Розділ 26: Сон про Рін.

Минав вже другий тиждень, і, правду кажучи, Леді Цунаде зробила все, щоб робота забирала майже весь час та сили, а перерви між місіями можна було вимірювати не днями, а годинами. Проте Какаші вів власний лік, і, як Цукумо й обіцяла, згодом справді полегшало – нав’язливі думки швидко відступили, він більше не відчував в собі чужої чакри, а тіло та самопочуття повернулися до норми. Але як би там не було, запитань не меншало, а уникаюча поведінка Акане робила справи тільки гірше. А справи і без того були на межі катастрофи – малі зводили його з розуму, зовнішні загрози були як ніколи реальними, і ця навала звітів…

Какаші саме вертався після одного із численних рапортів, коли зустрів у коридорах резиденції Хокаге старого товариша ще з часів служби в АНБУ. Раніше він навряд би сам ініціював розмову із кимось таким, проте зараз цей чоловік міг прояснити одразу кілька речей. І заради цього Хатаке навіть погодився на спільне тренування та спаринг із ним, як у «старі добрі часи». Ну, не такі вже й добрі, враховуючи, скільки синців та болю це приносило у минулому, але обставини змінилися. Вони обидва змінилися. Хатаке хотілося думати, що він став вправнішим, а Кенто… ну, він однозначно постарішав.

Тепер, вже дорогою до тренувальних майданчиків, його періодично долали сумніви щодо правильності задуманого. Можливо, через спеку, або ж через те, що вже вранці він має відбувати на нову місію і майже не встигне відпочити. Або ж через цю виснажливу соціальну активність, хто знає? Та Какаші намагався не зважати. А тоді геть забув про сумніви, бо вперше за тринадцять днів побачив її.

Передпліччя все ще вкривали бинти, проте рука вже впевнено тримала руків’я меча, а рухи не видавали ніякого дискомфорту чи браку сили. Здається, вона гарно відновилася і вже повернулася до тренувань зі своєю командою. Точніше, з Наміаші.

Какаші озирнувся, шукаючи поглядом Генму, і раптом усвідомив, що вони з Кенто обидва зупинилися і дивилися в бік чужого тренування. Дехто навіть якось трохи надто пильно.

– То як там стара команда? Досі працюєш з ними?

Кенто перевів на Хатаке зацікавлений погляд.

– Ні, маю новеньких. Один геть юний ще, – він всміхнувся. –  Трохи старший за тебе, коли ти тільки був вступив на службу. Покладаю на нього надії.

– А другий?

На мить запала тиша, яку переривали лише звуки бійки на мечах, що долинали з майданчика.

– Та то просто сенсор.

– Просто сенсор, кажеш?

Він ствердно мугикнув і знизав плечима із виразом типу «ти ж знаєш, я не маю права багато базікати», і це дратувало. Какаші саме хотів запитати ще щось, аж раптом хтось пронісся повз них, швидко загальмував та обернувся. Захеканий та весь червоний Генма сперся долонями в підігнуті коліна і важко, гучно видихнув.

– А ви чого тут? Ти… – він примружив очі, вп’явшись поглядом в Кенто. – Прийшов діставати мене Мукудорі?

Мукудорі. Какаші замислився, згадуючи, де міг чути чи бачити це слово раніше. У звітах? Так, точно в якихось звітах. Це була назва місії чи позивний? Він подумки відклав це питання на поличку свідомості, доки діалог поруч набирав надто особистих нот.

– Що? Ні, не цього разу. А ти, я дивлюся, знову проспав? – Кенто змовницьки вишкірився, на що Генма відповів багатозначною кривою усмішкою.

– Можна і так сказати.

– Невже та медсестра?

Шірануї випрямився і почав поправляти одяг та бандану на голові, сунув до рота свіжий сенбон. Ці двоє були знайомі, і Какаші відчув якийсь несправний дисонанс у свідомості, бо обидва належали до геть різних етапів його життя і ніяк не мали б стикнутися – так йому здавалося.

