Розділ 22: Невпинна пісня цикад.

З прочинених вікон всередину кабінету затягувало гарячий протяг та безперервний стрекіт цикад. Масивний вентилятор на стелі важко гойдався, ганяючи тепле повітря кімнатою, яку геть не охолоджував, і тому його циклічне поскрипування мало суто психологічний ефект.

З моменту смерті Третього минуло не так багато часу, і стіни тут, здавалося, досі віддавали терпкий запах тютюну з люльки. Проте тепер його перебивало щось геть інше. Під шаром сплетіння ароматів медичних трав та антисептиків відчувалася тепла солодка амбра. Густий та благородний аромат влади, за яким одразу ж йшла прохолодна нота рисового вина.

Акане прислухалася до шарудіння сторінок, знаючи, що так звучить її життя на папері.

Хокаге викликала її цього ранку окремо від інших джонінів, що вже були на нарадах, чим змусила понервувати. Тепер Акане стояла посеред кабінету, маючи вдосталь часу у тиші, щоб відчути тотальну відсутність сил та слабкість м’язів, і все це тільки підсилювалося хвилюванням. Вона виписалася з лікарні тиждень тому, і кожне тренування за цей час ставало справжнім випробуванням — необхідністю починати все з початку.

Зненацька Цунаде захряснула папку з документами та незадоволено зітхнула.

– Який же безлад тут лишився… Твоя справа – довбана морока. Тому ми просто дещо змінимо.

Акане виструнчилася, готова прийняти будь-який наказ нової Хокаге. Ця жінка здавалася неймовірною, а масштаби запасів її чакри не лишали сумнівів в її надзвичайній силі.

– Огава Міо, лікарка з госпіталю, гарно відгукувалася про тебе. Гадаю, ми маємо залучати тебе до роботи в лікарні. Можливо, лише для АНБУ, так як ти вже працювала з ними та, здається, вмієш тримати язика за зубами.

– Як скажете, Хокаге-сама.

– Чи, може, ти хочеш працювати в АНБУ?

– Ні, пані.

– Так і думала. Тоді вашу минулу співпрацю я пропоную звести до мінімуму.

Миттєве полегшення прокотилося тілом Акане. Це означало, що більше ніякого Ібікі та ментальних тортур не буде, а тоді й кошмари та нав’язливі чужі спогади почнуть зникати.

– Проте Моріно наполіг на останній місії. Якась незакінчена вашою групою справа, – Цунаде підняла очі на Акане, уважно вловлюючи зміни у її виразі обличчя. – Це була його умова. Я погодилася, але після того ти будеш вільна. Бо згідно зі звітами… це якось геть недобре впливає на тебе.

– Дякую, пані. – вона намагалася зберігати максимально рівний тон попри злість, що розпалювалася всередині.

– Отже, твоя робота тепер – місії з командою Шірануї. І коли потрібна буде допомога у госпіталі, хтось з АНБУ прийде по тебе. Питання?

– Чи відомо, коли відбудеться та остання місія?

– Ні. Моріно сам зв’яжеться з тобою, тому чекай.

– Більше питань немає, Хокаге-сама.

Цунаде відмахнулася рукою і крутнулася на стільці до вікна. Аромат саке став сильніше.

– Вільна.

***

Найгірше у видужуванні – це перші спроби повернути себе в форму після виписки. Це гнітюче відчуття слабкості у м’язах, відсутність гнучкості та загублена десь у лікарняних простирадлах витривалість. Кістки, втомлені після довгого лежання, тепер ниють від фізичних навантажень, а кінцівки не слухаються, ніби чужі. Какаші відчував себе невдалою маріонеткою безталанного лялькаря, проте точно знав, що ще кілька спроб і тіло звикне, а тоді саме благатиме про тренування. Та станом на зараз все, що він міг, — це пихтіти та пітніти.

Проте суворість до себе теж мусить мати кордони, і вони зазвичай починаються там, де ти прислухаєшся до себе та свого тіла і вчишся розрізняти очевидні його сигнали. Зараз тіло Какаші сигналізувало про нестачу повітря та близьку смерть від ще одного підходу підтягувань, а також про голод. І величезними сяючими літерами світився сигнал побайдикувати.

