно спостерігав, як її очі ковзають рядками.

Вона підняла брови.

Кліпнула кілька разів.

Знову перечитала.

Губи ледь розійшлися, ніби вона хотіла щось сказати — і передумала.

Застигла.

І дуже повільно перевела на нього погляд.

— Щось не так? — невинно спитав Драко.

— Це ти так пожартувати спробував? — сухо мовила вона.

— Які жарти, Ґрейнджер? — серйозно сказав він, хоч у куточках губ уже сіпалися стримувані веселощі. — Я в житті не приймав серйознішого рішення.

— Ти взагалі при своєму розумі? — прошипіла вона.

— Ну… наскільки мені відомо…

Та він не встиг договорити, бо Герміона вже читала вголос:

— «Есе-роздум, не менше ніж на тисячу слів, на одну з тем: “Сто причин захоплюватися Драко Мелфоєм” або “Чому Драко Мелфой такий неймовірний?”»

Вона повільно підняла погляд від аркуша.

— Це що, в біса, таке?

— Манери, юна леді, — відказав Драко з удаваною серйозністю. — На моїх уроках я лайки не потерплю.

— Ти знущаєшся з мене? — вона розмахнула листком.

— Ем… цього разу точно ні. Присягаюся.

— Я пропонувала тобі гроші. Гроші, Мелфою!

— Є речі значно важливіші за гроші.

— І що це? Моє чергове приниження тобою?

— Ні. Звісно, ні, Ґрейнджер, — відповів він так серйозно, наскільки взагалі був здатен.

Герміона не відводила від нього погляду.

Ані слову вона не вірила. І тим паче — його хитрим очам.

— Ну… можливо, трохи, — визнав Драко, цокнувши язиком. — Зовсім трохи. Те, як ти принижуєшся, намагаючись мені догодити… Салазаре, хіба це гріх? Невже я прошу чогось нечуваного? Чи непристойного?

Та вона й далі мовчала.

— Я, між іншим, міг би попросити чогось значно більше, — продовжив він багатозначним тоном. — Але поглянь, я не скористався твоїм відчаєм і дівочою гідністю. Я навіть не думав її занапастити…

— Я цього не робитиму! — перебила його Герміона і зім’яла аркуш, щосили жбурнувши в нього.

Драко вправно піймав листок однією рукою.

— Який кидок, міс Ґрейнджер. Не думала зайнятися квідичем?

— Тоді Слизерин узагалі перестане перемагати.

І він усміхнувся.

Ну звісно. Ще б він не усміхнувся…

Вічно ця його клята усмішка.

Я що, клоун для нього?..

Герміона різко стиснула щелепу, кинувши на нього черговий лютий погляд. 

Ну вже ні. 

Досить із мене цих мелфоївських витівок…

— Нехай. Не треба мені твоєї допомоги! Я сама дам раду зі Снейпом і його дурним заліком.

— Безперечно. Я і не сумніваюся, — кивнув він. — До речі, нагадай: коли в нас наступне заняття зі Снейпом?

Герміонин погляд повільно звертається на нього.

— Ах, так, — удавано згадав Драко. — Післязавтра. І як я міг забути.

Ах ти ж тхір альбіносний!

І нехай пробачать мене всі тхори світу.

— Здається, там будуть залікові дуелі, — продовжив він, тихо присвиснувши. — Хм, це ж треба… Уже бачу, як бідолашний Лонґботом летить через увесь клас, мов фанера над Парижем…

Герміона міцніше стиснула олівець у руці, борючись із диким бажанням жбурнути його просто Мелфою в голову.

Або ж засунути його прямісінько в….

— Але нічого, — продовжив Драко, — принаймні в тебе точно все буде добре, чи не так?

Та Герміоні нічого не залишалося, окрім мовчки дивитися. Він підвівся, машинально струсив із піджака невидимі пилинки й поправив комір.

— Що ж. Тоді не заважатиму. У тебе ще роботи непочатий край.

Мелфой кивнув і вже попрямував до дверей, коли вона раптом різко озвалася:

— Стій.

Драко зупинився, озирнувся й кинув на неї знуджений погляд.

— Що як… — почала вона, — що як у мене є дещо краще за цей твій дурний список?

— Ти ж розумієш, що щойно програла ці перемовини, назвавши мій список дурним?

Тяжке зітхання зірвалося з її губ, і за мить вона знову заходилася нишпорити в сумці. Пальці швидко перебирали вміст, шаруділи пергаментом і дрібницями, поки нарешті не намацали потрібне.

За мить на її долоні блиснула маленька монета. Вона мовчки простягнула її вперед.

Драко глянув на монету — і теж ледь помітно зітхнув.

— Серйозно? Один нещасний ґалеон? Я тобі що, шльондра з Алеї Діаґон? Це вже просто нахабство, Ґрейнджер. Зовсім не рівноцінний обмін.

— Це не просто монета, — зауважила вона. — Це моя власна… розробка.

Погляд Мелфоя загорівся цікавістю.

