~ Спогад 4 ~

Вересень 1996 року
Кабінет зіллєваріння, Гоґвортс


Урок зіллєваріння.

Герміона, Гаррі й Рон сиділи в кабінеті, що колись належав Снейпу. Підвал, на диво, вже повнився випарами та химерними запахами різноманітних настоянок і зіль. 

Вони чекали на професора Слизорога.

Рон довго крутився на місці, зрештою не витримав і пробурмотів, нахилившись уперед:

— Хтось мені пояснить, якого біса вона на нас витріщилася?

Він кивнув кудись за спину Герміони.

— Хто? — водночас запитали Гаррі й Герміона і разом озирнулися на задні ряди, де сиділи слизеринці.

Обличчя Герміони миттєво змінилося, щойно її погляд натрапив на Паркінсон. Та дивилася прямо на неї — холодно, з таким виразом, ніби готова була розчавити її просто на очах у всіх.

Йой… а я вже й забула про тебе, Паркінсон, — майнула думка в Герміони.

— І справді, — випалив Гаррі. — Що це з нею?

— Гадки не маю, — буркнула Герміона, зустрівшись поглядом із Пенсі.

Здавалося, та вже була на межі, аби кинутися на неї через увесь клас. Та раптом Паркінсон різко відвела погляд — поруч із нею з’явився Драко. Вона глянула на нього здивовано, вочевидь не очікуючи побачити його тут. 

Здається, він щось сказав їй. Пенсі нічого не відповіла — лише мовчки посунулася, дозволяючи йому сісти поруч. Хлопці — Теодор Нотт і Блейз Забіні, які сиділи по інший бік Паркінсон, — лише мовчки кинули погляди на Драко. Вони переглянулися між собою, але нічого не сказали.

Що там між ними всіма відбувається? — з цікавістю подумала Герміона, уважно вивчаючи цю дивну компанію.

— Не розумію… Якщо Креб і Ґойл не отримали позитивних СОВ, — бурмотів Рон, не зводячи очей із ряду слизеринців, — то як цим чотирьом вдалося?

Герміона кинула на Рона замислений погляд, перш ніж знову подивитися на них. 

— Те, що вони зі Слизерину, не означає, що вони дурні, Роне, — мовила Герміона, повертаючи погляд на нього. — Наприклад, Тео досить здібний у зіллєварінні й добре знається на алхімії. Блейз — вправний дуелянт. Я не раз чула, що він навідується до дуельного клубу після уроків і навіть змагається там на гроші. А щодо Паркінсон…

Вона зробила паузу, перш ніж неохоче визнати:

— Що ж, здається, вона непогано трансфігурує. Мабуть.

— А Мелфой? — запитав Рон, кивнувши на Драко, який сидів за партою.

Той саме сидів, сперши підборіддя на руку, що лежала на парті, і уважно переглядав сторінки підручника з зіллєваріння — «Прогресивної методики зіллєваріння», ніби шукав щось конкретне.

З її грудей вирвалося тихе, важке зітхання.

Хай як не хотілося це визнавати, та Драко, виявляється, справді був здібним чаклуном. І його чари та підказки минулого вечора — тому доказ.

Вона закотила очі й перевела погляд на Рона, який досі терпляче чекав на її вердикт.

— Захист від темних мистецтв, — оголосила вона.

— Захист від темних мистецтв, — повторив за нею Гаррі, перш ніж фиркнути. — Герміоно, він скоріше розуміється на самих темних мистецтвах, ніж на захисті від них.

— Починається, — буркнув Рон, відкинувшись на спинку лавки позаду себе й задерши голову до стелі.

Герміона тяжко зітхнула й глянула на нього. Вони обидва розуміюче обмінялися поглядами. 

Та Гаррі не встиг сказати більше нічого — двері відчинилися. Спершу в клас просунулося Слизорогове черево, а за ним і сам професор. Його пишні моржові вуса підстрибнули вгору над усміхненим ротом, і він особливо приязно привітав Гаррі й Забіні.

— Отож, отож, отож, — торохтів Слизоріг, чия широка постать невиразно проглядалася крізь хмари випарів. — Витягуйте терези, комплекти настійок і не забувайте про підручники «Прогресивна методика зіллєваріння»…

— Пане професоре? — підняв руку Гаррі.

— Що, Гаррі, мій хлопчику?

— У мене нема ні книжки, ні терезів… І в Рона теж нема. Розумієте, ми просто не знали, що отримаємо право складати НОЧІ…

— Авжеж, професорка Макґонеґел щось таке згадувала… — Слизоріг почовгав до кутової шафи, понишпорив у ній і за мить повернувся з двома пошарпаними примірниками «Прогресивної методики зіллєваріння» Лібатія Бориджа. Він вручив їх Гаррі й Рону разом із двома комплектами потьмянілих терезів.

Герміона покосилася на те, як Рон і Гаррі, ледь не побилися за те, кому дістанеться новіший підручник. Рон виявився спритнішим за Гаррі й вихопив його першим, залишивши тому стару, потріпану подобу книги. 

Вони обмінялися поглядами: Гаррі — роздратованим, Рон — тріумфальним.

Аж поки обидва не перевели очі на Герміону. Вона лише дивилася на них, мов на двох пустотливих дітей, і тяжко зітхнула, ледве стримуючи сміх. Почервонілий, мов буряк, Рон штовхнув Гаррі ліктем і у відповідь отримав ще один роздратований погляд.

— Отож, — Слизоріг став перед класом і самовдоволено випростався, від чого його камізелька небезпечно натягнулася на круглому животі — здавалося, ще мить, і ґудзики повідлітають. — Я тут приготував деякі відвари й настоянки — просто з цікавості, знаєте, щоб вам показати. Такі ви зможете виготовляти після того, як завершите курс навчання і складете НОЧІ. Хто мені скаже, що це таке?

Він показав на один із казанів у центрі класу. Герміона трохи піднялася зі свого місця й побачила, що в казані кипить нібито звичайнісінька вода.

Минула лише мить — і в її очах спалахнуло усвідомлення. Натренована рука Герміони злетіла вгору раніше за всіх, і Слизоріг одразу дав їй слово.

— Це сироватка правди, без кольору й запаху. Того, хто її вип’є, вона змушує казати правду, — випалила Герміона.

— Дуже добре! — зрадів Слизоріг. — А зараз, — він показав на наступний казан, — про неї тут повинні добре знати… Нещодавно її згадували в кількох міністерських листівках. Хто скаже?..

Герміона теж упізнала цю схожу на жабуриння речовину, що поволі булькотіла в другому казані. Вона прекрасно знала це зілля — саме їй вдалося виготовити його ще на другому році навчання, коли треба було простежити за Мелфоєм.

