Розділ двадцять перший

— Ти… — власник шинку нервово ковтнув повітря. — Ти розтрощив мій заклад, розігнав усіх моїх клієнтів, одного навіть… вбив… І… і… — він безпорадно розвів руками перед Драко. — Влаштував тут повну вакханалію!

Драко стояв мовчки, вислуховуючи цю тираду. Його обличчя залишалося абсолютно незворушним, ніби все це стосувалося когось іншого.

Збоку тихо хтось прочистив горло.

— Бути цього не може… — протягнув Блейз із відвертим сарказмом, переводячи погляд із власника на Драко. — Це так на нього не схоже…

Драко кинув на нього короткий, роздратований погляд і ліниво змахнув чарівною паличкою.

— Репаро.

Закляття розлетілося по залі, мов хвиля.

Розбиті келихи здригнулися й один за одним злетіли з підлоги, збираючись докупи просто в повітрі. Тріщини на склі затягувалися, і за мить келихи вже виглядали так, ніби ніколи й не були розбиті.

Поламані стільці зі скрипом вирівнювалися, дошки столів підтягувалися одна до одної, а уламки з тихим клацанням знаходили свої місця. Перекинуті лави підстрибували й ставали рівно, немов нічого й не сталося.

Навіть пляшки, розсипані по підлозі, слухняно злетіли в повітря й повернулися на полиці, обережно стаючи у свої дерев’яні комірки.

За кілька секунд у таверні не лишилося й сліду від недавнього безладу.
Останній уламок скла тихо клацнув на місце — і Драко озирнувся до власника.

— Що ж. Із закладом питання вирішено, — спокійно мовив він. — А з приводу фінансів зверніться до мого товариша. Певен, він покриє всі витрати… і втрату клієнтів.

Блейз повільно повернув до нього голову.

Драко навіть не змінившись в обличчі, продовжив:

— Он погляньте, як вирядився. — Він кивнув на дорогий одяг Забіні. — Одразу видно: парубок при грошах.

І далі Драко показово провів руками вздовж свого вбрання.

— Не те що я… — зітхнув він театрально. — Ні ґалеона за душею.

І, вишкірившись у хитрій посмішці, дружньо плеснув Блейза по спині.

Забіні кілька секунд мовчки дивився на нього, після чого важко зітхнув.

— Останнім часом ти мені надто дорого обходишся, — пробурмотів він, тягнучись до внутрішньої кишені свого камзола. 

Та все ж Блейз дістав із камзола чималий мішечок із монетами й простягнув його власнику.

Той недовірливо покосився на них обох, ніби чекав якогось підступу, але мішечок таки взяв. Швидко зважив його на долоні, відчуваючи вагу металу, і лише тоді розв’язав шнурок.

Кілька монет дзенькнули об стіл.

Власник підхопив одну з них, примружився на світлі лампи й, не вагаючись, прикусив її зубами.

Потім ще одну. І ще.

Метал тихо дзенькав об його зуби, поки він методично перевіряв кожну монету, ніби від цього залежала доля всього його закладу. Драко й Блейз терпляче чекали, спостерігаючи за цим майже урочистим ритуалом. 

Нарешті власник задоволено хмикнув, зсипав монети назад у мішечок і міцно затягнув шнурок.

— То ми порозумілися? — питає Драко.

— Так, — відповів той. І, трохи помовчавши, додав, знову підозріло поглянувши на них обох: — Поки що.

— Добре.

Драко легко плеснув долонею по столу.

— А тепер налийте мені. І моєму другу, — він кивнув у бік Забіні. — І заграйте нам щось. А то сидимо тут, наче на клятих поминках.

Останні слова він уже вигукнув гучніше, повернувшись до музикантів.

Кілька секунд у залі стояла напружена тиша.

А тоді музика знову ожила. 

♫

Спочатку обережно — кілька нерішучих акордів, — а потім голосніше, впевненіше, ніби сама таверна нарешті видихнула після бійки. Наче нічого й не сталося кілька хвилин тому.

Задоволений Драко попрямував до столу, де вже сиділа Герміона. Вона мовчки спостерігала за всім, не приховуючи подиву.

Шок досі читався на її обличчі.

Вона могла уявити будь-кого за тією маскою смертежера: Креба, Ґойла, огидного Монтеґю… навіть самого Люціуса Мелфоя.

Але точно не Блейза Забіні.

Того самого Забіні, який усі шкільні роки відверто не зносив Мелфоя.

Герміона добре пам’ятала їхні роки в Гоґвортсі.

Вони майже ніколи не говорили одне з одним. Найчастіше просто ігнорували — холодно, демонстративно, ніби іншого взагалі не існувало. За столом Слизерину Блейз навіть не дивився в бік Мелфоя, а Драко, здавалося, був цілком задоволений таким порядком речей.

А ті рідкісні моменти, коли вони все ж перекидалися кількома словами, майже завжди закінчувалися колючими шпильками або тихим, але відчутним напруженням.

Ніщо в їхніх стосунках не нагадувало дружбу.

А тепер, мало того що Блейз, опинився з Мелфоєм по один бік — він ще й став одним із них.

Смертежером.

Ця думка все ніяк не вкладалася в голові. Їй точно знадобиться трохи часу, щоб усе це переварити.

Герміона повернула голову, коли почула, як Драко голосно відсунув стілець. Він сів навпроти неї й одразу втомлено, майже вальяжно розвалився на ньому.

За мить поруч з’явився Забіні.

Зітхнувши, він глянув у бік столу, де сидів Драко, і вже збирався сісти.

Його погляд ковзнув по столу — і раптом зупинився.

Блейз машинально окинув Герміону коротким, байдужим поглядом — просто відзначив чиюсь присутність — і одразу перевів очі на Драко.

— Ні. За шльондру я платити не буду, Мелфою. Май совість. Я й так сьогодні на тебе вже купу грошей спустив.

Драко криво всміхнувся і, не поспішаючи, потягнувся до келихів.

— На твоєму місці я б краще стулив рота і роззув нарешті очі, Забіні. Поки не пізно.

Спантеличений, Блейз знову подивився на Герміону.

Цього разу уважніше.

Погляд повільно ковзнув по її обличчю — і раптом зупинився на очах.

Кілька секунд він просто дивився.

Обличчя Блейза залишалося майже нерухомим, але очі раптом розширилися — і в них блиснув неприхований подив.

Він щойно її впізнав.

— Привіт, Блейзе, — тихо сказала вона.

Блейз витріщив очі ще ширше й нахилився вперед, спершись руками на стіл, щоб роздивитися її краще.

Від того, як він на неї дивився, ставало вже трохи ніяково.

— Герміона? — вражено мовив він, ковзаючи поглядом по її обличчю. Потім перевів очі на Драко й перепитав, усе ще не вірячи: — Герміона Ґрейнджер?

Драко коротко кивнув.

— Вона сама. Жива і неушкоджена.

Він промовив це спокійно, майже недбало, водночас наливаючи ром у келихи. Скло тихо дзенькнуло об пляшку. На мить його погляд затримався на Герміоні — ледь довше, ніж потрібно, — а потім він знову перевів очі на Забіні.

У цих словах пролунало щось значно більше… але Герміона не стала над цим замислюватися. Вона лише ще раз глянула на Забіні.

Той усе ще виглядав приголомшеним.

Кілька секунд Блейз мовчки переводив погляд то на неї, то на Драко, ніби намагався скласти ці дві реальності докупи.

Не витримуючи, Драко  прочистив горло.

— Ну ж бо, Забіні. Сідай, — гукнув він. — Досить уже над душею стояти.

Блейз глянув на нього.

Драко наполегливо дивився у відповідь, майже одними лише очима наказуючи: сядь і не влаштовуй сцен.

На сьогодні йому вже вистачило драм по самісіньке горло.

