Розділ 6: Секрет, захований у зливі.

Це був справді дивний день. Повернувшись додому, Какаші не міг нікуди подіти схвилювання, яке раптом наповнило його тіло і поколювало десь під шкірою всередині лівої долоні. Легкий дощ відбивав свій спокійний ритм по крівлі, вдома стояв аромат вологої зелені та дерева, але було у повітрі щось ще. Квіткове, горіхове, терпке. Какаші виклав яблука у мийку, а сам сів за стіл вечеряти давно схололою локшиною.

Ранок того дня почався трохи ледащо. Він знову допізна читав і заснув вже з першими променями світанку, а потім довго не міг зібратися і встати з ліжка, ніби сон забрав більше енергії, ніж мав дати. Перед від’їздом Третій сказав, що має до Какаші діло, і тепер це нав’язливо крутилося в голові. Хоч би не нові геніни. Діти були справжньою морокою. Ні, вони навіть трохи розчаровували, хоча він і не мав особливих очікувань від них в принципі.

Какаші сидів на кухні, чекаючи, поки закипить вода. Сонце яскравими теплими плямами лягало на підлогу і стіл, підсвічувало пару, що почала підійматися з носика чайника. Щоразу, коли тепло поверталося у Коноху, приходило якесь дивне відчуття, наче життя протікає десь повз. Рік змінюється новим роком, і ось вже нові шінобі стають твоїми колегами, дерева знову зацвітають, на вітрині місцевого фотографа додається ще з десяток нових фото учнів з батьками з випускного, все продовжує жити далі. Всі продовжують жити далі, крім тих, чиї імена вже вибито у граніті. І їх теж стає тільки більше. Колись…

Чайник оглушливо засвистів, і Какаші поспішив зняти його з вогню. Половину окропу він вилив до заварника, іншою залив одне яйце і поставив на вогонь. Довкола білої шкаралупи почали підійматися бульбашки; Какаші засік чотири хвилини.

Вчорашній рис та варене яйце згодилися за сніданок, але на обід потрібно було придбати щось більш поживне. Чи буде сьогодні свіжа сайра? Скоро можна буде піти на риболовлю, коли потеплішає. Він задумливо дивився у вікно, ріжучи навпомацки яблуко у руках. У планах було лише сходити до центру розподілення місій і дізнатися, чи є там щось для нього. Чергування у патрулі стояло у графіку на ранній ранок наступного дня, тому сьогодні можна було зайнятися своїми справами. Приготувати їжу і почитати. Бажано, не до світанку, але вже як піде. Раптом ніж зіскочив з ковзкої шкірки яблука і полоснув його долоню. Какаші вилаявся собі під носа і сунув руку під холодну воду. Яблуко з’їв із принципу, хоча воно виявилося засолодким.

Поріз трохи пульсував, коли він йшов вулицею до центру. Довелося нашвидкуруч перемотати руку бинтом і натягнути зверху рукавичку. Дорогою перестрів Гая, який разом зі своєю командою генінів саме йшов до головних воріт.

– Вихідний, Какаші? Заздрю!

Вони зупинилися посеред дороги. Какаші глянув на малого Лі, і його трохи спантеличило, наскільки подібнішим до Гая він ставав кожного разу. Дівчинка спокійно чекала, доки вчитель договорить, а хлопець Х’юґа не зводив з них очей. Погляд був трохи моторошним, і нагадав Какаші його сусідку. Він ледь помітно пересмикнув плечима і перевів увагу на Гая.

– Сподіваюся, ти будеш на тому позачерговому іспиті?

– Ні, друже, боюся, ми з командою повернемося вже після нього. Але ж тебе призначили там наглядачем?

– Так, – Какаші важко зітхнув. – На письмовій частині.

– Письмовій? – Гай задумливо потер підборіддя. – Нащо вони ввели письмову частину, коли один з учасників буквально не може читати?

– Не я це вирішував. – Хатаке байдужо знизав плечима. Відсутність Гая обіцяла стовідсоткову нудьгу.

– Знаю! – Гай раптом широко всміхнувся і поклав руку другу на плече. – Як наглядач, будь ласка, попіклуйся про Акане-чян! Вона наполегливо тренується, щоб скласти цей іспит!

– Невже? – Какаші відмахнувся, але Гай стиснув його плече сильніше і зазирнув прямо в обличчя, тому вибору не лишилося. – Добре-добре, я зрозумів.

– Чудово, друже! Коли я повернуся, маємо влаштувати якесь змагання! – він підізвав до себе малих і рушив із ними вперед, – Бережи себе, сьогодні буде дощ!

Хатаке підняв лінивий погляд догори: над ним височіло блакитне чисте небо. Сонце приємно припікало, всюди снували бджілки, сливові та вишневі дерева пашіли квітами. Зовсім не схоже на перспективу дощу. Час наближався до обіду, і люди заповнили головну вулицю. Хтось ходив зі списком за покупками, хтось зустрічався на обід із друзями, щоб разом поїсти в кафе.