– А чому ні? Плюсів як мінімум два, – Генма задумливо загинав пальці. – Цивільні дівчата шаленіють від шінобі. Цивільні дівчата не спроможні на той рівень насилля, на який здатні куноічі.

Він озирнувся і кивнув в сторону Акане, що досі билася з Райдо. Пилюка довкола них здійнялася майже непроглядною стіною.

– Я згоден отримувати на горіхи лише за зарплатню. В приватний час краще триматися від цих жінок подалі…

– О, ні чорта ви не розумієте!

Голос збоку пролунав так близько і раптово, що Какаші здригнувся та не стримав лайки:

– Бляха, Ебісу! Де ти взявся?

Той лише задоволено загиготів та почервонів, визираючи над окулярами:

– Я вам так скажу, хлопці, є таке неписане правило: як жінка б’ється – так вона і кохається.

– Святий Райджін, ти хоч дітей такому не вчи! – Генма скривився, ховаючи смішок, і пхнув Ебісу в плече. – Тут не збори клубу хтивців. Іди собі, куди йшов.

– Добре-добре! – Ебісу це геть не образило. Він попрямував доріжкою далі, махнувши їм наостанок: – Колись ще згадаєте мої слова, дурники!

Кенто не стримав тихого сміху – дивовижно, когось це справді змогло потішити. В його роті вже стирчала сигарета, і дим закручувався вітром кудись вгору.

– Яка тонка філософія! Проте з нею важко не погодитись, еге ж? – він зиркнув на Генму і той змовницьки кивнув, перекотивши сенбон у роті. – Це хіба не він вчить онука Третього?

Шірануї ствердно мугикнув і саме хотів щось пожартувати, судячи з хитрої усмішки, та раптом голос з майданчика привернув увагу всіх трьох одночасно. Звук бійки припинився. Райдо вже сховався у затінку, а Акане трохи агресивно махала в їхню сторону рукою, іншою стираючи з лоба піт.

– Тебе ще довго чекати?! Ти спізнився! Знову!

Не простившись з іншими, Генма одразу ж рушив до майданчика, на ходу сперечаючись з Цукумо.

– Ти не можеш мене лаяти – це я тут старший! Я – твій сенпай!

– Ще й як можу! – вона вперла руки в боки. – Ми чекали тебе дві години, сенпаю!

– Але ж як гарно потренувалися, хіба ні?!

– Якщо ввечері ти теж спізнишся…

– Обіцяю, я буду вчасно!

Какаші спостерігав, як Генма зникає у затінку і вже про щось розмовляє з Райдо, і в цей час відчував тотальне виснаження та незворотну емоційну шкоду від всього спілкування, що випало на його душу сьогодні. Та він власноруч обрав цю стежку не просто так, і погляд сам ковзнув назад до Акане, яка все ще стояла біля паркану. Вона задумливо кліпнула, наче впізнавши когось, а тоді ледь помітно посміхнулася та поманила до себе рукою.

Та перш ніж усвідомити, чим це було, Какаші відчув важку долоню на своєму плечі.

– Вибач, друже, я на хвилинку.

Кенто легко відштовхнувся від нього та швидко попрямував до майданчика, лишаючи Хатаке позаду. Чоловік ще не встиг підійти, як Акане вже скривилася та демонстративно помахала рукою перед носом, і Кенто одразу ж метушливо загасив сигарету, видихнувши залишки диму кудись в сторону. Ніби це була звичка. Вдруге за місяць Какаші спостерігав і ні чорта не міг зробити, окрім як невпинно аналізувати. Так, Кенто був одним із найкращих – він знав і дотримувався норм та правил як досвідчений професіонал. Тому те, як він підходить або нахиляється до неї на лічені сантиметри ближче, ніж це дозволено серед колег, вже казало про дещо. Але більш промовистими стали його невідривний погляд та стримана, проте м’яка усмішка. Розмову не було чутно. Какаші тільки міг бачити, як на одне його запитання вона знітилася. А тоді на її запитання Кенто відмовив, впевнено хитаючи головою. Діалог швидко завершився, вони попрощалися, і чоловік, перш ніж розвернутися і піти геть, легко торкнувся пальцями її ліктя. Геть невинний, але такий дратуючий жест.