Тож Блейз не сперечався.

Він повільно опустився на стілець, усе ще не відводячи очей від Герміони.

Кілька секунд вони просто сиділи мовчки.

Десь у глибині таверни знову заграла музика. У повітрі висів густий запах рому, старого дерева й диму від свічок. Хтось тихо засміявся за сусіднім столом, дзенькнули келихи. Відчинені двері на мить впустили всередину прохолодне повітря з вулиці, і полум’я свічок ледь помітно здригнулося.

— Отже… як життя, Забіні? — нарешті почав Драко, відкинувшись на спинку стільця. — Що чути вдома?

Цього разу Блейз повільно повернув до нього голову. Якусь мить він мовчки дивився на Драко, ніби підбирав слова.

— Як моє життя? — повторив він тихо. — Що ж, навіть не знаю, з чого почати.

Він зробив ковток, перш ніж знову перевести погляд на Драко і заговорити:

— Минуло понад три, бляха, тижні. Три тижні, як я шукав тебе всюди — живого чи мертвого.

— Оу, то ти все ж шукав мене, — відгукнувся Драко, роблячи ковток зі склянки. — Як мило з твого боку.

— Звісно я шукав тебе, недоумку. Але ти ніби крізь землю провалився, — продовжив Блейз, не зводячи з нього очей. — Навіть тіла твого не знайшли, щоб поховати як слід.

На мить він замовк.

— Твоя бідолашна мати досі в горі. А батько, наскільки мені відомо, майже не виходить зі свого кабінету.

Герміона мимоволі глянула на Драко.

Той лише коротко кивнув, ніби приймаючи це як факт.

— Зрозуміло, — спокійно мовив він. — Ще щось?

— У гарнізоні тепер новий командувач, — відрізав Блейз без жодних церемоній. — Мало того що їбе мені мозок цілодобово, так він ще й влаштував там повний безлад.

Драко витріщився на нього, завмерши з келихом у руці.

— О, та це ще не все, — продовжив Блейз. — Там ще Темний Лорд. Раптом ти забув. Такий лисий чорт із червоними очима.

Блейз показав на собі, натягнувши пальцями повіки й комічно звузивши очі.

— Хм… здається, десь такого бачив, — буркнув Драко, підіграючи, хоча в голосі його не було й натяку на веселощі.

— Так от, він немов із ланцюга зірвався, коли дізнався, що ти так легко від нього здихався. Почав страчувати всіх наліво й направо — чи то від шаленства, чи від нудьги…

Блейз на мить замовк, зробив ковток, щоб промочити горло, і продовжив:

— …і ще паралельно я збирав людей, щоб іти війною на Рух Опору й витягти тебе звідти.

Почувши це, Герміона мимоволі округлила очі.

Збиралися?  Війною на Рух Опору?

Драко помітив паніку в її погляді. Його очі на мить затрималися на ній — трохи довше, ніж потрібно — а потім він спокійно перевів погляд назад на Блейза, який усе ще виглядав збентеженим.

— І ось ти тут. Живий, здоровий. Пишеш мені листа з цієї дупи світу, — Блейз коротко оглянув таверну навколо, — і наказуєш терміново прибути сюди, щоб допомогти тобі в якійсь… важливій справі.

Їхні погляди зустрілися — і Герміона відчула, як між ними натягнулася напруга.

— То як думаєш, Малфой? — зітхнув драматично Блейз. — Як моє життя?

Драко не відповів. Він лише спостерігав, як Блейз підняв келих і цокнувся ним об келих Драко. 

Пролунав дзвінкий звук скла.

Не чекаючи відповіді, Забіні залпом вихилив ром і з глухим стуком поставив порожню склянку на стіл.

Герміона перевела погляд із Блейза на Драко.

— Що ж… — спокійно мовив той. — Я теж за тобою сумував, Блейзе.

Він підніс келих до губ і зробив ковток.

— Невже? — гукнув Блейз, трохи скривившись від випивки.

— О, так, — відгукнувся Драко. — Тільки про тебе й думав. У тій холодній, смердючій камері Руху Опору.

— Як у старі недобрі часи? — саркастично спитав Блейз.

Драко лише всміхнувся і кивнув, перш ніж додати:

— До речі, думав, на тебе там натраплю. Та ти виявився більш везучим за мене.

— На жаль чи на щастя — так, — відповів Блейз. — Мені справді пощастило… Та я знав, — сказав він, вказуючи пальцем на Драко. — Я до останнього був певен, що ти не здох, Мелфою.

Він трохи нахилився вперед.

— А знаєш чому?

Драко лише питально скинув підборіддя.

— Бо від тебе так просто не здихатися.

І тут Забіні перевів погляд на Герміону.

— Повір, багато хто намагався. Я в тому числі.

Герміона тихо пирхнула.

— О, я вірю, — сказала вона, змовницьки посміхнувшись.

Блейз відповів їй такою ж посмішкою. Потім знову подивився на Драко. Той сидів, задумливо крутячи келих рому в руці.

— То що сталося там, на полі бою? — спитав нарешті Блейз. — Як їм вдалося загребти тебе?

Драко важко зітхнув. Було очевидно, що йому не дуже хочеться про це говорити. 

Та він усе ж відповів.

— Якщо коротко — мене поранили. І Рух Опору знайшов мене швидше за тебе.

Драко зробив ще ковток рому, а тоді додав, уже з легкою іронією:

— До речі, цікавий досвід, знаєш. Я досі під враженням. Навіть узяв на майбутнє кілька нових… свіжих ідей для допитів і катувань.

— О, то ти ще й там надихався? — Блейз гучно розсміявся, ніби почув щось абсолютно буденне.

— Не марнував жодної миті, — відгукнувся Драко так легко, ніби в полоні й справді не було нічого особливого.

Але це ж не так…

Герміона дивилася на нього, завмерши зі склянкою вершкового пива в руках.

Він що, жартує?

Якщо ж так… то, схоже, у його житті були речі значно гірші за полон Руху Опору.

Герміона навіть боялася уявити, які саме.

Блейз тихо вилаявся і розуміюче кивнув, коли його погляд раптом зупинився на Герміоні.

Він глянув на неї. Потім на Драко.

І в його очах загорілися бісики.

О, починається.

— То ти, бачу, — він недбало вказав у бік Герміони, — ще й сувенір із собою встиг прихопити.

— Не втримався, — байдуже мовив Драко.

Герміона повільно підняла одну брову. 

Їй зовсім не подобалося, куди веде ця розмова.

І ще менше подобалося, що Блейз, здається, отримував від цього щире задоволення.

— Я тут у справах, Блейзе, — сказала вона повільно й упевнено. — А не в ролі заручниці. Якщо тобі раптом так здалося.

Блейз зацікавлено глянув на Драко.

— Ого, навіть так?

Той кинув на нього багатозначний погляд, а тоді усміхнувся.

— Ще скажи, що це ти її заручник, — з усмішкою спитав Блейз у Драко.

— Якийсь час я ним був. Чи не так, Грейнджер?

Блейз із явною цікавістю глянув на Герміону. Вона ж сиділа, не відводячи погляду від Драко.

— Так, був, — стримано відповіла вона.

— Он воно як… — протягнув Забіні, знову дивлячись на Драко.

Герміона помітила, як Драко ледь помітно похитав головою і кинув на Блейза короткий, різкий погляд. Забіні відповів йому таким самим коротким поглядом, повільно кліпнув — і більше нічого не сказав.

Герміона дивилася на них обох і, хоч як намагалася, не могла на них сердитися. Їхні мовчазні перегляди надто вже нагадували їй Рона і Гаррі — які так само, немов малі діти, перемовлялися одними поглядами, наче вона все одно нічого не зрозуміє.

Що ж. Це було… навіть мило.

Хоч і досі дивно.

І як ці двоє взагалі зійшлися?