Першим ділом Какаші зазирнув до квіткового магазину. Пані вже знала замовлення, воно завжди було однаковим, і залежало лише від того, для яких квітів зараз був сезон. Вийшов вже з невеликим оберемком білих тюльпанів.

На відміну від центру, біля меморіального каменю було безлюдно і тихо. Він поклав квіти та присів поруч, вкотре перечитуючи всі імена в списку полеглих. Останні були вирізьблені зовсім нещодавно, і нові засічки здавалися свіжими ранами на пошрамованому тілі граніту. Думки закрутилися в голові тугим вузлом, що Какаші раптом перестав відчувати, скільки часу спливало, доки він безпомічно намагався його розплутати. Хтось вертався з тренувань, і голоси неподалік повернули його до реальності. Сонце вже торкалося верхівок дерев своїм ніжним промінням, підсвічувало траву золотистим світлом, вітру майже не було. Як одне місце могло дарувати стільки спокою та смутку одночасно?

Какаші звівся на ноги, востаннє глянувши на білі пелюстки тюльпанів. Пройде зовсім небагато часу, і їхнє місце займуть білі лілії. А тоді – хризантеми. Мабуть, єдина сталість у цьому світі назавжди належить лише мертвим.

Він поспішив назад до селища по свою місію і рибу. Але з першим не пощастило.

– Ці кілька днів, доки Хокаге відсутній, всім джонінам наказано лишатися у селищі та патрулювати. – Котецу нудився, і, судячи з тону, повторював це вже не вперше за сьогодні.

Потім кумедний старий з довгими закрученими бровами повідомив Какаші, що сайру всю розібрали в обід, але завтра він завезе свіжу рано вранці, тож чекатиме на нього. Вечеря опинилася під загрозою, тому було прийняте вольове рішення придбати у сусідньому закладі локшини із собою. Очевидно, всесвіт не хотів, щоб сьогодні щось готувалося у домі Хатаке, і треба було прислухатися до нього ще після того клятого яблука вранці.

Він вийшов з локшинної та зупинився, перераховуючи свою решту, коли раптом довкола потемнішало. Важкі хмари затягнули небо всього за кілька миттєвостей, здійнявся вітер, і вже через секунду об землю вдарилися перші великі краплі. І хоч тепер були вже всі натяки на дощ, злива все одно розпочалася з несподіваною силою, розігнавши людей з вулиць.

Какаші поспішив додому, швидко долаючи довгу головну алею селища. Він закрутив пакет з вечерею тугіше, намагався пересуватися від козирка до козирка, але все одно за хвилину вже був абсолютно мокрим. Вода лилася з неба безперервним потоком, збивала квіти з дерев, безжально топила їх в калюжах, де ніжні пелюстки перемішувалися з брудом.

Та виявилося, що не всі розбіглися по домівках та найближчих закладах, одна постать самотньо стояла посеред дороги майже в кінці вулиці. Какаші на мить зупинився, розгледів форму джоніна. Тоді підійшов ближче, так і тримаючись краю алеї, аж поки не впізнав ту людину. Під зливою стояла Акане. Вона притискала до себе кілька пакунків, паперовий повністю змок і ледве тримався в її руках, з усіх сторін проривалися зелені боки яблук. Її очі сліпо витріщалися кудись вперед, а тіло заклякло, ніби вона вирішила незворушно дочекатися, коли дощ скінчиться. Какаші глянув по сторонах – ні душі. Дідько. Рушив до неї.

– Цукумо, все в порядку? – він зазирнув в її обличчя, але Акане раптом перелякано відсахнулася, тільки почувши поруч його голос.

Від її руху пакет прорвався, яблука з прилиплими шматками паперу попадали в калюжі біля її ніг. Але вона не присіла за ними, лише завмерла, намагаючись зорієнтуватися.

– Какаші? – одна її рука обережно потягнулася вперед, і Какаші чомусь піддався трохи ближче, даючи їй намацати свій лікоть. Тепер, коли вона знала, де він стоїть, то спробувала підняти на нього очі й невпевнено всміхнутися. – Будь ласка, скажи, що ідеш додому.

Вона здавалася розгубленою, пальці тремтіли, вчепившись в його рукав, одяг прилип до шкіри, як і волосся, з якого вода вже текла цівками. Картина була несподівана, але він доволі швидко знайшов цьому пояснення.

– Спочатку позбираю твої яблука.

Довелося поскладати їх у свій пакет, коробочка з локшиною зім’ялася, але зрештою все влізло. Акане так і трималася за його рукав, доки вони йшли дорогою додому. Її кроки були невпевненими, очі розгублено бігали, і, здавалося, вона ледь чула, що Какаші говорить.

– Отже, ти не можеш орієнтуватися в зливу?

– Так, забагато маленьких рухомих об’єктів, це збиває всю сенсорику. Тому, я стараюся проводити такі дні вдома, але хто ж знав, що саме сьогодні почнеться цей дурний дощ. – вона знову спробувала всміхнутися, і вода проклала нові лінії патьоків на її обличчі.

