Розділ 15: Мова квітів/Мова насилля.

В якийсь момент навчання в Академії дівчат обов’язково відокремлюють від хлопців. І доки ті відпрацьовують тактики грубого вбивства, майбутні куноічі мають навчатися інших хитрощів. І не лише знати, а й користуватися ними досконало та впевнено. Перш за все, це мистецтво бути кимось іншим – кимось, кого хочуть бачити. Вміння читати людей, а особливо чоловіків. Входити в їхній простір як щось комфортне і зрозуміле, казати та робити те, чого вони очікують. Обіцяти те, про що вони мріють. Бездоганно наливати чай, танцювати та грати на інструментах. Викликати довіру. Бути цікавою співрозмовницею, спокусницею та кращим другом, якщо знадобиться. Крім того, неабияк важливо знатися на отрутах та їхній дії. А ще мати в арсеналі кілька перевірених способів вбивства людини таким чином, щоб навіть найдосвідченіший лікар не запідозрив неприродний характер смерті.

Акане не знала мови квітів – був момент – проте в іншому вона мало чим поступалася середньостатистичній куноічі. І найогиднішим усвідомленням було те, що навіть без уроків в Академії світ все одно вчив жінку бути такою, якщо вона планувала вижити. Просто цей досвід був зароблений одразу в полі, від чого комусь здався трохи ціннішим. Тому вони обрали саме її для Шого Хамади.

– Шого – той ще хитрий виродок. Маєш не втрачати пильності ні на мить.

Куренай вибачилася приблизно з дюжину разів за час, поки передавала справу Акане. Вона принесла одяг та дрібнички, що мали скластися в образ поважної пані, яка торгує лікарськими зіллями. У найменших подробицях кілька разів повторила легенду, а тоді змусила Акане проговорити її ще тричі. Зачитувала їхнє листування з Шого, де вони обговорювали домовленості та майбутню зустріч. Він був рідкісною верткою рибою, та все ж погодився побачитися особисто.

– Ти маєш свято вірити в те, хто ти. Такі, як Хамада, відчувають брехню шкірою, – вона обережно виводила на повіках Акане чорні тонкі стрілки.

Кімоно трохи сковувало рухи та дихання, проте тканина здавалася бездоганною. Акане вкотре торкнулася широкого рукава, відчуваючи на слизькому шовку витончену гладеньку вишивку. Куренай сказала, що воно блакитне, і раптом всього на мить Акане стало цікаво, чи пасує їй цей колір. З поясу звисали маленькі запашні мішечки з пахощами та травами, довга опіумна трубка стирчала з-під обі.

– Я – пані Май Ощіма. З самого Півдня Країни Вогню. – хто б подумав, що минула місія так стане у пригоді. – І лишуся нею, доки не вколошкаю Хамаду.

***

Коли вона вийшла у двір, Какаші прокляв себе за рішення віддати шпильку саме сьогодні. Якусь мить він стояв мовчки, бо геть забув, що саме збирався сказати.

Тоді прочистив горло і рушив до паркану.

– Сьогодні якийсь фестиваль, а мені забули сказати?

– О, як шкода, що ти дізнався саме так. – з награною чемною усмішкою вона зробила уявні дужки пальцями у повітрі. – «Фестиваль без Хатаке». Так вони його назвали.

Він не стримав смішка.

– Мені боляче, що моя сусідка вирішила брати в цьому участь.

– Хіба може організатор пропустити власну подію?

Ще смішок. Какаші напружився і на секунду стиснув щелепи. Годі жартів, просто віддай їй шпильку.

Але щось наполегливо свербіло всередині – маленький, майже невинний інтерес. Він спостерігав, як Акане підходить до паркану. Хода здавалася іншою, та все ще бездоганною. Блакитна тканина та вишиті на рукавах пінні хвилі підкреслювали блідість її шкіри. Постава, стримана зачіска, і те, як вона тримала руки – було чимось іншим. А тоді, коли Акане врешті зупинилася по свій бік паркану та вклала на нього лікті, він помітив і її нафарбовані очі. Якби вона спитала, чи пасує їй все це, він би не зміг збрехати.

Та Какаші надто добре впізнавав цей почерк.