Сонце вже сіло, але темрява не поспішала накривати селище – небо повільно сіріло, розтягуючи день до останнього. Какаші ліниво йшов з майданчика з сумкою на плечі, а всі його думки були про прохолодний кавун, що чекав вдома.

Десь попереду почулися глухі удари, і чим далі доріжка вела його повз інші майданчики, тим голоснішим ставав стукіт металу об дерево. Звучало завзято, тому він ледь звернув вбік до низького паркану, майже впевнений, що побачить там когось з генінів. Десь в глибині душі він сподівався, що це може навіть один з його учнів так напружено тренується, але реальність виявилася цікавішою. Посеред майданчика, обравши один із дерев’яних стовпів за жертву, Цукумо колотила його мечем, розлючено пихкаючи та не даючи собі ні секунди відпочинку. Від кожного удару в сторони розліталися друзки, а з її грудей раз по раз виривалося глухе «хек». У цього була форма, так, удари не здавалися хаотичними та тупими, проте вся її техніка зараз була забарвлена злістю.

Зненацька вона спинилася, і Какаші закляк. Він вкотре по-дурному попався на тому, чого навіть не збирався робити. Як вона взагалі його помітила? Він саме хотів кинути щось про те, що подумав, тут займається хтось з малих, абощо, та вона розвернулася до нього і заговорила перша.

– Будуть якісь поради, Хатаке? Може, злочинець S-рангу мене чогось не навчив?

Неприкрита отрута в голосі різонула його вуха і змусила напружитися. Отакої, ще й потрапив під гарячу руку – краще не придумаєш. Какаші стиснув ремінь сумки міцніше та зробив кілька кроків до паркану. Він чув, що Акане лежала у госпіталі з тієї ж причини, що й він, і, можливо, навіть міг якось логічно описати природу її люті, та аж ніяк не планував ставати її мішенню. Принаймні сьогодні.

– Чого ти хочеш? Співчуття?

– До біса це. Бийся зі мною.

Він роздивився її як слід, доки усвідомлював озвучену пропозицію. Акане була катастрофою ще гіршою, ніж він сам. Розпатлана та спітніла, здавалося, вона вже витратила всі свої сили на екзекуцію стовпа.

– Не цікаво.

Вона зціпила зуби та майже загарчала:

–  Забув, як меч тримати?

– Нащо ти це робиш? – чомусь він спустив сумку з плеча і поклав під парканом, з цікавістю відслідковуючи власний рух.

– Ти знаєш, нащо, – її усмішка нагадувала оскал. – Щоб краще спати. Ти не з тієї ж причини тут?

Какаші задумався, доки ноги самі несли його до входу на майданчик. Схема, де фізичне виснаження ставало запорукою відключки та більш-менш стабільного сну, була йому добре знайома, як і багатьом шінобі.

– Ні, я тут просто тренуюся, – він задумався на мить, а тоді додав тихіше: – Не хотів заважати чужим істерикам.

– Стулися! – одним вправним рухом вона підхопила з землі тренувальний клинок і жбурнула його в сторону Какаші. – І бийся зі мною!

Він вхопив його – не міг не вхопити. На мить здалося, що її лють заразила його, а тоді він усвідомив, що весь цей час мав власну. І тепер вона тихенько кипіла десь всередині, розганяючи його тілом адреналін.

Погляд ковзнув мечем – тупе лезо та грубе руків’я. Акане ж тримала свій вакідзаші, який навіть після десятка стовпів лишився б до дідька гострим.

– Мені тренувальний, а ти будеш зі справжнім?

– У мене немає іншого.

Він мовчав, змусивши її невпевнено продовжити:

– Ти досвідченіший. Це чесно.

– Аж ніяк, – Какаші пирхнув, рушивши до неї. – Це найдурніше, що ти могла придумати.

– Невже легендарний копіюючий нінджя злякався?

– Якщо ти намагаєшся мене розізлити, Цукумо, то у тебе майже вийшло.

