Розділ 14: Коджі Оно був хорошим хлопцем.

🎧

Коджі рухався швидко, із зусиллями пробираючись крізь натовп, не пропускаючи жодної калюжі на своєму шляху, від чого його ноги давно змокли, а сандалії починали натирати. Йому здавалося, ніби він був єдиним, хто рухався по прямій. Люди ж обирали необдумані траєкторії, постійно вагалися та сповільнювали крок, змушуючи його штовхати їх та наступати на чужі ноги. Коджі не перепрошував – він беріг своє дихання, ніби воно мало лишатися неозвученою таємницею.

Кроки складалися в ритм, супроводжуючи його хрипкі видихи та пульсуюче в горлі серцебиття. Коджі озирнувся, побачивши, як за ним хаотично змикається натовп. Відблиск сонця різонув по його очах, від чого хлопець спіткнувся та налетів на літнього чоловіка, але одразу ж відштовхнув його і продовжив рух. Удар. Гостра сокира з силою ввійшла у масивну риб’ячу тушу, наче в м’яке масло, всього за один помах відсікаючи тупу голову блакитного тунця. Лезо застрягло у дерев’яній дошці, просоченій кров’ю та морською водою, десь збоку пролунав різкий дитячий плач.

Погляд Коджі гарячково ковзав до кожного джерела звуку. Удар. З розпатраних животів вислизали кишки, запах риб’ячих тельбухів неприємно засів у носі. Коджі завжди ненавидів рибні ринки, але цей був направду нескінченним. Збоку почувся кам’янистий шелест – здоровань висипав цілий ящик молюсків на прилавок. Удар. Удар. Крики торговців прорізали простір. Темне м’ясо розверталося, відходячи від гострих кісток хребта. Блиск ножів, переливи луски – блискучі монети у руках покупців. Ранкове південне сонце викликало сверблячий дискомфорт, палило в шию, сліпило щоразу, коли Коджі озирався назад.

Він був хорошим хлопцем. «Коджі, ти – найліпша у світі дитина!» – так каже мама. Він все робив заради мами, бо коли її справи просуваються добре, вона у гарному гуморі. А коли мама у гарному гуморі, то життя стає кращим і легшим. Інша справа – проблеми. Коджі навчився вирішувати їх за всі ці роки роботи з мамою. Швидко та без зайвого галасу. Останнім часом мама навіть не знала, що якісь складнощі взагалі виникали – їй це було не обов’язково, бо нервувати в її поважному віці геть погано для здоров’я. Коджі старався, він ніколи нікого не ображав. Він був добрим. Але завжди знав, коли хтось намагався цим користуватися. «Коджі», казали вони, «Ти маєш нас зрозуміти». А тоді говорили погане про маму, що геть неприпустимо. Та Коджі не ображав їх навіть за це, і навіть коли вони намагалися втекти та лишити його з маминим поганим гумором наодинці.

Його ноги почали заплітатися, і він достеменно знав, наскільки це погано. Хаос навколо здавався справжнісіньким порядком, варто було Коджі порівняти його з хаосом у своїй голові. Удар. Стук сокир почав вторити його пульсу, або пульс сокирам – він сам не знав. З дошок скрапувала багряна кров упереміш зі слизом. Він озирався, а потім ще якийсь час бачив жовті плями сонця, коли кліпав. Плями перетворювалися на мертві риб’ячі очі з пурпурними синцями. Але він озирався знову і знову, навіть не знаючи, кого саме очікує побачити позаду себе.

А може, нікого й не було? Кому потрібен Коджі, якщо він нікого не ображав? Та чомусь він сам не вірив у власні думки, відчуваючи переслідування майже фізично.

Натовп почав здаватися йому косяком риби, що оминає його, ловить своїми блискучими очима кожен його безглуздий рух. Він відчув, як сухо стало в роті, і як мокра від поту сорочка липла до спини, грудей та живота. Коджі раптом усвідомив, що, можливо, саме це відчуває риба, якій ось-ось відсічуть голову. І ця думка вразила його.