Він підійшов ближче, взяв ґалеон із її рук двома пальцями й почав розглядати, раз по раз підкидаючи в повітря й ловлячи знову.

— Продовжуй, — сказав він, перевівши на неї погляд.

Герміона тяжко зітхнула.

Було дивно ділитися цим. 

Та ще й із ним.

— Ми використовували їх минулого року. Ці монетки. Для зустрічей Дамблдорової армії, — почала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Я зачарувала їх за допомогою закляття “Протея”.

Драко насупився.

Його цікавість зросла ще більше.

— Закляття “Протея”? Те саме, що дозволяє кільком предметам бути пов’язаними між собою?

Герміона кивнула.

— Саме так. Я зачарувала монети так, щоб вони змінювалися синхронно. Коли ми хотіли повідомити членів Дамблдорової армії про час зустрічі, я змінювала цифри на одній монеті — і всі інші відображали це автоматично. Це дозволяло нам залишатися в безпеці й уникати небажаних очей. — Вона поглянула на нього. — Особливо ваших очей.

Їхні погляди зустрілися.

Минулий рік справді був божевільний. Амбридж. Її патрулі. Слизеринці, які разом із Мелфоєм переслідували членів Дамблдорової армії.

І ось тепер вона майже віддає одному з них своє найцінніше досягнення минулого року…

— Це справді придумала ти? — тихо спитав він.

— Так. І запевняю: такого ти не знайдеш у жодному підручнику. Бо я справді створила це. Сама.

Він уважно вивчав її якусь мить.

— Оце так… — сказав Драко, піднявши монету. — Ти не можеш дати раду з безмовними закляттями, але здатна на таке.

— Кожному своє, — стримано мовила Герміона, кидаючи ревниві погляди на монетку в його руці.

Драко ще кілька секунд розглядав ґалеон.

— Що ж, я мало кому таке кажу, — нарешті промовив він. — Але браво, Ґрейнджер. Я вражений. Подібне навіть мені ніколи не спадало на думку.

Ну нічого собі.

Похвала.

Та ще й від Мелфоя.

Що далі — кривавий дощ із неба?

Та все ж Герміона відчула, як груди наповнює гордість. Її винахід справді заслуговував на визнання.

— Не зазнавайся, — одразу ж кинув він, помітивши її вираз обличчя.

Вона закотила очі, забрала в нього монету й, відступивши на крок, сказала:

— Один урок безмовних заклять — і я покажу, що вона може. Підготуєш мене до заліку — і я допоможу створити власні монетки.

— І звідки мені знати, що це варте мого часу?

— Не спробуєш — не дізнаєшся.

Він усміхнувся й знову потягнувся до монети. Але цього разу Герміона швидко сховала її й натомість простягнула йому руку.

— Ну то що? Згода?

Він подивився спершу на неї, тоді на її долоню.

У його очах майнуло вагання. 

Можливо, навіть внутрішній конфлікт.

А тоді він сказав:

— Чим чорт не жартує. Згода.

І, ледь усміхнувшись, він потиснув її руку.

Його пальці зімкнулися навколо її долоні всього на мить. Тепло дотику ковзнуло шкірою, і Герміона раптом відчула дивний, майже невловимий імпульс.

Вона готова була заприсягтися, що щось промайнуло між ними — тихий спалах, наче магія, що ледь торкнулася нервів.

Хто знає — чи це справді була магія.

Чи просто реакція на його руку.

— Чудово, — вона швидко забрала долоню назад. — То коли почнемо?

— Сьогодні.

— Сьогодні? — вона насупилася.

— Так. До заліку лишилися лічені дні, а в нас із тобою обмаль часу, щоб ти опанувала хоча б базові закляття. І це я ще мовчу про дуелі… До того ж мені треба все ретельно продумати.

Вона дивилася на нього стурбовано.

— Повір мені, — сказав Драко спокійніше. — Я знаю його краще за всіх. Якщо хочеш завоювати прихильність Снейпа — довірся мені й роби те, що я кажу.

— Річ не в цьому, — пробурмотіла вона, прикусивши ніготь великого пальця.

— А в чому ж?

Герміона підняла на нього стурбований погляд. Лише тоді відповіла:

— Рон. Ми сьогодні чергуємо разом у коридорах.

На мить Драко змінився в обличчі.

— Ну, тут я вже нічим не допоможу, Ґрейнджер.

— Знаю… — вона на мить замислилася, а тоді лише хитнула головою. — Та нехай. Я щось придумаю.

Драко уважно вивчав її, не зводячи погляду.

— Впевнена, що даси раду зі своїм рудим непорозумінням?

Герміона кивнула.

Хоча насправді гадки не мала, що робитиме.

— Тоді біля входу до бібліотеки, — сказав він. — Після вечері.

— Ми тренуватимемося в забороненій секції?

— У жодному разі. Для того, що ми вчитимемо, знадобиться значно більше місця.

Він ледь нахилив голову, і в його очах з’явився знайомий лукавий блиск.

— Наприклад…

— Кімната на вимогу, — закінчила за нього Герміона.

І його хитра усмішка стала найкращим підтвердженням.