Розділ 1: Так званий дім.

Повітря ще не прогрівалося за день достатньо, хоча вітер вже мав цілком весняний аромат. Березень в Листі завжди був трохи непередбачуваним: він міг лагідно пригріти та задурити марним сонцем, а тоді задути холодним вітром, який пробирав до самих кісток. Вона пам’ятала це з дитинства, і тепер, стільки років потому, ці відчуття були на диво живими.

Зараз задубілі пальці не слухалися, а старий ключ, здавалося, вперто відмовлявся всунутися в замок. Це дратувало. Вона тихо вилаялася собі під носа, ще раз намацуючи отвір у дверях і знову намагаючись вставити туди ключ. Коли раптом за її спиною почулося низьке покашлювання. Вона завмерла, не обертаючись. Чоловічий голос був їй не знайомий, але в ньому була якась хрипка нотка втоми, а втому вона знала напевне.

– Вперше бачу такого самовпевненого грабіжника.

– Я не грабіжниця. Я намагаюся потрапити у будинок.

Він хмикнув, склавши руки на грудях, на одному зап’ястку шарудів пакет з локшинної. Погляд прикипів до спини чужинки, яка навіть не повернулася і не представилася.

– То може вам потрібен ключ? На диво, у мене саме є потрібний.

– Звідки у вас ключ від цього будинку? – її тон був одночасно розгублений і ворожий.

Він чомусь чекав цього питання, тому байдуже відповів, спостерігаючи.

– Бо це мій будинок?

– Га?.. – вона вражено застигла, а тоді раптом поклала руки на одвірки і почала їх обмацувати. – Невже я помилилася…

Це була одна із тих традиційних споруд, в яких все гармонійно трималося ще від самого будівництва. Її батько казав, що раніше майстри вміли робити речі на покоління, і це було правдою, якщо говорити про такі будинки. Старе гладеньке дерево приймало її дотик, але не допомагало нічого пригадати. Жодна щербинка чи гвіздок не підказували, що вона стоїть перед потрібними дверима.

– То чий будинок ви шукаєте?

Нарешті вона обернулася. Пряма та впевнена постава, руки зціплені разом і тепер сховані в широких рукавах теплого хаорі, темне волосся зібране у низький хвіст, лише декілька коротших пасм спадало на обличчя. Її старомодне вбрання пасувало цьому будинку, наче вони обоє були з минулого. І ця думка мала свою частку правди.

– Цукумо.

Він завмер, вдивляючись в її обличчя. Це прізвище він чув востаннє надто давно. І коли вона нарешті підняла на нього очі, він побачив райдужки, затягнуті каламутною плівкою сліпоти. На мить слова застрягли десь в горлі, він відчув несподіваний укол провини.

– Дім Такеші Цукумо?

Вона коротко, майже байдужо кивнула.

Хотілося розпитати, навіщо їй це, але він лише видавив з себе:

– То це наступний будинок, не цей.

Вона кліпнула, наче пригадала щось, брови вигнулися в приємному здивуванні. А її очі наче справді дивилися просто на нього.

– Тоді невже це ти.. Какаші?

Його ім’я зірвалося з її вуст з хмаркою пари, і після того зависла незручна тиша. Він роздивлявся її, намагаючись пригадати, але не міг. Дівчина була йому не знайома. Або ж мозок відмовлявся працювати як слід після місії від браку відпочинку, сну і якісної їжі. Все, чого Какаші зараз хотів насправді це поїсти супу, який невідворотно вистигав прямо зараз у його пакеті, і прийняти душ, бажано, безжально гарячий. Спати – опціонально.

– Хіба ми знайомі?

Її губи на мить округлилися у неозвученому розчаруванні, але цей вираз одразу ж змінився прохолодною чемною усмішкою. Вона вклонилася йому, і Какаші, мабуть, не бачив більш досконалого поклону.

– Вибачте, що потурбувала. Дякую за допомогу.

І вона пішла. Надто вправно і впевнено, як для незрячої, лишаючи по собі трав’янисто-квітковий аромат якихось масел і дивне відчуття, наче він щось проґавив.

Сусідній будинок був зовсім близько, і в цей раз чомусь справді здавався правильним. Ключ на мить застряг, але врешті піддався під її впевненим натиском, замок глухо клацнув, повертаючи механізм до життя. Її пальці пробіглися по одвірках. Дерево відчувалося сухим і старим, рами трохи скосило набік, а дошками залягли глибокі тріщини. Так, це напевне був потрібний будинок, вона просто не усвідомлювала, що мала шукати щось до біса занедбане, хоча це було очевидно. Раптом пальці натрапили на кілька глибоких засічок на одвірку, вона затамувала дихання. Духи минулого враз затягнули її в сонячний осінній день, коли всі збиралися до Академії, а вона стояла біля виходу з дому з гордо піднятою головою, даючи батьку відмітити, як підросла за літо. Як вона могла забути про це?