Він зрозумів, що дорога стала вільнішою, коли про себе нагадали роздерті мозолі на ногах, на які почала налипати пилюка. Ринок обірвався раптово, але стукіт металу все ще відбивав ритм в його вухах. Удар, удар, удар. Пульс почастішав так, що жоден з тих дурних рибалок не зміг би так швидко рубати голови клятим тунцям. Сонце припинило своє переслідування, коли він зник у сирому узліску. Доки очі звикали до мороку, Коджі підняв погляд на стовбури – дерева, здавалося, сягали самого неба. Гул рибних прилавків та крики продавців стихали десь за спиною, і незабаром тишу переривав лише тихий скрип струнких бамбукових стебел, що повільно терлися одне об одне.

Куди бігти далі? Серце билося майже в роті, і Коджі не чув кроків позаду. Він боявся озирнутися, хоча всього кілька хвилин тому так бездумно робив це раз за разом. Тепер, здається, він точно знав, що саме побачить.

Коджі намагався пробратися крізь густі зарості бамбука, що перегородили його втечу, та несміливо глянув через плече. Людина, що стояла трохи більше ніж за десять метрів, зовсім не виглядала захеканою. Там, ще на межі темряви, сонце чіплялося за білосніжну маску, що затуляла обличчя переслідувача. Рука, захована у високу рукавичку, тягнулася до руків’я меча за спиною.

Сокири у вухах молотили тільки сильніше, а риб’ячі очі з презирством викривали страх, що поколював на кінчиках пальців.

Він був гарним хлопцем, добросердечним та співчутливим. Мама казала: «Коджі, колись твоя доброта зіграє із тобою злий жарт», так і сталося. Мама завжди права. Але він не міг інакше, він не міг не відпустити її. Та тепер все, здається, пішло шкереберть саме через його кляту доброту і любов. Але чи міг він вчинити інакше, коли вона так благала? «Коджі, я так люблю тебе, дозволь мені побачити твій світ», вона тулилася до нього і шепотіла всі ті речі. Хто б встояв? Він любив дівчат і ніколи не ображав жодну з них. Навіть коли мама казала робити це, він не міг.

Коджі раптом зірвався з місця, вирішивши, що зможе пробігти повз переслідувача та вирватися назад у товщу натовпу, де вже не поводитиметься так безглуздо, де стане такою ж дурною рибою, як всі. А тоді знайде її, вони втечуть разом. Бо він заслуговував на щастя, бо він був хорошим хлопцем.

Але гачок вже надто глибоко застряг у його череві.

Він біг і падав, збиваючи в кров руки та коліна, гострі камінці проривали тканину його штанів так само легко, як шкіру на долонях та пальцях. Він біг, доки не почув звук металу, і лише тоді зрозумів, що подолав стільки шляху, скільки йому було дозволено. Ноги підкосилися, і він звалився навколішки, дрібно затремтівши. Стук у вухах обірвався, коли чужі важкі чоботи зупинилися просто перед ним. Лезо легко притулилося до шиї, і Коджі раптом заблагав, захлинаючись у сльозах та слині.

– Замовкни.

Голос був жіночим, і Коджі вражено підняв очі, тепер вже вирізняючи риси свого ката. Це була жінка, доволі висока й струнка, сильні руки та темне гарне волосся. Він почувався дивно від того, наскільки це нагадувало її.

– Ти не маєш цього робити… – він непевно звівся на коліна, та вона не поворухнула головою, наче не хотіла дивитися на нього. Лезо ж переслідувало його з кожним рухом.

– Маєш пропозиції?

Приємний голос, гарна, хоч і не досконала шкіра. Він мав натреноване око на дівчат. Бо Коджі любив дівчат. Мама ще з дитинства навчила його вирізняти серед них саме тих, що потрібні. Він тоді не знав, для чого вони потрібні, але хіба це важливо, коли мама у гарному гуморі?