І знову рука Герміони злетіла вгору раніше за всіх.

— Це багатозільна настійка, пане професоре. Для зміни зовнішньої подоби.

— Чудово, чудово! А що скажете про цю?

Він підняв кришку казанка, що стояв у центрі класу.

Гаррі, Рон і Герміона нахилилися вперед і з цікавістю принюхалися до великого киплячого казана. З нього підіймався такий спокусливий аромат, якого Герміона ніколи в житті не відчувала.

— Присягаюсь, — сказав Гаррі, вдихнувши глибше, — я відчуваю запах дерев’яного держака мітли… і щось квіткове. Не знаю що саме… але дуже знайоме.

Герміона зачаровано дивилася на казан.

Здавалося, все навколо розчинилося у повітрі. Шурхіт сторінок, тихе булькотіння зіль, навіть голоси однокласників — усе відступило кудись далеко.

Залишився лише запах.

Тонкі рожеві клуби пари піднімалися з казана, сплітаючись у химерні завитки. Вони повільно тягнулися вгору, мовби жили власним життям, і тихо танцювали в повітрі. 

Здається, вона знала, що це.

Ні. Вона була впевнена.

— Це амортенція, — вигукнула тихо Герміона. — Найпотужніше у світі любовне зілля.

— Цілком правильно! — вражено вигукнув Слизоріг. — Ти його, мабуть, розпізнала завдяки виразному перламутровому відблиску?

— Окрім того, пара піднімається характерними спіралями, — додала Герміона. — А ще це зілля має для кожного інший запах — залежно від того, що кого приваблює. Ось я, наприклад, відчуваю пахощі свіжоскошеної трави, нового пергаменту і… і…

Герміона раптом замовкла, а аромат цього відвару повільно огортав її, наче п’янке вино. Її охопило дивне відчуття — безмежна радість, захват, майже ейфорія. Здавалося, що сама пара шепоче, кличе ближче — обіцяє розкрити потаємніші секрети.

І цей аромат…

Цей запах здавався їй знайомим, майже впізнаваним — але пам’ять уперто вислизала від неї. Герміона мимоволі нахилилася трохи вперед, ніби намагаючись вловити цей запах краще.

Щось у ньому змушувало серце битися швидше. 

Що ж це?

— Що це? — не витримав Рон, уважно вдивляючись у неї.

Гаррі здивовано глянув спершу на Рона, потім на Герміону.  За мить він ледь помітно підняв брови, знову переводячи погляд між ними двома. 

Тим часом Герміона насупила брови, намагаючись розібрати той останній запах. Та жодна думка не приходила їй у голову…

І лише за мить вона помітила, що на неї спрямовані десятки уважних поглядів.

Герміона раптом зашарілася. І так і не договорила, не назвавши останнього запаху.

— Можу я запитати, як тебе, дівчинко, звати? — Слизоріг, здається, зовсім не звернув уваги на її зніяковіння.

Герміона спантеличено закліпала очима, не очікуючи цього запитання, але швидко опанувала себе.

— Герміона Ґрейнджер, пане професоре.

— Ґрейнджер? Ґрейнджер? А ти не родичка Гектора Деґворта-Ґрейнджера, котрий заснував «Надзвичайне товариство зіллєварів»?

— Начебто ні, пане професоре. Розумієте, я… я з родини маґлів.

По класу прокотився тихий шепіт. 

Герміона помітила, як Блейз нахилився до Нотта й щось прошепотів йому на вухо; обидва вишкірилися. Пенсі ж дивилася на неї знизу вгору з відвертою огидою.

Драко ж, на диво, не виражав жодних емоцій. Він лише мовчки дивився на Герміону своїм звичним холодним поглядом, сидячи зі схрещеними на грудях руками. Лише на мить він перевів швидкий погляд на казан, а тоді знову на неї.

Та Слизорога це, схоже, зовсім не збентежило. Навпаки — він засяяв і перевів погляд з Герміони на Гаррі, що сидів поруч із нею.

— Ну що ж, міс Ґрейнджер, ви заробили для Ґрифіндору двадцять очок, — добродушно виголосив Слизоріг.

Пенсі скривилася точнісінько так, як тоді, коли Герміона спіймала її на гарячому кілька днів тому. Але тепер це вже не мало значення. Сяюча Герміона глянула на Гаррі — той схвально кивнув їй. А Рон, здається, досі десь літав у хмарах.

— Пане професоре, а ви не сказали, що отам… — почувся голос Теодора Нотта.

Він кивнув у бік маленького чорного казанка на письмовому столі Слизорога. У ньому весело булькав якийсь відвар кольору розтопленого золота, а над його поверхнею золотими рибками вистрибували великі краплини, однак жодна з них не вихлюпувалася на стіл.

— О-о-о… — протяг Слизоріг.

Герміона була впевнена: Слизоріг і не думав забувати про цей відвар. Він просто чекав, поки хтось запитає — задля драматичного ефекту.

— Так. Це… Оце, пані й панове, найдивовижніший відварчик, що називається фелікс-феліціс. Я так розумію… — він перевів погляд на Герміону, яка голосно зойкнула, — що ви, міс Ґрейнджер, знаєте наслідки дії фелікс-феліціса?

— Це рідина успіху, — схвильовано протараторила Герміона. — Від неї людині щастить у всьому!

— Абсолютно правильно, ще десять очок Ґрифіндорові. Так, це саме та кумедна настійочка, що називається фелікс-феліціс, — мовив Слизоріг. — Однієї малесенької пляшечки фелікс-феліціса вистачає на дванадцять годин успіху. Від світанку до заходу сонця вам щаститиме в усіх ваших починаннях. Але мушу попередити: фелікс-феліціс заборонено вживати під час будь-яких організованих змагань — скажімо, спортивних матчів, іспитів чи виборів. Тому переможець зможе скористатися ним лише у звичайний день… і побачить, як цей звичайний день стане надзвичайним!

— Пане професоре, а чого ж тоді люди не п’ють її постійно? — жадібно запитав Нотт.

— Бо надмірне її споживання призводить до запаморочення, легковажності й небезпечної самовпевненості, — пояснив Слизоріг. — Занадто добра штука, знаєте… отруйна у великих дозах. Але якщо вживати помірно й лише вряди-годи…

— А ви її вживали, пане професоре? — зацікавлено запитав Гаррі.

— Двічі в житті, — зізнався Слизоріг. — Раз, коли мені було двадцять чотири, а вдруге — у п’ятдесят сім. Дві столові ложки за сніданком. Дві накйращі миті в моєму житті.

Він мрійливо задивився у простір, перш ніж плеснути в долоні й знову звернутися до учнів.

