Розділ 29: Вільне місце під життя.

Какаші намагався бути надто зайнятим, щоб про щось думати. Тут, на його кухні, де ранкове сонце вже нагріло підлогу, а вітерець із прочиненого вікна дарував приємну осінню прохолоду, тепер лунав монотонний хрускіт кавових зерен, які він молов вручну. Це був подарунок Гая на день народження. Всі його подарунки завжди були до біса влучними і корисними, через що Какаші почувався ідіотом кожен раз, даруючи йому у відповідь якусь дурню для тренувань. Гай привіз зерна і все приладдя з Країни Чаю, придбавши це в порту у якихось торговців з островів, і напій одразу ж полюбився Хатаке.

– Ранку.

Він здригнувся, мало не підстрибнувши на місці, і різко обернувся.

– Ти дуже тихо ходиш.

– Так, мені вже казали, – Акане сонно позіхнула, прикривши рот рукою. – Що це так пахне? Невже кава?

Зацікавлений погляд швидко ковзнув до неї. Схоже, здивувати чимось рідкісним – це задача із зірочкою.

Щось вдихнуло в Акане бадьорість, і вона навпомацки рушила кухнею до столу, щоб чемно вмоститися на стільці. Волосся розкуйовджене після сну, одяг зім’ятий, на щоці відбиток від подушки, а під очима розмазана туш. Жодна чемність не в’язалася з її виглядом, який кричав про похмілля, і Какаші не зміг стримати смішок.

– Що вже?! – Акане почала нервово поправляти волосся, коли він засміявся голосніше. – О ні, тільки не кажи, що вчора я робила якісь нісенітниці!

– Ти була нестерпна. Будеш каву?

Він відвернувся від неї, засипаючи мелену каву у джезву і заливаючи те все водою. Газ на плиті вже горів, і Какаші трохи прикрутив вогонь, вмощуючи посудину чітко посередині конфорки.

– Я хоч не казала якоїсь дурні?

– Виключно дурню.

Акане тихо, болісно застогнала, ховаючи почервоніле обличчя в руках.

– Скажи, що я не приставала до тебе, благаю…

– Ти пам’ятаєш більше, ніж я сподівався.

Її розпач був таким кумедним, що Хатаке просто не міг стримувати посмішку. Кухню повільно заповнював аромат кави, і він невідривно спостерігав за тим, як у вузькій горловині джезви росте піна від кипіння.

– Пам’ять – це прокляття, на яке я заслуговую… Все було геть погано?

– Ну-у… – він навмисне тягнув, заклопотано вимикаючи газ та розливаючи каву по чашкам. – Я б назвав це домаганням.

– О, ні…

Раптом нижня частина її обличчя визирнула з-під долонь саме тоді, коли Какаші ставив перед нею чашку з напоєм. Він застиг, витріщившись на зухвалу посмішку, в яку розтягнулися її губи.

– Хоча, не впевнена, що щиро шкодую саме про це…

Какаші розсміявся, щоб приховати власне збентеження, і швидко повернувся до плити та омлету, який вже замішав у мисці до появи на його кухні ходячої катастрофи.

– Нічого, кілька компліментів м’язам я переживу.

Акане видала звук програної боротьби за життя, і її голова гучно стукнулася об стільницю.

– Я казала щось аж таке?!

– Пий каву, п’яничко. Я нагодую тебе сніданком і випущу на волю.

– Дякую і… вибач.

Це прозвучало збіса щиро, але він не озирнувся. Не дозволив собі побачити її обличчя в цей момент, бо ще довго не зміг би це забути. Омлет зашкварчав на розігрітій пательні, і аромат смажених яєць змішався з ароматом кави у якусь класичну вранішню композицію.

– Завжди до ваших послуг, пані.

Коли сніданок зготувався, Какаші чомусь не зміг сісти за стіл навпроти неї, тому лишився біля кухонної тумби, спершись на неї стегном і ліниво колупаючись у своїй тарілці. Акане ж їла швидко та майже жадібно, наче на ходу усвідомлювала власний голод. В якийсь момент вона відкинулася на спинку стільця і з ще набитим ротом пробурмотіла:

– Хатаке, цей омлет… він просто жахливий.

Ця оцінка виявилася недалекою від істини, та він все гадав, чи наважиться вона прокоментувати. Какаші з усіх сил намагався лишатися серйозним.

– Це мій найкращий рецепт.

– Он як… – Акане з розумінням закивала. – Тобі варто стерти його з пам’яті.

Врешті він не витримав і тихо розсміявся:

– Іноді ти така нахаба. Але з рештою з’їла все до останньої крихти!

Її рука урочисто притислася до серця.