Нарешті, коли їхній німий діалог закінчився, Драко прочистив горло.

— Якщо серйозно, — сказав він. — Мушу визнати…

Він глянув на Герміону.

— Якби не Грейнджер, мене б тут точно не було, Блейзе.

Блейз перевів погляд на Герміону, не приховуючи подиву. 

Герміона теж здивовано глянула на Драко. Не менш здивована.

Малфой визнав таке вголос?

І ще й при комусь іншому?

Ого.

— І я перед нею в боргу, — продовжив Драко. — Власне, цей борг варто було б обговорити… — він озирнувся навколо таверни. — Але в безпечнішому місці.

Блейз лише коротко кивнув у відповідь. Він узяв зі столу пляшку рому і келихи, підвівся зі свого місця й сказав:

— То чого ми чекаємо? Я до біса заінтригований.

 

— • —

Утрьох вони сиділи в її кімнаті.

Поки Драко накладав захисні чари, Блейз вальяжно опустився в крісло, поправляючи свій смертежерський камзол, і закинув довгі ноги одну на одну.  Навпроти, на невеликому диванчику, вмостилася Герміона й тепер уважно розглядала його — значно ближче, ніж тоді за столом унизу таверни.

Спершу їй здалося, ніби він анітрохи не змінився.

Такий самий елегантний, стриманий і самодостатній.

 Ті ж плавні рухи, той самий врівноважений погляд людини, яка завжди почувається на своєму місці.

Та щось у його очах було іншим. 

У глибині його погляду з’явилася нова, похмура тінь.

Така сама, як і в очах Драко.

Тільки от у Мелфоя ця темрява була завжди. Вона проступала в його погляді ще зі шкільних часів — холодна, мовчазна, така, що повільно пожирала тебе зсередини.

А в очах Забіні Герміона побачила її вперше.

— Отже, міс Грейнджер, будьте ласкаві, просвітіть мене щодо тих ваших загадкових справ, — мовив Блейз, відкладаючи келих.

Він дістав цигарку зі свого портсигара, вставив її між губи й простягнув іншу Драко. Той лише ліниво відмахнувся й глянув на спантеличену Герміону.

Помітивши, що вона вагається, додав:

— Він із мого найближчого кола. Можеш йому довіряти.

Герміона мовчки перевела погляд на Забіні.

Драко клацнув пальцями — і кінчик цигарки в його руках спалахнув. Блейз перехопив його погляд, спокійно затягнувся й повільно видихнув дим.  Різкий запах тютюну вдарив Герміоні в ніздрі.

Але вона навіть не зреагувала.

За роки в таборі Руху Опору і не до такого звикнеш.

— Рон і його люди в полоні. У вас, смертежерів. — сказала Герміона рівно. — І я хочу витягти їх звідти. Будь-якою ціною.

Блейз дивився на неї мовчки.

У його очах повільно з’явилося розуміння — ніби щойно склався відсутній шматок пазла.

Він кивнув.

— О, в цьому я й не сумніваюсь, — мовив Блейз задумливо, повільно крутячи сигарету між пальцями.

Якусь мить він мовчав.

— Я думала… — озвалася Герміона, порушуючи тишу. — Ми могли б влаштувати обмін. Малфой — в обмін на наш загін.

Блейз переглянувся з Драко. Цього разу їхній мовчазний діалог тривав довше, ніж зазвичай.

— Я зрозумів, — коротко відповів Блейз.

І знову запала напружена тиша.

Нарешті Блейз тихо зітхнув, порушивши її:

— Не сприйми це за грубість, Герміоно, — сказав він спокійно. — Але я хотів би спитати: чому ми маємо ризикувати, зв’язуючись із тобою? Чаклункою по той бік барикад, так би мовити.

Він трохи нахилив голову.

— Які гарантії, що ти не видаси нас, не підставиш… чи не втнеш чогось іще? — він ліниво вказав цигаркою спершу на неї, потім на Драко. — Хто знає, може, це все чергова пастка Руху Опору?

— Малфой — моя гарантія, — відповіла вона, не зводячи з нього очей. — Я витягла його з полону. Порушивши прямий наказ свого командувача… який без вагань уб’є мене, щойно я траплюся йому на очі.

Вона зробила коротку паузу.

— Я фактично підписала собі смертний вирок, Блейзе. Цього достатньо для гарантії?

Блейз перевів погляд на Драко, мовчки шукаючи підтвердження. 

— Вони закували мене в кляті кайдани, що повністю блокують магію, Блейзе. — сказав Драко. — А потім накачували мене якоюсь гидотою і тримали в ізольованій клітці, немов звіра. Хто знає, скільки б я ще протримався, якби не Грейнджер.

— Трясця… — присвиснув Блейз, затягуючись сигаретою. — А я ще думав, що це ми тут у ролі виродків на цій війні.

Він помітив холодний погляд Герміони, криво всміхнувся, втягнув дим глибше й повільно видихнув чергову хмару.

— Ну добре, — сказав Забіні, намагаючись розрядити ніяковий момент. — Припустімо. То тобі потрібен лише Візлі?

— Ні. Мені потрібен увесь загін.

— Увесь загін… — повторив Блейз і глянув на Драко.

— Десятеро чаклунів, — мовив Драко, дивлячись на Блейза. — Живих чи мертвих.

— Бажано все ж таки живих, — додала Герміона і простягнула Блейзу аркуш. — Ось список.

Він узяв його, пробігся очима по рядках, затягнувся сигаретою й повільно видихнув дим. Герміона мовчки чекала, відчуваючи, як у грудях повільно наростає напруга.

Блейзу вистачило одного швидкого погляду на список, щоб знову глянути на Драко.

— Схоже, там була справжня зустріч однокласників, на яку нас  не запросили.

Драко відповів лише кривою усмішкою.

Герміона дивилася на них, нервово переводячи погляд з одного на іншого.

Як вони могли жартувати, коли тут вирішувалася доля та життя інших?

Іноді їй здавалося, що в цих двох уже не лишилося нічого, окрім ось таких жартів — наскрізь просочених блюзнірством.

Блейз відклав список на журнальний столик і глянув на Герміону.

— Мені шкода, Герміоно, але я не певен, що вдасться обміняти їх усіх на одного Мелфоя. Наш новий лорд-командувач… — Блейз глянув на Драко. — На це точно не піде.

Герміона насупила брови, почувши це.

— То, може, попередній чимось допоможе? — озвався Драко, багатозначно глянувши на Блейза.

Той одразу зрозумів натяк. Помітивши беземоційний погляд Герміони, він лише знизав плечима.

— Не думаю, — сказав Блейз. — Його вже давно поховали й забули. Нічим він нам не допоможе.

І тут Герміоні раптом згадався помираючий командир-смертежер, якого вона залишила на полі бою.

Цікаво… чи не той самий смертежер, що перед смертю віддав їй свою чарівну паличку?

— І хто ж він, цей «новий лорд-командувач»? — раптом мовив Драко, і в його голосі з’явився холод.

Блейз усміхнувся, відкинувся на спинку крісла й недбало махнув у його бік рукою з сигаретою. Дим повільно закрутився у повітрі тонкими візерунками.

— А ти вгадай, — сказав він, струшуючи попіл у попільничку.

— Судячи з твого занадто веселого тону… це хтось дуже бісячий.

— О, ти й гадки не маєш наскільки, — відповів Блейз. — Підказка: коли він дізнався про твоє зникнення, то ледь не всцявся від щастя на очах у всіх своїх людей.

— Кажеш «він»… отже, це точно не Белла… — Драко замислився.
На його обличчі повільно з’явилося розуміння.

— Хм. Невже це мій любий дядечко Родольфус?

Родольфус Лестранж — чоловік Беллатриси. Герміона добре його пам’ятала. 

Ще той персонаж.

