Розділ 35: Ти не Анко.

– Слухай, хлопче… Це звучить доволі серйозно.

Какаші не пам’ятав, коли востаннє розповідав щось настільки довго та детально. Останнім часом алкоголь спонукав його говорити більше, ніж планувалося, і майже моментально після цього він шкодував про все сказане. Але зараз, сидячи в окремій кабінці бару, де залапані шьоджі відділяли їх від гомону основної зали, він відчув себе в правильному місці. У приглушеному світлі обличчя Джіраї здавалося ще більш задумливим. Чоловік потер підборіддя, тоді зробив один довгий ковток пива і одразу ж заїв його смаженою у клярі креветкою. Ще після минулої зустрічі Какаші захотів поговорити з Майстром знову, доки він ще не залишив селище, і той з радістю погодився, запропонувавши це місце.

– Але я відчуваю, що окрім твоїх проблемних учнів є щось ще… – Джірая схилився над столом, проникливо зазираючи Какаші в обличчя. – Це та дівчина?

– Хіба? Таке мене зараз не турбує… – Какаші вперто дивився, як внутрішніми стінками його кухля сповзає пивна піна.

– Ой, та годі тобі! Розповідай! Хіба не за цим ти тут?

– Думаєте, я прийшов за любовними порадами? – він відчував, як до обличчя підступає кров.

– Навіть якщо ні, я все одно не відмовлю своєму найвідданішому читачу! – хрипкий сміх заповнив всю кабінку. – А може, навіть напишу про твою пригоду свою наступну книгу, хто знає?

Какаші не витримав і допив своє пиво за раз. Чи справді він не знав, що робити? Навряд. Але погляд зі сторони іноді допомагав зрозуміти, чи не схибив він у своїх рішеннях.

– Гаразд. Так, є одна дівчина…

Заінтригований Джірая одразу ж посунувся ближче, поклавши лікті на стіл і підперши підборіддя кулаком. Здавалося, це неабияк його тішило, бо навіть очі почали блищати якось інакше. Змовницьки.

– Скажи мені нарешті: вона гаряча?

– Джірає-сама…

– Відповідай!

Це вже занадто. Какаші накрив обличчя руками, ховаючи своє палаюче спантеличення.

– Ну?!

– Дідько, так! – він не вірив, що сказав це вголос. – Так, дуже…

– Оце вже діло, малий! – Джірая задоволено розсміявся та перехилився через стіл, щоб хлопнути Какаші по плечу. – Але?

– Але я геть не розумію, наскільки вона серйозна. Вона то наближається, то віддаляється…

– Впізнаєш в цьому себе?

Це прозвучало вже серйозніше та трохи тихіше, і Какаші врешті підняв очі, зустрівши пильний погляд Майстра.

– Мабуть, ви праві.

– Ти маєш вирішити спершу, чи готовий до наслідків нової прив’язаності, перш ніж в неї пірнати. Бо для шінобі це завжди має глибший ризик, і ти це добре знаєш, Какаші … – Джірая нахмурився та почав перебирати пальцем горішки в мисочці, врешті закинувши кілька штук до рота. – Скоріше за все, для неї ситуація з тобою має ідентичний вигляд. Подумай про це.

– То я маю зробити якийсь крок?

– А ти готовий до нього?

– Це складно. Бо іноді я наче… наче втрачаю себе, не можу мислити холодно. Розумієте?

Коли він підняв очі, Джірая вже широко та задоволено посміхався. І ця усмішка казала лише одне:

– Ти влип, хлопче.

Коли думка прозвучала вголос, вона раптом перетворилася на істину. На мить він застиг, усвідомлюючи все це, а тоді з важким видихом провів рукою по своєму волоссю від лоба і до самої потилиці.

– Он воно як…

– Слухай, з куноічі завжди все складніше. Вони такі ж травмовані та складні, як і інші шінобі, а часто навіть більше та гірше. Тому ти маєш зрозуміти дещо. Є жінки, які цілують тебе, щоб щось знайти. А є ті, що цілують тебе, щоб про щось забути. Другі – найнебезпечніші, але й найпристрасніші. Але якщо ти дозволиш їй забутися в собі, ти її втратиш одразу, як тільки дія цього наркотику мине.

