Розділ 33: Флешбек 4: Дозволь цьому статися.

Вона прокинулася незадовго до того, як батько мав би її розбудити, коли сонце вже проривалося в кімнату крізь щілину між шторами. Акане простягнула руку, підставляючи її під промінь, і мерехтливі пилинки закружляли в теплому світлі, сполохані її рухом. Гарно. День має бути добрим.

Першою ж справою вона прочинила вікно, впускаючи свіже ранкове повітря в кімнату. Пахло сирістю та польовими квітами, що розпустилися під її вікном. Минулого року довелося назбирати засохлі коробочки маків та інше насіння, щоб хоч якось прикрасити це сіре, відчужене місце. Але навіть зараз, коли з її вікна було видно буйний цвіт різнотрав’я, цей будинок ледь відчувався як щось, схоже на дім.

Акане сіла за невеликий письмовий стіл, на якому стояв спертий на стіну квадратний шматок дзеркала, та роздивлялася в ньому себе. Один кут дзеркала був відбитий геть нещодавно, і вона досі мала від того поріз на згині фаланги вказівного пальця, який через невдале розташування дуже довго загоювався. Пригадуючи події того дня тепер – свою злість та відчай, вона більше не відчувала всіх тих емоцій. Вона дивилася на своє обличчя і бачила лише спокій, наче бентежні води нарешті вгамувалися. Байдуже. Акане повільно розчесала волосся та зробила охайну зачіску.

Коли батько прийшов на кухню, вона саме набирала воду в глиняний кухоль, який тепер мав слугувати за вазу. Ноги були досі мокрими від роси, а на шкірі де-неде виднілися прилиплі травинки.

– Що це, доню? – він одразу ж пішов ставити чайник, побічно глянувши на її заняття. – Такий великий букет. Ти вирішила зрізати майже всі свої квіти?

– Так. Подумала, чому б ні … – вона задумливо вмощувала високі гілочки космей в загальній композиції.

– Але ж вони скоро зів’януть, хіба ні?

– Це не страшно.

Батько сів за стіл та звернув на неї пильний погляд.

– Чого так рано встала?

– Сонце світило в обличчя.

– Заплела косички?

Акане машинально торкнулася рукою однієї, а тоді повернулася до букета.

– Так, – кивнула вона. – Чогось згадалося дитинство.

– Твоя мама заплітала тобі такі.

Пауза затягнулася, та коли кухоль з квітами було залишено по центру столу, Акане нарешті заговорила, умисно уникаючи зорового контакту з батьком. Вона робила вигляд, що заклопотана прибиранням листя та пелюсток, що осипалися на стіл.

– Розкажи мені про неї.

– Акане… – він важко зітхнув.

– Будь ласка, батьку.

– З самого ранку не займай мене такими темами.

– Востаннє. Я більше ніколи не питатиму, – врешті вона підняла очі та зустріла його втомлений погляд. – Обіцяю.

Він думав. Доволі довго зважував щось в голові, і раптом здалося, що в ньому промайнуло знайоме роздратування, та він лише вкотре зітхнув і похитав головою.

– Гаразд.

Акане всілася за стіл навпроти. Сонячне світло з вікна гріло її спину, і в той же час безжально підсвічувало всі зморшки на обличчі батька. Його волосся та борода були сивими, а тіло наче повільно всихалося. Та це не мало вводити в оману – він все ще був до біса сильним. Сильнішим за неї. Його сіро-зелені очі дивилися кудись повз, і зазвичай вона ненавидила бачити їх, бо мала точнісінько такі самі. Але зараз Акане вдивлялася в них так, наче бачила вперше. В цю мить він здавався звичайним батьком. Батьком, за яким вона колись могла б сумувати.

– Ти знаєш, я дуже любив твою маму. Кохару була дивовижною. Ми познайомилися випадково на вечірці, яку влаштували для неї друзі на честь отримання звання джоніна. А тоді виявилося, що вже багато разів перетиналися у мене в архіві, але досі були незнайомі. Тоді я був лише помічником, а вона вже була відомою куноічі. Весела, небезпечна, голосна – вона отримувала всю увагу, де б не з’являлася. Це повне божевілля, що хтось на кшталт Кохару вирішив отак просто осісти з чоловіком, народити дитину і розводити квіти… – він мрійливо, але сумно, всміхнувся. – Вона сильно любила тебе. Любила нас. Але, мабуть, недостатньо, щоб кинути ту кляту роботу, яка у нас її й забрала.

– Що ще вона любила?

Він потер підборіддя, пригладжуючи коротку бороду.