— Бінго, — сказав Блейз, тикнувши сигаретою в бік Драко, а потім перевів погляд на Герміону. — Думаєш, я не пропонував йому обмін на Мелфоя, щойно ваші посіпаки дісталися до нас? Ще й як, бляха, пропонував. Та він — тобто наш лорд-командувач — одразу відмовив. Навіть слухати не схотів.

— Оце маю родичів, — мовив Драко, криво всміхаючись.

Герміона глянула на Блейза.

«Думаєш, я не пропонував йому обмін на Мелфоя…» — пролунало в її голові його голосом.

— Стривай… — почала вона, привертаючи його увагу. — Тобто ти…

— Так. Я знаю, де вони, Герміоно, — сказав Блейз. — Я особисто був на їхніх допитах. Ну… не на всіх. Бачив лише найстаршого Візлі і того близнюка.

Білл і Джордж.

Драко, помітивши, як вона раптом побіліла, тихо зітхнув і звернувся до Блейза, кивнувши в бік Герміони, що сиділа немов паралізована.

— А ти не міг якось… інакше про це сказати?

— Та я ж лише… — почав виправдовуватися Блейз.

— Вони живі? — раптом вигукнула Герміона.

Блейз замовк.

У його очах промайнуло вагання.

— Востаннє, коли я їх бачив, вони ще були живими, — сказав він нарешті. — Але що з ними зараз… — він повільно похитав головою. — На жаль, мені невідомо, мила. Мені шкода.

Герміона опустила погляд на свої руки, що міцно стискали тканину светра.

У грудях піднімалася хвиля тривоги.

Бідолашна Луна.

Що з нею зараз?

Вона там… сама. У холодній камері.

А Рон…

Герміона мимоволі почала пригадувати.

День, коли загін Рона вилетів на завдання.

Потім — грифона з вершником без голови.

Те, як вона благала Стерджиса погодитися на обмін.

І раптом вона завмерла.

— Не розумію… — прошепотіла вона, дивлячись на них обох. — Чому ти кажеш, що Родольфус не хотів обмінювати Драко, якщо… якщо він передав послання… в тій голові…

Драко спантеличено глянув на неї.

— Ти не казала мені про ніяку голову.

Так. Не казала.

Герміона розгублено привідкрила рота, знову згадуючи ту страшну картину.

Блейз тяжко зітхнув, відклав сигарету й налив знову собі рому.

— Так, так. Послання в голові, — сказав він, криво скривившись. — Такий собі ноу-хау… або, простіше кажучи, фірмова візитівка твого любесенького дядечка. Відтинає голову одному з полонених після першого ж допиту.

Драко непевно кивнув і кинув обережний погляд на Герміону.

Герміона відвернулася до вікна.

Очі на мить заплющилися.

Вона намагалася стерти з пам’яті понівечене тіло хлопця з Ронового загону.

Блейз продовжив:

— Бідолага й так майже не опирався. Розповів геть усе… окрім розташування табору, — після паузи додав Блейз. — За що йому шана. Бо, чесно кажучи, я особисто думав, що він здасть своїх і оком не кліпне.

Він затягнувся сигаретою.

— Але коли стало зрозуміло, що хлопець більше нічого не скаже, Родольфус наказав відтяти йому голову. Потім запхати всередину листа — особисто командиру Руху Опору. А тіло… — Блейз знизав плечима. — він наказав посадити верхи на грифона, аби до Руху Опору дійшла звістка, що їм не вдалося так просто обвести його навколо пальця.

Він глянув на Герміону.

— І, як я розумію, вона дійшла куди треба. І була красномовною як ніколи.

Драко перевів погляд на Герміону, ніби шукаючи підтвердження.  Судячи з її виразу обличчя, все збігалося.

— Хворий виродок.

— Ага, — просто відповів Блейз, ліниво похитуючи ногою, закинутою на іншу. — Я теж про це подумав.

Герміона дивилася на нього спантеличено.

Але вже майже не слухала.

Її думки повільно віддалялися від розмови, ніби звук у кімнаті раптом приглушили. Вона знову й знову прокручувала почуте, немов кадри старої кінострічки.

Таємнича місія Стерджиса.

Гіпогриф.

Вершник без голови.

Звістка.

«Звістка… що їм не вдалося так просто обвести його навколо пальця», — слова Блейза знову луною прозвучали в її голові.

Щось у цих словах не давало їй спокою.

— Стривай…

Блейз і Драко одночасно глянули на неї.

— Ти щойно сказав «обвести навколо пальця». Що саме вони зробили?

Вона пильно глянула на Блейза. 

Блейз розгублено глянув на неї, потім — на Драко.

— А ти не знаєш?

— Ні… — тихо відповіла Герміона. — Ні Рон, ні Луна… ніхто навіть не сказав, що вони вирушають на завдання. Що вже казати про деталі.

Вона помітила цікавість у погляді Драко. Здогадавшись, про що він думає, поспішно додала:

— Це було суворо секретно. Їм не можна було цього розповідати.

Драко лише підозріло примружив очі. Було очевидно, що він не повірив ані слову.

— Що ж… — втрутився в мовчанку Блейз. — Навіть не знаю, з чого почати.

Він потягнувся до пляшки, налив рому в келих. Герміона напружилася, коли він узяв келих і простягнув його їй.

— О, ні. Це зайве.

— Це не тобі, — сказав Блейз, вказавши на Драко. — А йому.

Герміона розгублено підняла брови, все ж узявши келих. Холодне скло ледь дзенькнуло в її пальцях.

Вона обернулася до Драко.

Той помітно напружився. Його плечі трохи випросталися, а пальці на підлокітнику крісла повільно стиснулися.

Погляд Драко затримався на келиху лише на мить, перш ніж знову піднятися до Блейза.

І в цьому погляді вже не було ні краплі легковажності.

Оце так…

 Схоже, історія буде не з найкращих.

Герміона питально глянула на нього, простягаючи келих. Але Драко лише хитнув головою, відмовляючись, і не зводив очей з Блейза.

Усе, що він сказав:

— Що сталося?

Блейз тяжко зітхнув і, помовчавши мить, усе ж почав говорити.

— Ваш загін… — сказав Блейз, глянувши на Герміону. — Прибув до одного з наших гарнізонів під виглядом смертежерів. Нібито вони втекли з одного з таборів Руху Опору.

Герміона округлила очі, не вірячи почутому.

Та Драко вже встиг озвучити її думки.

— Вони що зробили?.. — ледь чутно мовив він.

— Вони були вдягнуті в нашу форму, — повторив Блейз, ніби сам досі не міг повірити. — Верхи на обламаних смертежерських мітлах…у наших масках. Навіть палички були наші. Справжні. Смертежерські.

Він на мить замовк, пригадуючи.

— І мушу визнати… усе це виглядало до біса переконливо. Тож усі на це купилися.

Герміона помітила, як обличчя Драко повільно змінюється.

Можливо, Блейз мав рацію. 

Краще б він випив того рому.

— І що зробила варта? — машинально спитав Драко, хоча, схоже, він уже знав відповідь.

Його голос звучав рівно, але очі здавалися дивно порожніми. Ніби їх затягнула холодна пелена. 

Кілька довгих секунд у кімнаті стояла тиша.

Потім Блейз нарешті відповів:

— Впустила їх усередину.

Герміона перевела погляд на Драко.

Той сидів у кріслі нерухомо, напружено стискаючи підлокітники. Пальці вп’ялися в дерево, аж кісточки побіліли. Його обличчя залишалося майже незворушним. Лише стиснута щелепа видавала напруження.

— Не минуло й години, як вони підірвали всі наші склади й запаси. А більшу частину наших чаклунів… 

Блейз витримав його погляд. І лише тоді тихо мовив:

— Спалили. Живцем.

Герміона завмерла.

