Розділ 28: Втричі більше саке.

Вже перевалило за опівніч, та сон ніяк не приходив. Як і завжди. Навіть один із тих нудних романів не зарадив, в результаті лишившись валятися десь кинутим на середині. Какаші вимкнув торшер біля дивана, і тепер лише місяць освітлював кімнату своїм холодним, напрочуд яскравим сяйвом. Він сидів, роздивляючись довгі контрастні тіні на підлозі, а свідомість в цей час крутилася по спіралі, перебираючи одну деструктивну думку за іншою. Проте останніми днями в цьому хіт-параді саморуйнування безапеляційно перемагала вона. І Какаші повертався думками до тієї ночі знову і знову, сварячи себе за те, що вирішив лишитися. Та хіба він міг не зробити цього? Вона була в шоці, нажахана та розгублена саме через його сновидіння. Це був його обов’язок – лишитися, переконатися, що вона в порядку. Місія, яку він призначив собі сам,  – тягар відповідальності за власну підсвідомість. Чи мав він тримати її за руку, сидячи в її ж ліжку? Вже трохи інше питання, бо, скоріше за все, не мав. Це було геть опціонально. Але хіба це поганий спосіб контролювати ситуацію? Навіть якщо він пішов ще до світанку, не спавши і години, наляканий раптовим усвідомленням того, що порушив власні правила, воно того вартувало, бо вона принаймні була в безпеці. І він отримав кілька відповідей.

Какаші приречено зітхнув та накрив обличчя долонями. Обманювати себе було до біса важко, і спроби провалювалися одна за одною.

Вихід був лише один – не думати про неї в принципі. Вони майже не зустрічалися цей тиждень, а коли все ж стикалися десь на вулиці або в коридорах Резиденції, вона кожен раз була відсторонено привітною та бездоганно ввічливою. Ця тема більше не підіймалася між ними, і чомусь Какаші відчував, що ніколи і не підніметься. Його це влаштовувало.

Лишилося насправді перестати думати про це. Ця жінка має бути останньою його проблемою зараз. Все вирішено, так. Він мусить зосередити думки на інших справах, як це і відбувається вдень. Тренування. Місії. Спроби підтримати свою команду. Він має наглядати за Наруто та Саске. На щастя, хоч із Сакурою не виникає проблем – вона зразкова учениця. Було б чудово, якби Харуно під своє крило взяла пані Цунаде, тим більше, що вона зараз саме намагається зміцнити медичну сферу в селищі. Навіть Цукумо почали викликати до госпіталю час від часу.

Дідько.

Не. Думай. Про. Це.

Він почав водити руками по дивану довкола себе, у тихому розпачі шукаючи кинутий роман, коли раптовий шурхіт біля вхідних дверей привернув його увагу. Якщо це знову хтось із малих вирішив розмалювати його двері тою огидною зеленою фарбою, то наслідки не змусять себе чекати. Він натягнув на обличчя маску, що була суцільним шматком тканини з його майкою, і тихо рушив до дверей. Хтось вперто долубався в замку. Колись Наруто напхав сірників у замкову щілину в дверях кабінету Хокаге, тож це міг бути його вірний учень і послідовник – сам онук Третього зі своїми друзями-бешкетниками. Мабуть, побачили, що у вікнах темно, і вирішили, що Какаші на місії, подарувавши йому шанс на елемент несподіванки. Він обережно взявся за клямку замка однією рукою та за ручку дверей іншою, повільно видихнув, а тоді одним різким рухом смикнув те все, відчиняючи двері навстіж. Тієї ж миті зловмисник ввалився всередину, ніби ті двері були єдиною життєвою опорою, і Какаші машинально схопив чуже безпорадне тіло руками. Знайомий трав’янисто-квітковий аромат олій огорнув його моментально, а коли розгублене обличчя заговорило, він відчув і п’янкі нотки саке. Багато ноток саке.

Кепські справи.

– Чого це ти в мене вдома, Хатаке?!

– Неймовірно, – він не стримав вражений смішок. – Я саме гадав: чи може хтось двічі переплутати будинки?

– А-а… – вона задоволено усміхнулася, одна брова грайливо вигнулася. – Думав про мене, так?

