Розділ 5: Темніша сторона.

Врешті, домовленості не працювали. У справі, в якій брала участь Акане, їй не судилося бути лише інформатором.

Цей був вже третім за останні кілька тижнів. І, на відміну від попередніх двох, він впізнав її, коли та зняла з обличчя маску.

– Ти?! – кров у його горлі заважала вимовляти слова, але він був наполегливим. – Клята дівка! Як ти мене знайшла?! Куди подівся твій старий?!

Акане повернула маску на місце та одним впевненим рухом витягла лезо меча з його живота. Кровотеча посилилася. Казати щось не було потреби, достатньо і того, що він знав, від чиєї руки зараз помре.

Місце було занедбаним і просоченим солодкуватим запахом страху та опіуму. Насправді всі вони смерділи майже однаково. Простір прорізали поодинокі стогони болю або задавлений плач, які долинали з різних кімнат і коридорів.

Вони спрацювали тихо і злагоджено, як і до того, навіть якщо люди в команді були вже інші. Акане відчувала кожну присутність у будівлі, а команда повністю покладалася на ці дані, і кращої спільної роботи годі уявити. Ніхто не намагався утримати її від безпосередньої участі, і вона це цінувала. За коротким сигналом, що нагадував цвірінькання птаха, безіменні та безликі сірі тіні проникли до кожної щілини будівлі. Охорони не стало в перші хвилини, потім Акане знайшла і його. Дивно, але зусиль на це пішло менше, ніж вона уявляла. Він постарішав, втратив силу і спритність. І тепер жалюгідно лежав долілиць у власній крові серед своїх марних людей, розкинутий на підлозі так, наче гравітація тягнула його до землі сильніше за інших.

Коли Акане штовхнула чергові двері, в ніс раптом вдарив сморід гниття, дзижчання мух вібрувало у повітрі, наче намагалося залізти просто під шкіру. Нікого живого там вже не було. Вона смикнула двері назад, захлопуючи їх, і завмерла, почувши щось іще. Далі по коридору хтось був, лежав на підлозі, життя слабко жевріло у тілі. Акане рушила туди, машинально ковзаючи пальцями по обшарпаній стінці.

Жінка була ледь живою, вже не в змозі звестися на ноги, вона відчайдушно повзла в напрямку кімнати з мухами. Акане присіла перед нею навпочіпки, і та раптом смикнулася і міцно схопилася за руків’я її меча.

– Вбий мене! – вона цідила крізь зуби, з останніх сил вчепившись кістлявими пальцями в зброю. – Вони забрали моїх дітей!

На останньому слові її голос зірвався, і жінка затрусилася від німого плачу.

– Де ваші діти?

– Вони там… – її рука безсило зіслизнула з руків’я катани та впала у напрямку тієї кімнати. – Я відчуваю, що їх більше нема, прошу, вбий мене…

Акане звелася на ноги, але не зрушила з місця.

Першим був торговець зброєю. З дев’ятої сторінки книги «Бінго» Листя. Вона не пам’ятала його особисто, і це було дивно, що саме він знайшовся в її розумі першим. Було легко його вистежити, в той день вона вперше спостерігала роботу команди АНБУ. Потім був нукенін, що грабував прикордонні поселення зі своїми людьми. Нахабно довго не хотів вмирати, та зрештою, його ім’я теж зникло зі списків назавжди. Акане ледь пригадувала, як він колись приходив говорити з її батьком, тоді вона ще мала свої очі, але те обличчя так і не змогла згадати.

Але це… це було дещо інше. Вона добре пам’ятала цього чоловіка. І знала подібні місця. Його було складно відшукати, хоча тепер їй і здавалося, що це просочене відлунням смерті місце буквально горіло посеред лісу, наче багаття.

Холодний суворий голос вивів її з роздумів.

– Мукудорі.

– Так.

Вона майже звикла відгукуватися на прізвисько, яке їй тимчасово дали в АНБУ.

– Ви можете іти, ми зачистимо місце.

– Зрозуміла.