Він мав час переварити це, доки офіціантка забирала порожні кухлі та змінювала їх повними. Скло запотіло, і Какаші задумливо водив по вологій поверхні пальцем. Коли за дівчиною закрилися шьоджі, лишаючи їх з Майстром знову вдвох, той із задоволенням хильнув пива.

– Фух, ну як в суху землю! – Джірая важко зітхнув. –  Ти ще такий молодий, Какаші, ти маєш бути трохи більш відкритим до цього світу. І якщо відчуваєш, що мусиш робити крок, то роби той клятий крок, щоб не шкодувати потім про це все своє життя, лишаючись для неї в кращому випадку хорошим другом, вірним товаришем та тим, хто завжди може позичити грошей…

– Це дуже конкретний приклад, який звучить як особистий досвід.

Джірая розсміявся, але його погляд лишався ледь відстороненим.

– Краще скажи мені ще одне: вона дотепна?

– Справжня скалка в дупі…

– Чудово! А чи буває щирою з тобою?

Кілька ковтків пива прокотилися холодом по стравоходу, а в ніс одразу ж вдарили гази. Какаші закинув до рота шматок сушеного кальмара, щоб виграти трохи часу, проте він вже знав відповідь.

– Іноді я справді хочу, щоб це ставалося частіше.

– Дуже незвично чути від тебе подібні речі, малюче… – той знову пильно придивлявся до Какаші. – Я починаю непокоїтися. Тобі треба познайомити нас, і тоді я точно скажу, наскільки та жінка небезпечна.

– Ви її знаєте, Джірає-сама.

– Невже?! – він не приховував здивування.

– Так… – Какаші ніяково кашлянув в кулак та відвів погляд. – Вона зараз часто працює з пані Цунаде… І живе по сусідству зі мною. Дочка Цукумо Такеші. Пригадуєте?

– Такеші, Такеші… Ні. Але пригадую Цукумо Кохару! – він мрійливо всміхнувся. – Ото жінка була…

– Так, це мама Акане.

– О…

Боязкий погляд швидко ковзнув до Майстра, щоки якого раптом почервоніли.

– Какаші, я не брехатиму. Якщо вона в мати, то читай на ній величезний сяючий напис «Не зв’язуйся зі мною», – він зобразив лапки пальцями. – Але моє жаб’яче чуття підказує мені, що ти можеш з цим впоратися…

– Хіба є якесь жаб’яче чуття?

– Не чіпляйся до слів! Нехай буде чуття Мудреця – не в тому суть! – Джірая відмахнувся та п’яно розвалився на лаві. – З такою танців не вийде. Ти або у грі, або збирай речі та переїжджай куди подалі від неї, бо встояти буде надто важко. Це як в другому томі, у тому розділі, де вони на гарячих джерелах, згадай…

***

Вже днями по тому, маючи достатньо часу для роздумів, ситуація все ніяк не ставала прозорішою. Хоча тепер, якщо все піде шкереберть, Какаші міг би цілком легітимно корити себе думкою «а тебе, дурня, попереджали». Та що, як з цього щось вийде? Він не міг навіть уявити, чим саме це має бути, проте достатньо було б чогось, чого вони обоє б захотіли.

І сьогодні, намацуючи в кишені сувій, який пані Цунаде попросила занести Цукумо, Какаші майже повірив в те, що доля щось мала для нього. Хоча спочатку, звісно, варто було повірити в долю.

Годинна стрілка ледь доповзала до п’ятої години вечора, а на вулиці вже потемніло. Какаші трохи змерз, доки плентався додому і крутив дорогою якісь неймовірні сценарії в голові. Але думки безповоротно видуло кудись, як тільки він опинився під її дверима. Постукав раз, потім ще – відповіді не було, проте двері ледь хитнулися всередину, і це значило, що Акане не замкнула їх. Він штовхнув двері та обережно ступив всередину, тихо бурмочучи вибачення за вторгнення. Замок за ним тихо клацнув, і на мить Какаші застиг, намагаючись зрозуміти, що в біса робить. Проте сумніви не переслідували його надто довго, бо тепло змусило тіло розслабитися. В будинку було затишно, і навіть підлога здавалася куди теплішою за змерзлі ноги, коли він роззувся та пройшов в коридор.