— І саме це, — додав Слизоріг, витягши з кишені крихітну скляну пляшечку з корком і показавши її всім, — я й запропоную на цьому уроці як приз.

Запала мертва тиша, у якій удесятеро голосніше чувся булькіт і клекіт у казанах.

♫ 

— Отож, — раптово пожвавішав Слизоріг, — як можна виграти мій дивовижний приз? Раджу вам відкрити «Прогресивну методику зіллєваріння» на десятій сторінці. У нас залишається трохи більше години, і цього часу вам має вистачити для пристойної спроби зварити зілля «Смертельний ковток». Я знаю, що ви ще нічого такого складного не виготовляли, тому не сподіваюся, що ваше зілля буде бездоганним. Але той, у кого вийде найкраще, здобуде оцього невеличкого фелікса. Почали!

Почувся скрегіт, коли всі підсували до себе казанки, і гучний брязкіт, коли учні почали зважувати на терезах складники. Та ніхто не зронив ні слова. Зосередженість у класі, здавалося, відчувалася на дотик.

Усі крадькома стежили за тим, що роблять інші. Перевагою і водночас вадою уроку зіллєваріння було те, що приховати свою роботу від чужих очей було майже неможливо. 

Герміона помітила, як Мелфой гарячково гортає свою «Прогресивну методику зіллєваріння». Було видно: Мелфоєві страшенно потрібен цей успішний день. Гаррі теж схилився над пошарпаною книжкою, яку йому позичив Слизоріг. Не минуло й миті, як він побіг до шафи із запасами шукати потрібні складники. 

За десять хвилин уся кімната наповнилася синюватою парою.

Герміона, звісно, знову всіх випереджала. Її відвар уже нагадував «однорідну рідину кольору чорної смородини», яким, за підручником, він і мав бути на середній стадії. Покришивши коріння, вона знову низько схилилася над книжкою, намагаючись якнайшвидше розібратися з наступним кроком.

— Можна позичити в тебе срібного ножа? — раптом запитав Гаррі.

Вона нетерпляче кивнула, не зводячи погляду зі свого зілля, що й досі залишалося темно-фіолетовим, хоч за інструкцією вже мало б набути світло-бузкового відтінку.

Та щось усередині підказувало їй, що щось не так…

Вона перевела погляд на Гаррі — і побачила, що його відвар саме набув потрібного відтінку.

Герміона спантеличено переводила очі з одного казанця на інший, аж поки не підійшла ближче й уважніше зазирнула до Гарріного.

— Гаррі, а як ти це зробив? — здивувалася розпашіла Герміона; її волосся від випарів з казана стало одним суцільним хаосом, а відвар ніяк не хотів позбуватися того дурного фіолетового кольору…

Гаррі засяяв у посмішці.

— Все просто, я лише… — сказав він, озирнувшись довкола, перш ніж понизити голос. — Я лише почав мішати проти стрілки, а тоді зробив один рух за стрілкою. І ось, поглянь.

Герміона примружилася, дивлячись на його казан, а потім знову схопилася за свій підручник, дратівливо здувши пасмо волосся з лоба.

Її палець швидко біг по рядках рецепта, знову й знову перечитуючи кожне слово.

— Ні. У підручнику чітко написано: проти стрілки, — заперечила вона серйозним тоном.

— Невже? — Гаррі лише усміхнувся і знизав плечима.

Він спокійно продовжив робити своє.

Герміона збентежено роззирнулася довкола. Ні в кого відвар ще не став таким світлим, як у Гаррі. Навіть Теодор Нотт, який, здавалося, добре розумівся на цьому, виглядав аж надто невдоволеним.

Її раптом охопив розпач — відчуття, яке вона ще ніколи не відчувала в цьому підвалі.  

З другого боку стола Рон тихо проклинав усе на світі; його ж відвар нагадував рідку локрицю.

— Час… вичерпано! — оголосив Слизоріг. — Прошу зупинитися і відійти від своїх казанів!

Усі зробили, як було наказано, і завмерли, чекаючи на вердикт. 

Слизоріг поволі пішов поміж столів, зазираючи до казанків. Нічого не коментував — лише іноді помішував чиєсь зілля або принюхувався до нього.

Герміона стояла, нервово стискаючи краї своєї сорочки, і дивилася, як професор наближається до їхнього столу. Той скривився, глянувши на казанок Рона. Далі мала бути її черга… а тоді Гаррі.

— Мерлінова борода… це неперевершено! Ну ж бо, ходіть усі сюди!

Герміона різко повернула голову в бік професора, на мить сподіваючись, що він говорить саме про її зілля.

Та її усмішка миттєво згасла. Вона повільно перевела приголомшений погляд на Гаррі. 

Адже професор звертався саме до нього.

Ні. Цього не може бути.

Ні… ні, ні, ні…

Обличчя Слизорога сяяло щирим захватом.

— Чудово, Гаррі, чудово! Це чиста, чесна перемога! — вигукнув Слизоріг присутнім у підвалі.

Гаррі засяяв усмішкою і вдячно кивнув професорові, але Слизоріг не зупинявся зі своїми компліментами.

Це просто сон. Зараз вона прокинеться.

 От зараз…

Ну ще трохи…

Та це був не сон.

— Мерліне, ти явно успадкував таланти своєї матері! Їй, тобто Лілі, не було рівних у настійках! Ось, тримай — вона твоя… пляшечка фелікс-феліціс, як я й обіцяв. Вживай з розумом!

У підвалі пролунали оплески — подекуди гучні й щирі, подекуди повільні та невдоволені. Гаррі сховав крихітну пляшечку з золотистою рідиною до внутрішньої кишені й поплескав по ній рукою.

Герміона стояла нерухомо й дивилася на це, мимоволі роззявивши рота від подиву.

— Герміоно, ти в порядку? — тихо запитав поруч Рон.

Вона розгублено глянула на нього й швидко закивала, але її погляд знову повернувся до Гаррі… і до його казанка, з якого досі здіймалася пара.

Звідусіль долинали вітання й розчаровані скарги.

Та в голові Герміони звучало лише одне:

Як тобі це вдалося, Гаррі?

 

— • — 

♫  ← (можна слухати на повторі до кінця розділу)

Вітальня Ґрифіндору

— Стривай, Гаррі. Чи я добре почула? Ти виконував якісь вказівки, записані у твоєму підручнику?

Герміона сиділа навпроти Гаррі й нервово сіпала ногою. Вона виглядала стривоженою і сердитою водночас.

Вже яку годину вона ламала голову над своїм особистом провалом і тріумфом Гаррі, намагаючись знайти цьому хоч якесь логічне пояснення. І лише коли всі троє вирушили на обід і згодом повсідалися на диванах у ґрифіндорській вітальні, Гаррі зрозумів, що тепер ніщо не заважає йому розповісти друзям правду про таємничу книгу з підказками до зіллєваріння.