Акане повернулася до своєї команди, перед цим коротко кивнувши в сторону Какаші. Привітання – це вже щось. Тепер він дивився на Кенто, що йшов назад, і потроху усвідомлював власне роздратування. Можливо, спаринг не така вже й дурна ідея.

Чоловік на ходу знову закурив, і вони відновили крок, віддаляючись від майданчика.

– Не знав, що ви такі близькі.

– Ти знаєш правила, Хатаке. Професійне та особисте життя оперативників не обговорюється.

Звісно, він знав. Тому у відповідь змовчав. Та зненацька Кенто зітхнув і продовжив, ніби цього разу правила можна було проігнорувати:

– А я не знав, що ти її сусід. Був здивований тебе побачити тоді.

Какаші проігнорував цей коментар і сунув руки в кишені штанів, намагаючись зберігати байдужість, але повзучий погляд Кенто вертався до нього раз за разом.

– Оце і є твій «просто сенсор»?

– Визнаю, – той випустив хмарку диму і прослідкував за тим, як вона розчиняється у повітрі. – Не «просто». Вона гарний сенсор. І добре знається на лікуванні. І гарно вправляється з мечем. АНБУ багато втрачає, не завербувавши її.

– То вона не постійна агентка?

– Ні, – він знову зітхнув і ледь скривив носа. – Той нахаба Шірануї не хоче її відпускати, як би я не просив. До того ж вона сама не сильно бажає працювати з нами далі.

Чомусь це знання принесло тимчасове полегшення. Вони дійшли до вільного майданчика, і Кенто почав готуватися до тренування, проте Какаші не поспішав. Він сперся на стовбур дерева плечем і переварював все, що встиг почути та побачити. Після появи капітана у її дворі, а тепер і після цієї розмови сьогодні, у Хатаке не лишалося сумнівів, що між цими двома щось було. Та раптом найочевидніша думка вразила його – це неважливо. До біса все. До біса Кенто. До біса АНБУ і всі ті потайні куточки її життя, до яких він не має доступу. Поки що. Немає сенсу додумувати щось, як і немає сенсу здаватися тепер. Він має поговорити з нею найближчим часом. Та спершу вибити все лайно з того бісового Раккуна.

***

– Ах, нарешті ця довбана спека пішла на спад! – Анко глибоко втягнула в легені вечірнє повітря, в її голосі чулася ледь п’яна усмішка. – Вечори тепер такі-і-і приємні!

Компанія із шести саме покинула ресторан і тепер стояла надворі, скупчившись в світлі з вікон.

– Більше за вечірню прохолоду мене радує хіба що те, що Цукумо знову нас пригощала, – Генма нахабно сперся на її плече рукою і нахилив до Акане голову. – Розкажи-но своєму сенпаю, скільки Хокаге платить своїм оперативникам, м?

– Ну дивись… У мене було багато грошей. А стало… – вона з награною серйозністю звела брови та почала перебирати пальці, ніби подумки рахуючи. – Ще більше.

– Ех, не вмієш ти розбазікувати таємниці, – він розчаровано зітхнув і відсторонився. – Наступного разу змусимо тебе випити втричі більше саке, можливо, це розв’яже тобі язика!

– О, так! Це спрацює!

– Анко!

– Що?! Це чиста правда!

– Анко, ходімо, – Ірука поблажливо зітхнув. – Я проведу тебе додому. Всім на добраніч!

– Так, ми теж з Райдо вже підемо. Зрання будуть доручення від пані Хокаге і все таке… Гарний був вечір!

Наміаші видав себе важким видихом після згадки про роботу, а тоді все ж сказав:

– Дякую за їжу та напої – було дуже весело. Будьте обережні дорогою додому!

– Гаразд! До зустрічі!

Голоси та раптовий спів Анко повільно віддалялися в різні боки, доки на вулиці не лишилися стояти двоє.

– Ти промовчав весь вечір.

– Мені… було трохи ніяково. Вибачте. Якби капітан зміг прийти, мені було б спокійніше проводити час з вашими друзями.