Здавалося, вона досі лишалася у вертикальному положенні лише через те, що Какаші тримав її в своїх руках. Пазл повільно складався в одну картинку. Довге, на перший погляд, чоловіче хаорі, міцно підперезане поясом на талії, скидалося на сукню. Зачіска більш вільна, ніж зазвичай. Вії нафарбовані чорною тушшю. Всі ознаки посиденьок з Анко та Куренай.

– Ти п’яна. Як чіп.

– То як часто ти думаєш про мене вночі… у моєму будинку, сенпаю?

– Цукумо, – він легко штовхнув двері ногою, і ті тихо захлопнулися за її спиною. – Це мій будинок.

Акане розгублено кліпнула.

– Невже?

– Саме так. Відвести тебе додому?

Він осікся. Чому взагалі це якась опція? Інших варіантів не існувало.

– Ні, – вона заперечно похитала головою. – Хочу на той чудовий диван.

Схоже, інші варіанти все ж існували.

Приречене зітхання вкотре вирвалося з його грудей. Вона знову з’являлася, як грім серед ясного неба, і все летіло шкереберть. Какаші з цікавістю та втомою роздивлявся її обличчя ще мить і покірно приймав свою долю, а тоді обережно присів навпочіпки, все ще підтримуючи її рівновагу.

– Гаразд. Спершу маємо зняти твоє взуття, – його пальці спритно розправлялися із застібками на її босоніжках. – Тримайся…

На диво, вона слухняно і тихо стояла, довіряючи йому цей процес. Акане відірвала одну ногу від підлоги, похитнулася і сперлася руками на спину Какаші. Одна нога вислизнула із босоніжки, потім друга, і ось вона вже стояла боса і горда за власні успіхи.

І саме тоді щось жахливо нераціональне раптом перемогло в битві, якої Какаші навіть не встиг усвідомити. Він обвив руками її стегна і звівся на ноги, підіймаючи Акане над підлогою. Вона здивовано зойкнула та вчепилася в його плечі.

– Все добре, п’яничко, так буде швидше.

– Я не…! – вона затнулася та розчаровано зітхнула, розслаблено повиснувши на його плечі. – Вони навмисне це зробили!

– Не впевнений, що хочу знати подробиці…

Він не вмикав світло. Просто опустив її на диван і сам сів трохи осторонь. Акане затихла, нарешті по-справжньому усвідомлюючи, що опинилася не вдома. Принаймні так здавалося. А тоді вираз її обличчя зненацька змінився – вона насупилася і засовалася на дивані, ніби їй щось заважало.

– Що це… – рука ковзнула оббивкою просто під її сідниці і повернулася вже з книжкою. – Якийсь новенький роман? Щось збочене?

– Ні. Віддай мені.

Какаші потягнувся до неї, але Акане різко відвернулася, розкрила книгу та гучно вдихнула запах друкарських чорнил з розвороту. Щось вислизнуло між сторінками і впало просто їй на коліна.

– О, то це досі в тебе… – вона обернулася, вже тримаючи власну шпильку в руці, гострішою за яку була хіба що її посмішка. – Я навіть не знаю, що думати, сенсею. Використовуєш її як закладинку для свого сороміцького чтива?

Какаші відчув, як стрімко червоніє.

– Цей роман не… – він на секунду накрив обличчя руками, вертаючи собі спокій. – Байдуже. Просто забери вже її.

Однак не варто було забувати, що все вже йшло шкереберть. Звісно, вона все робила по-своєму, ще й так, щоб врешті-решт це зіграло проти Какаші у грі, в якій він більше не планував брати участі. Акане лишила шпильку між сторінками і відклала книжку у бік.

– Залиш собі. У мене вже є нова – хлопці подарували на день народження.

Спочатку срібло блиснуло у світлі місяця, а тоді її темне волосся, звільнене від зачіски, слухняно розсипалося по плечах. Кілька прядок спадало на обличчя, проте Акане не прибирала їх. Вона задоволено простягнула шпильку в бік Какаші, наче дитина, що вихвалялася подарунком. Пальці звично обмацували вигини на металі.

Хлопці постаралися, обираючи цю шпильку. Скоріше за все, прикраса навіть виготовлялася на замовлення. У Райдо був знайомий майстер, що працював зі сріблом, тому це зовсім не дивно, що вибір подарунка пав на таку річ. Шпилька була чимось на межі прикраси та зброї, бо один край здавався загострим як для звичайного аксесуара у волосся. Небезпечно і гарно – їй пасувало.