І з кожним його словом обличчя Герміони кам’яніло.

— Ти, мабуть, вважаєш, що я шахраював? — закінчив свою розповідь Гаррі, трохи роздратований її виразом.

Герміона намагалася знайти слова.

Та вони ніяк не знаходилися.

Тож вона просто сиділа, намагаючись зберігати спокій. 

Принаймні намагалася.

— Але ж це не була твоя самостійна праця! — холодно зауважила Герміона, не зводячи очей з Гаррі.

Рон відчув напругу між ними. Він прочистив горло й заговорив заспокійливим тоном:

— Та годі тобі. Гаррі просто дотримувався інших інструкцій, ніж ми, — став він на бік друга. — Він міг провалитися, Герміоно, але ризикнув, і йому пощастило. Слизоріг міг би дати ту книгу мені, та де там — у моїй ніхто нічого не написав. Хіба що блювонув на неї, судячи з п’ятдесят другої сторінки, але…

Герміона різко стукнула рукою по столу, змусивши Рона замовкнути. Дехто з учнів навколо здивовано озирнувся на неї.

Та їй було байдуже.

Вона нахилилася ближче до Гаррі й тихо, але різко мовила:

— Тебе життя геть нічому не вчить, Гаррі? Що, як це чергова забавка Сам-Знаєш-Кого?

Гаррі тяжко зітхнув, вочевидь уже шкодуючи, що взагалі розповів про це.

— Заспокойся, Герміоно, — тихо сказав він. — Це ж не якийсь там Редлів щоденник. Це просто старий підручник, у якому хтось нашкрябав кілька нотаток.

— Але ж ти виконав те, що там було написано? Як тоді… на другому курсі.

— Я просто скористався кількома порадами, записаними на полях.

Між ними повисла напружена тиша.

Герміона дивилася на нього так пильно, ніби намагалася зазирнути просто в його думки. Гаррі витримав її погляд, але в його очах промайнуло роздратування.

Навколо у вітальні Ґрифіндору хтось сміявся, грюкали шахові фігури, тихо тріщав вогонь у каміні — але для них обох усе це наче відступило на задній план.

— Дай мені той підручник.

— Навіщо?

— Я хочу на нього глянути, — сказала вона, простягаючи руку до книги.

Та Гаррі швидко відсунув підручник убік, поза досяжністю її руки. Герміона завмерла на півруху і  повільно підвела очі на Гаррі.

Самі її очі кричали: «Як ти посмів?»

Схоже, Гаррі й самому стало ніяково. Але він і далі вперто стискав підручник, ніби боявся, що Герміона будь-якої миті вихопить його з рук.

Навіть Рон здивовано підняв брови, переводячи очі з Гаррі на Герміону й назад, явно не розуміючи, що робити. 

Так, раніше між ними траплялося всяке.

Але таке?

Ніколи. Принаймні між Гаррі й Герміоною — точно.

Гаррі нарешті прочистив горло, на мить відвів погляд убік і знову звернувся до Герміони.

— Чесно, Герміоно, там не було нічого особливого…

— Все одно. Треба перевірити, чи нема там чогось підозрілого. Усі ці дивні інструкції…

— Може, Герміона має рацію, Гаррі? — раптом озвався Рон збоку.

Герміона миттєво перевела на нього погляд.

— В сенсі «може»? — здивовано перепитала вона. — Роне, я маю рацію!

Рон, помітивши її шалений погляд, лише нервово посміхнувся і закивав, погоджуючись, кидаючи Гаррі застережливий погляд: «Не сперечайся з нею».

Та Гаррі лишався непорушним.

— Гаррі, дай-но мені цю книгу. Я хочу подивитися, кому вона належала.

— Ем… погана ідея… — він швидко підвівся й заховав підручник за спиною.

Герміона різко підвелася й рушила за ним.

— Гаррі, я лише гляну.

— Облиш, — сказав Гаррі, задкуючи від неї. — Тут палітурка крихка, почерк ледь розбірливий… Роне! — покликав він на допомогу.

— О, ні, — сказав той, піднімаючи руки. — Вибачай, Гаррі, але мені ще якось НОЧІ складати. І без Герміони я точно не впораюся.

Гаррі вилаявся й продовжив задкувати від Герміони. 

І саме в цю мить хтось швидко вихопив книгу з його рук.

— Агов! — вигукнув він, різко обернувшись.

Та одразу ж завмер, натрапивши на Джіні. Вона зухвало всміхнулася, крутячи в руках підручник, ніби щойно здобула трофей.

— Так, так, так… — пробурмотіла Джіні, ліниво перегортаючи сторінки. — І що це тут у нас таке?

— Джіні… — почав Гаррі, рушивши за нею. Він дивився, як вона повільно крокує подалі від нього, навіть не думаючи зупинятися.

Вона відкрила підручник ширше й почала уважніше його гортати, ковзаючи пальцем по записах на полях.

Гаррі відчайдушно зітхнув і вперся руками в боки.

Десь поруч пролунав тихий смішок.

Герміона стояла зі схрещеними на грудях руками й дивилася на нього з переможним виглядом, ніби мовчки казала: «Я ж попереджала».

Гаррі звузив очі, нахмурився й машинально поправив окуляри, кинувши на неї сердитий погляд у відповідь.

— Хто такий Напівкровний Принц? — раптом запитала Джіні, не відриваючи очей від сторінок.

— Хто? — перепитала Герміона, миттєво повернувши голову до неї.

— Тут так написано… — сказала Джіні, читаючи зі сторінки. — «Власність Напівкровного Принца».

Герміона й Джіні одночасно витріщилися на Гаррі. 

Той мовчки підійшов ближче до Джіні й простягнув руку, явно очікуючи, що вона поверне книгу. 

Джіні якусь мить уважно вивчала його, потім перевела погляд на простягнуту руку… і раптом простягнула підручник Герміоні.

Гаррі від подиву навіть привідкрив рота, а Рон гучно розсміявся.

— Та вони ж з нею заодно, — сказав Рон до Гаррі, кивнувши на Джіні й Герміону. — На що ти взагалі розраховував?

Гаррі багатозначно глянув на Джіні.

Та лише знизала плечима, схрестила руки на грудях і самовдоволено усміхнулася у відповідь.

Гаррі насупився й перевів погляд на Герміону, яка вже дістала свою паличку й схилилася над «Прогресивною методикою зіллєваріння».

— Спеціаліс ревеліо! — прошепотіла вона, легенько торкнувшись палітурки.

Нічого не сталося.