– Це все виключно і тільки заради твоїх м’язів, сенпаю.

Какаші ледь не вдавився ковтком кави. Вона точно не шкодувала про те, що змогла згадати, і ще й продовжувала знущатися. Було щось незрозуміло привабливе у тому, якою самовдоволеною та впевненою вона лишалася за будь-яких обставин і на будь-якій території. Акане жадібно пила каву, в один момент блаженно видихнувши – це їй точно сподобалося. Подякувавши за все та лишивши посуд в раковині, вона обійшла кухню, як кішка, що освоює нове місце, і врешті вислизнула на терасу просто у двір. Какаші зупинився в дверях, досі тримаючи свою чашку в руках, і проводжав її поглядом. Аж раптом Акане обернулася вже по свою сторону паркану та невинно промовила:

– То сьогодні мені теж його чекати?

– Чого саме?

Знову ця усмішка. Небезпечна, нахабна та надто чесна.

– Поцілунку на добраніч.

Їй не потрібна була відповідь. Ця жінка просто хотіла, щоб він знав, що вона пам’ятає все. Абсолютно все. І це дивовижне усвідомлення прошило Какаші наскрізь, подібно блискавці.

***

Пізніше він згадував той день як один із останніх, насправді, спокійних та майже безтурботних. Повернувшись пізно ввечері після навмисно виснажливого тренування, Какаші знайшов на ґанку свій подарунок. Ніяких бантів чи зайвих прикрас – лише невеличка складена навпіл записка поряд.

Він взяв до рук маленький горщик і покрутив, з цікавістю роздивляючись його в смужці теплого світла з вікна. На темно-синій емалі тонкими золотистими лініями розходилися тріщинки. Колись розбиту річ дбайливо зібрали докупи та вдихнули в неї друге життя, зробивши її чимось унікальним. Какаші провів пальцями по цих лініях, ледь відчуваючи рельєф склеєної порцеляни. Погляд повернувся до записки, і, трохи позволікавши, він нарешті підхопив її та відкрив.

Почерк виявився напрочуд акуратним, навіть зразково каліграфічним, не дивлячись на те, що символи трохи наповзали один на одного, ніби писала дуже старанна дитина. Жовтуватий старий папір, ймовірно, був одним із небагатьох речей батька, які Акане не викинула по поверненні додому. Лаконічне тиснення в лівому верхньому кутку відображало герб клану Цукумо. Какаші бачив його декілька разів ще в дитинстві на одязі батьків Акане, та, мабуть, тепер вперше роздивлявся всерйоз. Зовнішнє коло було рівним, внутрішнє мало вісім хвиль, що натякало на образ дзеркала ята – знака нескінченності. По центру кола лежав кленовий лист – символ клану, який оточували дев’ять простих крапок. Бо «Цукумо» буквально означало «дев’яносто дев’ять» – щось, що наближене до нескінченності. Схоже, її предки не на жарт полюбляли символізм.

В записці йшлося:

«Мешканця ще немає, але я обов’язково знайду когось гідного. Лиши його поки пустим. З днем народження.»

Трохи нижче наступна фраза була написана більш невпевнено, наче рука в якийсь момент почала тремтіти:

«Іноді тріщини роблять щось по-справжньому дорогоцінним.»

Какаші перечитав текст тричі, а тоді напівсвідомо підніс записку до обличчя і вдихнув запах. Очікувано, окрім старого паперу, вона пахла землянисто-квітково, як одна з тих запашних олій в крихітних баночках. Він мав віддячити за подарунок, але Акане, схоже, ще не було вдома.

Будинок по сусідству стояв темний та тихий. І зовсім скоро Какаші дізнався, що це не зміниться в найближчі два місяці. Два довгі місяці, які викрутили з нього всі життєві сили, спустошили та змусили сумніватися в собі так, як ніколи до цього. Він провалився як вчитель, бо був не в силах запобігти втечі Саске. Провалився як товариш, бо ледь встиг врятувати Наруто. Провалився як шінобі, бо почав остерігатися роботи в команді через недовіру до самого себе. І провалився як друг, бо знову сховався за стінами, не підпускаючи нікого достатньо близько.

Сонце сідало все раніше, і клекіт перелітних птахів у небі говорив про неминучий прихід осені, та чомусь для Какаші кожен день тягнувся неприпустимо довго. Довго і однаково. А тоді наставала така ж безкінечна ніч без спокою та відпочинку. Він спостерігав, як листя на клені в дворі Акане невідворотно жовтіє, потім червоніє та починає осипатися, і раптом усвідомив, що робив це щороку. Яким він був дурнем, думаючи, що цього разу щось буде інакше? Розчарування та жаль повільно виїдали у грудях діру. Єдиною зрозумілою та незмінною річчю лишався меморіальний камінь. Тиша кладовища завжди мала для Какаші окреме місце і завжди приймала, як би довго він не вирішив залишатися там.