– Ти теж мій друг, Ренджі, – вона стомлено посміхнулася і повільно рушила дорогою в бік дому. Хлопець поспішив слідом.

– Просто вони всі вже такі досвідчені та дорослі…

– Це не має значення. Наступного разу дозволь собі розслабитися.

– Добре, Акане-сан, я постараюся!

– Молодець, – вона всміхнулася до Ренджі і повільно вдихнула. – А тепер іди додому.

– Я краще проведу вас.

– Не треба, справді. Я хочу трохи прогулятися. Анко права, сьогодні чудове повітря.

Врешті Ренджі здався і пішов, лишивши Акане саму. Тепер вона могла поринути у власні думки, не тримаючи вигляду, наче все гаразд. Посміхатися, жартувати і насолоджуватися компанією було виснажливо, бо цього разу їй довелося грати це все, через що Акане відчувала себе непотребом, який обманює друзів. Вона обрала найдовшу дорогу додому, щоб стомитися перед сном хоч ще трошки, і тоді, можливо, розум просто відключиться, і чужі сновидіння не переслідуватимуть її цієї ночі. В голові крутилася зустріч з Раккуном. Чому він був там з Хатаке? Невже вони друзі?

«Ти давно не заходила…»

Чи могла вона сказати, що той спосіб втекти від реальності більше не працював? І чи було це справді так? А якщо це вже не працювало саме з ним? Чи сумувала вона за Раккуном, чи думала про нього?

Ні.

Будинок зустрів її затхлою тишею, і першою справою Акане заходилася відкривати всі вікна. Чоловіки. Нащо вона знову сплуталася з ними?! Це точно тема для окремого вечора вдома в Анко. Без Уміно, бо він теж з того проклятого племені. Але з морем саке, солодощів і найкращих дружніх порад. Та чи варто розповідати їй про Хатаке?

Акане застигла, притримуючи на собі рушник після душу, доки серце зрадливо пришвидшувало свій ритм. Протяг приємно прослизав повз, охолоджуючи розігрітий будинок і її почервонілі щоки.

Хатаке.

Чим він в біса був? Про що він тільки думав? Вона труснула головою та повернулася до кімнати. Було цікаво його провокувати, помічати реакції, які він не може приховати. Весело сперечатися і підколювати його.

Акане натягнула свою довгу футболку та всілася на підлогу з маленькою металевою коробочкою в руках. Кришечка із зусиллям знялася, і солодкий, нудотний аромат вдарив в ніс. Пальці звично намацали вже скатані акуратні липкі кульки, та раптом завмерли.

Він смачно готує. Принаймні рибу на багатті та локшину. Багаття. Той вечір в лісі.

– До дідька це… – вона роздратовано закрила коробочку та відкинула її до стіни.

Це бісило. Чому все мало стати так складно в один момент? Чому вона мусить уникати його тепер? Скільки ще тих довбаних запитань, які немає кому поставити?!

Акане вляглася на ліжко надто агресивно, як для людини, що зібралася спати. Хатаке невпинно крутився в голові, як той тайфун, і це було добре, бо ніщо інше вже не мало шансу зайняти її думки тепер. Думки про те, що він геть поруч в сусідньому будинку спить в своєму ліжку і навіть не здогадується, якою дурепою виявилася його сусідка. Спить там з цією своєю чарівною дотепністю і чакра-трюками з лісу. Акане болісно застогнала, ховаючи обличчя в подушці так, наче мала намір вдавитися. Та приємне хвилювання майже одразу змінилося апатією. Тепер це щось недосяжне. Вона сама все зруйнувала, сама наразила на небезпеку, а потім відштовхнула. Тіло повільно розслабилося, а дихання сповільнилося. Акане вмовляла себе змиритися. Вмовляла, що не цікава йому. І зрештою, десь за мить до того, як провалитися в сон, вона собі повірила.