Коли його кроки стихли в глибині коридору, вона присіла знову. Щось тьмяно блиснуло у руці, а тоді лишилося важким тягарем у кістлявих пальцях ледве дихаючої жінки. Це рішення вона має приймати сама.

За два дні дороги до селища в носі та на одязі все ще лишався той сморід. Навіть запах тютюну з люльки Третього не міг перебити його.

Поряд із нею тепер стояв один із багатьох безіменних, з якими вона працювала останнім часом. Він був капітаном одного із загонів, і звично звітував Хокаге.

– Отже, експерименти з речовинами?

– Так, вони винаходили нові наркотики, пане. Дані, які ми отримували раніше, підтвердилися. Вони викрадали людей… дітей, щоб тестувати все на них.

Навіть у нього голос дав тріщину, коли мова дійшла до дітей.

– Хтось вижив?

– Небагато. Їх забрав Корінь. – Акане відчула, як чоловік напружився. – А місце ми знищили.

Знищили. Це було просто. Вибухові печатки на стінах і всередині, і все спалахувало у полум’ї в один момент. Вогонь забирав все: записи, формули та напрацювання, пожирав склади, де сушився мак, кімнати й коридори. Тіла.

Все це безперервно крутилося у голові. Хрипкий голос тієї жінки, дзижчання мух ставало майже нестерпним. Коли раптом у приміщення увірвалася купа дітей, крики та сміх заповнили простір. Акане різко обернулася, усвідомлюючи, що зараз вона в Академії.

– Довго чекала? – вона чула, що Ірука усміхався. – Мав зводити їх на обід.

– Ні.. – Акане розгублено кліпнула, повертаючись до реальності. – Все в порядку.

– То тобі призначили дату іспиту?

– Так, за три тижні. Знаєш щось про того хлопця?

– Небагато, насправді. Йому, здається, років п’ятнадцять, рекомендують на джоніна. – Ірука почесав потилицю. – Вибач, я чув лише якісь чутки.

– Не страшно.. – Акане хотіла сказати ще щось, аж раптом хтось з’явився зовсім поруч.

– Іруко-сенсей, це ваша дівчина?!

Всі в класі замовкли, хтось тихенько гиготів. Акане повернулася до дитини, яка стояла біля неї, і завмерла.

– Ні, це моя подруга.

– То ви ходите на побачення?

Ірука втрачав терпіння, поки хлопчик змовницьки зиркав на них.

– Ні, друзі не ходять на побачення.

– Я хотів би піти із Сакурою на побачення!

– То запроси її. – Уміно трохи знервовано схопив хлопця за руку і повів до решти класу. – Наруто, прошу тебе, поводься чемно!

Він повернувся до Акане, все ще озираючись на клас, який почав гудіти, як той вулик.

– Вибач за це.. Наруто, він завжди та ще морока… – Ірука спинився і зазирнув у її зблідле обличчя. – Що сталося?!

– Іруко.. – її пальці раптом знайшли та міцно вчепилися в тканину його рукава. Голос був таким тихим, що йому довелося нахилитися ближче. – Якого біса в малому робить демон-лис?..

***

Вода була чудовою – ідеально гарячою, щоб вимити з голови зайві думки або запарити локшину. М’язи так приємно розслаблялися, що починало клонити в сон. Тільки коли двері з ванної прочинилися, Какаші усвідомив, наскільки сильно знову напарив. Прохолода ковзнула підлогою, змішуючись з гарячим вологим повітрям, і він глибоко вдихнув вечірній аромат, що пробирався в дім з відкритих вікон разом із теплим світлом.

Дерева квітнули повним ходом, вкриваючи селище пелюстками й своїм ніжним ароматом. Заднє подвір’я вже застелив килим густої соковитої трави, і де-не-де жовтіли кульбаби. Зелень завжди дуже швидко поверталася до Листя, весна стрімко змінювалася літом, яке пашіло до глибокої осені.

