Розділ 16: Вперше, та чи востаннє?

Шого Хамада був улюбленцем удачі – зухвалим, зверхнім та руйнівним.

Такі часто користуються популярністю серед жінок, бо цей хаос стає вірною частиною привабливості. Він професійно тримав маску чемного, але самовпевненого багатія, повагу якого мріяв завоювати чи не кожен другий більш-менш вагомий ділок. На Шого працювало достобіса багато людей. Завжди зайнятий, завжди у дорозі, тому висмикнути його отак на бесіду за чаєм виявилося справою, що зайняла майже пів року листування цілого відділу, де кожне речення ретельно продумувалося кількома людьми одночасно. Він вів справи обережно, як це природно вміють хижаки. А ще швидко втрачав інтерес до чогось, що не могло втримати його увагу.

– Панянко, подайте копійчину!!! – перед самими дверима будинку, де зупинився Шого, волоцюга смикнув брудними руками за край кімоно пані. – Не згадаю, коли востаннє їв!

Вона злякано відсахнулася, та її охоронець вже штовхав того ногою, завалюючи на землю.

– Куди тягнеш руки, падло?! – монета дзенькнула у повітрі та впала прямо в руки чоловіка. – Не займай пані. Зрозуміло?

Шого чекав її в чайній. Розвалився, підперши підборіддя кулаком. Уважним липким поглядом він вивчав прибулу. Акане відчувала це майже фізично.

Її нудило від нього, нудило від задушливих пахощів в цій кімнаті, наче запах міг приховати те, як смерділа його гнила душа.

– Нарешті ми зустрілися, пані Ощімо. Почувайтеся, як вдома! – оксамитовий голос ніби огортав, та його погляд вже зафіксувався на її незрячих очах. – Яка ви, виявляється, незвичайна! Маєте чудовий почерк за таких обставин…

– О, прошу вибачення за непорозуміння. – вона чемно всміхнулася та обережно сіла навпроти нього. – Я лише диктувала. Листи писала моя юна помічниця.

Його очі забігали кімнатою.

– Вона приїхала з вами?

– Ні, зі мною лише мій охоронець.

Та Шого не витратив на Генму ні краплі своєї уваги. В будинку, де охорона стирчала на кожному поверсі, один нещасний дурень, що супроводжував пані, не важив нічого.

Хтось з обслуги розливав запашний зелений чай. Перемовини розпочалися. Спочатку чемний та майже офіційний тон розмови почав потроху розмиватися, коли він намацував реакції своєї співрозмовниці, визначав межу її моралі.

Шого бажав налагодити постачання ліків. Доволі специфічних, та для пані Май не було нічого неможливого. Доки його бажання були для неї очевидними, Май обіцяла йому все, описуючи в подробицях дію кожного препарату. Він любив подробиці, смакував їх замість тістечок і просив її про добавку.

Багато ниточок роками приводили до Шого. Загалом, грошових. Хоча спонсорство у злочинному світі завжди важко відстежувалося, та ніхто ніколи не забував ім’я щедрого пана, який вкладався, вимагаючи лише кількох дрібничок натомість. Він брався за все, починаючи від підпільних боїв і закінчуючи невеличкими господарствами, де вирощувалися наркотичні рослини. Торговці зброєю, людьми, мисливці за головами – всі знали Хамаду і залежали від його щедрих пожертв, пишних візитів та гарного гумору.

– Чи зможете ви розрахувати для мене дози тих знеболювальних?

– О, так, потрібно лише знати вагу…

– Наприклад, сорок кілограмів. – він пильно ловив кожну її реакцію.

– Сорок? – Май всміхнулася, роблячи ковток чаю. – Це зовсім дитяча доза.

– Саме так.

Вона видушила з себе розуміння, усмішку, а тоді й відповідь. План непоправно змістився, бо Май неочікувано не перебувала в полі бажань Шого. Принаймні поки.

Коли подали саке, він владно наказав всім залишити кімнату. Атмосфера стрімко змінювалася, і Акане почала відчувати, наче на ній захлопується пастка.