Книжка лежала собі — стара, брудна й пошарпана.

— Усе?! Задоволена? — роздратовано буркнув Гаррі до Герміони. — Чи, може, зачекаєш, поки вона зробить сальто-мортале?

Та Герміона не здавалась.

Вона почала швидко перегортати сторінки, уважно роздивляючись їх, крутячи книгу в руках і шукаючи щось.

За мить Герміона помітила, що попередній власник — так званий Напівкровний Принц — розцяцькував майже кожну сторінку своїми закарлючками. Поля аркушів були не менш чорні, ніж середина з друкованим текстом.

Вона низько схилилася над книгою, намагаючись розшифрувати список необхідних складників. Навіть там колишній власник залишив свої коментарі, дещо повикреслював і щось дописав на полях.

— Начебто все нормально, — завагалася Герміона, розчаровано зітхнувши, але все ще з підозрою поглядаючи на книжку. — Тобто це начебто й справді… просто підручник.

Вогонь у каміні тихо потріскував, а десь у дальньому кутку хтось голосно перегортав сторінки. Та Герміона все ще дивилася на книгу так, ніби чекала, що та будь-якої миті видасть щось підозріле.

— Бачиш? — сказав Гаррі, підходячи ближче й різко видираючи підручник з її рук. — І ти ще кажеш, що це в мене параноя? Ти себе з боку не бачила.

Невдоволеній Герміоні довелося мовчки проковтнути його їдке зауваження.

— Ходімо, Роне, — буркнув Гаррі, кинувши на Герміону й Джіні розлючений погляд.

Він розвернувся й попрямував до сходів, що вели до хлопчачих спалень. Рон поспішив за ним, на ходу ще раз озирнувшись на дівчат.

Герміона й Джіні залишилися стояти поруч біля дивана, проводжаючи їх поглядами. 

Коли кроки хлопців стихли на сходах, вони майже водночас озвалися:

— Я маю розібратися з цим, — тихо сказала Герміона.

— Ти маєш розібратися з цим, — погодилася Джіні.

Вони перезирнулися й усміхнулися одна одній. 

А в голові Герміони вже почав складатися план дій.

 

— • — 

 

♫  ← (можна слухати на повторі до кінця розділу) 

 

— Ти вже тут, — перше, що сказав Мелфой, не відводячи очей від книги, щойно Герміона зайшла до Забороненої секції.

— Я швидко, — відмахнулася вона, навіть не глянувши в його бік, і рушила просто до потрібних стелажів.

Драко мовчки провів її поглядом, повільно відклавши свою книгу. 

Герміона ж тим часом розгорнула аркуш у себе в руках, звіряючись зі списком. Вона навшпиньки тягнулася до верхніх полиць, ковзаючи пальцями по запилених корінцях старих книг. 

Раз у раз роздратовано цокала язиком, коли не знаходила потрібного.Її пальці швидко перебігали по рядах книг.

— І що ж ти шукаєш? — раптом пролунав його голос просто позаду неї.

Герміона здригнулася від несподіванки й мимоволі впустила книги з рук.

Драко встиг відреагувати: він легко змахнув паличкою, і книги завмерли в повітрі навколо них, повільно обертаючись у тьмяному світлі ламп.

Герміона роздратовано глянула на нього… потім на книги, що плавали довкола.

Що за дивна звичка — ось так підкрадатися? 

Драко лише ледь підняв брову, вочевидь чекаючи відповіді на своє запитання.

Герміона тяжко зітхнула.

— Кажу ж тобі, я ненадовго, — сказала вона ухильно. — Лише пошукаю дещо і заберуся звідси. Якнайшвидше.

Ігноруючи його здивований погляд, Герміона почала збирати книги, що все ще повільно плавали в повітрі, притягуючи їх до себе легкими рухами руки. Склавши їх у невеличку купу, Герміона попрямувала до найближчого столу.

Драко ще мить дивився їй услід, а тоді неквапливо рушив за нею.

Герміона зупинилася біля столу й обережно опустила книги перед собою. Одна за одною вона розклала книги на столі, швидко звіряючись зі списком у своїй руці. Її пальці впевнено ковзали по корінцях, перевіряючи назви й відкладаючи ті, що відповідали потрібним пунктам.

Деякі томи вона розгорнула на потрібних сторінках, інші склала поруч рівними стосами, ніби впорядковуючи власну маленьку дослідницьку лабораторію.

Саме тоді вона знову відчула його присутність поруч — Герміона підвела очі.

Драко вже стояв біля столу й із цікавістю розглядав книги, що лежали перед нею, повільно проводячи пальцями по потертих корінцях старих томів.

— Чорт забирай, Ґрейнджер, — мовив він здивовано, оглянувши книги й підвівши на неї свої срібні очі. — Ти що, світ захоплювати надумала?

Вона підвела на нього погляд, глянула на купу книг, а тоді знову на Драко.

— Поки ні. Але якщо надумаю, ти останнім про це дізнаєшся, Мелфою. Запевняю тебе.

Він усміхнувся й ледь кивнув їй, хоча сам і далі пробігав очима по її вибору книг.

— Чому мені здається, що все це щось дуже… таємниче й заборонене? — додав він, беручи до рук чергову книгу.

— Може, і так, — сказала вона, швидко вихопивши книгу з його рук і натягнуто всміхнувшись. — А може, й ні. Хто знає.

Кутики його рота знову сіпнулися. Її теж.

Герміона не зовсім розуміла, як правильно реагувати на цей новий етап у їхніх стосунках.

Вони все ще не довіряли одне одному й навряд чи колись стали б друзями, але принаймні більше не намагалися повбивати одне одного при кожній зустрічі. І це вже значно полегшувало життя.

А Мелфой, здавалося, навпаки знаходив у цій їхній постійній словесній колотнечі якусь дивну особисту розраду.

Герміона саме гортала книгу за допомогою чарів. Вона легко водила паличкою над сторінками, і ті слухняно перегорталися самі по собі, розкриваючись віялом на столі.

Раптом її увагу привернув знайомий, дратівливий звук. 

Пальці Мелфоя нетерпляче постукували по дереву столу.

Герміона кинула роздратований погляд на його руку, що лежала просто на краю її столу.

Цього вже було досить.

Вона різко підняла голову в його бік.

— Ти можеш нарешті…

— Розкажи мені більше.

Їхні голоси пролунали водночас, і вони обидва замовкли, здивовано дивлячись одне на одного.

Герміона кліпнула й уважно подивилася на Драко. Той стояв навпроти, спершися об край її столу обома руками. 

Вона не знала, що більше збило її з пантелику — сам Мелфой… чи це його дивне, майже нав’язливе бажання допомогти.