– Не знав, що ти береш подібні місії.

– Я і не беру. Це справа Юхі, проте… – вона зітхнула. – Щось змінилося в останній момент.

Це «щось» завжди мало ім’я, і звали його — Асума. Намагався вберегти свою дівчину, і Какаші не міг його звинувачувати, тому не зрозумів, чому раптом відчув укол роздратування.

– То ти ж… робила це раніше?

– Задля місії чи загалом?

Від її хижої усмішки спиною пробігся холодок. Какаші не встиг знайти відповідь, коли вона продовжила трохи тихіше.

– Просто сподіваюся, що це одноразова акція.

Акане нервувала, і це раптом стало очевидним, що вкотре підкреслювало її вміння контролювати власне тіло та емоції. Він не підгледів це у випадкових рухах, вона просто дозволила йому побачити власні сумніви в цей момент. Коли вона рухалася, аромат м’яти та куркуми огортав простір навколо неї разом з тонким серпанком розгубленості.

Довгі нафарбовані чорною тушшю вії ледь тремтіли, коли Акане задумливо опускала очі кудись вниз.

– То хлопці теж вирушають з тобою?

– О, так. Райдо буде десь напохваті, а Генма гратиме охоронця поважної пані. – щось змінилося, її плечі трохи розслабилися і безтурботна усмішка повернулася на обличчя. – Місцина неподалік, тому ми впораємося швидко.

Це був чистої води самообман, проте хто не грішив подібним? Навіть знання, що твої люди десь поруч, не здатне подарувати відчуття безпеки, бо в якийсь момент їй доведеться лишитися з ціллю сам на сам і сподіватися виключно на себе та власні вміння.

Раптом його погляд зачепився за єдину недосконалість.

– У тебе тут… – він машинально показав на собі та моментально відчув себе повним дурнем. – Трохи розмазалося.

– Де? На оці?

Акане випрямилася і так само машинально потягнулася руками до обличчя, та застигла, не розуміючи, що й де саме має підправити.

– Ні. Помада у кутку.

– О… зараз. – її палець ковзнув до кутика губ, роблячи тільки гірше.

– Чекай, не роби нічого, – він швидко глянув на її будинок. – Куренай вже пішла?

– На жаль. Мабуть, муситиму попросити когось з…

– Дозволиш мені?

Вона здивовано кліпнула.

– О, так. Буду дуже вдячна.

Какаші надто пізно усвідомив, що саме запропонував зробити. Це відчувалося приблизно як встромити кунай собі під колінну чашечку. Абсолютно руйнівне рішення. І коли вона сперлася на паркан та потягнулася вперед, підіймаючи до Какаші обличчя, він тільки й міг, що дивитися на її губи, яких тепер мав торкнутися.

– Не ворушися.

Голос прозвучав несподівано низько. Акане слухняно завмерла в очікуванні, доки він набирався сміливості. Вона здавалася крихкою, ніби з порцеляни. Куренай напевно знала, що робить, коли фарбувала та одягала її, як майстер-лялькар, що підкреслює витонченість своїх неповторних витворів.

Майже невагомий дотик до підборіддя змусив Акане підняти обличчя ще трохи. Він відчував її тихе дихання та рівне серцебиття, що контрастувало з шумом крові у власних вухах. Какаші невідривно спостерігав, як його великий палець ковзає контуром її нижньої губи, підтираючи розмазану помаду. З першого разу не вийшло, тому він несвідомо перехопив її підборіддя трохи сильніше та з більшим натиском провів пальцем ще раз.

– Здається, готово.

– Дякую, Какаші…

Він напружено ковтнув. Не сенсей, не сусід, не сенпай і не Хатаке. Вона назвала його на ім’я, і він бачив, як це вимовили її нафарбовані губи.

Скажи це ще раз.

Раптом десь глибоко в грудній клітині зародилося тягуче бажання з силою стиснути її щоки, розмазати всю цю кляту помаду, змусити її сказати це ще раз – його ім’я. Зруйнувати все це. Її.

Какаші жахнувся власних думок, його кинуло в жар. Халепа. Щось невідворотно темне прокидалося всередині, коли вона була поруч. І він не розумів, що саме має з цим робити.