Вона знову оскалила зуби в усмішці:

– Чудово.

Як він і очікував, Акане атакувала першою. Нею безжально керували почуття, роблячи кожен рух надто різким, надто очевидним, тому поки що відбиватися від неї було просто.

– Цей бій скінчиться швидко, якщо ти будеш піддаватися емоціям аж настільки.

– Не повчай мене!

Він без особливих зусиль заблокував чергову її атаку та зверхньо відповів:

– Я б не став, та, схоже, твій сенсей тебе цьому погано навчив.

Какаші знав, що робить. Напевно. Те, що жевріло в ній, мало знайти вихід, і коли його вже втягнуто в цей нездоровий танок з почуттями, він просто мусить підіграти.

– Замовкни! – вона різко розвернулася, намагаючись підсікти його ноги швидким рухом.

Це теж було очевидно. Какаші легко відстрибнув, лишаючи між ними завелику для її нової атаки дистанцію. Доки Акане намагалася віддихатися, він роздумував над подальшими діями. Какаші розумів, що якщо він і далі просто захищатиметься, вона не зупиниться, доки не впаде без сил. Тому час забрати ініціативу.

Цього разу він атакував першим. Тренувальний меч був довшим за її вакідзаші, і в купі з довшими руками це створювало однозначну перевагу, що робила ситуацію з тупим лезом трошечки кращою. Він не чекав, доки вона підлаштується під ритм, а одразу нахабно вліз у її ближню зону. Звук удару сталі об сталь – високий, майже болючий. Зіткнення віддалося вібрацією у кістках.

Клинки зійшлися біля самих ґард – позиція, яка вимагає від обох мечників прикладати неабиякої сили, щоб втриматися на місці. І вперше Какаші усвідомив, що в Цукумо ці сили були. Вона вчепилася в руків’я меча обома руками, а її ноги намертво вгрузли в ґрунт, переносячи всю вагу тіла на лезо. Вона була сильнішою, ніж він уявляв, і Какаші подумки насварив себе за те, що недооцінив супротивника. Акане важко дихала, і якусь мить він чув лише це, своє серцебиття та оглушливу пісню цикад.

– Ти намагаєшся здолати мене чи того, хто вклав тобі цей меч до рук?

Вона з силою відштовхнулася від нього і зупинилася в кількох метрах. Відповіді не було, і раптом її обличчя стало непроникним, майже спокійним. Та Какаші надто добре знав, що влучив у саму ціль.

Тепер Акане не поспішала кидатися в атаку. Вона дихала рівно і тримала вакідзаші низько, майже притиснувши лікоть до ребер. Це була поза готовності, і коли Какаші спробував перевірити її своїм довгим мечем, Акане не відступила. Навпаки – вона зробила плавний крок всередину його замаху, прослизнувши так майстерно, що він на мить розгубився. Її лезо пройшлося по сталі Какаші зі скреготом, і він ледь встиг відсахнутися, відчувши, як гострий кінчик її меча зачепив тканину сорочки на його грудях.

– Непогано. Почерк Наміаші. А щось своє маєш?

– Якого біса ти сьогодні такий балакучий?! – її вакідзаші змалював в повітрі небезпечну дугу, і Какаші довелося прогнутися всім тілом назад, коли гостре лезо розрізало повітря за міліметри від нього.

Він всміхнувся, ловлячи власне дихання:

– Люблю злити людей. Не знала?

У відповідь Акане зробила різкий лінійний випад просто на нього – відчайдушний та рваний. І, на її здивування, Какаші не відбив його жорстко, як раніше, а лише трохи розвернув своє лезо. Її меч ковзнув по його сталі з неприємним свистячим звуком, і Акане завалилася вперед, не зустрівши очікуваного опору. Як Какаші і планував, це збило її рівновагу. І розізлило ще більше.

