Розділ 19: Час до опівночі.

🎧

15:00-17:00

Відділення було таким набитим, що кількох поранених лишили на сходах при вході.

Рук катастрофічно не вистачало, тому для інтернів ця зміна стрімко ставала бойовим хрещенням, в той час як для лікаря Сато – просто одним із не дуже вдалих днів на роботі.

Міо з полегшенням зняла окуляри та спинилася біля рукомийника, щоб перевести подих. Її пальці майже грубо розминали задубівші після напруженої операції м’язи шиї, коли на фоні Сато впевнено роздавав команди. Навчений зібраності та професійності ще за часів Третьої світової війни шінобі, він миттєво підхопив керування хаосом, і Міо готова була розцілувати руки старшої медсестри за його виклик сьогодні.

– Йоко, – його владний голос пролунав голосно та дзвінко, перебиваючи всі інші звуки. – Кому потрібна операційна?

Йоко відповідала за тріаж та розподіл операційних. Вона поділила частину медсестер на групи, одні з яких мали надавати першу допомогу тим, хто був у свідомості та міг ходити. Інші мали стабілізувати притомних, але не мобільних пацієнтів. Остання група на чолі з самою Йоко оглядала непритомних важкопоранених.

– Міо? Ти чула? – лікар Сато раптом опинився поруч і поклав свою важку міцну долоню на її плече. – Бери того з колотими ранами. А я заберу травматичну ампутацію. Добре?

Вона на мить прикрила очі, наче в ще одній невдалій спробі осягнути цей день, а тоді вдягнула окуляри.

– Так, лікарю.

– Не зволікай. Коли закінчиш з одним, буде вже двоє нових.

17:00-19:00

Кров та інші рідини вже не стиралися з підлоги – вода моментально червоніла у відрі прибиральниці, яка намагалася хоч якось дати раду безладу, який розгорнувся посеред приймального відділення. Швабра ялозила брудну підлогу колами, лишаючи нехитрі візерунки, які одразу ж топтали чиїсь брудні черевики. Крики не стихали ні на мить. Єдиним полегшенням була майже нульова присутність цивільних серед пацієнтів. Евакуацію провели швидко, і хоч пішли чутки, наче частина ворожих шінобі вже покинула селище, та поранені все ще надходили.

Прохолодна вода прокотилася пересохлим ротом, а тоді стравоходом, і цей ковток став таким неочікуваним блаженством, що Міо потягнулася за другим, проте не встигла. В її бік вже прямувала каталка. Вона відставила пляшку і впевнено підхопила швидкий крок медбрата, який одразу ж перейшов до деталей:

– Жінка, до тридцяти. Уламкове поранення голови та черевної порожнини. Кілька хвилин тому втратила свідомість. Ззовні втратила мало крові, підозри на внутрішню кровотечу.

Міо намацала пульс на обох руках непритомної.

– Зіниці реагують, проте пульс… – він штовхнув ногою важкі двері операційної.

– Асиметричний.

– Так, пані, – каталка зупинилася, і команда злагоджено переклала жінку на операційний стіл одним швидким рухом. – Маю вертатися.

– Дякую, Коне.

Він допоміг їй зав’язати хірургічний халат на спині, перш ніж вибігти з операційної.

– Коли лишиться те, що можуть закінчити студенти, будь ласка, повертайтеся!

19:00-21:00

Вона майже повірила у прокляту безкінечність цього дня, доки не почало сутеніти. Надходжень ставало все менше, проте лишалося надто багато тих, кому допомога була ще потрібна. Міо викинула закривавлені рукавички, і вони ледь влізли у відро для сміття. Яка пара це була за останні години? Вона глянула на своє відображення у скляних дверях – форма та взуття були брудні, і навіть волосся, що вибилося з-під шапочки, місцями злипалося від крові.

Останнього непритомного забрав Сато. Хлопчина з внутрішньою кавітацією внаслідок якоїсь страхітливої техніки. Коли двері операційної зачинялися, Сато саме кричав про тампонаду серця, і його відчайдушний тон сказав забагато.

Погляд Міо боязко ковзнув до прочинених дверей у коридор для персоналу. Сьогодні там був морг. Каталок та ліжок не вистачало, тому загиблі лежали на підлозі, накриті подекуди закривавленими простирадлами, і від цього видовища болісно стискалося серце.

Раптом хтось врізався в її бік, і Міо інтуїтивно схопила цю людину за плечі. На неї вирячилися два незрячих ока, від яких лікарка зненацька зловила дрижаки. Дівчина здавалася виснаженою та до біса брудною. Її шкіру вкривала кров, до якої безжально пристав пил та попіл, а під оком і на вилиці жовтіли старі зеленувато-фіолетові синці. Вона ледь хитнулася, ніби відчувши опору в руках Міо.

– Вам потрібна допомога?