Та Какаші не лишив її думки надовго, повернувшись у найгіршому і найдетальнішому жахітті, яке тільки переживала свідомість Акане останнім часом. Спочатку був лише дощ – невпинна, оглушлива злива, що заливала очі та промочила весь одяг до нитки. Навколо темно, і ця темрява небезпечна – в ній чатували вороги, але чомусь поворушитися було так важко. І дихати теж. Тіло скував страх невідомого. Або ж навпаки? А тоді все навкруги на мить освітлила блискавка, окреслюючи чийсь силует попереду. Вода стікала обличчям, затікала у рот, і деякі краплі чомусь здавалися солоними на смак. Важке вологе повітря теж пахло чимось солоним.

Блискавка знову розрізала простір навколо, але цього разу не десь високо в небі. Це геть поруч, просто отут. Варто лише опустити погляд зовсім трошки. Почути електричний тріскіт, ніби спів тисяч пташок. І врешті побачити багато. Багато гарячої крові. Пропалений одяг та білі краї ребер, що стирчать назовні. Відчути нудотний запах паленої плоті. Тонкі розряди все ще танцювали по руці, і це холодне мерехтливе світло робило картину ще гіршою.

Чийсь тихий слабкий голос змусив підняти погляд. Величезні горіхового кольору очі витріщалися просто в душу. Що вона каже? Такий знайомий рух на губах:

«Ка-ка-ші…»

І раптом рука відчула всю вагу обм’яклого тіла, краї проламаних кісток врізалися в шкіру, кров полилася так сильно, що могла б конкурувати зі зливою.

«Рін. Рін. РІН!»

Акане смикнула руку на себе з усієї сили і раптом звалилася з ліжка просто на лікоть, нарешті отямившись від жахіття. Руку та бік пронизав тупий біль, а горло звело від хрипкого крику, що ще мить тому прорізав тишу кімнати. Та Акане не зважала. Тріщання птахів досі переслідувало її, і вона на мить міцно затулила вуха долонями та застогнала від болю. А тоді, задихаючись, незграбно поповзла рачки до дверей на терасу, щоб зробити рятівний ковток свіжого повітря. Щоб вирвати свідомість зі сну остаточно. Двері слухняно ковзнули, дозволяючи нічному вітру огорнути її тіло, і Акане безсило затремтіла, доки промокла від поту тепер вже холодна тканина футболки липла до її шкіри.

Раптовий тихий скрип підлоги позаду змусив її сіпнутися, розвернутися обличчям в кімнату, а спиною втиснутися в дерев’яні шьоджі. Права рука досі ледь сіпалася від відчуття розрядів блискавки, крові та гострих кісток на шкірі. Акане відвела її вбік, тримаючи подалі від тіла, як щось чуже. Перелякана та дезорієнтована, але навіть за цих обставин їй знадобилася лише мить, щоб впізнати його присутність, що заповнила кімнату разом із ароматом грози, що насувалася.

– Чому ти тут?!

Його голос хрипкий та низький озвався вже ближче:

– Ти мені скажи.

Серце билося десь в горлі, а кров шуміла у вухах. Планетарного масштабу жаль та відчай накрили Акане, і сльози неконтрольовано полилися з блідих очей.

– Мені так шкода… Це трапляється постійно, але не мало статися так скоро.

– Постійно?

Вона ковтнула сухість у роті, відчуваючи, наче знову починає задихатися. Якщо до цієї ночі все було просто погано, то тепер вона летить у прірву ненависті. Своєї ненависті до себе. І його ненависті також.

– Та техніка… – спроби говорити спокійно не вдавалися, і Акане стиснула в кулаці тканину футболки на грудях, наче це дозволило б їй дихати. – Вона пов’язує наше несвідоме. Через мою чакру…

– Але я більше не відчуваю твою чакру.

– Це неважливо: зв’язок вже відбувся.

Він зробив крок ближче, та коли Акане зненацька перелякано втиснулася в двері та піджала до себе ноги, Какаші спинився.

– Як ти опинився в моєму домі?!

Він мовчав, наче поступово усвідомлюючи своє місцезнаходження. Обидва ока невідривно дивилися на неї – Акане це відчувала, і тоді він знову зробив кілька обережних кроків назустріч. А вона вкотре злякано сіпнулася, змушуючи його завмерти на місці.