– Хочу, щоб ви наливали мені.

– Із великим задоволенням, пане Хамадо.

Генма чекав звичайної відмашки, але це було «не втручайся, що б не відбувалося». Він слухняно покинув кімнату, лишившись за дверима з двома охоронцями Хамади, яким ще мав дати раду. Але поки лише напружено очікував врешті почути зсередини хоч щось.

– Ви дуже вправні, як для сліпої. – він більше не церемонився, тон жорсткішав. – Завжди було цікаво, яким незрячі відчувають світ. Це правда, що всі інші відчуття стають гострішими?

– Так, правда. – вона задумливо усміхалася, наче тема геть її не бентежила.

Акане довелося сісти ближче, щоб зручніше розливати саке в чаші. Вона витончено тримала широкий рукав пальцями, доки цілилася пляшкою в потрібну посудину. Робоча розмова поки відійшла на другий план, і їй доводилося докладати зусилля, аби втримувати увагу Шого на собі. Благо, він виявився простішим, ніж хотів здаватися.

– Це дуже дорогий напій. Якщо розіллєте, мене це неабияк засмутить, Май. – вона чула, як він підсунувся, але все одно здригнулася, підігруючи власній сліпоті. – Можу я звати вас просто Май?

– Звісно, як забажаєте. – вона перехилила пляшку і почула, як в цей самий момент він відсунув свою чашу вбік. Саке пролилося на стіл.

– Що ж ви наробили? Яке марнотратство! – він цокнув язиком та стишив голос. – Ви ж розумієте, наскільки цінна наша домовленість? Скільки грошей стоїть на кону!

– Мені так шкода, пане Хамадо, – Май винувато всміхнулася, обережно вертаючи пляшку на стіл. – Я така незграбна сьогодні.

– Шкода цього чудового саке. – він витримав паузу, а тоді голос награно пом’якшав. – Ви вип’єте його.

– Я?

– Так. Прямо зі столу. Ви ж не хочете засмутити мене, Май?

– Ні, що ви, звісно, не хочу.

Вона розгублено кліпнула, а тоді несміливо схилилася над столом. Він точно насолоджувався цим приниженням, роздивлявся безсоромно, не боячись бути викритим чужими очима.

– Не поспішайте. Куштуйте як слід.

Вона торкнулася губами вологої поверхні столу і потягнула тепле саке до рота. Потім повторила це ще раз і ще раз. Цього мало бути достатньо, проте при першій же спробі підняти голову відчула на потилиці натиск його долоні. Спиною пройшлися дрижаки — це виявилося складно контролювати. Шого нахилився до самого її вуха, гаряче липке дихання торкнулося шкіри, коли він шепотів їй:

– Маєш злизати все до останньої краплі, лялю.

Ось воно. Голос став нижчим, пальці стискали волосся, руйнуючи зачіску. Шого нарешті клюнув.

Вона робила все, як він казав. Грала розгубленість, покірність та те, що його, мабуть, вабило у зовсім юних дівчатах, — безпорадність. Шого навіть не намагався приховати, як його це тішило. Чужий страх так п’янить та збуджує, що можна легко втратити пильність. І пані Май мала лише дочекатися цього моменту.

З першим звуком ляпаса, що пролунав із чайної, кулаки Генми стиснулися так, що здавалося, кістки ось-ось почнуть рипіти. А невдовзі він зрозумів, що завжди буває гірше.

Ця тортура тривала, здавалося, вічність, ніби якесь гендзюцу, кінця якому не видно. Стогони болю, скрики, сльози, глухі удари та тріск шовку. Всі ті речі, що задоволено бурмотів Шого. Генма чув усе, вирячившись в стіну перед собою. Невже це і є твій план, Акане? Що ж я маю робити?

Вона знову скрикнула.

Він не міг так більше. Підійшов впритул до дверей, вперся в них лобом, борючись із собою. Та раптом усвідомив, що все затихло.

Зачекав ще хвилину.