То ось що це була за місія Стерджиса?

Не просто перевірити, чи Драко сказав правду про координати. 

Не просто розвідка, щоб потім атакувати гарнізон смертежерів повноцінними силами Руху Опору.

Ні.

Він відправив Рона та його загін одразу завдати удару.

І цим підписав їм усім вирок.

Герміона раптом відчула, як їй бракує повітря.

— Самозванці, тобто Візлі, — мовив далі Блейз, глянувши на Герміону. — Трималися добре. І хоч вони спалили кілька наших казарм… наших смертежерів усе одно було значно більше. А потім ще прибуло підкріплення…

Він злегка знизав плечима.

— У них не було шансу втекти. Жодного.

Герміона ледь кивнула йому.

Так.

Вона це знала.

Стерджис дуже чітко дав їй це зрозуміти.

Герміона була переконана, що Подмор знав, що в них не буде жодного шансу повернутися назад.

Власне, на це він і розраховував.

І так він убив двох зайців одразу: виконав важливу для себе місію, послабивши гарнізон смертежерів… і водночас покарав Герміону, як і попереджав.

Після короткої паузи Блейз продовжив:

— Отже, зрозумівши, що більше не витримують, вони все ж почали тікати. Вирішили ризикнути — і майже вирвалися. Та їх перехопив загін Рабастана, брата Лестранжа. Той доставив їх назад до нашого гарнізону, де вони зараз і перебувають… під ретельним наглядом.

Запала тиша.

Довгу мить ніхто не промовив ні слова.

Герміона уважно спостерігала за ними.

Її погляд ковзав від одного до іншого, намагаючись зловити кожну дрібницю: ледь помітний рух плечей Драко, те, як Блейз нервово прокрутив сигарету між пальцями.

Драко сидів у кріслі й задумливо дивився у вікно. Плечі досі напружені, а щелепа стиснулася так, що на скроні на мить сіпнувся м’яз.

Блейз теж не зводив з нього очей. У його погляді промайнула тінь справжнього смутку.

Схоже, ця втрата дійсно була для них болючою.

Та все ж це була дуже дивна реакція… як для «простого розвідника».

— Хто дав наказ впустити їх усередину? — сухо спитав Драко.

— Якщо ти таким чином намагаєшся спитати, чи це був я, — озвався Блейз, — то ні. Бо, як я вже казав, я шукав тебе весь цей час. Ми всі шукали тебе, Драко. Незважаючи на протести і дурні накази Лестранжа.

Та це, схоже, аж ніяк не втішило Драко.

Драко мовчки прикрив обличчя рукою й втомлено провів долонею по ньому. Потім відвів погляд убік, ніби намагаючись зібрати думки. Нарешті підняв погляд на Блейза.

Саме тоді Герміона дещо зрозуміла.

Блейз явно був далеко не простим смертежером.

Інакше Драко не став би питати його таким тоном — чи не він віддав наказ впустити загін усередину.

Можливо, це і є ті самі зв’язки, про які Драко натякав, коли вони укладали свою угоду?

Можливо, він із самого початку планував діяти через Блейза?

— Тобто… — почав Драко. У його голосі вже відчувалося роздратування, що швидко переходило в гнів. — Ти зробив те, чого не можна було робити в першу чергу: лишив гарнізон без клятого нагляду.

— Так, — відповів Блейз беземоційно. — І це була фатальна помилка. Я цього не заперечую.

Його голос і погляд здавалися майже мертвими.

Драко раптом підвівся.

Він був напружений. Суцільна струна.

Кількома швидкими кроками підійшов до вікна і завмер біля нього, втупившись у темряву за склом.

Блейз і Герміона мовчки переглянулися.

Нарешті Драко озирнувся.

— Не розумію… — пробурмотів він. — Невже вартові просто повірили в ту жалюгідну виставу і впустили всередину виряджених клоунів Руху Опору? Немов клятого троянського коня?

Герміона бачила, як у ньому наростає лють, хоч він і намагався стримуватися.  Вона буквально вп’ялася в нього поглядом.

Драко явно щось недоговорював.

Вона відчувала це. Усім своїм нутром.

Тут щось не сходилося.

Його реакція виглядала аж надто… особистою.

Тут було щось більше.

Це вже не було схоже на розмову двох друзів.

Це був звіт.

Герміона повільно перевела погляд на Блейза.

Чому Блейз звітував перед ним?

І чому Драко дозволяв собі говорити з Блейзом таким тоном?

Вона переводила погляд з одного на іншого, ніби шукаючи відповіді.

Що тут, в біса, відбувається?

— У тому й річ, Драко. Троянським конем були не лише ті перевдягнені смертежери!

Крик Блейза змусив Герміону на мить охолонути у своєму бажанні негайно вимагати відповідей.

Що ж. 

Краще дочекатися кращого моменту.

Та вона отримає свої відповіді. 

Якщо не від Забіні, то точно від Мефлоя.

І тоді Блейз витримав паузу.

Занадто довгу. Ніби збирався з духом.

Драко дивився на нього так, наче мовчки кричав: та кажи вже.

— Троянським конем був… ти, Драко.

Драко завмер.

Герміона відчула, як напруга в кімнаті раптом стала майже відчутною.

І саме тоді Блейз повільно потягнувся до свого камзола. Його пальці на мить затрималися на внутрішній кишені, а потім дістав звідти щось невелике.

Метал тихо блиснув у світлі лампи.

Герміона мимоволі озирнулася, коли Блейз із глухим, важким звуком поклав на стіл перстень. Той дзенькнув об дерево і злегка прокотився по поверхні столу, перш ніж зупинитися.

Цей перстень відрізнявся від того, який Драко носив у школі — з гербом Мелфоїв.

Цей був інший.

Темний камінь, майже чорний, холодно блищав у світлі лампи. Навколо нього звивалася срібна змія, що обіймала камінь по колу, формуючи саме кільце.

— Один із них випив багатозільну і видавав себе за тебе, — сказав Блейз. — А це… — він кивнув на перстень, — було в нього з собою. Що, погодься, виглядало досить переконливо.

Драко дивився на перстень, не відводячи погляду.

— Тому вартові навіть не подумали ослухатися фальшивого тебе, — додав Блейз.

Герміона перевела погляд на Драко — тепер уже з неприхованою підозрою.

Питання одне за одним крутилися в її голові.

Чому вартові були настільки віддані Драко?

 Якомусь розвіднику — якщо вірити його словам.

І чому сам Драко так хвилювався за загиблих у казармах?

Агов, це ж Мелфой! 

Але одне питання звучало найгучніше:

Та хто ти, чорт забирай, такий?

— Трясця, — тихо видихнув Драко.

Він потягнувся до персня.

Підняв його.

Довго розглядав, перш ніж повільно надіти на безіменний палець.

— А клятий Стерджис справді постарався… — пробурмотів він. — Продумав усе. До найменших деталей.

Блейз мовчки кивнув.

— О, так. Цей ваш Подмор ще той чорт, — сказав він до Герміони. — Давно таких не бачив.

Герміона гірко всміхнулася сама до себе, погоджуючись.

О, так. Таких, як Стерджис, ще треба добре пошукати.

— Не знаю, що саме він мав за мету, — продовжив Блейз, — але спалити майже весь гарнізон… разом зі складами припасів, паличок, мітел… і все це одним лише загоном із одинадцяти чаклунів…

Блейз розвів руками.

— Чорт, це ще та перемога.

Так. Перемога.

Перемога ціною життів тих, кого я люблю, — промайнула думка в голові Герміони.

І від цього укол провини став ще болючішим.

Тиша знову заповнила камʼяні стіни. 

Драко нічого не сказав. Лише дивився перед собою, кудись у порожнечу.

Герміона бачила, наскільки він пригнічений.

І від цього їй стало ще гірше.