Двері зі скрипом від’їхали в сторону, і вона зробила крок у свій дім. Дім, що тхнув холодною сирістю і пилом, в якому мешкав привид її дитинства.

***

У закладі стояв гомін. Шінобі, розбившись купками за столами, обговорювали минувший робочий день. Хтось пліткував, хтось жалівся, хтось жартував і сміявся. Всі голоси злилися в один дратівливий потік разом зі стукотом посуду, скрипом стільців по підлозі і сьорбанням бульйону.

Какаші склав руки на грудях, ліниво обводячи зал поглядом. Він вже давно доїв і насолоджувався приємним теплом від супу і ситістю. Гай, що сидів навпроти, саме розправлявся з другою порцією рису з карі, тому мовчав, зосереджений на страві. Раптом погляд Какаші спинився. Він ледве примружився.

– Чого це Уміно такий щасливий?

– М? – Гай поставив миску на стіл, покінчивши з рисом, і обернувся, шукаючи поглядом Іруку. – А! Я чув, що його подружка дитинства повернулася.

Він широко всміхнувся і зітхнув.

– Така довга розлука! Але сила дружби і юності завжди перемагає!

– Подружка, кажеш? – Какаші сперся ліктями на стіл, все ще слідкуючи за Ірукою. – Ти її знаєш?

Гай задумався, почесав підборіддя, потім знову зітхнув, але вже важче.

– Ім’я не пригадаю… Але ж ти маєш сам її пам’ятати! Хіба то не вона жила по сусідству від тебе?

Тонкий звук дзвоника привернув увагу до дверей. І не тільки їхню: всі в залі затихли, зустрічаючи поглядами невідому гостю. Здавалося, вона лише на мить розгубилася, але одразу ж зачинила двері та тихо рушила залом.

– Акане-чян! – Ірука з’явився поруч з нею. – Добре, що ти таки прийшла!

Хтось повернувся до своїх розмов, хтось почав шепотітися, роздивляючись чужинку. Хоча фактично вона нею не була. Какаші задумливо провів їх поглядом до столу, де вже сиділо ще кілька шінобі, поміж них весело засміялася Анко. Акане обережно торкнулася краю столу, ніби визначаючи його межі, тоді намацала стілець, попутно вітаючись з присутніми.

Отже, Акане? Сусідка з дитинства?

Вона на мить ледве схилила голову в сторону Хатаке, ніби почувши його думку. Спиною пробігли мурахи, і Какаші відвернувся до Гая.

– Як вона це робить…

– Хто?

– Вона.

Гай підняв брову.

– Що робить?

– Ти не відчуваєш це? Ніби обмацує все навкруги.

Той задумався, зосереджено складаючи брудний посуд на столі.

– Типу як сенсори? Не знаю… я нічого не відчуваю, друже.

Какаші задумливо хмикнув і встав з-за столу слідом за другом. Він розслаблено сунув руки в кишені та більше не звертав погляд до столика Уміно, але всередині був напружений, ніби відчував загрозу. Це скидалося на загадку, яку можна розплутати, лише зачекавши.

І він професійно чекав, прислухаючись до звуків, що долинали з будинку, який зовсім нещодавно стояв мертвий і тихий. Вдень робота в ньому кипіла, щось постійно стукало, пересувалося, скрипіло. З’являлися робочі, щоб перекрити дах і відремонтувати вікна, іноді це був Ірука з пакунками їжі. Але частіше вона робила все сама. Витягала через широкі двері на вулицю мотлох, а потім затягувала всередину щось нове.

Кілька днів тому вони переграли знайомство.

– Я пригадав тебе.

Какаші спирався ліктями на паркан, лише трохи зацікавлено споглядаючи, як змінилося сусідське подвір’я.

– Та невже?

– Ти була… трохи дратуючою.

Акане спинилась прив’язувати мотузку для білизни до гілки клена.

– Агов, я була малою дівчинкою, яка просто хотіла дружити з хлопцем, якого всі вважали крутим.

Він кахикнув і відвів присоромлений погляд.

– Мене це тоді не цікавило.

– Авжеж. А мене тепер.

На цьому сусідська взаємодія вичерпалася.

В таку пору в необжитому домі, напевне, було дуже холодно. Але вона носила воду відро за відром, а тоді виливала надворі вже брудну, напевне відмиваючи кожен закуток вручну. За цей час у дворі з’явилися вуличні меблі – два бамбукових крісла і невеликий столик, також хтось відчистив кам’яну доріжку, і акуратні межі саду з невеликих камінців тепер нагадували, де колись давно у пані Цукумо росли квіти. Тепер її дочка – пані Цукумо. Чи ці крісла теж колись стояли там? Їх і тоді було лише два?

Какаші задумливо спостерігав. Руки машинально вішали випрану білизну на мотузку.

– Довго ще витріщатимешся?

Він кліпнув, не одразу зрозумівши, що звертаються до нього. Руки почали працювати активніше, створюючи видимість катастрофічної зайнятості.

Какаші кахикнув.