Раптовий звук привернув його увагу. Тихий і обережний перебір струн. Він повторився, стаючи лише трохи голоснішим, перетворювався на мелодію, запливаючи до будинку разом з солодкуватим повітрям. Ноги самі понесли його надвір, і хоча вечорами ще було прохолодно, Какаші навіть не помітив, що не встиг просушити рушником волосся. Він натягнув футболку і вже наступної миті тихо стояв на своїй терасі та слухав.

Мелодія була тривожною і сумною, то набираючи швидкість, то стаючи майже меланхолійною. Він ступив на траву, нечутно підійшов до паркану.

Акане розслаблено сиділа у своєму бамбуковому кріслі, ноги схрещені й витягнуті, на стегні вмощений шямісен. День вже сповзав з селища довгими тінями, і хоча сонце майже сховалося, небо все ще було неймовірного помаранчево-рожевого кольору. Це тепле світло ще мить ковзало її розпущеним волоссям і стомленими гострими рисами, а тоді сонце сіло, і за лічені секунди її поглинули тіні, як і все навкруги. Раптом стало так тихо, вітер перестав шарудіти в гілках дерев, і музика ніби заповнила собою весь простір. Він не мав би там стирчати, але чомусь не міг відвести погляду, як і не міг перестати слухати. Мелодія змінювалась, наче Акане вголос роздумувала про щось мовою нот. Тонкі пальці впевнено ковзали грифом, плектр в іншій руці вміло перебирав струни. Звучало щось знайоме, щось таке, що торкається мозку, і десь у потилиці ворушиться, підіймаючи волосся дибки. Та раптом його оглушила тиша. Какаші виструнчився і завмер, гарячково плануючи шляхи відступу, наче заскочений на злочині. Вода скрапувала з волосся на плечі, вторячи ритму його пульсу. Її чакра ковзала поруч всього мить, наче кішка, що вирішила потертися об ногу людини, і він очікував звично зустріти після цього її очі і якусь колючу фразу, вже навіть майже придумав відповідь. Але Акане просто встала і пішла в дім, забравши шямісен із собою. Какаші раптом усвідомив, що чомусь відчуває розчарування, але впевнив себе проігнорувати це.

***

Скільки б дурних думок не мала при собі Акане, Майто Гаю вдалося вибити з її голови всі до останньої. Тепер мова йшла лише про виживання в його істинному значенні, і всі інстинкти та життєві сили були налаштовані на конкретну ціль – не викашляти власні легені.

На наступний ранок після того, як Хатаке став її непроханим слухачем, Акане була не в настрої. Вона не бралася за шямісен доволі давно, і не хотіла, щоб хтось підслуховував її того вечора. Тому комунікація провалилася в зародку, і от вони вже лаялися через якусь дрібницю.

– О, так, і годі всюди нишпорити, це дратує.

– А як я повинна знати, що ти знову шпигуєш за мною?! – вона не стримала насмішку, але Какаші це демонстративно проігнорував.

– До паркану – роби, що хочеш. Не лізь в мій клятий двір.

– Я не винна, що воно залетіло у твій двір! – вона видрала з рук Какаші зім’яту вологу тканину, але не відійшла. Насупила брови, вчепившись в нього незрячими очима. – Ти маєш уявлення про те, що таке вітер, Хатаке?

– Маю. Просто слідкуй за своїм пранням. – він процідив крізь зуби.

– Дякую, що ще підкажеш? – Акане склала руки на грудях. – Може є кілька цінних порад з твоїх неймовірних книжок?

Какаші відчув, як почервоніли вуха. Це було вже занадто. Він набрав повітря, щоб відповісти, але раптом їх перервав знайомий незаконно бадьорий у такій порі голос.

– Друзі! Що це у вас відбувається?!

Гай з’явився так, як вмів тільки він, і наче вся природа підігравала йому, кожного разу здіймаючи вітерець довкола його постаті.

– Якесь змагання? Чи суперечка?

– Привіт, Гаю. – Какаші зітхнув, аж раптом усвідомив, що той стоїть по іншу сторону паркану. – Чого це ти тут?