Ненависть до самої себе за це раптове співчуття — чи то до Драко, чи до його загиблих побратимів — накрила її хвилею.

Та хай там що… він усе ж був живою істотою.

 І, схоже, теж мав почуття.

І йому боліло.

Вона відчувала це всім своїм тілом.

Блейз теж виглядав пригніченим.

— Знаю… я мав бути там, — тихо сказав він. — У гарнізоні. Я б точно розкусив ту виставу… і впізнав самозванця. Та так уже сталося, що ми всі шукали тебе, — знову нагадав Блейз, ніби виправдовуючись. — А коли прибули туди… побачили лише руїни. І попіл від спалених тіл.

Драко нічого не сказав.

Він сидів мовчки, занурений у свої думки. Його погляд застиг десь у порожнечі.

У кімнаті стало настільки тихо, що чути було лише потріскування лампи.

Блейз важко видихнув і на мить заплющив очі, ніби намагаючись зібратися.

Коли Драко повільно підняв голову і нарешті заговорив:

— Це вже не має значення, Блейзе, — тихо сказав Драко. — Що зроблено, те зроблено. Чаклунів уже не повернути. Як і час.

Блейз на це лише гірко скривився.

— Якщо тобі стане від цього легше, — додав Драко, — то я не менш винний за тебе. Бо навмисно видав Стерджису координати нашого гарнізону.

Блейз глянув на нього.

Герміона чекала. 

Вона була певна, що зараз Блейз здивується. Можливо, навіть вибухне гнівом. Особливо дізнавшись, що Драко зробив це… заради неї.

Але нічого подібного не сталося.

На обличчі Забіні не промайнуло жодної емоції.

— Я шукав спосіб передати про себе звістку, — пояснив Драко. — Тому, сказавши Стерджису про ваше місцезнаходження, я знав, що він відправить туди своїх людей. Але був переконаний, що ви легко дасте їм відсіч. І, звісно, сподівався… що коли це станеться — це наштовхне тебе на певні думки.

Він замовк. Адже саме тоді помітив погляд Герміони.

Усе стало на свої місця.

Я так і знала.

Уся ця нісенітниця про:

«Я не міг інакше, Ґрейнджер. Не міг стояти осторонь і дивитися, як ти знову й знову приходиш сюди й дозволяєш цьому покидьку використовувати тебе.»

Або ж:

«Хтось мусив це зробити. Допомогти тобі», — сказав він, нахилившись трохи ближче, знижуючи голос. — «І я це зробив.»

Це була брехня.

Відверта маніпуляція.

Він просто намагався вийти на зв’язок із Забіні. Дати знак, що живий.

От і все.

А я… дурепа наївна. Розвісила вуха і знову дозволила йому обвести себе навколо пальця. ї

Знову.

Герміона і Драко уважно вивчали одне одного.

Здавалося, обидва прекрасно розуміли, про що вона думає. Одного її погляду було достатньо, щоб він відчув її невдоволення.

Драко на мить затримав на ній погляд. Потім перевів його на Блейза і тихо додав:

— Що ж… я помилився. Я був надто впевнений, що вони атакують прямо напролом, не впораються з цілим гарнізоном — адже в нас значна перевага в кількості чаклунів — і програють. Ти схопив би їх у полон, допитав би і дізнався, де я… щоб дістати мене звідти.

Він видихнув.

— Та, як я вже сказав, я помилився. Хто ж знав, що старий збоченець любить не тільки кайдани й ремені, а ще й бісові…рольові ігри.

Блейз гірко всміхнувся.

Драко теж не втримався.

Іронічно. Навіть після таких новин вони все одно знаходили сили жартувати.

Герміона уважно спостерігала за ними.

Жодної злості. Жодних звинувачень.

Лише короткий, розуміючий кивок Блейза. І тоді він сказав:

— Що ж… вважай, у тебе вийшло. Може, не так, як ти планував, але… я зрозумів, що до чого, і вийшов на твій слід.

Герміона і Драко водночас глянули на нього.

— Після всього, що сталося, коли Лестранж почав допитувати полонених, я чітко зрозумів: ти досі живий. Десь у полоні Руху Опору. Тому я і наполягав на обміні. Та цей безмізкий олень на ім’я Рудольф і чути нічого не захотів.

Драко всміхнувся з цього коментаря.

Що ж… не дивно, що вони його недолюблюють. Як узагалі можна серйозно сприймати людину, одружену з Беллатрисою Лестранж?

— Тому я вирішив діяти сам, — продовжив Блейз. — Я вислідив того гіпогрифа… того, що ніс безголове тіло. І зрештою…

Він перевів погляд на Герміону.

— Я знайшов табір Руху Опору.

Герміона завмерла.

Вона вже хотіла спитати, коли це сталося і що було далі.

Раптом у голові майнула тривожна думка про Джіні.  Про Невіла.  Про цілителів. Особливо про Монклера.

Але саме тоді Блейз додав:

 — Мені знадобився лише один день, щоб зібрати достатньо добровольців і надерти зад Руху Опору, витягнувши тебе звідти. Коли… — він розмахнув рукою, пригадуючи, — коли я вже вдягав мантію й обладунки, раптом посеред кімнати з’являється мій захеканий ельф. Приносить твого листа і каже, що ти тут — у Порті-де-Брюм.

Блейз вражено глянув на Драко.

— Сказати, що я тоді охрінів, — це нічого не сказати.

— Що ж, — мовив Драко, всміхнувшись, — на щастя Руху Опору і на превеликий жаль твоїх добровольців, Забіні, Ґрейнджер тебе випередила. Вона звільнила мене раніше, ніж ти встиг прийти.

— Та хто ж знав, що тобі так пощастить, — відказав Блейз, усміхаючись і з цікавістю глянувши на Герміону.

Та вона дивилася на нього напружено.

— То ви… ви напали на наш табір?

Вона боялася почути відповідь.

Але мусила.

— Ні, — спокійно відповів Забіні. — Але вони все ще чекають мого наказу.

Блейз перевів погляд на Драко.

— Я до останнього вагався, чи це справді ти… чи чергова пастка. Та коли почув дикі верески з цієї таверни, — він криво всміхнувся, — тоді я остаточно зрозумів, що це дійсно ти, Мелфою.

Драко лише всміхнувся у відповідь.

Герміона все ще сиділа приголомшена, мовчки прокручуючи в голові все почуте.

 Думки плуталися.

 У голові стояв суцільний білий шум.

Занадто багато всього.

 Занадто багато шокуючого — і водночас геть незрозумілого.

— Що з Оріоном? — раптом спитав Драко.

Блейз перевів на нього погляд.

— Його добряче потріпало, але він живий, — відповів він. — Прошкандибав додому десь через тиждень після твого зникнення.

Драко коротко кивнув.

— Добре, що хоч не до табору.

— Так. Готовий закластися, за ним ішли слідом.

Драко знову кивнув і додав:

— А потім побачили, що він подався в бік Англії… і дали йому спокій.

— Схоже, що так. — Підсумував Блейз.

Герміона гадки не мала, про кого саме вони говорять.

 Та зараз це її майже не цікавило.

Її турбувало зовсім інше…

— Блейзе… тут дещо не сходиться, — повільно сказала вона, змусивши обох перевести на неї погляди. — Та записка… що була в голові того хлопця…

Вона затнулася на мить і тихіше додала:

— Я бачила її. Особисто тримала в руках, — сказала вона, підозріло дивлячись на Блейза. — І ваш лорд-командувач точно наполягав на обміні. Там йшлося про…

— Обмін полонених на Мелфоя. Живого. За три дні, — закінчив Блейз так чітко, ніби лист і досі лежав перед ним. — Так. Я знаю. Це ж я її написав.

Герміона вражено глянула на нього.