Та раптом вона помітила його погляд. Точніше — куди він був спрямований.

На її нотатник.

О, ні.

Навіть не думай.

Вони потягнулися до нього водночас. 

Та Драко виявився значно спритнішим. 

Герміона не встигла навіть зойкнути, як він уже тримав нотатник у руках.

— Так-так… І що ж це тут у нас? — пробурмотів Драко, перегортаючи сторінку.

— Віддай назад, — не витримала Герміона. — Це не твоє.

— Та невже? — випалив Драко, удавано здивований. — Оце так…

— Що? — Герміона не витримала. — Що там такого?

Драко прочистив горло й почав читати з надмірною урочистістю:

— Любий щоденнику, мені не передати той біль і відчай, коли я дивлюся на Драко Мелфоя… Його срібне волосся, немов поціловане місяцем…

— Що?! — скривилася вона, навіть не намагаючись приховати огиду. — Немає там такого!

Драко перевів на неї серйозний погляд.

— Ото ж бо і воно, Ґрейнджер. А мало б бути.

Він усміхнувся й знову пробігся очима по сторінці.

Герміона закотила очі.

Якби у всіх у світі була хоча б крапля самозакоханості Мелфоя, усі психологи давно лишилися б без роботи.

Раптом насмішка в його очах змінилася на зацікавлення.

— «Напівкровний принц», — повільно прочитав Драко, ніби пробуючи ці слова на смак. — Хто це, в біса, такий?

— Ніхто. Віддай сюди.

Та він не поспішав виконувати її прохання.

Його очі лише підозріло звузилися, ковзаючи з рядка на рядок.

— Не змушуй мене застосовувати магію, — холодно попередила вона.

Та Драко, здавалося, її взагалі не слухав. Він лише підвів голову й почав бігати поглядом по темних стелажах Забороненої секції, ніби намагався пригадати щось давно забуте.

— Напівкровний принц… — пробурмотів він, роздивляючись полиці.

Герміона здивовано подивилася на нього.

— Тобі це здається знайомим?

Драко невпевнено похитав головою.

— Не хочу тебе розчаровувати, Ґрейнджер, але я знаю лише одного принца… — мовив Драко з самовдоволеною посмішкою. — І він зараз стоїть перед тобою.

Герміона цокнула язиком і закотила очі.

— Принц чого? Країни Нарцисизм?

— Слизерину, дотепнице.

— А-а-а, он воно що… — Герміона вдавано розуміюче кивнула й навіть плеснула в долоні. — Ну що ж, тоді я ґрифіндорська графиня.

— Скоріше вже нахабна селянка, — буркнув Драко.

У відповідь вона схопила олівець, що лежав поруч, і жбурнула його просто в нього.

— Агов! Ти здуріла?

— Це вам урок на майбутнє, ваша високосте.

Драко лише усміхнувся. Усмішка повільно розпливлася по його обличчю, широка й відверто задоволена.

Герміона зиркнула на нього.

Він і не думав припиняти усміхатися.

На що вона розчаровано зітхнула й знову опустила погляд на сторінку зі зловісним написом.

Напівкровний принц.

Хто б ти не був… я все одно знайду тебе, — подумала вона, проводячи пальцем по рядку.

— Думала про старі архіви? — ратпом запитав її Драко.

Вона глянула на нього.

— Уже дивилася. Там нічого, — коротко відповіла вона.

— А в родоводах шукала?

Герміона тяжко зітхнула й стукнула долонею по купі книг перед собою, натякаючи, що саме цим і займається.

Драко схвально кивнув і почав неквапливо крокувати залом, схрестивши руки на грудях і міряючи підлогу повільними кроками. Герміона спостерігала за ним так, ніби бачила перед собою якусь нову, незнайому істоту.

Це було дивно… але водночас цікаво.

Адже зазвичай саме вона була в цій ролі — шукала відповіді, розгадувала загадки, перебирала варіанти. А Рон і Гаррі тим часом сиділи поруч і так само уважно стежили за кожним її кроком.

Тепер усе було зовсім навпаки.

Що ж… цікаво.

Драко раптом зупинився й повернув голову в її бік.

— А ти впевнена, що це справжнє ім’я, а не якийсь дурнуватий псевдонім?

— Цілком ймовірно, — відповіла Герміона. — Але я точно знаю, що це реальна особа. Залишилося лише зрозуміти, хто саме. Я вже намагалася переглянути родоводи старих чаклунських родин, але жоден із них поки не підійшов. І якщо він напівкровний… то його тут може навіть і не бути.

— Напівкровний… — задумливо повторив Драко, повільно провівши рукою по обкладинці однієї з книг.

Потім він підвів на неї очі.

— Готовий закластися: якщо цей «принц» якось пов’язаний із чистокровним родом, про це точно не писатимуть направо й наліво.

Герміона замислено глянула на нього.

— Натякаєш, що він міг бути чиїмось… позашлюбним сином? Типу того?

— А чому б і ні? — легко припустив Драко. — У когось із чистокровних народився байстрюк. Його приховували, він образився на життя, виріс у невизнанні… і тепер величає себе…

Він театрально змахнув рукою над головою, ніби натякаючи на уявну корону.

— …«Принцом».

Очі Герміони раптом зблиснули азартом.

Вона різко випрямилася, сперлася руками на стіл і почала швидко перебирати думки, втупившись поглядом у підлогу.

— А це… ідея, — тихо сказала вона.

Драко задоволено всміхнувся.

Герміона відчула знайоме відчуття — те саме, коли всередині все починало кипіти від передчуття розгадки.

Те дивне, майже нестерпне бажання розкрити таємницю, чого б це не коштувало.

Вона раптом перевела погляд на Драко.

— І хто ж може бути цим «Принцом»?

— Звідки мені знати, — знизав плечима він.

— Але ж із нас двох аристократ тут ти.

Він глянув на неї й мимоволі розправив плечі, ніби приймаючи цей факт як щось цілком очевидне. 

Замислившись на мить, Драко сухо мовив:

— У чарівному світі не буває принців. Така дурість існує хіба що в казках… або у ваших дурнуватих маґлів.

— У цьому теж є сенс… — розчаровано зітхнула Герміона. — Але ж ти можеш щось знати! Напевно, у вас… — вона кивнула на нього, — мають бути якісь чутки чи щось подібне.

Драко подивився на неї.

— Ти справді думаєш, що мене цікавлять такі речі? Таке може знати хіба що моя мама́, — мовив він, вимовляючи на французький манер. — І то… їй зараз не до того. Тим паче, що її більше ніхто не запрошує на світські заходи.

Герміона розуміюче кивнула.

Точно…

І це геть не дивно. Після арешту Люціуса Мелфоя їхній родині точно не позаздриш. Ще зовсім недавно — визнання, слава, бездоганна репутація.