– І коли був твій день народження?

– Позавчора.

– Двадцять четвертого вересня.

Какаші підняв на неї погляд, і те пасмо, що спадало на її очі, дратувало його подібно піску у взутті. Потягнутися і завести його їй за вухо здавалося так природно, що він майже фізично стримувався, щоб не поворушитися.

– Так, дурнику, через дев’ять днів після твого.

– Звідки ти..? А, неважливо…

Він не знав, що відчувати з цього приводу, тому просто прийняв той факт, що Цукумо чомусь завжди на крок попереду. Він лише був радий, що той день провів на місії, і потім всього кілька людей привітали його без зайвих урочистостей. Крім Гая. Гай був дуже урочистим.

– Я навіть приготувала подарунок для тебе… Він десь тут у шухляді.

Її розгубленість межувала із дурістю, і це на якусь мить навіть здалося дотепним, доки вона не полізла шукати уявну шухляду в його бік. Всього секунда знадобилася, щоб Акане вже перегиналася через нього у спробах намацати біля бильця дивана тумбу, якої там не було.

– Хтось переставив всі меблі?!

– Цукумо, – голос прозвучав несподівано низько. – Ти у мене вдома. Тут немає твоєї шухляди.

– Точно. Ти мене геть заплутав…

Не потрібно було цього казати, бо все стало тільки гірше. Набагато. Вона п’яно кліпнула, явно засмучена почутим, і спершу зависла у своїй безглуздій позі, щоб вже за мить всістися просто на його коліна. Какаші застиг, витріщившись на неї у щирому подиві.

Тілом прокотилася хвиля жару, і кожен м’яз напружився до межі.

– Акане, ти сидиш на мені…

– Знаю, я ж п’яна, а не тупа.

Він прокляв себе за те, що вирішив відкрити рот. За те, що не заснув і не пропустив це нахабне вторгнення у власне життя. І потім ще раз прокляв за те, що не міг дихати після того, як вона перекинула через нього одну ногу і вмостилася вже зручніше. Але коли усвідомлення зайняло потрібну поличку в його голові, це гучно клацнуло десь всередині, як потрібний ключ в замку. Він відчув її руки на своїх плечах. Проділ імпровізованої сукні розійшовся, майже повністю оголюючи одне її стегно. Вага її беззаперечної, прикутої лише до нього уваги просто зараз перехоплювала подих. І наступної миті це вже відчувалося чимось таким правильним, наче кожен її вигин, її дихання та кожен її порух ідеально пасували його тілу. Какаші змусив себе ворушитися, але спромігся лише зробити те, чого бажав останні п’ять хвилин, – прибрати те кляте пасмо за її вухо. Він затримав дотик на її шиї, навмисне в тому місці, де пульс відчувався якнайкраще. Схвильована. Місячне світло робило її майже нереальною, наче він тримав у руках примару, що розтане з першими променями світанку. Але навряд примара може бути настільки гарячою на дотик. Вона була так близько, що він просто не міг перестати роздивлятися її. Всю її. Серце гупало десь у горлі, і Какаші ледь усвідомлював власний голос:

– Акане, що ти робиш?

– Я подумала, що ти теж маєш подарувати мені щось…

Світ повільно звужувався до тісного простору між ними. Те, що він весь час приймав за спрагу, оберталося пекучим бажанням. Хіттю? Можливо. Було запізно заперечувати це. Не коли вона сиділа зверху, а її теплі долоні ковзали його плечами та спиною, наче у спробі запам’ятати кожен вигин напружених м’язів.

– І чого ж ти хочеш?

Вона на мить завмерла. Пальці повільно повернулися до його шиї і одразу ж поповзли вгору ковзкою тканиною маски. Акане схвильовано шепотіла:

– Хочу твій останній секрет, Хатаке. Хочу його собі…

– Останній? То всі інші ти вже знаєш?

– Знаю достатньо, – вона лукаво всміхнулася. – Ти не такий вправний у приховуванні емоцій, як думаєш…

– Та невже?

Чим ближче її дотик ставав до краю маски, тим більше Какаші напружувався.

– Природа твоєї чакри видає тебе з головою, Хатаке. Цей запах, наче повітря перед грозою, і легка напруга довкола тебе, від якої все наче електризується, – її пальці вже зачепилися за край маски і повільно потягнули її вниз. – Я завжди відчуваю це, коли ти…

– Досить, – одним різним рухом він перехопив обидва її зап’ястя і відвів від свого обличчя. – Ти любиш знущатися з мене, чи не так?