— Я ж казав: коли зрозумів, що вилупок Лестранж навіть не збирається ворушити дупою, щоб знайти Мелфоя, я почав переслідувати гіпогрифа самотужки. Перехопив його… нашвидкуруч написав записку з пропозицією обміну на Драко і підмінив її замість тієї, що написав Родольфус.

— А що було в тій записці? — тихо спитав Драко.

Блейз глянув на нього багатозначним поглядом.

— Дещо дуже цікаве, — сказав він. — Але тобі краще побачити самому.

Герміона одразу зрозуміла натяк: Блейз не хоче говорити це при ній.

Ну що ж…

— То це все був лише твій блеф? — спитала вона, схрестивши руки на грудях.

Погляд Блейза говорив сам за себе.

— І якби Стерджис усе ж погодився на обмін… ніхто насправді не обміняв би наш загін на Драко, так?

Вона й без того знала відповідь.

Блейз винувато глянув на неї.

— Мені шкода, Герміоно… — тихо сказав він. — Я лише намагався знайти Мелфоя і витягти його звідти будь-яким способом. Тож так — це був блеф. Я сподівався, що ваш головний клюне на нього і я якось дістану Драко.

Він важко глянув спочатку на Драко, потім на Герміону.

— Але, судячи з того, що ви двоє тут… моя пропозиція вразила вашого командувача так само мало, як і нашого…

У кімнаті запала тиша. Усі троє мовчали, заглибившись у свої думки.

— То що ми робитимемо? — спитала Герміона, глянувши на Драко.

Він перевів на неї погляд.

— Якщо Лестранж не хоче їх обмінювати… як ми дістанемо їх звідти?

Обличчя Драко залишалося непорушним.

І раптом Герміону осяяла страшна думка:

О Мерліне…

Після всього, що вони щойно почули від Блейза.

Після того, як Драко дізнався про загибель своїх людей…

Він цілком міг передумати.

— Драко? — тихо покликала вона.

Він повільно підвів на неї срібні очі, і в їхньому металевому блиску Герміона раптом побачила підтвердження своїх здогадок.

— Ти ж звільниш їх, так? — тихо сказала вона, і в голосі прозвучала тривога. — Незважаючи на те, що вони…

Їй було важко вимовити це вголос.

Звісно, такі були реалії війни.

Обидві сторони страждали. Обидві втрачали людей. І те, що смертежери коїли жорстокі, нечувані злочини, не означало, що чаклуни Руху Опору могли оминути їх.

Та коли вона побачила, як Драко завмер, почувши про спалені склади й чаклунів, що загинули всередині… 

На мить їй здалося, що в його очах спалахнула така лють, такий гнів, що він відмовиться від своєї обіцянки.

Він навіть не дивився в її бік. Ніби вона сама була нагадуванням про скоєне Роном та іншими.

Блейз напружено спостерігав за ними. Драко перехопив його погляд і важко зітхнув.

— Угода є угода, — сказав він, нарешті дивлячись на Герміону. — І я стримаю своє слово.

Герміона несвідомо дозволила своєму обличчю видати щирий подив. На мить вона справді подумала, що він відмовиться.

Але, на її щастя, ні. 

Та попри все Драко стримає своє слово.

Вона перевела обережний погляд на Блейза. Той, на диво, не став заперечувати — ні сперечатися, ні переконувати Мелфоя у зворотному. 

Блейз просто прийняв його рішення як належне і, прочистивши горло, промовив:

— То який план?

Драко якусь мить мовчки вивчав його, перш ніж відповісти.

— Що ж… — мовив він. — Якщо Родольфус так завзято не бажає влаштовувати обмін… 

— …доведеться змусити його це зробити, — закінчив той.

— Саме так, — сказав Драко, підводячись. — Але спершу нам треба підготуватися. Навести певні довідки, з’ясувати, що до чого, повідомити потрібних людей про моє повернення… а тоді вже будемо ухвалювати більш радикальні рішення.

— Хм. Звучить як план, — Блейз кивнув. — Коли вирушаємо?

— Зараз, — коротко відповів Драко.

Герміона бачила, як він накидає куртку, а Забіні застібає свій смертежерський плащ.

Вона й сама потягнулася за зимовою мантією. Та Драко одним рухом зупинив її.

— О, ні-ні, Ґрейнджер, — він похитав головою. — Притримай тестралів.

Вона витріщилася на нього.

— Що?

— Ти залишишся тут.

— Перепрошую?

Блейз перевів погляд із Драко на Герміону.

— Він намагається сказати, — спокійно мовив Блейз, — що тобі краще… і безпечніше залишитися тут.

— Ні, — сказала вона, похитавши головою. — Це він так каже: «Я не хочу мати з тобою справи» і «Не лізь мені під ноги».

Блейз підняв брови й перевів погляд на Драко.

— Не знав, що ви аж настільки близькі.

Драко гучно фиркнув.

— Досить валяти дурня, — кинув він і рушив повз Герміону.

— Ні, Драко. Кажи що хочеш, але я не залишуся тут.

Вона негайно перегородила йому шлях.

— Здається, я не питав твоєї думки, Ґрейнджер, — спокійно мовив він.

Легко відсунувши її зі свого шляху, Драко одним вправним рухом витягнув її паличку із задньої кишені штанів.

Герміона ахнула й шоковано втупилася в нього.

— А це, сподіваюся, навчить тебе позбутися цієї дурної звички, — мовив Драко, злегка вказавши паличкою в її бік. — Хто взагалі носить паличку в кишені? Та ще й ззаду. Ти ж можеш її зламати!

— Слушне зауваження, — погодився Блейз. — Якось Нотт на третьому курсі…

Але Герміона вже не слухала — вона різко кинулася вперед, намагаючись вихопити паличку. Та Драко, немов фокусник, уже сховав паличку — вона зникла з поля зору, наче її й не було.

Герміону переповнила лють.

— Як ти смієш! — прошипіла вона, вдаривши його кулаком у плече. — Це моя паличка!

— Заспокойся вже, вперта гіпогрифихо, — сказав Драко, ухиляючись від її нових мініатак. — Я поверну її тобі, щойно знайду твоїх рудих дружків і виконаю свою обіцянку. А поки що вона побуде в мене.

Герміона ошелешено втупилася в нього.

— І визнаймо, що в моїх руках від неї значно більше користі, — додав Драко.

— То що ти пропонуєш мені робити?!

Мелфой вже відкрив рота, коли вона різко гаркнула:

— І не смій казати про «чекати і не робити дурниць»! Не смій, трясця, цього казати!

Блейз здивовано перевів погляд на Драко, коли той демонстративно плеснув у долоні й награно всміхнувся.

— Та ти що! — Драко вдав подив. — Ти нарешті почала вловлювати хід моїх думок. Молодчина, Ґрейнджер.

Він навіть поплескав її по плечу. Та вона розлючено скинула його руку різким рухом.

— Це вже геть не смішно, Драко. Мене вже нудить від цих твоїх жартів.

— Ну то ляж і відпочинь, — спокійно відповів він. — А ми з Забіні тим часом займемося справами.

Її обличчя наливалося люттю.

— Ні. Твій план мене зовсім не влаштовує, Мелфою.

Драко повільно видихнув, стримуючи роздратування.

— Ґрейнджер, ми вже пробували діяти за твоїм планом, — він склав долоні разом, наче пояснював очевидне. — І, як бачиш, нічого хорошого з цього не вийшло.

Герміона підняла брови.

— Що?! Коли це таке було?

— Ну знаєш… — байдуже відповів він і демонстративно покрутив вказівним пальцем біля скроні. — Коли я прокрутив твій типовий ґрейнджерівський план у себе в голові, і він знову не спрацював. От тоді це і сталося.

— Що?.. — тихо видихнула вона.

— Ходімо, Блейзе, — сказав Драко, прямуючи до дверей і змахнувши паличкою.