– Ак…Чорт. – він пошепки осікся, ледь не покликавши її на ім’я, як дурний новачок. Голос зрадливо хрипів від напруги. – Пані Май?

Секунди до її відповіді відбивалися пульсом у його вухах.

– Заходь.

Першим очі виокремили тіло Шого, що в’яло лежало на подушках горілиць. Він був мервим в найкращому сенсі. Двері позаду Генми тихо ковзнули та зачинилися, але глянути на Акане він зміг лише після того, як вона заговорила.

– Що з охороною?

Вона сиділа на підлозі, спокійна та відсторонена. Чорні патьоки туші під очима тільки підкреслювали мертву каламуть її очей. І хоч голос Акане дав тріщину, та саме ця нерухомість лякала Шірануї понад усе.

– Дивляться найкращі у своєму житті сни.

– Коли мають прокинутися?

– Десь за пів години.

Вона задумливо кивнула.

– Я трохи поспішила… Тоді зачекаємо. Дай мені того клятого саке.

Запах всередині був нудотною сумішшю дорогих пахощів, алкоголю та крові, від чого Генму почало мутити. Акане хильнула саке просто з пляшки, скривилася, прополоскала рот та виплюнула частину в сторону Шого. На білих шовкових подушках розповзлися рожеві плями.

У Генми було достатньо часу, щоб оцінити шкоду. Він намагався робити це холодно, проте всередині кипіла лють, і погляд раз по раз метався до Шого. В глибині душі він жадав, щоб той раптом ожив, і Шірануї тоді б зміг вбити його ще раз вже власними руками і методами.

– Ти як?

– Краще, ніж маю вигляд.

– Сподіваюся на це…

Бо ти не знаєш, наскільки кепський маєш вигляд.

– Здається, один зуб хитається. – вона ковзнула пальцем до рота, намацала болюче місце і зморщила ніс. – Гадаю, медичні техніки мають діяти і на зуби.

Генма не стримав тихої лайки.

– От бляха, сраний виблядок! Чому він мав померти так мирно?!

– Це не було мирно. Він мучився, просто не міг нікому про це розказати.

Запала недовга пауза, перш ніж вона тихо прошепотіла.

– Ти ж допоможеш мені? Я сама його не затягну.

– Чому ми не можемо просто піти??

– Ти знаєш, чому!

– Може, хоч спробуємо?

– Годі клеїти дурня. Ми не пройдемо так просто повз всю цю охорону. Маємо скористатися метушнею. Скільки часу вже пройшло?

Генма важко зітхнув та глянув на годинник. Нутрощі скрутило від хвилювання.

– Скоро отямляться.

– Добре. Зробімо це.

План був одночасно геніальним та до біса огидним. А Шого виявився ще тим важким виродком.

Все це здавалося поганим сном, і Генма заприсягся самому собі більше ніколи не погоджуватися на участь у подібних місіях. Він ні за що більше не допустить, щоб його команда, а особливо Акане, проходила через це знову.

Вона лягла на спину та задерла поділ кімоно, оголюючи стегна. І тепер, коли нищівне світло падало на неї зверху, Шірануї отримав непрохану змогу побачити всі синці та садна, які один чоловік спромігся лишити на її тілі всього за годину. Та найбільше його вразили червоні сліди пальців довкола шиї.

– Не зволікай, бо мене виверне просто тут. – вона розсунула ноги і відвернула голову вбік.

Генма уривчасто видихнув та потягнув труп Шого до неї. Із кожною миттю, як мертва вага валилася на її тіло, Акане тремтіла все більше. Її губи стиснулися в тонку лінію, а пальці чіплялися за шорстку поверхню татамі, наче в спробах заземлитися, відволіктися на зрозумілу текстуру.

– Спусти його штани.

– Що?!

Акане зашипіла.

– Генмо, бляха, зроби це!

Він зробив. Гарний день, щоб мати вади зору, бо дупа у Шого була просто огидна.