Наступна серія атак виявилася настільки швидкою та технічною, що однієї миті Какаші зловив себе на намірі потягнутися до пов’язки, що закривала око. Однак, він відкинув цю думку та продовжив надолужувати темп ударів. Не лишалося сумнівів у природі її чакри. Це усвідомлення навіть трохи тішило – наскільки тепер очевидним було бачити в її рухах віддзеркалення води. Її меч міг ковзати, як лагідний струмок, або обрушуватися, концентруючи в собі руйнівну силу, подібно гірському водоспаду. І зараз, коли між ними розгорталося лише сухе кендзюцу, Какаші було цікаво уявити, наскільки смертоносним ставало це лезо, коли вона пускала ним свою чакру. І наскільки вбивчим це було в комбінації з її техніками.

Та зараз рухи Акане були б бездоганними, якби не лють, що заважала концентруватися та відчувати поле і супротивника.

– Невже це все, на що ти здатна? – він намагався сказати це байдужо, та хрипке, збите дихання видавало втому.

Після цих його слів Акане пішла на останнє відчайдушне зближення. Це вже не було мистецтвом – лише нестримний потік злості. Вона впевнено скорочувала дистанцію, буквально втискаючи Какаші в край майданчика, і тоді завдала потужного вертикального удару. Та замість того, щоб прийняти його на лезо, Какаші знову пішов на зіткнення ґардами. Сталь зустрілася зі сталлю біля самих рук, і удар віддався гучним та дзвінким звуком просто в череп. Обоє застигли на мить, важко дихаючи у тісний простір, що лишався між ними. Раптом відчуття ніби стали спільними. Те, як тремтять руки від напруги, як вологе від поту волосся липне до шкіри, а повітря в легенях ледь вистачає. І ці кляті цикади.

Какаші не став змагатися з нею в силі цього разу. Він різко розслабив свої зап’ястя, дозволяючи її мечу провалитися трохи нижче. І поки Акане намагалася повернути контроль, він виконав короткий, хвилеподібний рух лезом навколо її вакідзаші. Це був сухий та відпрацьований прийом, що створив жорсткий важіль. А тоді одним вправним, сильним рухом він зробив короткий ривок вбік. Пролунав глухий звук тертя металу, і її меч вирвався з пальців, щоб за мить встромитися у пісок десь неподалік.

Запала тиша. Рука Акане, досі зігнута в лікті, зависла у повітрі ще на мить, порожня та беззахисна. Какаші повільно опустив свій меч та встромив його в землю поруч з її.

Поєдинок завершився, і тільки тепер він відчув, скільки сил пішло на це протистояння. Її так само накрило виснаження – це стало зрозуміло з того, як безпорадно згорбилися її плечі, а руки повисли вздовж тіла.

Какаші несміливо наближався, та звук його кроків загубився у стрекоті цикад. Майданчик безповоротно поринав у густі безвітряні сутінки.

– Гадаю, цього достатньо.

Обом.

Вона досягла того, чого жадала – лють вирвалася з її тіла, лишивши лише порожнечу та холод. Кінчики її пальців смикнулися, наче вона хотіла поворушитися, але так і не змогла.

Какаші спинився навпроти, лишивши між ними стільки ж простору, скільки й в момент найзапеклішого зіткнення їхніх мечів. І чомусь стояти поруч з нею зараз відчувалося однаково неправильно й природно водночас.

– Тобі полегшало?

Її голос прозвучав геть слабко, ніби вона будь-якої секунди могла розсипатися:

– Я не знаю…

– Це теж відповідь.

Щось ледь помітно збурювалося всередині. Смикало за м’язи, змушувало рухатися. Какаші повільно провів долонею у повітрі, вагаючись, а тоді відчув під пальцями її вологе волосся. Його рука обережно опустилася на її потилицю, і в цей момент він судомно намагався усвідомити, чому взагалі робить це. Акане затамувала подих. На якусь мить вони завмерли, а тоді її напруження почало відступати.

Какаші відчував, як вона розслабляється. А тоді його долоня м’яко спрямувала рух, і Акане, здавшись остаточно, хитнулася вперед. Її чоло притислося до його грудей, і вона нарешті видихнула – довгий, рваний звук, що більше нагадував схлип, який вона так старанно намагалася придушити. Його пальці трохи сильніше зарилися в її волосся, і все навколо завмерло. Здавалося, навіть ті надокучливі комахи нарешті замовкли.