Щось уїдливе, зухвале або колюче – він очікував будь-чого, але не того, як її плечі безпорадно опустилися, а губи стиснулися, виражаючи жаль.

– Вибач, якщо переходжу межу, – голос став геть тихим. – Ти не мусиш цього робити…

Вона вкотре перейшла межу – це правда. І колись, вже зовсім скоро, він, можливо, зненавидить себе за те, що переступив через власні принципи. Знову. Знову через неї. Але доки цього не сталося, доки серце невпинно ганяло тілом адреналін, він міг дозволити собі одну дурість. Лише одну. Тим більше, вона може не згадати про це на ранок.

– Гаразд… – Какаші всього на мить відпустив її зап’ястки, щоб стягнути маску до шиї і потім обережно прикласти долоні Акане назад до своїх щік. – Тільки нікому не кажи про це, бо зруйнуєш мій загадковий образ.

Відчуття її рук на обличчі одразу ж почало палати десь під шкірою.

– Достатньо і тих, що вже є…

– Кого?

– Жінок, що хочуть тебе.

Кров безжально прилила до обличчя, і Какаші вразила думка про те, що вона моментально відчує цей жар під своїми пальцями. Проте Акане, здавалося, геть не зважала, захоплена своїм дослідженням.

– Чому ти кажеш так, ніби їх багато?!

– Це смішно, Хатаке, хто з нас сліпий?

Акане розпочала з лоба. Хитра усмішка, що світилася на її обличчі ще секунду тому, змінилася на вираз холодної концентрації, доки пальці вправно досліджували кожен сантиметр його обличчя. В якийсь момент вона підсунулася ще ближче, майже торкаючись грудьми до грудей Какаші, і він застиг, вражено роздивляючись її зосереджене обличчя. Щоки Акане залив рум’янець, ймовірно, від саке, та Хатаке хотілося думати, що з іншої причини. Її пальці м’яко окреслили його чоло, прочесали волосся, обережно прибираючи його назад.

– Твоє волосся… Таке ж неслухняне, як і в дитинстві.

– Щось таке… – Какаші ледь вимовляв слова.

Її дотик ковзнув на скроні, окреслив брови. Вона затрималася, відчувши шрам, що перетинав ліву брову, і обережно прослідувала ним нижче – повікою, а тоді до його кінця на щоці. Какаші чекав, що вона щось скаже, але Акане змовчала, переключившись на його ніс, вилиці, а тоді і нижню щелепу. Час від часу вона тихо зітхала або ледь помітно прикушувала нижню губу, і Какаші відчував себе підсудним, який чекає на вирок. Напевно, смертний. Перш ніж дійти до останнього пункту дослідження, Акане на мить завагалася і почервоніла трохи сильніше. Губи. Вона торкнулася їх так обережно, явно затамувавши подих, бо Какаші це почув. Тоді провела пальцями ще раз вже більш сміливо і врешті уривчасто видихнула:

– Це злочин… ховати такі гарні губи за тканиною.

В очах майже потемніло. Його кинуло в жар, а тоді кров наче випарувалася із жил, і тіло оніміло. Він видавив із себе слова, борючись з хрипотою у голосі:

– Скільки ж ти випила, щоб казати подібні речі…

– Какаші?

Ні. Ні. Ні.

– Не кажи нічого, прошу.

– Ти до біса привабливий.

– Годі тобі…

Спроба контролювати становище обернулася секундною смертю центральної нервової системи. Він просто хотів трошки відсунути її від себе, дати собі простір, щоб знову почати дихати і не наробити напівсвідомих дурниць, але замість цупкої тканини хаорі його долоня лягла на її майже оголене стегно.

– А ще у тебе гарні м’язи…

Хатаке закинув голову назад і втупив погляд у стелю, наче щось там могло врятувати його душу, яка більше не мала шансів на спасіння. Не після всіх цих думок… Він не стримав нервового сміху:

– Перепрошую? То марафон одкровень ще не скінчився?

– Какаші…

Тільки не знову. Погляд повільно повернувся до неї. Її груди здіймалися у важкому, схвильованому диханні, а пальці міцно стискали його плечі. Розтулені вологі губи, напівприкриті очі.