– Любила музику, наряджатися та робити зачіски. Любила випити, – батько хрипко засміявся. – І смачно поїсти. Найбільше любила смажену свинину та ті дурні баклажани. А ще солодощі, звісно. Любила плавати, але більше за все бродити садом вранці та ввечері, роздивляючись кожну квіточку, кожен новий листочок. Вона дуже раділа, коли вдавалося виростити щось нове. А коли була вагітна тобою, то розповідала тобі про всі трави та квіти, які вирощувала. Вона вірила, що так прищепить тобі любов до рослин та якісь знання. Як по-дурному, еге ж? Кохару казала, що садівництво ніби розтягує світосприйняття. Що ти ніби визнаєш, що досі будеш на тому самому місці роки потому, коли якась клята ліана нарешті зацвіте.

Акане перевела погляд на букет. Здавалося, тепер вона все ж зрозуміла цю мамину думку. По стеблу волошки крокувала гусінь п’ядун, то вигинаючись аркою, то стаючи прямою, як паличка

– Як вона померла?

Батько прочистив горло та відвернувся, а його погляд став важким, ледь читаємим.

– Хіба я ніколи не казав?

– Ні.

– Я не знаю, як саме. Це було на одній із її місій. Кого б я не розпитував, ті виродки нічого не казали. Вони навіть не дали поглянути на її тіло – просто поховали на тому кладовищі для шінобі. Вибили її ім’я, і на тому все. Це було швидко. Тобі було всього чотири, і я не міг покинути дитину та ходити розбиратися… Влада селища завжди приховувала забагато правди. Вони небезпечні…

– Я не можу згадати, як вона виглядала, – раптом перебила його Акане.

Гусінь дісталася квітки і тепер тягнулася однією частиною тіла у повітрі, ніяк не знаходячи наступної опори. Акане хотіла підсунути до неї палець, але заклякла, лише витріщаючись на марні спроби маленького створіння рухатися далі.

– Ти дуже схожа на неї. А зараз, коли тобі вже шістнадцять, це стає тільки очевиднішим. Кров клану Цукумо тече у твоїх жилах, і твої риси це лише доводять…

Далі вона не слухала. Рано чи пізно коло замикалося, і він повертався до цієї маячні про клан і його легенди, та тепер Акане вміла фільтрувати все, що чула. Доки він розпинався в своїх теоріях, вона взялася заварювати чай та готувати сніданок. Думала про маму, згадуючи своє відображення у дзеркалі. Якого кольору були її очі? Вона мусила спитати батька до того, як тема безповоротно зміниться. Тепер вже краще його не займати.

Акане взялася різати свіжу зелену цибулю. Хрумкі порожні стебла рипіли під ножем, і в один момент рух здався їй настільки механічним, наче руки стали чужими. Вона відвела ніж в сторону на мить, зафіксувала погляд на кружальцях зелені, потім на відблиску світла на лезі, а тоді порухала пальцями, все ще дивно відчуваючи власні дії, наче дивилася на свої руки крізь скло. Раптом щось ніби клацнуло в ній, і Акане взяла з дерев’яної мисочки дрібку солі та стисла між вказівним та великим пальцями. Крупинки потрапили в поріз, врізалися просто між двома краями розітнутої набряклої шкіри, та вона не відчула нічого. Здавалося, біль теж став чиїмось чужим.

– Ти слухаєш мене?!

Акане розгублено кліпнула та продовжила нарізати цибулю.

– Так, батьку.

– То ти підеш зі мною в місто на вихідних?

То тема вже змінилася – вона геть не слухала.

– Так, гаразд, піду.

– Можеш купити собі щось одне. За те, що останнім часом майже не створюєш мені проблем.

Пальці повільно розтиснулися – зафарбована кров’ю сіль прилипла до шкіри, і Акане поспішила змити все це  під краном.

– Мені нічого не потрібно, дякую.

Після сніданку кожен зайнявся власними справами. Батько зачинився в кабінеті, повному сувоїв та книжок, а Акане вимивала свою кімнату до блиску. Терла підлогу ганчіркою так сильно, що на пальцях біліли кісточки, а коліна саднило. Тоді перестелила постіль, виклала книжки за назвами, склала одяг в рівні стопки, щоб потім втомлено сісти на ґанку і дочекатися там заходу сонця в тиші та спокої. Через одержимість батька тією дурнею вони часто пропускали обід, тому до самої вечері вона могла належати лише собі. З-за обрію підіймалися масивні, важкі хмари, а поривчастий вітер приніс із собою запах пилу, який прибило дощем. За годину небом прокотився перший грім. Захід сонця так і не показався, надворі просто стрімко сутеніло, а хмари ставали все важкими та темнішими.

Акане постукала в двері кабінету. Батько відповів через добрі пів хвилини.

– Що?!

– Я хочу прийняти ванну перед вечерею.

– Гаразд, тільки недовго! – він знову звучав роздратовано. – Я вже голодний!