А тепер…

— Що ж, зрозуміло.

Запала ніякова тиша.

Раптом Драко нахилився до неї. Він задумливо подивився на Герміону, ніби зважуючи якусь думку, перш ніж заговорити.

— Слухай, може це й справді просто… прізвисько? — припустив Драко. — Без жодної передісторії чи змови. Просто дурне прізвисько. І не більше.

Герміона завмерла.

Їй раптом пригадалися історії Люпина, Сіріуса, батька Гаррі — Джеймса — та зрадника Петіґрю.

 Усі вони колись мали дивні прізвиська.

То чому хтось інший не міг мати свого?

Герміона підняла очі й зустріла його погляд.

— Можливо. Але чому саме «Принц»? Та ще й напівкровний…

— Бо це виклик. Він навмисно не приховує своє походження.

Герміона уважно подивилася на нього.

— Ну знаєш… — пояснює Драко. — Йому типу байдуже, що він не чистокровний. Він вище за це. Тому й вигадує це прізвисько, цей псевдонім. Мовляв: погляньте на мене — я не такий, як усі.

Драко уважно дивився на Герміону.

— Не зрозуміла?

— Та ні. Все я зрозуміла.

Він примружився.

— То чого так витріщилась?

Герміона зробила повільний вдих, а тоді такий самий повільний видих, ніби намагаючись упорядкувати думки. Вона на мить відвела погляд убік, провела пальцями по краю столу й лише тоді знову подивилася на нього. 

Драко тим часом стояв навпроти, трохи схиливши голову набік і вигнувши брову в тому своєму звичному, майже зверхньому жесті, який завжди означав: «Ну?»

— Бо це дуже… — вона на мить завагалася, немов слово неохоче виходило назовні. — Гарна думка.

На мить запала тиша.

Потім обличчя Драко буквально розквітло.

Його губи розтягнулися в широкій, відверто задоволеній усмішці, ніби він щойно почув щось надзвичайно приємне.

— Та невже, Ґрейнджер? — вигукнув він, і в його голосі прозвучало щире самовдоволення. — І ти дійсно так вважаєш?

Герміона зітхнула, вже трохи шкодуючи про сказане.

— Уже починаю сумніватися.

Драко тихо всміхнувся й ледь відкинувся назад, схрестивши руки на грудях, явно насолоджуючись моментом.

Герміона ж повільно розслабила плечі, відчуваючи, як напруга, що висіла між ними ще кілька хвилин тому, поступово розчиняється.

У бібліотеці стало тихо.

Раптом вона різко підвела голову й подивилася на нього широко розплющеними очима.

Драко зиркнув на неї так, ніби мовчки запитував: «Що таке?»

— Є ідея, — сказала вона інтригуюче. — А може це… він? Ну знаєш…

Герміона й сама розуміла, що могла б і не питати.

Погляд Драко миттєво змінився. Він посуворішав від однієї його згадки.

Волдеморт.

Щось промайнуло в його очах — коротка, майже непомітна тінь. Він відвів погляд убік, щелепа на мить напружилася. Здавалося, сама згадка цього імені викликала в ньому глухий, неприємний спогад.

Драко мовчав кілька секунд, перш ніж нарешті заговорив.

— Чому тоді Принц, а не Король? — тихо сказав він. — Чи не надто скромно для такої персони?

У його голосі не було ані поваги, ані страху. Лише суха іронія.

Герміона раптом зрозуміла: Драко явно не був у захваті від цієї ідеї.

Та, схоже, і від самого Лорда — теж.

Цікаво…

І Гаррі справді думав, що він може бути смертежером?

— Твоя правда… — тихо погодилася вона.

— І до того ж… — Драко зиркнув на неї й раптом замовк.

— Що? — швидко спитала Герміона, помітивши його вагання. — Що «до того ж»?

Вона буквально ловила кожне його слово.

— В-він… — Драко на мить запнувся. Здавалося, навіть назвати його було важко. — Темний Лорд… він чистої крові. Наскільки мені відомо.

Герміона лише кивнула.

Вона й сама не знала, чи це правда. Але, зважаючи на те, що для Драко походження завжди мало значення, вона вирішила йому повірити.

І знову тиша.

— Він має зв’язок із Гоґвортсом? Цей твій принц?

Герміона на мить спантеличилася.

Що ж, він уже й так знає достатньо. 

Гірше, мабуть, не буде.

Правда ж? 

— Думаю, він був одним з учнів.

— Тоді це навіть легше, — мовив Драко. — На твоєму місці я б опитав когось, хто знається на всіх плітках замку і подібних дрібницях.

Герміона повернула до нього голову.

— Когось, хто…

Драко повільно малював невидимі кола пальцем на столі, а тоді провів рукою по поверхні, ніби витираючи пил, уважно розглядаючи його.

— …хто тут ду-у-у-уже давно і багато чого чув… або ж  бачив.

— Привиди! — одразу випалила Герміона.— Вони ще ті пліткарі.

Драко всміхнувся, помітивши, як швидко вона зловила хід його думок.

— Бінго, — клацнув він пальцями. — А ще я перевірив би старі випускні альбоми Гоґвортсу в архівах… адже…

— …хтось міг залишити там побажання або щось, що навело б на «принца», — підхопила вона замість нього. — Його друзі, послідовники… чи ще хтось.

— Саме так, — кивнув Драко. — Ми, можливо, не знатимемо, кого саме шукаємо. Але це звузить коло пошуків: рік навчання, факультет… і все таке.

Герміона замислено кивнула. І раптом різко повернула голову до нього.

— А знаєш, про що я ще думаю?

Драко підняв на неї зацікавлений погляд.

— Можливо… варто перевірити списки учасників клубів дуелянтів. Раптом хтось виступав під таким псевдонімом?

Драко уважно подивився на неї.

— А це непогано, — сказав він після паузи. — Це навіть дуже непогано, Ґрейнджер.

Він ледь усміхнувся.

— Схоже, ти справді вмієш щось іще, окрім того, щоб гризти свої підручники.

— Стулися, — пробурмотіла вона, задоволено всміхаючись.

Вона потягнулася до того самого олівця, що якусь мить тому летів у Драко, і швидко почала занотовувати всі їхні свіжі ідеї у свій блокнот.

Герміона мимоволі усміхнулася.

 Вона обожнювала це — загадки, приховані сенси, ниточки, що ведуть до відповідей.  Знаходити їх, складати докупи, розгадувати одну за одною.

І хто б міг подумати, що це може бути ще цікавіше…коли робиш це не сама, а з чиєюсь допомогою.

Драко уважно дивився на неї, мовчки вивчаючи кожен її рух.