Святий Райджін… Акане повільно посунулася вперед, і його рука сама собою ковзнула зі стегна до її талії, чи то притримуючи, чи то притягуючи до себе ближче – він ще не зрозумів. Насправді, в цей момент він мало що розумів так чітко, як те, що не може дозволити їй заробити собі п’яний привід для жалю. І це відчувалося так, наче він зраджував самому собі. Бо більше за все зараз Какаші жадав того, що вона мала намір зробити. Жадав відчути її на смак. Це означало б повну втрату контролю. Хіба ж він міг на таке піти?

Коли до поцілунку лишалися лічені сантиметри, він обережно обхопив її руками і переклав на диван, із зусиллям відсторонюючи від себе.

– Вибач, кицю, але не цього разу… Не тоді, коли ти не згадаєш про це на ранок.

– Ти настільки жорстокий, наскільки і гарний…

Дивовижно, але горизонтальність одразу почала присипляти її. Акане вмостилася на боці, неохоче відпустивши його руку, і Какаші накрив її тонким пледом.

– Тобі не погано? Не нудить?

– Ні…

– Хочеш води?

– Не хочу.

– Гаразд. Я буду в сусідній кімнаті, якщо щось знадобиться.

Брехня. Він мав твердий намір стояти під холодним душем як мінімум двадцять п’ять хвилин.

– Почувайся, як вдома, Хатаке…

Це його повеселило, і Какаші із посмішкою торкнувся її чола, прибираючи з нього пасмо волосся.

– Як мило з твого боку. Дякую за гостинність.

Остання дурість на сьогодні. Вона все одно вже спить і нічого не пригадає, вірно? Він відчував, як скажено колотиться серце, коли нахилявся ближче, щоб притиснутися губами до її скроні.

– На добраніч, Цукумо.

***

Тим часом на іншому кінці селища, схованого у Листі, посиденьки із саке продовжувалися.

– Ви точно впевнені, що це була гарна ідея? Я трохи переживаю…

Анко з награним роздратуванням цокнула язиком і покосилася на Іруку.

– Ти поводишся як старший брат.

– Щось таке… – Уміно трохи нервово крутив у руках стакан із соком. – Я не знаю, чи не зробили ми гірше.

Зненацька поруч на диван плюхнувся Генма. Він був у прекрасному гуморі та, здавалося, цілком задоволений витівкою.

– Гірше? Ми зробили якнайкраще для тих двох. Повір мені, друже, я помітив цю іскру раніше, ніж будь-хто з них встиг її усвідомити. Та, знаючи обох, я більш ніж впевнений, що їм потрібен був легенький поштовх.

Та Ірука не заспокоювався – сумніви долали його з кожною секундою все сильніше.

– Гаразд, якщо з Акане все ясно, то як ви можете знати, що це взаємно?

На цей раз з іншого боку від нього сіла Куренай. Вона змовницьки всміхнулася і тихо, трохи п’яно пробурмотіла:

– Ти ж знаєш, що у Хатаке є квартира в новому районі, так? І до цієї весни він мешкав там, а не в батьківському домі. Як гадаєш, чому ж це змінилося?

– Бо літом краще в приватному будинку? – Ірука розгублено кліпнув, коли всі почали сміятися. – Я не знаю! Ви бачите щось, чого не бачу я…

– Ти просто переймаєшся за неї, от і все, – теплі руки Анко лягли на його плечі позаду, а тоді і її підборіддя опустилося на маківку Іруки. – Але ти вже частина цієї змови. Ми вдвох проводили її додому, тому запізно давати задню.

– Хіба не ти спершу казала їй триматися від нього подалі?!

– Це не допомогло.

– Ох, як же вона розлютиться, якщо дізнається про це…

– Все просто, Уміно, – Генма розслаблено закинув руку на його плечі, коли Анко раптом зникла. – Це лишиться нашим маленьким секретом назавжди. Згода?

Ірука тяжко зітхнув:

– Та хіба я маю вибір? Ви краще його знаєте, і якщо ви кажете, що все гаразд, я вам довірюся…

Тишу перервав звук, із яким відкорковується пляшка, і Анко хильнула чарку сама, а тоді задумливо кинула:

– Цікаво, чим вони там зараз займаються?

– Анко!

– Це вже занадто…

– О ні, мені не цікаво!

Вона задоволено зареготала:

– Які ж ви нудні!