– Ні, не мені. Хлопець біля стіни, – дівчина обернулася кудись за спину, ніби могла щось побачити там. – Був під завалами. У нього опіки та, схоже, геморагічний шок. Потрібна кров…

Та не встигла договорити, як Міо вже рушила до нового пацієнта. Ліва його сторона зазнала значних уражень вогнем, подекуди одяг розплавився та наче зростався з розтопленою шкірою, створюючи химерну картину. Частина обличчя теж мала опіки, а інша дуже набрякла, схоже, від сильного удару. Він був у свідомості та намагався щось хрипіти, доки його перекладали на каталку.

– Не розмовляйте, будь ласка! Ви в безпеці — ми вам допоможемо.

Вкотре її швидкі кроки прокладали ту саму траєкторію до дверей операційної. Міо зосереджено збирала всі потрібні показники, доки хлопець не перехопив її долоню, стиснувши її з усіх сил, що мав. Вона ще не встигла вдягти рукавички, і тому здригнулася та спробувала звільнити руку.

– Пане, я ваш хірург. Будь ласка…

Раптом серце пропустило удар.

Міо повільно опустила погляд, не вірячи власним очам. Він незграбно торкався її пальця, на якому мала бути каблучка. Його закривавлений дотик окреслив те місце так само, як робила вона, коли знервовано прокручувала прикрасу.

– О, ні…Ні-ні-ні! – Міо задихалася, судомно вчепившись пальцями в його руку. Як вона могла не впізнати ці очі? Її голос зірвався: – Покличте Сато! Негайно!

Хтось відтягнув її тремтячу в сторону, доки хлопця перекладали на операційний стіл. Сато з’явився за лічені секунди і так само швидко все зрозумів.

21:00-23:00

– Стан поки критичний, та ми маємо час до опівночі. Але операція пройшла добре. Один шінобі-медик запевнив, що вже давав раду подібним ушкодженням від вогняних технік. Гадаю, прогнози непогані. З рештою, з усіх опікових за сьогодні він – далеко не найгірший.

Сато втомлено втягнув повні легені гарячого нічного повітря з прочиненого вікна та зробив великий жадібний ковток кави з непристойно великої чашки. Скільки б приміщення не провітрювалося, металевий запах крові ніяк не зникав, навіть кавовий аромат на силу міг перебити його.

– Дякую… – Міо знесилено запустила пальці у волосся і прикрила очі. – Дякую, що врятували його.

– Подякуй тому, хто закрив кровотечі та доставив його сюди.

***

Єдиним її проханням було дізнатися хоч щось про Райдо. Тому завзята лікарка, яка встигла вже кілька разів глибоко вклонитися з подяками, тепер тягла Акане за руку коридорами госпіталю до конкретної палати.

– Наступні двері ліворуч – вбиральня. Гадаю, ви захочете умитися. І ще… я попрошу когось із сестер знайти для вас чисту сорочку.

Лікарка стримала слово, тому, впевнившись, що Райдо в порядку, Акане відлучилася до вбиральні. Вода здавалася надто холодною для її розжареної після цього пекельного дня шкіри і трохи поколювала на щоках. Скільки разів вона долала шлях від лікарні до стіни чи стадіону та назад з іншими медиками, доки живих поранених не лишилося на вулицях? Тепер весь бруд та жах цих подій повільно змивалися з неї пахучим жасминовим милом та крижаною водою. Акане терла руки, зішкрібаючи засохлу чужу кров нігтями, доки шкіра не починала боліти.

Картонна від засохлої крові сорочка безпорадно впала у сміття, і Акане натягнула велику свіжу футболку, що так само нав’язливо пахла жасмином. Та зараз цей запах здавався справжнім ковтком свіжого повітря.

Райдо дихав тихо та поверхнево. Лише вмостившись нарешті коло його ліжка на стільці, Акане осягнула, наскільки виснажена і як сильно ниє кожна клітина її тіла. Запасів чакри ледь вистачило б навіть для орієнтування у цій невеличкій палаті, тому вона обхопила зап’ясток Райдо і сконцентрувалася виключно на його пульсі. З кожним розміреним ударом серця її голова все важчала, аж доки не опустилася безпорадно на самий край ліжка. Простирадло пахло порошком, навіюючи якісь мутні спогади з дитинства і затягуючи її свідомість у темне провалля без снів, голосів чи думок.

Чиїсь теплі руки обережно лягли на її плечі, змусивши Акане різко сіпнутися і крутнутися на стільці.

– Тихо-тихо! – він перехопив її долоні і притиснув до свого обличчя, нахилившись вперед. – Це я, мала.

Пальці всього секунду досліджували знайомі риси, доки вирвана з пустки сну свідомість вловлювала звук голосу. Акане видихнула з полегшенням:

– Генмо… Ти в порядку.

– Так. Ти як?