Акане мала рацію – все повинно виглядати правдоподібно, і чомусь здавалося, наче вона вже колись робила щось подібне. Тому тепер він не міг зрозуміти, чи це її тремтіння справжнє, чи вона вже вживається в роль. Але ставив на перше.

Коли двері за ним зачинилися, пройшло рівно п’ять хвилин до того, як охоронці прочумалися, а простір розрізав вереск жаху пані Май. Далі все відбувалося надто швидко. Генма забіг разом з охороною Шого, і, дідько, як же вона грала!

– Він втратив свідомість! Допоможіть!! Пане Хамадо! Пане!!!

Май билася в істериці, намагаючись привести Шого до тями, липла до нього, била по обличчю, верещала та відбивалася від охоронців, доки хтось не вигукнув до Генми роздратоване «Та забери вже цю курву звідси!», що він і зробив.

Доки всі метушилися у пошуках лікаря, пані Май вже і слід простив.

Кількома хвилинами пізніше на вулицю вибігло двоє відчайдушно розлючених чоловіків, їхню увагу одразу привернув волоцюга.

– Бачив чорняву шльондру з селюком?! Куди пішли?!

– Може, і бачив, може, й ні…

Купюра полетіла прямо в обличчя чолов’яги, і той встиг вихопити її з повітря та швидко сховати під брудну сорочку.

– Казали, що якось терміново повертаються кудись на південь.

Інший охоронець нетерпляче процідив:

– Куди. Вони. Пішли.

– Ой, не пригадаю…

– Не грайся зі мною, виродку! Грошей більше не отримаєш. – він схопив безхатька за грудки та підняв у повітря. – Можу хіба що повивертати тобі пальці в іншу сторону. Хочеш?!

– Ні-ні-ні! – той затремтів, – Пішли праворуч у бік ринку, сказали, що шукатимуть транспорт. Можливо, коней… ай!

Чоловік шпурнув волоцюгу на землю.

– Фу, гидота…

Коли двоє зникли у провулку справа, волоцюга звівся на ноги та пошкандибав вліво. Оминув хлібну лавку, від ароматів якої забурчало у животі, тоді готель, кондитерську і врешті звернув у тісний темний провулок за магазином квітів. У провулку, зігнувшись навпіл і кашляючи від спазмів у шлунку, стояла Акане. Генма співчутливо притримував її за спину.

– То як все пройшло?

Акане випрямилася та одразу ж скривилася від щирої відрази. Нудота підступала з новою силою.

– Святі небеса, Райдо, ти у свинячому лайні викачався?!

Коли запах дійшов до Генми, він теж не стримався і затулив носа.

– Смердиш летально… Знали б, просто закинули б тебе у вікно до Шого.

– Вау, друзі. – він склав печатку та розвіяв маскувальну техніку. Запах, на жаль, не зник. – Люблю вас за цей ніжний стиль компліментів!

Якусь мить погляд Райдо ковзав обличчям Акане, доки вона пила воду з фляги, та його голос лишився стриманим і спокійним.

– Ти в нормі? Можемо вирушати?

– Так. Забираймося звідси.

Дорогою додому Райдо майже вивітрився, або ж, скоріше, вони просто внюхалися, бо на звіті Третій розкурив люльку так, що всю кімнату затягнуло серпанком диму. Чутки розійшлися швидше, ніж команда дісталася Конохи, і інформатори вже торочили про нещасний випадок, слабке серце та благородну смерть пана під час порання коханки.

Від прикрашених подробиць Акане знову почало нудити. Хотілося залізти у повну піни ванну та агресивно змивати з себе все це кілька годин поспіль, що вона і планувала зробити вдома.

– Тільки не зволікай із госпіталем, добре? Зуби — то така річ… непостійна.

Троє стояли на роздоріжжі за кілька кварталів від резиденції Хокаге. Стомлені, брудні та голодні. Акане досі не мала змоги навіть вмитися, засохла кров неприємно стягувала шкіру, кілька ребер пекли вогнем. Вона лише могла уявити, якою катастрофою став весь той макіяж.