Свіжі речі та рушник лишилися охайно складеними на поличці. Акане не вмикала світло. Точила воду в сутінках, а через відкрите маленьке віконечко майже під самою стелею в кімнату затягувало запах дощу, який все ніяк не починався. Вона завжди так робила – сиділа на краю ванни, звісивши одну руку вниз, і думала про щось своє, доки вода не торкалася пальців. Зараз так само, проте думок майже не було. Погляд просто зачепився за різнобарвні квадратики плитки, і чим довше вона намагалася розгледіти в них якісь силуети, тим химернішими вони ставали. Вода торкнулася пальців, змушуючи її відсмикнути руку. Гаряча. Вона закрутила кран, тоді обережно переступила бортик та опустила одну ногу у воду. Шкіру одразу ж почало поколювати від температури, та Акане не зупинилася, вже за мить повністю вмощуючись у тісній ванні. Мокрий одяг приємною вагою тягнув донизу, і з цього ракурсу було гарно видно, як зі спокійної поверхні підіймається пара. Акане на мить задивилася. Через гарячу воду рухи ставали довгими та майже лінивими, але вона все одно робила все методично та чітко. Як і багато разів до цього, проте єдиною різницею стало те, що тепер це було добровільно. Через температуру біль майже не відчувався, але й правильну глибину відчути не вдалося, тому з другою рукою вона мала повозитися. Навіть без світла важко було не помітити, як стрімко темніє вода, тому Акане відкинула голову на бортик та втупила погляд у маленьке вікно. На склі виднілися поодинокі краплинки, а серед чорного неба раз по раз розросталася блискавка. Електричні розряди, що розтинають небо хаотичними лініями, підходять на роль того, що бачиш востаннє. Прекрасна стихія, холодна та небезпечна, – геть не те, що ця гаряча вода, яка окутує подібно обіймам. Було щось незрозуміло спокійне у цих протилежностях. Акане відчула, як в голові почало паморочитися, а повіки повільно важчали. Останні блискавки вона вже не могла роздивитися, лише чула грім десь на краю свідомості, доки не провалилася в безмежну темряву, яка обіцяла спокій.

Спокій.

Тиша.

Темрява.

Раптом із трьох лишилося лише останнє. Тіло прорізало болем, а по вухах вдарив ритмічний стукіт. Її враз омило жахом усвідомлення власного існування.

– О, прокинулася нарешті? – голос батька пролунав десь неподалік. – Ти три дні спала.

Акане не одразу усвідомила, що тремтить всім тілом. А тоді різко сіла на ліжку, торкнулася власних очей і зрозуміла, що плаче.

– Я нічого не бачу… – налякано видушила вона. Голос хрипів. – Що відбувається?!

– Що відбувається? У мене все вийшло! – стукіт перервався, і голос прозвучав вже ближче: – Більше не смій називати мене божевільним, доню, бо на цей раз ритуал вдався! Чуєш мене?!

Він самовдоволено засміявся та недбало потріпав волосся Акане. Від несподіваного доторку вона сіпнулася до стіни, підтискаючи до себе коліна.

– Мої очі… Мої очі.. Що ти наробив?! – вона судомно кліпала, наче на якийсь раз зір мав повернутися, а тоді злісно прошипіла: – Ти кляте чудовисько! Поверни мої очі!

– Заспокойся, вони тобі більше не потрібні.

Акане відчула, як задихається. Легені здавило так сильно, що неможливо було ні вдихнути, ні видихнути. Вона зігнулася навпіл, вчепившись руками в свою сорочку на грудях. Стукіт тим часом поновився.

– Ти звикнеш. Вони казали, що така плата за дар. От і подивимося, що ти тепер вмієш. Ти не уявляєш, яким щасливим мене зробила, доню!

Вона зробила кілька спроб вдихнути, щоб із залишками повітря промовити:

– Я хочу померти…

Раптом звук кроків почав наближатися знову, накривши її хвилею страху. Батько грубо схопив її за плече і стягнув з ліжка на підлогу, не зважаючи на спротив.

– Не хочу більше чути цю маячню! – він присів поруч навпочіпки та міцно стиснув в кулаку її волосся. А тоді один раз різко приклав головою до паркету, перш ніж підтягнути її обличчям до себе. – Ти робитимеш те, що сказав я. І ми заробимо на цьому кругленьку суму! Тепер в цьому домі нові правила. Ти тренуєшся, ти слухаєшся, ти не базікаєш зайвого. А, так, і ніяких більше клятих дверей в кімнатах. Зрозуміло? Не чую!

Та Акане мовчала. Безсило повисла в його хватці, і батько врешті відпустив її та пішов, лишивши лежати на підлозі. Гарячі сльози котилися одна за одною, та хіба в них був сенс? Вона більше не знала нічого, крім одного – наступного разу, коли вона наважиться, коли впаде остання крапля, коли вона стане достатньо сильною, хтось із них двох помре. Обов’язково помре.