Вона непевно знизала плечима:

– В нормі.

Здавалося, пройшло кілька хвилин з моменту, як вона дозволила собі лише трохи відпочити, та повітря з вікна затягувало в палату солодкуватий аромат раннього ранку, а десь в деревах співали перші пташки.

– Як наш хворий?

Райдо. Його пульс. Вона геть забула!

Акане різко розвернулася до ліжка та потягнулася, щоб намацати його руку, як пролунав хрипкий голос Наміаші:

– Наче собака побита.

Вона застигла у шоці.

– Ти отямився!

– Як скажеш…

– Коли?!

– Кілька годин тому, коли приходила мама.

– Мама?! – Акане розгублено озирнулася до Генми, який одразу ж тихо розсміявся. Він повернув долоні на її плечі і легко крутнув стілець, розвертаючи її до себе обличчям.

– Заспокойся, ми самі вирішили не будити тебе. Мама Райдо принесла їжі, так що поснідай, будь ласка. Гаразд?

– Який сором… – вона приречено опустила голову. – Я мала наглядати за ним, а не спати!

Генма присів на інший стілець перед Акане, все ще тримаючи її плечі в своїх руках.

– Є ще дещо… – його погляд швидко ковзнув до Райдо, який стиснув губи у тонку лінію і відсторонено кивнув. – Акане, Третій вчора загинув.

***

Десь високо у небі гуркотів грім, а повітря, просякнуте ароматом озону, передвіщувало грозу. Їй зазвичай подобався цей запах, та не сьогодні. Сьогодні вона надто завзято прислухалася до тихих розмов з вулиці, сидячи на широкому підвіконні в палаті Райдо. Медсестри знову пліткували, і Акане була рада почути, що хлопець тієї лікарки теж отямився.

– Ти точно вирішила не йти?

Райдо вже сидів на ліжку, байдужо перебираючи паличками локшину у контейнері, який принесла його мати. Йому саме зробили перев’язку, і на цей раз все відбулося швидко і тихо. Кожен житель селища ніс мовчазну жалобу.

– Так. Буде злива, а ти мене знаєш… Подумала, що краще бути вдома.

– Але ти в моїй палаті.

– А ти до біса спостережливий, знаєш?

– Знаю. Та краще лишилася б вдома… – він запнувся, втупивши відсторонений погляд у локшину. – Я заслуговую бути сам у цей день.

Райдо перш за все служив охоронцем Хокаге і багато часу встиг провести зі старим. Його біль був зрозумілим, хоча Акане і не могла розділити його цілком. Для неї Третій лишався тим, хто так і не зміг до кінця довіритися їй. Чи могла б вона його за це засудити? Звісно, ні. Але Наміаші безпощадно картав себе за смерть Хокаге, за те, що не зміг як слід його захистити, за дурні поранення і свою немічність. Він ненавидів себе за те, що навіть не може піти попрощатися з ним як слід.

– Не верзи дурниць, – вона злізла з вікна і вмостилася на краю лікарняного ліжка поруч з Райдо. Шибками застукотів дощ. – Ми пообіцяли твоїй святій мамі приглядати за тобою, дурбелику.

Вона пішла, коли голосів в коридорах побільшало, – похорон скінчився, і всі повільно поверталися до роботи, а Райдо запевнив її, що буде відпочивати. Дощ приніс короткотривалу прохолоду, та зараз земля ніби дихала парою. Акане вступила в кілька гарячих калюж дорогою від госпіталя, проте і не помітила б це за швидкою ходою, якби взуття не почало рипіти від кожного кроку.

– О, ти вже тут, – вона видихнула з полегшенням, зупиняючись коло Іруки. Вони стояли на тому самому місці біля майданчика, де ще два дні тому безтурботно вирішували, яке морозиво купити.

– Як Райдо?

– В порядку. Йому потрібен час… Ти розумієш, – Акане замовкла, а тоді обережно нахилилася корпусом в сторону Іруки. – То ти не сам?

– А.. так. Вибач. Не хотів лишати його самого… Ти ж не проти? – він почесав потилицю, глянувши на Наруто, який ховався за його спиною. – Дочекаємося Анко і можна іти.

Малий шморгнув носом та кинувся до Акане, міцно обхопивши її стегна у відчайдушних обіймах.

– Сестричко-о Акане-е, – він тихо здригався і ховав обличчя в тканині її спідниці, але не дозволяв собі заплакати вголос. – Дідуган, він…

– Так, знаю. Мені так шкода…

Ірука ледь чутно зітхнув та перевів важкий погляд на свинцеві хмари, що обрамляли горизонт.

– Наруто, – Акане лагідно гладила його по волоссю, від чого він повільно розслаблявся. – Повечеряєш сьогодні з нами?

– А можна?

Від його жалібного голосу її серце болісно стиснулося.

– Звісно. Чого б тобі хотілося?