– Добре, матусю. Тільки просплюся спочатку. – втомлена усмішка засяяла на її обличчі. – Дякую, хлопці. Це було незабутньо жахливо.

Райдо зітхнув.

– Так, більше не погоджуся на подібне.

– Що?! – Генма почервонів від обурення. – Ти просто смердів! Теж мені жах!

– Добре, тоді наступного разу сам будеш волоцюгою! Мене побили кляті діти, а тоді забрали всі гроші! Тобі весело це чути?!

Шірануї щиро розсміявся і одразу ж заразив сміхом й Акане.

– О, то ти гарно проводив час!

– Клянуся, ще раз назвеш мене падлом — я тобі надеру зад!

– Які ми злопам’ятні!

Вони ще якийсь час нервово реготали втрьох, а тоді врешті розпрощалися, розходячись по різних стежках до домівок.

Акане не зрадила своїх ідей, тому у першу чергу відкисла в ванній, судомно натираючись мочалкою, доки шкіра не почала пекти. Тоді намастилася з ніг до голови своїми запашними оліями – знайомий аромат її трохи заспокоїв. Тепер лишалося лише питання голоду, а їжа в будинку рахувалася як відсутня.

***

Тільки-но він наважився постукати, як з-за дверей почувся втомлений голос.

– Чого ти стовбичиш там?

Какаші завмер з піднятою рукою.

– Я саме збирався стукати…

– Авжеж. То чого?

Він зітхнув, притулився плечем до одвірка та нахилив голову.

– Побачив, що ти вдома.

– Вітаю, детективе.

– Хотів дізнатися, як все пройшло. Я чув… новини.

Вона витримала паузу, а тоді її голос ледь стишився.

– Пройшло блискуче.

– Не відкриєш? Куренай дещо просила передати.

Знову пауза, наче вона торгувалася із собою. Та після тихого клацання замка двері прочинилися рівно настільки, щоб у щілину визирнуло її обличчя і рука, що одразу затягнула пакет від Куренай із курячим супом всередину.

– Я не в настрої для гостей, Хатаке.

Він застиг, вражений та розгублений.

Садна, синці. Розсічена брова, синець на вилиці зливався з фіолетовою плямою під оком. Його погляд ковзав все нижче. Розбита припухла губа. В тому місці, де лише день тому він підправляв її помаду. Какаші відчув себе ідіотом, згадуючи це. А тоді сліди на шиї. Відбитки цілих долонь. Де був, бляха, Генма весь цей час?

Какаші шумно набрав повітря і стиснув кулаки, намагаючись втримати спокій. Йому це зі скрипом вдавалося.

– Щось пішло не так?

– Отруйна помада не знадобилася. – вона гірко всміхнулася. – Він виявився не з тих, хто полюбляє цілуватися, як бачиш.

– Акане… – його голос надломився.

– Годі цього. Невже ти вертаєшся з місій щоразу цілісіньким? – усмішка стала уїдливою. – Я відчуваю, як ти дивишся, та не розумію, що саме тебе дивує?

Вона не мала захищатися, але робила це. Тому Какаші зробив єдине, що міг — запропонував допомогу.

– Як ти зарадиш синцям? У мене є гарна мазь.

– Дякую, Анко зайде пізніше і допоможе із цим.

– Я просто хотів…

Але вона відрізала, наче не могла терпіти цю розмову більше ні секунди.

– Я втомилася і хочу їсти. Побазікаймо якось іншим разом.

Двері зачинилися, відрізавши її від зовнішнього світу. Акане притислася до них спиною і повільно з’їхала на підлогу, ховаючи обличчя у колінах. Він стояв там ще якийсь час, вона відчувала це, та коли вже пішов, її плечі дрібно затремтіли, і напруга нарешті почала покидати тіло.

Акане завела пальці у волосся і до болю стиснула на кілька секунд, а тоді врешті зібралася та звелася на ноги, підхоплюючи пакет із супом. Це не перші і не останні бридкі дотики, які їй доводиться стирати з себе силою. Якщо це ціна за одного мертвого виродка, то вона згодна.