Він не знав, як довго вони стояли так, та з першим же її порухом він забрав руку. Акане обережно відсторонилася, впускаючи в простір між ними ледь прохолодне вечірнє повітря.

– Додому?

Акане кивнула та обхопила себе однією рукою, схиливши голову майже до плеча з таким виразом, з яким це роблять люди, коли роздивляються когось. Це змусило Какаші знітитися та поспіхом відійти у бік, щоб дістати з піску мечі.

– Маєш щось поїсти?

– Кавун, – він швидко глянув на неї через плече. – Чекай. У тебе вдома взагалі буває їжа?

– Кавун?

Какаші приречено зітхнув:

– І молочні булочки.

***

Вже кілька хвилин, як вода в душі затихла, та Акане досі не виходила, нерухомо стоячи посеред ароматної від шампуню густої пари. Розпарені у гарячій воді м’язи відмовлялися рухатися, а голова ставала все важчою. Проте сон не міг принести обіцяного відпочинку, тому вона боролася зі слабкістю до останнього, змушуючи себе прокручувати по колу останні спогади. Вона мусила це робити, бо як тільки нитка мислення обірветься, її свідомість одразу ж заповнять геть інші – чужі та темні думки.

Акане згадувала розмову з Цунаде, дозволяючи собі крихку надію на спокій і сподіваючись, що Моріно прийде по неї якнайшвидше, щоб все це нарешті скінчилося. Дивовижно, як самий натяк на свободу від нього змусив її розізлитися, як тільки умова про ту останню місію була озвучена. Не те щоб вона не хотіла працювати з Ренджі та Капітаном – вони виявилися дійсно чудовою командою. І причетність до таких важливих місій клала на плечі приємної ваги відповідальність. Врешті, вона стала кимось важливим, кимось, хто міг впливати на цей світ, на селище, на життя інших. Але водночас це повільно вбивало її. Акане не пишалася тим, як втратила контроль над своїми емоціями, і ще більше тим, що попалася на очі Хатаке. Краще б він пройшов повз, краще б він не підігрував цьому зриву і не намагався допомогти, бо тепер її гнітило почуття провини та боргу перед ним.

Вона безсило хитнулася вперед, доки чоло не уперлося в прохолодний ковзкий від вологи кахель. Навіщо він зробив це? Її рука ковзнула під мокре волосся, і пальці обережно торкнулися потилиці. Його важке ледь прискорене серцебиття та глибоке контрольоване дихання закарбувалися у пам’яті навіть занадто добре. Дурень. Вона досі відчувала в носі хвойний запах його одягу та солодкий смак кавуна на язику. До щік прилила кров, і Акане відштовхнулася від стіни та нарешті потягнулася за рушником.

Цикади майже замовкли, чекаючи на новий спекотний день, щоб розпочати свою пісню наново. Тепер тишу переривало лише тихе шипіння смоли, що пузирилася на голці над полум’ям свічки. Важкий солодкий дим зазвичай ставав сигналом, що суміш готова, і тоді Акане дмухала на свічку та обережно поміщала розігріту смолу у маленьку чашу трубки, щоб за мить втягнути той самий дим вже у власні легені. Пальці все ще були липкими після катання смоли у маленьку грудочку, та Акане це вже не займало. Вона опустилася просто на підлогу, де гуляв нічний протяг, та затягнулася ще раз. Теплий дим розливався в грудях, і гострі кути пам’яті нарешті починали стиратися, не лишаючи у свідомості геть нічого. Ритм серця уповільнювався, стаючи майже лінивим, і тіло обм’якало, доки світ навколо перетворювався на вату. Біль відступав, лишаючи лише солодку порожнечу та забуття.

З усіх руйнівних способів втечі опіум програвав по швидкості хіба що смерті. Акане стомлено лягла на підлогу, даючи речовині забрати себе, і вперше останньою її думкою був страх, що хтось відчує запах цього диму. Що він відчує запах цього диму.