Він вже збирався забрати руку від її обличчя, як Акане перехопила її.

– То нащо ти кликав?

Прохолодний невагомий дотик пройшовся його передпліччям. Тіло ніби налилося свинцем, слова ледве видушувалися з горла.

– Хотів повернути шпильку…

– О… – два її пальці ковзнули під край його рукавички, відтягуючи тканину майже до середини долоні. – Лиши поки в себе. Віддаси, якщо повернуся.

– Коли повернешся… – він не впізнавав власний голос.

– Чого так довго зволікав? Забув?

Какаші мовчав. Не дихав і не кліпав, коли вона тягнулася до його руки, щоб притиснутися до зап’ястка з коротким поцілунком. Йому навіть стало раптом байдуже, що вона напевно відчула, як скажено б’ється у жилах його пульс, доки тривала ця мить. На шкірі лишився блідо-рожевий слід її губ, і чим довше Какаші на нього дивився, тим більше йому починало здаватися, що відбиток палає вогнем, а пальці повільно німіють.

– Тоді це тобі замість нагадування. – дотик розірвався, Акане відійшла на кілька кроків від паркану, повертаючи собі минулу стриманість. – То як думаєш, у мене вийде?

Зваблювати? Прокляття, вже вийшло.

Какаші глухо кашлянув у кулак і сховав руки в кишені штанів.

– Ти впораєшся. Можу лише побажати удачі..

Він осікся, коли Акане раптом засміялася.

– Якщо ти хоч на дрібку усвідомлюєш, через що проходять жінки, що належать до того світу, то знаєш, що удача мені не допоможе. Але все одно дякую.

Той світ. Ще донедавна вона була його частиною і добре знала, куди вирушає та з чим може там стикнутися. І стикнеться, бо куноічі не зваблюють гарних чемних хлопців. Це буде черговий виродок, який заслуговує померти в муках, а не в руках чарівної жінки.

– Помада не отруєна, хоча, – вона лукаво усміхнулася. – Можеш ризикнути і перевірити.

Підлога на терасі скрипнула, привертаючи до себе увагу. Генма знуджено сперся на одвірки, байдужо роздивляючись Акане, ніби весь цей образ його геть не дивував.

– Ти готова?

Цивільний одяг робив з Шірануї геть іншу людину. Він зустрівся поглядом з Какаші та цього разу не шкірився і не жартував, лише кивнув йому якось надто серйозно, як для себе. Це збурило якусь приховану до того тривогу в грудях Хатаке.

– Не «ти», а «ви, пані». Будь чемним охоронцем, бо скорочу твою платню.

– Так, пані Май. – Генма всміхнувся та закотив очі, доки її дерев’яні ґета стукотіли доріжкою до будинку.

– Де Райдо?

– Чекає надворі. Маємо ще зібрати кілька речей…

Голоси згасли в глибині будинку, а Какаші ще якийсь час стояв біля паркану, впорядковуючи власні думки. Він втримався і не дивився під рукавичку на той відбиток, але відчував його фізично на своїй шкірі протягом всього дня.

– Зізнайся, ти просто дивишся на букви?

Останнє золотаве світло ліниво підсвічувало сторінки роману, стаючи більш тьмяним з кожною хвилиною. Какаші опустив книжку на груди і тяжко зітхнув. Він просто дивився на букви. Паккун тим часом з цікавістю зазирав йому в обличчя, якщо не в саму душу.

– Зітхання?! Невже все так погано?

– Просто складний тиждень…

– Ти мене не задуриш. Це через панянку-сусідку? – пес мрійливо забурмотів, – Та її ніжні пальці… І не намагайся брехати — я відчуваю на тобі її запах.

– Тобі здалося. Не заважай читати, Паккуне.

У відповідь пес лише роздратовано відвернувся та скрутився на терасі подалі від господаря.

Відкласти книгу та зняти рукавичку вдалося легше, ніж здавалося. Майже стерлося. Какаші втомлено потер очі та витріщився у небо.

В той вечір воно розгорілося багряним. Хатаке не вірив у прикмети, особливо у погані, але десь всередині тривога ніяк не вщухала. Лише ледь помітний рожевий слід нагадував про ранок.