Гай знав. Якого біса? Невже, у нього вже крутить суглоби на зміну погоди чи щось таке? Какаші важко зітхнув від цих думок, але раптом почув її стишений голос.

– Вибач за незручності… – те зітхання змусило її пальці ледь розтиснутися, але він раптом сам підхопив її передпліччя та потягнув за собою.

– Все добре.

Попереду виднілися їхні будинки, тож Какаші прибавив швидкості. Вода текла його спиною, тканина неприємно липла до холодної шкіри. Він змерз, і найбільше за все хотів зняти з себе весь цей мокрий одяг.

На порозі свого дому вона вже звично вклонилася, явно почуваючись тепер більш впевнено. Цікаво, як дім ставав єдиним зрозумілим для неї острівцем, а все, що лишалося поза його межами, лишалося просто безперервним шумом, наче і не існувало зовсім.

– Дякую. Тож… сьогодні ти мій рятівник.

Какаші знітився.

– Чекай, забери свої яблука…

– Лиши собі, будь ласка. Схоже, я купила кислі цього разу.

Отже, кислі. Какаші опустив погляд на зелені яблука у своєму пакеті. Йому подобались такі.

– Я сподіваюся, цього разу ти погодишся на чай.

– І зможу отримати кілька відповідей?

Він сказав це раніше, ніж усвідомив, і одразу ж прикусив язика, але Акане добре пам’ятала свою попередню умову. На її обличчі розквітла та недобра усмішка, яку він вже бачив.

– Якщо просто прийняти вдячність для тебе надто нудно, то добре. Матимеш п’ять запитань.

– Ти затіяла якусь гру. – він примружився.

– Хіба не цього ти хотів?

Він думав над цим, доки стояв під гарячим душем. Гадав, що саме спитає, доки вдягався, а тоді переодягався, бо вийшло якось надто по-домашньому. Тоді відчув себе дурнем, бо ніхто крім нього все одно б не побачив ані його сорочки, ні домашніх штанів. Какаші пообіцяв прийти за пів години, і час пролетів якось надто швидко, а потрібні питання так і не спали на думку. Він вже перестрибнув паркан, відчуваючи дискомфорт від вторгнення на чуже подвір’я, і швидко рушив до тераси, оминаючи калюжі. Шьоджі були розсунуті й з тераси вели одразу до вітальні, наче вона знала, що він вирішить зайти саме з двору. Взуття лишилося на вулиці, а двері м’яко ковзнули, відрізаючи його від вируючої надворі негоди.

– Сідай там, я вже йду! – її голос лунав з іншої кімнати.

Всередині було неочікувано затишно. Будинок змінився з моменту його останнього візиту. Додалося деталей, які тепер робили це місце цікавішим. Стіну перетинало кілька довгих вузьких поличок, і Какаші пройшовся вздовж, роздивляючись те, що на них стояло. Кілька пустих сувоїв лежали обережною пірамідкою, поруч – чорнила і перо. Металева скринька без кришки зберігала в собі невелику кількість прикрас, а далі стояв цілий ряд маленьких пляшечок різних форм, на перший погляд, з якимись запашними оліями. За ними розтягнулася витончена довга курильна трубка з вирізьбленими у кістці птахами. У кутку притулився до стіни той самий шямісен.

Чудні фігурки – керамічні та дерев’яні, у вигляді різних істот прикрашали іншу поличку. Какаші обережно взяв до рук рибку і провів пальцем по рельєфній лусці. Емаль була такою гладенькою і приємною на дотик, а синій колір темнішав в глибших місцях різьблення. У роті риби та на хвості були отвори, отже, ймовірно, вона могла видавати якийсь звук. Це була майстерна робота митця.

– Тож, яку ти обрав?

Він здригнувся, не почувши, як вона раптом опинилася на порозі кімнати. В руках Акане тримала тацю з чайником, з якого струменіла пара, і двома чашами для чаю. З уже чистого вологого волосся скрапувала вода, пахло трав’яним шампунем. Від її плечей і майже до щиколоток струменів темно-синій шовк домашнього халата, підв’язаного на талії поясом. Він вже бачив його того разу, коли вперше почув її гру на шямісені.

Какаші дещо розгублено кліпнув, опустивши погляд на фігурку у себе в руках.

– Рибку.

– Авжеж.. рибку. – Акане задумливо всміхнулася. – Це не просто фігурка, це свисток.

Вона пройшла далі та поставила тацю на низький стіл, сівши поруч на підлогу. Какаші повернув рибку на поличку і через мить теж зайняв своє місце – навпроти господині дому. На якийсь час запала тиша. Злива струснула дім, наче хтось жбурляв у шибки мілке каміння, над дахом завивав вітер.

– Сподіваюся, ти придумав цікаві запитання. Не хочеться марнувати такий гарний чай на щось нудне.