– Акане?

Вона в душі. Звідси вже було чутно шум води з ванної, і Какаші змусив себе не думати далі за ті двері.

Її приглушений голос долинув ледь розбірливо:

– Це ти? Зачекай на кухні, скоро буду!

Невже вона знала, що він прийде?

Кухню слабко освічував вуличний ліхтар, і все тут лежало на своїх місцях так, як це буває у людей, які користуються плитою раз на рік. Гаразд, потрібно просто віддати сувій і піти. Какаші дістав його з кишені та поклав на стіл. Відійшов. Зняв хітай ате з лоба та сховав у кишеню, а маску з обличчя стягнув до підборіддя, щоб легше дихати. Тоді вирішив забрати сувій назад, але шум води зненацька припинився, і Хатаке закляк, відчуваючи серцебиття вже десь в горлі. Вологі кроки наближалися, та він відвернувся до вікна, точно знаючи, що часу одягнутися як слід вона собі не давала.

– Ти не Анко.

– А й справді…

Какаші вкотре обирав шлях насильства. Над собою. Тому повернувся до неї і одразу ж відчув якийсь незрозумілий укол щастя за те, що саме він опинився зараз на її кухні. Акане виглядала трохи розгублено, проте не здавалася напруженою. З її мокрого волосся повільно скрапувала вода, а одна рука вчепилася у вузол на рушнику, що тримався на її грудях. Біла махра обривалася десь на середині її стегон, а далі засмаглу шкіру вкривали лише поодинокі краплі води. Погляд сам ковзав нею, шукаючи, де та засмага закінчувалася, але, якщо таке місце й було, воно лишалося надійно прихованим десь під тим рушником. Або ж його не було зовсім…

Раптом Какаші прошило відчуття, схоже на наближення смерті.

– То-о… чого ти тут?

– Цуна… – голос захрипів, і він тихо прочистив горло. – Пані Цунаде просила дещо передати.

– Добре, тоді якраз допоможеш мені, коли вже Анко запізнюється.

– Не схоже на неї…

Вперше він поважав Мітараші за зраду своєї пунктуальності.

Тим часом Акане спритно пересувалася власною кухнею. Вона пройшла повз Какаші та дістала з однієї полички якусь баночку, і в цю коротку мить, доки вона тягнулася вгору, його погляд вихопив те, чого раніше ніяк не міг побачити. З-під рушника на її спині визирав край татуювання. Грубе та темне, закручене в спіраль, воно більше нагадувало тавро.

Він не встиг як слід роздивитися, коли Акане вже за мить сиділа на стільниці з тою невеличкою баночкою в руках, набираючи звідти мазь та наносячи її навпомацки на садна.

– Є новини?

Вона звучала буденно, наче нічого такого не відбувалося просто зараз. Наче не відчувала, як повітря в кімнаті повільно електризується. Наче не здогадувалася, як це помаранчеве світло ліхтаря огортає її шкіру, підкреслюючи кожен вигин, кожну її прекрасну рису.

– Навіть не знаю… – він ледь міг зібрати докупи думки. Просто стояв навпроти, спираючись на край кухонної тумби, як на щось, що має втримати його на місці. – Можливо, у тебе є якісь?

(рекомендую тут включити Massive Attack, Tricky, 3D – Take It There і лишати до кінця розділу)

– О, у мене є. Я була на побаченні.

Він нервово ковтнув, пильно роздивляючись її безтурботне обличчя.

– Побаченні?

– Так.

– І як воно? Вдале?

Серце гулко билося об ребра, і, здавалося, навіть в кінчиках пальців відчувався пульс.

– Так, він був таким чудовим… – вона підняла обличчя та хитро всміхнулася. – Я ледве встояла.

Голос Какаші прозвучав тихіше та нижче:

– То ви… домовилися про друге?