— Слухай, а навіщо він тобі взагалі здався, цей принц? — раптом запитав він.

Олівець у руці Герміони завмер.

Вона підвела на нього очі.

Його хитрі срібні очі вже уважно дивилися на неї.

— Це особисте, — коротко відповіла вона, відводячи погляд і знову нахиляючись до своїх записів.

— Особисте… — луною повторив він.

— Саме так.

— І це все?

Герміона знову підвела погляд.

— А ти б на моєму місці розповів більше своєму заклятому ворогу? — запитала вона.

— Заклятому ворогу? — перепитав Драко, ледь скривившись, і заперечно хитнув головою. — Ні. Про це й мови бути не може.

— От бачиш… — знизала плечима Герміона.

Та він раптом глянув на неї з хитрим блиском в очах, і вона мимоволі вигнула брову.

— А от собі? — він коротко всміхнувся. — Собі я розповів би геть усе. Я нікому в житті не довіряю так, як самому собі.

Герміона відповіла лише гучним смішком.

Вона й не збиралася розповідати йому більше, ніж потрібно.

Хай у які ігри Мелфой не грав з нею останнім часом, довіряти йому вона не збиралася.

 І вже точно не говорити нічого такого, що стосується Гаррі чи Рона.

— До речі про заклятих ворогів… — мовив Драко, знову привертаючи її увагу. — Може прокоментуєш те маленьке непорозуміння сьогодні на уроці зіллєваріння?

— Про що ти? — удавано здивувалася Герміона.

— Припини вдавати дурепу, Ґрейнджер. Тобі це аж ніяк не личить.

Нічого собі. Це що, була жалюгідна спроба компліменту від Мелфоя?

Герміона лише зиркнула на нього, дописуючи останні рядки. Потім закрила нотатник і сховала його до шкільної сумки.

Коли вона підняла очі, то помітила, що Драко все ще уважно вивчає її обличчя, наче намагається щось у ньому прочитати.

— Як йому це вдалося? — тихо спитав він, маючи на увазі Гаррів успіх на уроці Слизорога.

О, ні. Навіть і не мрій.

Хоча їй і кортіло з кимось поговорити про те, що сталося.  Відвести душу. Поділитися тим обуренням, що й досі кипіло всередині.

Адже те, як вчинив Гаррі, було нечесно.

 І так несправедливо.

Але обговорювати подібне з Мелфоєм?  Заклятим ворогом Гаррі?

Ні. Вона не може так вчинити з Гаррі.

 Хай як сильно її зачіпала поразка…

Герміона мовчки підвелася, підійшла до купи книг і почала розставляти їх по місцях.  Коли ж вона нарешті попрямувала до виходу, то побачила, що Драко стоїть просто перед дверима, загороджуючи їй шлях.

Вона тяжко зітхнула.

— Він просто слідував інструкціям, — мовила вона.

Це була водночас і правда… і брехня.

— Лайно троляче, — холодно сказав Драко. — Поттер не міг раптом стати генієм зіллєваріння за одне літо. І вже точно не зварити зілля краще за Нотта. А Нотт — клятий задрот, він цим живе.

Так, я це знаю, Мелфою. Не гірше за тебе, — подумала вона.

 Але, звісно, не сказала цього вголос.

— Ну, як бачиш, у нього все ж таки вийшло, — відповіла вона невимушено.

Драко уважно вивчав її.

— Тобі щось відомо.

Вона підняла на нього беземоційний погляд.

— Та ти, звісно, нічого мені не розповіси.

— І як ти здогадався? — іронічно кинула вона, відштовхуючи його зі шляху й проходячи повз.

Драко мовчки провів її поглядом.

Герміона підійшла до столу, підхопила свою шкільну сумку й закинула її на плече, поправляючи волосся, щоб ремінець не притискав кучері, що спадали їй на плечі.

Вона струснула головою, і кучері м’яко розсипалися навколо її обличчя, легко закружлявши в повітрі. Незграбно провівши по них рукою, намагаючись приборкати неслухняні пасма, вона раптом помітила Драко.

Той стояв, спершися плечем об стелаж, і не зводив з неї очей.

На мить у його погляді щось майнуло.

Щось дивне. Несподіване.

Мовби… розгубленість.

Чи навіть паніка.

Це тривало лише секунду — так швидко, що Герміона не була певна, чи справді це сталося, чи їй просто здалося.

— Щось не так? — спантеличено запитала вона, помітивши його дивний вираз.

Вона швидко оглянула себе, подумавши, що, можливо, знову в щось вляпалася — чорнило, пилюка… з нею таке траплялося частіше, ніж хотілося б.

Та Драко раптом випрямився, різко відштовхнувшись від стелажа.

Він нервово переступив з ноги на ногу.

— Н-ні, — мовив він, ледь хитнувши головою і поспіхом намагаючись надати обличчю звичної байдужості. — Нічого.

Герміона спантеличено закліпала очима.

Мелфой що… заїкався?

Чи здалося?

Що б це не було — виглядало це дивно.

— Я просто… замислився. Ось і все, — додав він швидше, ніж потрібно.

— Ну добре, — сказала вона, все ще трохи збентежена.

Запала ніякова тиша. Вони стояли мовчки, не знаючи, що сказати далі.

— Що ж… тоді… — Герміона шукала бодай якісь слова. — Тоді бувай?

Її голос прозвучав радше як запитання, ніж як прощання.

— Так, бувай, — відрізав Драко раптово, цього разу значно стриманіше.

Немов емоційно віддаляючись від неї.

Герміона непевно кивнула, поправила ремінь сумки на плечі й уже рушила до сходів.

— Ґрейнджер, — раптом покликав Драко.

Вона озирнулася, здивовано дивлячись на нього.

— Так?

Драко дивився на неї ще якусь мить, ніби зважуючи, чи варто це говорити.

— Скоріше за все, Снейп планує провести залік із безмовних заклять через кілька тижнів. Думав, ти захочеш це знати.

Герміона здивовано підняла брови.

О, ні…Снейп.

Я геть про нього забула… з цим дурним Принцом.

— Але ж він… він нічого не казав. Не попереджав… — вона замовкла, помітивши вираз обличчя Драко.

І раптом усе стало на свої місця.

— Власне, в цьому і його задумка, чи не так?

Одного короткого кивка Драко й кривої усмішки було достатньо, щоб переконатися — саме це Снейп і планував.

— Просто щоб ти знала, — мовив Драко, відштовхуючись від стелажа.

Він уже прямував до свого звичного місця за столом. Герміона ще кілька секунд стояла нерухомо, стискаючи ремінь сумки.

І в голові билася лише одна фатальна думка:

Мені кінець.