Він все частіше ночував в квартирі, хоча там дивно пахло, а ліжко вже не здавалося таким зручним. В перший вечір він чомусь прихопив той горщик із собою, та вже наступного дня повернув його назад до будинку і сховав в шухляду. До всього переліченого, Какаші також ненавидів себе за те, як піддавався думкам про неї, безглуздим фантазіям та смішним надіям. Усвідомлення того, що він в якийсь момент вирішив, наче може собі дозволити подібне забуття, щоразу викликало майже фізичну гіркоту. Можливо, і на краще, що вона десь в пустелі. Можливо, коли вона повернеться, все згасне та більше не матиме значення для них обох. Так було б простіше.

Бо він гарно пам’ятав, як вперше побачив команду Шірануї у старому складі – з Іваші, якого тимчасово відкликали з-під порядкування Розвідувального відділу. Вони теревенили біля зброярні так буденно, і цей осінній аромат повітря, кольори навколо, звичні звуки – все склалося в одну настільки звичайну картину, що йому раптом здалося, наче Акане просто ніколи не існувало. Наче він вигадав її, наче підмінив якісь інші спогади нею.

– Йо, Какаші!

Генма махнув, помітивши, як Хатаке задумливо спинився посеред дороги, і одразу ж попрямував до нього.

– Щодо малого Учіхи, мені шкода… – він швидко озирнувся на Райдо. – Ми саме вирушаємо на місію, ось чекаємо на Шизуне. Але після повернення спробуємо якось допомогти із пошуками.

– Дякую.

Какаші не хотілося розмовляти, а тим паче обговорювати Саске, тому він напружився і зробив півкроку в бік.

– Доведеться згадати, як працювати з Іваші, доки Цукумо в Країні Вітру, – Генма стомлено зітхнув та почесав потилицю. – І чого тільки Хокаге обрала відіслати саме її? У нас було стільки планів…

– Якесь налагодження зв’язків між селищами? – Какаші намагався звучати байдужо, хоча й дурню було б зрозуміло, що Шірануї навмисно розповідає всі подробиці.

– Так, щось таке. Чув, у них зі старійшинами Суни стався якийсь обмін послугами. Ті попросили трьох шінобі з Листя для вирішення якоїсь проблеми у прикордонні.

– Що за проблема?

– Акане не встигла розповісти, – Генма знизав плечима. – Чув лише, що це десь на Півночі Країни Вітру. Чортзна-де.

– І хто ще двоє?

Генма на секунду відволікся, почувши, що до його товаришів вже підійшла Шизуне. Він заметушився, швидко договорюючи:

– Малий Ренджі та якийсь чунін, я його не знаю… Маю бігти!

Ввечері Какаші сидів на балконі своєї квартири та дивився на вогні селища, але ледь вирізняв серед них щось конкретне. Тим часом з його відкритого пива безповоротно вивітрювалися всі гази. Він не зробив і ковтка. Думки крутилися десь ближче до Півночі Країни Вітру. Какаші був там раз чи два, і та місцина була геть не схожа на пустелю, що оточувала Суну. Чим далі на північ, тим різкіше пісок змінювався скелями та камінням. Потріскана земля, білосніжні від солі засохлі озера, колючі кущі та міражі у спеку, і навколо ні душі, окрім усіляких отруйних почвар. Ближче до прикордоння скелі ставали все вищими, і землю починали прорізати глибокі каньйони. Холодні ночі, скажений вітер, що приносив із собою стіну пилу, і поодинокі руїни форпостів – це все, що Какаші міг пригадати. Уявити Акане серед цієї мертвої пустки було доволі складно, проте він не мав сумнівів – вона якнайкраще покаже себе на цій місії, чого б та не стосувалася. Але що, як вона теж знає це дивне відчуття, ніби без тебе все навколо продовжує спокійно жити, і вже хтось інший та жартує з твоїми друзями, а ти ніби більше і не потрібен? Що, як вона захоче лишитися там?

Акане любить сонце, любить відкритий простір та мандрівки. Вона встигла трохи розповісти йому про свої пригоди, що сталися у ті два роки перед поверненням до Конохи. Хіба ж можна очікувати, що така людина отак просто осяде на одному місці?

Какаші відставив пиво, накрив обличчя руками і тяжко видихнув. Він одночасно бажав, щоб вона не поверталася, і так само сильно жадав, щоб вона постала перед ним просто зараз і більше ніколи не зникала. Так егоїстично і так по-дурному. Другого він хотів більше.