– О, так! Маю гарну роботу для тебе! – він збуджено засовався на колінах, забувши про біль від каміння. – Гарна платня та умови.

– Невже?

В її голосі чувся смішок. Лезо ковзнуло його горлом вище, лишаючи довгу, тонку подряпину, на якій одразу ж почали виступати дрібні крапельки крові. Коджі зашипів, але не поворухнувся. Лише голосно ковтнув, повертаючи собі впевненість.

– А хто платитиме?

– Моя матінка!

– Боюся, вона вже не зможе.

Коджі застиг. Пульс забився в його вухах з новою силою, кулаки стиснулися так сильно, що він відчув, як впиваються у шкіру нігті, і це на мить повернуло його до реальності.

– Що…

– Ти колись тримав рибу у руках?

Сльози покотилися з його очей гарячими горошинами. Це не могло бути правдою. Що вона мала на увазі?

– Що з мамою?! Де вона?!

– Я нещодавно спіймала свою першу рибу. Знав, що вона вся до біса слизька? – її голос вібрував крижаним спокоєм. – Думала, ти любиш рибу, коли вже вирішив тікати від мене саме цим ринком.

Коджі затремтів і спробував підвестися, але кінчик меча вперся в пульсуючу шкіру під його щелепою, не дозволяючи цієї опції.

– Сиди на місці, Оно. – йому здалося, що вона насолоджувалася цим. – Ми знайшли дівчину.

Її?! Його дівчину? Але як? Усвідомлення пронизало його тіло гострою спицею через весь хребет, легені здавило, і Коджі почав задихатися.

– Що ви зробили з нею?! – прохрипів він, гарячково хапаючись за сорочку на грудях, наче саме вона заважала йому дихати.

– Що ми зробили? – знову насмішка. Як же вона бісить. – Краще скажи, що ти робив з нею? З ними усіма?

– Я нікого не ображав! Це мати… Це все мати… – він знову почав ридати. – Обіцяю, я не робив нічого поганого. І не зроблю! Я втечу, зникну. Почну нове життя. Ви ніколи не почуєте про мене.

– Так і буде, Коджі. – врешті її голова схилилася до нього. В прорізах для очей на її масці виднілася лише суцільна темрява. – Все, окрім нового життя.

– Ні-ні-ні! – він заволав, раптом схопившись за її ноги, як мале дитя, що намагається обійняти маму. – Просто відпусти мене!!!

– Щоб потім ти прийшов мститися за свою мамцю?

Він завмер, а тоді повільно відсторонився. То мама мертва. Це погано, дуже погано… Це проблема, до якої він не був готовий. О ні, їй би це не сподобалося. Як жалюгідно. «Коджі, ти – жалюгідна і бридка дитина» – так вона скаже.

Десь позаду з поламаного вітром бамбука ритмічно скрапувала вода, і Коджі здалося, що тепер це звучало більш летально, ніж закривавлені сокири. Він набрав у повітря тремтячим вдихом та нарешті зважився відповісти.

– Але ж я не кривдив їх, я люблю дівчат…

– Лиши хоч одне заплямоване чужою кров’ю зерня, і не злічиш, скільки наросте подібної наволочі.

Крап. Крап. Крап.

– Ти така ж, лицемірне стерво! – він зашипів, вхопившись обома руками за лезо її катани. Кров цібеніла долонями, просочувала рукави та почала скрапувати з його ліктів. Крап. Крап. – Колись і ти зустрінеш свого ката! Відповіси за всіх, кого вбила!

Вона різко смикнула меч на себе, одночасно штовхаючи Коджі ногою у плече та завалюючи його на землю. Крап. Крап.

– Тоді до того часу постараюся вбити стількох із вас, скількох встигну.

Лезо, вимазане його кров’ю, блиснуло над головою. Ще одна крапля гучно впала з листка бамбука, катана розсікла повітря з характерним свистом.