Він спостерігав, як вона навмисне тягне з відповіддю, як кладе ногу на ногу, зосереджено намащуючи маззю збиту колінку.

– Ні, та, гадаю, він сам знайде мене, коли потрібно буде поповнити колекцію моїх фото у шухляді біля ліжка, – вона додала тихіше, майже змовницьким шепотом: – Він називає це «портфоліо».

Серце пропустило удар. Какаші усвідомив себе, вже коли підходив до неї ближче. Коли губи самі розтягнулися в посмішці, так схожій на її власну. Хижій, небезпечній.

– Здається, я знаю того хлопця.. ти впевнена, що хочеш, щоб твої фото були у когось такого в шухляді біля ліжка?

Какаші підхопив її щиколотку, іншою рукою впевнено набравши мазі з тієї баночки в її руках. Збентеження Акане виявилося безцінним. Так, тепер була його черга грати безтурботність.

– Гадаєш, він робить щось неприпустиме? – прошепотіла вона трохи схвильовано.

Він тягнув з відповіддю та методично розтирав пахучу суміш по її шкірі, блукаючи від синця до синця, доки з щиколотки хватка не ковзнула ногою прямо під її коліно. Какаші мусив зробити ще крок назустріч і притиснути ногу Акане до боку свого стегна.

– О, я майже впевнений…

Вона загубила дихання. Баночка лишилася стояти на столі, а Акане відхилилася, спершись обома руками в стільницю позаду себе. Її вільна нога відсунулася трохи вбік, дозволяючи Какаші підійти впритул до столу. Впритул до неї.

– Тоді, сподіваюся, друге побачення все ж буде…

– То які саме хлопці тобі подобаються, м? – хрипота в голосі викривала його думки.

Спроби втримати байдужість з тріском провалювалися, варто було Какаші лише опустити погляд та усвідомити своє місцезнаходження поміж її колін. А також те, наскільки мінливою матерією є рушники. Від її запаху приємно паморочилося в голові, а рум’янець на щоках та груди, що здіймалися в схвильованому диханні, змушували його забути, що поза цією кухнею є ще якийсь там світ.

– Дякую, що запитав, – вона облизнула губи, повільно вимовляючи слова. – Він має бути високим, звісно, загадковим. З гарними м’язами, обов’язково начитаний. З тягою до творчості, як-от фотографія, і…

Акане затнулася, бо одна його рука рушила далі вздовж її стегна, і рух зупинився, як тільки кінчики пальців ковзнули під край рушника.

– І? Не зупиняйся. Що ще?

Іншою рукою Какаші відвів її вологе волосся від обличчя назад, заодно відкриваючи й шию. Він не розумів, звідки мав стільки сміливості, але те, як вона затремтіла від дотику до місця, де минулого разу опинилися його зуби, раптом накрило його хвилею беззаперечної влади. Тим самим темним відчуттям, яке вона завжди робила тільки гострішим, проте зараз воно множилося в десятки разів.

– Бажано, щоб він жив десь поблизу…

– Чому?

Акане шумно втягнула повітря через рот та відштовхнулася від стільниці. Пальці цупко вхопилися за тканину його форменої кофти, притягуючи Какаші ближче.

– Щоб коли йому набридне роздивлятися фотографії…

Та він не дав їй договорити, вкрав її подих, забрав цю можливість продовжувати гру. Його губи накрили її – гарячі, вимогливі, майже відчайдушні. Какаші усвідомив, що задихнеться, якщо не поцілує її просто зараз, і був правий, бо тепер почувався живішим, ніж будь-коли. До цього моменту він уявляв собі це як прояв ніжності, та зараз, врешті відчувши її на смак, не міг втриматися. Тому поцілунок виходив жадібним та глибоким, і Акане відповідала на нього так само палко. Вона була краще, ніж він тільки міг уявити. Вона була всім. Цей вечір був всім.

Поцілунок розірвався всього на мить, коли вона потягнула його кофту разом із майкою догори, і Какаші слухняно стягнув все це через голову та відкинув на підлогу, одразу ж повертаючись до губ Акане. Від усвідомлення того, наскільки спраглою вона була, у нього майже темніло в очах. Вона закинула на його стегна вже обидві ноги та притягувала ближче до себе, а її руки то блукали його тілом, то заривалися пальцями в волосся на потилиці, коли вона поглиблювала поцілунок.