– Гадаю, ми бачили один сон. Я прокинувся від нього, а тоді… Просто опинився тут. Навіть не знаю, навіщо.

– Мені шкода. Я не мала цього бачити…

Підлога заскрипіла, і Акане застигла, відчуваючи його вже зовсім поруч. Какаші спинився просто перед нею та повільно опустився на підлогу.

– Так, не мала.

На довгі кілька хвилин запала напружена, густа тиша. Ніхто не ворушився, поринувши у власні думки і звикаючи до присутності одне одного, аж доки об шибки не застукотів нічний дощ. Краплі задувало на терасу та в спальню, і в якийсь момент Какаші потягнувся вперед і легко штовхнув шьоджі за спиною Акане. Вони ковзнули на місце, відрізаючи кімнату від негоди. Какаші затримав на ній важкий погляд, наче вловлюючи кожен прояв хвилювання.

– Акане, ти… – він стишив голос, наважуючись продовжити. – Ти боїшся мене?

– Що? – вона ледь не задихнулася. – Про що ти кажеш?

– Те жахіття було реальністю – ти це знаєш.

– Я бачила достатньо чужих снів, щоб не судити людей за ними.

– Скільки?

Акане відчула, що він дивиться на її пошрамовані руки, і вперше змусила себе не ховати їх.

– З часом їх меншає.

– Що саме перериває цей зв’язок?

Серце шалено забилося в грудях, коли він торкнувся її щоки. Какаші лагідно ковзнув кінчиками пальців вилицею до її вуха, заводячи за нього прилиплу до шкіри прядку волосся.

– Ти знаєш, що…

– Смерть.

Він хрипко шепотів, і у відповідь Акане видихнула ледь чутне “так”.

Він мовчав, роздумуючи над почутим, проте досі не відводив руку, і це відчувалося геть неправильним.

– Хочеш, щоб я пішов?

Її кинуло в жар, дихання ставало уривчастим та вторило збитому пульсу. Всі ті голоси поверталися в її думки, раз за разом повторюючи: «ти – монстр», «ти огидна». «Ти – потвора». «Потвора». «ПОТВОРА!»

Акане стиснула кулаки так міцно, що нігті вп’ялися в шкіру долонь.

– Не хочу… – вона ледь свідомо притиснулася щокою до його руки, ніби це могло бути останнє, що між ними відбулося. – Але так було б краще. Тобі краще триматися подалі від мене.

– Гаразд. Тоді скажи мені піти.

– Хатаке… – вона безсило опустила голову, і він обережно підняв її обличчя назад до себе, взявши його в долоні.

– Так?

«Потвора»

«ПОТВОРА»

Десь високо в небі замість відповіді пролунав грім, дощ пустився з новою силою.

– Я… Здається, я надто егоїстична для цього.

– Це добре, бо я надто егоїстичний, аби послухатися. Ходи сюди, – він допоміг Акане підвестися та провів до ліжка. – Лягай, я посиджу поряд.

Доки гроза невпинно ганяла по небу грім, а краплі з поривами вітру врізалися в будинок, Акане вмостилася на одній половині ліжка і схвильовано чекала на Какаші, який саме зачиняв всі вікна. Він повернувся через кілька хвилин, і ліжко тихо прогнулося з іншого боку, але він не лягав. Лише привалився спиною до узголів’я, лишившись на самому краю.

– Ти маєш поспати.

– Я люблю спати сидячи.

– Брехня…

– Аж ніяк. По-моєму, це повільно стає традицією. Але тобі краще придбати крісло.

Він тихо всміхнувся, намацавши у темряві її руку. І Акане затамувала подих, перш ніж обережно сплести з ним пальці. Дотик більше не зберігав в собі відлуння того кошмару — тепер це було лише тепло. Їй здавалося, що сон так і не прийде, проте за лічені хвилини виснажена свідомість провалилася у небуття. І там не було ні кольорів, ні запахів, ні звуків. Лише блідий та прісний спокій.