— Ти впевнений, що це хороша ідея?.. — невпевнено почав Блейз, кинувши на Герміону стурбований погляд.

Драко лише глянув на нього. І цього погляду вистачило, щоб Блейз мовчки кивнув і рушив за ним, навіть не наважуючись більше дивитися на Герміону.

Мелфой вже взявся за ручку дверей, коли Герміона швидко скоротила відстань між ними кількома широкими кроками й схопила його за руку.

Він здивовано повернувся до неї.

— Це несправедливо, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

— Несправедливо? Можливо, — спокійно відповів він, зваживши її слова. — Але чи це розсудливо і відповідально? Безперечно так!

Він уже хотів рушити далі, але її хватка на його руці лише посилилася.

— Ти не можеш… — її голос тремтів від розпачу. — Ти не можеш просто взяти і піти! Не смій так чинити зі мною, Драко!

Він дивився на неї якусь мить.

Будь ласка… не роби цього, — благала вона подумки. — Благаю, Драко…

Та він лише нахилився до неї, майже впритул, і тихо прошепотів:

— Не можу? Ґрейнджер… та я вже це роблю.

Він різко розчинив двері й вийшов у коридор разом із Забіні. Герміона рвонулася слідом — але змах палички Драко зупинив її: невидимий бар’єр уперся їй у груди, не дозволяючи пройти.

Вона завмерла, не розуміючи, що сталося.

Спробувала ще раз.

І ще.

Та вийти так і не змогла — прозорий бар’єр перекривав прохід.

Драко ж зупинився за дверима, повільно обернувся… і всміхнувся. 

Потім помахав їй. Її ж паличкою.

Наче насміхаючись.

Ні. Відверто знущаючись.

— Ти обдурив мене! — вибухнула вона. — Ти, бляха, знову мене обдурив!

— Хто б казав, — холодно відповів Драко. — Хіба не ти почала першою?

Та спантеличено закліпала очима.

— І коли ж це?!

— Коли надурила мене з тими довбаними кайданами.

Трясця, — подумки вилаялася Герміона, витріщившись на Драко з широко розкритими очима.

Тим часом Блейз стояв поруч і мовчки спостерігав за ними, переводячи погляд то на Герміону, то на Драко — з кожною реплікою дедалі більше округлюючи очі.

— Та я ж потім їх зняла! — обурено вигукнула Герміона, виправдовуючись.

— Звісно зняла! — гаркнув Драко. — Бо нас, бляха, повбивали б нахрін, якби ти цього не зробила!

Герміона відчула, як обличчя наливається жаром.

Драко зробив крок ближче до бар’єра. Тепер між ними були лише кілька сантиметрів прозорої магії.

— Тоді з кайданами… — пошепки мовив він до неї. — Це було дуже, дуже, ду-у-уже грубо з твого боку, Ґрейнджер. Підло. Непередбачувано. І надзвичайно тупо. Ти справді думала,  що це просто зійде тобі з рук?

Герміона видала з грудей щось подібне до гарчання, на що він нахилив голову і додав:

— Краще більше так не роби. Хіба що… — він замислився на мить. — Для різних пустощів. Проти тих кайданів я нічого не маю. З ними може бути… навіть дуже весело.

Блейз тяжко зітхнув і демонстративно відвернувся до стіни, ніби розглядав картину. Насправді ж він душився від сміху, міцно стиснувши губи в одну суцільну лінію.

Та на щастя Герміона цього не бачила — вся її увага була прикута до Мелфоя. Вона знову кинулася вперед, з розгону врізавшись у невидимий бар’єр, вперлася в нього долонями й із люттю спробувала проштовхнутися крізь перепону, але та навіть не здригнулася.

— Ану йди сюди! — люто вигукнула вона. — Я тобі такі пустощі влаштую, Мелфою! Підійди тільки-но сюди!

Драко навіть не намагався приховати задоволення.

— Звісно, люба, — холодно всміхнувся він.

Та посмішка так і не торкнулася його очей, а слово «люба» прозвучало майже як образа.

— Але повернімося до цієї теми наступного разу. Після мого повернення. Бо зараз… — він знизав плечима, — якщо ти раптом не помітила, у мене справи.

І тоді він зірвався на крик, уже не витримуючи:

— ТВОЇ, БЛЯХА, СПРАВИ!

Та у відповідь Герміона розлючено гаркнула.

— АРР!

Її буквально розривало від люті. Вона гамселила бар’єр чим тільки могла — руками, ногами.

Крик луною прокотився коридором, і двері навпроти прочинилися — звідти визирнув чоловік.

— У вас тут усе гаразд?..

Драко навіть не обернувся.

— Забери свого допитливого носа назад у кімнату, — холодно процідив він, — поки я сам цього не зробив.

Чоловік миттєво зник, наче ще секунду тому його тут і не було. Так само швидко розійшлися й люди, які вже почали визирати з коридору.

— Я так і знала! — кричала Герміона, не стримуючись. — Я знала, що так буде! Тебе ж не важко передбачити!

Драко повернув до неї голову і втомлено зітхнув.

— Треба лише уявити якийсь гидкий вчинок — і ти його зробиш. У цьому весь ти! Ти завжди таким був!

Драко лише пирхнув у відповідь.

— Бачиш, Ґрейнджер, я ніколи не розчаровую, — він театрально розвів руками. — А тепер, будь ласка, припини влаштовувати сцени і чекай тут! Характер будеш показувати потім, коли у нас буде на це час!

Герміона дивилася на нього якусь мить, важко дихаючи. Груди ходили ходором, у вухах гуло від злості, а пальці мимоволі стискалися в кулаки.

Негідник.

Клятий, противний тхір…

Прийнявши її мовчання за поразку, Драко коротко кивнув і попрямував до Блейза, який стояв у коридорі, спершись на стіну.

Тим часом Герміона швидко озирнулася навколо, ніби шукаючи хоч щось, чим можна було б дістати його.

 Потім її погляд опустився до власних ніг.

За мить вона підняла одну ногу й різким рухом стягнула з неї чобіт. Вона й сама не була певна, що це спрацює.

 Але спробувати варто було.

Не вагаючись, Герміона щосили жбурнула чобіт у Драко.

Та той, ніби відчувши небезпеку, раптом зупинився й легко відступив убік. Чобіт зі свистом пролетів повз нього і глухо врізався в стіну позаду.

Герміона витріщилася на нього, важко дихаючи.

Як він це…?

Драко ж лише байдуже перевів погляд на чобіт, що тепер самотньо лежав на підлозі, а потім повільно підняв очі на неї.

— Промазала.

У відповідь Герміона з усієї сили грюкнула дверима, вклавши в цей удар усю свою лють і безсилля.

Стіни здригнулися і десь поруч щось глухо гепнулося на підлогу.  То була та сама картина, яку ще мить тому уважно розглядав Блейз.

Він тяжко зітхнув.

Вони з Драко ще якусь мить мовчки дивилися на зачинені двері, за якими щойно зникла Герміона.

— Сказати, що я думаю про все це? — тихо мовив Блейз.

— Ні, — відрізав Драко, вже рушаючи коридором.

— Що ж. Я лише спитав, — знизав плечима Блейз і пішов слідом.

Тим часом Герміона сиділа на підлозі, спершись спиною на двері.

 Перед очима все розпливалося.

 Сльози тихо текли по щоках.

Вона сиділа й досі кипіла від люті.

Як він міг так зі мною вчинити?

Як?

У грудях усе стискалося так сильно, що було важко дихати. Лють, образа й безсиле приниження змішалися в один важкий клубок, який душив ізсередини. Вона вперлася чолом у коліна, намагаючись стримати ридання, але вони все одно виривалися назовні, тихі й уривчасті.

І найгірше було те, що вона нічого не могла зробити.

 Абсолютно нічого.