Серце невпинно ганяло судинами адреналін, і Какаші в один момент відчував кожнісінький м’яз у своєму тілі, а в інший вже ледь усвідомлював власне існування.

Він зміг дихати, лише коли її губи сповзли нижче, вкриваючи поцілунками його підборіддя, шию, ключиці. Акане легенько прикусила шкіру там, де жилка відбивала прискорений пульс, явно насолоджуючись тим, як його змучене серце ледь витримувало все це. Какаші дозволив собі хрипко видихнути її ім’я, наче куштуючи його на смак вперше, і звук загубився в її вологому волоссі, до якого він притиснувся губами. Під його пальцями пробіг слабкий електричний розряд, одразу ж всотуючись в її шкіру, і Акане майже благально протягнула, прикриваючи очі:

– М-м… Какаші-і…

Він сильніше стиснув руку на її стегні, раптом усвідомивши те, що вже давно пройшов межу рушника, і тоді поцілував її знову. Вже повільніше, але все ще геть не ніжно.

І коли все почало невпинно набирати оберти, коли вона вигиналася в його руках, притискаючись якомога ближче та підставляючи шию під вимогливі поцілунки, коли її пальці вправно розстібали ремінь на його брюках, крізь схвильовані зітхання прорвався стукіт у двері.

Вони одночасно завмерли, якусь мить не рухаючись, і лише збите дихання тепер лишалося відлунням пристрасті. Ні, це було збите дихання та майже розстібнуті штани Какаші, за які вона досі трималася.

Стукіт повторився вже більш наполегливо, а тоді ручку дверей хтось з силою смикнув.

– Це Анко. Я обіцяла не замикати двері…

Він дивився на її припухлі від поцілунків губи та ледь розумів, що вони були такими саме через нього.

– Хатаке, ти мене чуєш? – прошепотіла вона.

– Так, – він з величезним зусиллям відсторонився, одразу ж роблячи кілька кроків від неї, бо напівміри тут би не спрацювали. – Я зараз піду, лише заберу взуття та куртку.

Доки Какаші вдягнувся та тихо прослизнув до дверей по свої речі, Акане теж намагалася привести себе до ладу, вмиваючись на кухні холодною водою.

– То що там за сувій у тебе? Давай сюди.

Вона простягнула руку просто до його передньої правої кишені на штанах. Какаші кашлянув, не зводячи з неї очей.

– Я лишив його на столі…

І він не прогадав, бо лише на один момент її очі розширилися, а щоки спалахнули рум’янцем. Вона смикнула руку та нервово почала поправляти вузол на своєму рушнику. Найміцніший у світі клятий вузол.

– Вибач, що не встиг прочитати тобі його.

– Нічого, я попрошу Анко, – її зухвала посмішка із зусиллями поверталася. – І ще дещо… Якщо завтра ти зробиш вигляд, наче нічого не сталося, я катуватиму тебе, Хатаке.

– Не планував нічого такого, проте звучить цікаво, – промуркотів він та наостанок швидко поцілував її губи. – На добраніч, Цукумо.

Від її тераси до його ґанку було менше ніж пів хвилини шляху, і десь після перших десяти секунд ноги почали відмовляти. Какаші спинився посеред свого двору та безсило опустився навпочіпки, накривши голову руками. Серце скажено калатало, і він досі відчував присмак її зубної пасти у себе в роті. Її тепло досі палало на його руках, запах її шампуню в’ївся в легені, він чув її голос у себе в голові. А той рушник, під яким, ймовірно, більше нічого не було, зламав його мозок остаточно. Какаші божеволів і не знав, чи хоче, щоб це скінчилося. Десь глибоко в підсвідомості крутилися слова Майстра Джіраї, але він не міг згадати, що саме мав зрозуміти та усвідомити. Зараз Какаші знав напевне лише одне – сьогодні він не матиме ні сну, ні спокою.