– Перепрошую?

Пусте відро опустилося на землю, і вона вперла руки в боки. Її губи скривилися в подобі усмішки, а на щоках від активної роботи та холоду розгорівся рум’янець.

– Може ти хочеш допомогти із чимось і соромишся?

Це все. Прощавай, приватність заднього подвір’я. Тепер не вийде посидіти в тиші і почитати на самоті, бо постійно буде з’являтися вона. Їхні двори відділяв не дуже високий, але міцний дерев’яний паркан, який Какаші сам нещодавно оновив. Знав би завчасно, зробив би його вищім.

– Ні. І ні.

– Так і думала. Щось в цьому буремному житті має бути стабільним.

Вона намацала і підчепила відро, а тоді попрямувала з ним до вуличного крана, який стирчав біля паркану. Її рухи були такими невимушеними, що Какаші заціпило: як вона може так просто казати подібне?

– Не кажи так, наче знаєш мене.

Акане ствердно кивнула.

– Не знаю. Дещо чула… Але, знаєш, схоже, що деякі речі лишаються з нами з дитинства. – вона із зусиллям закрутила тугий кран. Пальці побіліли від холодної води. – І ти своєї байдужості за ці роки ніде не загубив.

Дещо чула? І де це вона щось чула?

Какаші підхопив вже пусту миску. Якось все не дуже правильно складалося, і це починало його гнітити. Можливо, варто було б поводитися трохи привітніше? Але за час його вихідних вдома він так і не зважився переступити через свої підозри і бути просто сусідом. Він мав забагато запитань, які в цілому складалися в охайний список для гарного такого допиту.

– Добре. Нехай так.

Він розвернувся, щоб вертатися в дім, коли її здивований голос його спинив. Її чакра знов ковзнула десь поруч, змусивши його здригнутися.

– Серйозно? І оце все?

Це був якийсь зухвалий напад на особисті кордони, який чомусь спрацював.

– Якщо потрібна буде допомога – гукай.

– А як же. – вона всміхнулася, чуючи, як зачинилися за ним двері, і пробурмотіла тихіше. – Навіть не сподівайся, що не погукаю.

І який біс його тягнув за язика?

Однак, все одно було трішки цікаво, як воно там всередині сусідського дому. Какаші не пам’ятав, щоб колись бував в ньому. Дотепер. Варто було зізнатися, ремонт вдався добре. Вікна і розсувні двері всередині були рівненькі, стара дерев’яна підлога відполірована. Приємно пахло сосною, а свіжі перетинки з рисового паперу на шьоджі м’яко ловили сонячне світло. Вона досі не розклала речі, але в домі вже відчувалося життя.

Робота була не складна, скоріше, не зовсім зручна для одного. Вони тягнули відремонтований старий стіл до кухні, тримаючи його по обидва боки. На черзі був такий же старий відреставрований комод і нова плита.

– Гарно вийшло.

– Що саме?

Акане запитально кліпнула і перехопила край стільниці зручніше.

– Дім. Закладаюся, бруду було багато.

Це скидалося на похвалу і тому змусило її всміхнутися.

– Дякую. Виявилося, що достатня кількість грошей справді вирішує більшість проблем. Мала впевнитися, що повернуся вже у готовий для життя будинок.

– Повернешся? Звідки?

Але замість відповіді по підлозі заскрипіли дерев’яні ніжки, і після кількох коригуючих поштовхів стіл встав на своє місце біля стіни. Акане втомлено зітхнула і потерла пальці.

– Тепер комод.

Коли все було встановлено на свої місця, вона ґречно подякувала і запропонувала чай, але Какаші відмовився. Поміж них досі бриніло його запитання, яке лишилося без відповіді, і він міг закластися, вона теж про це не забула. В Какаші розпалявся інтерес кожен раз, коли він відчував, як невидимі оку обережні доторки її чакри вивчають простір навколо всього мить. Одразу після цього вона підіймала на нього очі, точно знаючи, де він стоїть. Це було трохи лячно, підозріло. І збіса цікаво.

– Ти казала, що чула про мене.

– Це не складно, навіть коли не хочеш.

Він кахикнув в кулак і відвів погляд.

– Мене більше цікавить, де саме ти це чула.

Раптом вона всміхнулася, але зовсім не так, як раніше. Цього разу було щось хитре і недобре у цій усмішці.

– Гарна спроба, Хатаке. Але привілей ставити питання є лише у тих сусідів, які погоджуються на чай. Тож, наступного разу будь чемним.

Він затримав погляд на її обличчі й задумливо відповів.

– Я це врахую.

Вона знову вклонилася з подякою за допомогу, і її двері зачинилися, лишивши його самого на вулиці. Сонце заходило за обрій, і гаряче світло помаранчевою плямою потягнулося до ніг Какаші, але той зробив крок до тіні. Він сунув руки в кишені, штовхнув ногою камінчик на дорозі, і пішов додому.

А тоді вона зникла, як, схоже, і обіцяла.