Коджі розкрив рота, хапаючи повітря, наче риба, що потрапила на обробну дошку.

Стукіт обірвався.

Вона вийшла з узліску на сонце, однією рукою повільно тягнучи по землі тіло за комір сорочки. Важке повітря, просякнуте солонуватим запахом моря та смерті, парило вже у цій ранній порі. На самому Півдні Країни Вогню вже панувала справжня спека. Скоро вона дістанеться й Конохи, і задуха захопить ночі, змушуючи шукати будь-якої прохолоди.

***

– Не знаю, Райдо, може краще до реберні?

– Та як скажете, я просто хочу їсти.

– От якби ти попіклувався про нас і зготував щось… – Генма хитро всміхнувся.

– Ти знаєш, я тримаю холодильник пустим перед місіями. – він зітхнув, аж раптом підвівся на ноги. – Нарешті.

До них зі зброярні прямувала Акане, тримаючи в руках кілька пакунків з кунаями, шюрікенами та невеличку коробочку сенбонів. Один з них стирчав між її зубами.

– Ну як? – вона криво всміхнулася і перекотила сенбон з одного куточка рота в інший. – Мені пасує?

– Не роби так, ти не можеш виглядати крутішою за мене. – Генма висмикнув з її рота сенбон і на мить завмер, тримаючи холодне залізо між пальцями. Хтось слідкував, і знайти цього когось було неважко.

У затінку під будівлею стояв Хатаке, а один з його учнів саме виносив навчальне приладдя зі зброярні. Та його погляд блукав задалеко від чорнявої маківки малого Учіхи.

Генма відсалютував йому та демонстративно сунув до рота сенбон, який щойно забрав в Акане. Хатаке відвів погляд та втупився в книжку.

Акане ледь схилила голову в бік зброярні, наче відчула щось також, але голос Генми остаточно відвернув її увагу.

– То як? До реберні?

– Тільки ніякого пива. – Акане притулила до себе коробки. – Пити перед місіями – погана ідея.

– Я чув інше. – Генма ковзнув між друзями та закинув руки обом на плечі. – Випивка з товаришами підіймає бойовий дух.

– Це науково не доведено. – Райдо скинув з себе руку Генми та озирнувся. А тоді сказав геть тихо, щоб лише Шірануї почув. – Що ти задумав?

Той знизав плечима й так само тихо відповів зі своєю фірмовою хитрою усмішкою.

– Просто розважаюся.

– Чого ви ніколи не водили мене в Ічіраку, хлопці?

– Не знаю. Там завжди людно.

Райдо забрав у Акане коробки, і вона вхопилася пальцями за руку Генми, що досі звисала з її плеча.

Коли вони йшли так, вона могла розслабитися та не витрачати чакру на орієнтування у просторі, не напружуватися, щоб не врізатися в щось або когось, а просто слідувати за друзями, які ставали ненадовго її очима. Частіше за все вона чіплялася за передпліччя Райдо, бо його хода була спокійнішою, та сьогодні обирати не довелося.

– Готова до завтрашньої місії? – Райдо не намагався приховати занепокоєння у своєму тоні.

– Думаю, так. Анко дала кілька порад… Думаю, впораюся.

– Розраховуй на нас. – Генма весело потріпав її волосся. – На жаль, врешті це ремесло одного дня наздоганяє кожну куноічі.

***

Какаші провів їх поглядом, а тоді глянув на срібну шпильку, що стирчала між сторінками його книжки. Він видихнув, раптом усвідомивши власне напруження, та спробував розслабити плечі. Хатаке не міг сказати, що уникав Акане з того моменту, коли щось непоправно інтимне відбулося між ними біля того багаття, бо це було б по-дитячому. Ні, він просто був до біса зайнятий весь цей час. До іспиту лишалося мало часу, а він ще мав краще навчити Саске своєї техніки. Але кожного разу обіцяв собі підійти та повернути ту кляту шпильку, яка так добре слугувала йому за закладинку.