– Прийшов супроводити мою тимчасову ученицю на тренування! – він пашів енергією, а Какаші відчув, ніби раптом почав втрачати свою. – Акане-чян, ти готова?!

Не чекаючи відповіді, він пішов оглядати подвір’я, задумливо зупинився біля клену, що саме викинув китиці та починав квітнути.

Стривожений тим «чян», Какаші тихо процідив до неї:

– З яких пір ти крадеш моїх друзів?

Вона зловтішно всміхнулася у відповідь:

– А з яких пір ти визнаєш свої соціальні зв’язки?

– Ти просто нестерпна, тобі казали?!

Акане тим часом відвернулася і простувала до свого будинку. Вона лише махнула йому рукою, не обертаючись. Гай вже стояв біля паркану, задумливо дивився їй у слід. Він раптом насупив брови та серйозно поглянув на друга.

– Какаші, тобі не варто спілкуватися з дівчатами в такому тоні.

– Це не дівчина.. – він втомлено зітхнув і додав вже голосніше, – Це Шінігамі у плоті!

З прочинених дверей почулося майже веселе:

– Як мило, Хатаке!

Він пирхнув і сунув руки у кишені. Яка ж морока мати сусідів.

 

Тепер Акане жалкувала про кожну секунду цього дня. Вона майже повірила, що Какаші її прокляв, але потім зрозуміла, що зробила це сама, коли запропонувала Гаю тренуватися разом.

– Ще коло! – він гарцював на моріжку між деревами, ледь стриманий їхньою зупинкою, – Ну ж бо! Запались вогнем молодості!

– Я більше не можу… – вона неохоче відірвалася від пляшки води і вкотре зігнулася навпіл. – Зараз помру.

– Витримка – дуже важлива навичка. Ти маєш бути витривалішою за супротивника, щоб мати змогу контролювати потік бою до останнього. Ти розумієш, Акане-чян?

– Розумію, але це звучить надто просто, я відчуваю підступ…

– Так! Тому ми займатимемося двічі на тиждень, але ти матимеш робити вправи кожного дня, щоб досягти результатів вже до іспиту!

Кожного дня?! Очевидною проблемою Гая була абсолютна віра в зусилля і волю інших. Саме через це вони завершили тренування, виконавши усе ним заплановане, хоча Акане вже майже відчувала, як дух покидає її тлінне тіло. Кістки нили після серій швидких блоків, які вона намагалася встигнути поставити проти ударів Гая, що вдавалося не завжди. Вдарити Гая поки не вдавалося. Акане була певна, що під формою тепер мала кілька грандіозних синців, і добре б, щоб мазь спрацювала якомога скоріше.

Наступного дня все так боліло, що на зборах з хлопцями ті погодились дати Акане якийсь час безсило посидіти під деревом. Це був майже провал. Проте, голова справді напрочуд добре звільнилася від зайвих думок, тільки той малий і досі не давав їй спокою.

А вже через тиждень їй вперше вдалося покласти Генму на лопатки.

– Ти весь час тепер будеш зловтішатися? – він покосився на Акане, яка сиділа поруч на гілці та гойдала ногами у повітрі, як та дитина. – Через одну єдину перемогу?

– О так! Де одна, там і дві, тож начувайся. – вона штурхнула його плече своїм, і Генма криво всміхнувся.

– Це змагання поки відкладається, ми маємо супроводити Третього, тому відбуваємо завтра. – Райдо дивився на них з землі, стоячи під деревом. На нього полетіло кілька рожевих пелюсток. – Акане, маєш відпочити й підготуватися до іспиту. Крім занять з Гаєм, не забувай тренувати нові техніки, які ми вчили, особливо Дотон.

– Можете на мене розраховувати.

Акане відсалютувала йому і посміхнулася трохи ширше. Звучало складно, але, врешті, вона справді бажала всього цього. Чи це було весняне повітря, чи азарт, але її переповнило відчуття, наче все нарешті стає на свої місця.