Розділ 20: Гра з нульовою сумою.

🎧

Какаші визнав, що підслуховує. Зрештою, це надто легко зробити, коли буквально все, що може бути прочинене в будинку у таку спеку, і є прочинене. Цього вечора її шямісен звучав тужливо і різко водночас. Так, наче вона боролася з власними темними думками, наче сперечалася зі струнами про щось жахливо важливе. Тільки не було зрозуміло, чи то музика намагалася навіяти Акане тугу, чи це вона змушувала інструмент тремтіти від жалю у своїх руках.

Він вмостився напівлежачи на терасі, де саме починав гуляти вечірній вітерець. У склянці з іще теплим чаєм тихо потріскував лід, а дерева шуміли соковитим зеленим листям, ніби підспівуючи її мелодії. Він зловив себе на думці, що вже звик чути звуки шямісена з іншої сторони паркану, звик думати під них або майже безтурботно роздивлятися небо та навпаки відпускати будь-які думки, що не давали спокою. Її музика була мінливим потоком почуттів, і він не чув двох однакових мелодій за весь час, поки підслуховував.

Раптом ритм почав прискорюватися, і Какаші піднявся на ліктях та обережно зазирнув у сусідній двір. Хтось явно перемагав у суперечці, бо кісточки пальців Акане ледь побіліли від напруги, а губи стиснулися в тонку лінію. Спостерігати за цим виявилося в тій же мірі цікаво, в якій і дискомфортно. Плектр безжалісно терзав струни, доки із зірваною натужною нотою не зісковзнув, і тоді все замовкло.

Та щось змінилося у повітрі довкола, щось відволікло її увагу, змусило відкласти інструмент та встати з садового крісла. Акане витягнула руку в сторону клена, що ріс у її дворі, а тоді тишу порушив шурхіт крил, і великий чорний птах приземлився на її передпліччя.

Вона вагалася лише мить перед тим, як іншою рукою лагідно почесати його шию, зариваючи кінчики пальців у вороняче пір’я. Вміло, наче робила це безліч разів.

– Привіт, старий друже… Чому ти завітав до мене?

Ворон гортанно муркотів до неї, прикриваючи очі від насолоди.

Весь цей час Какаші не дихав. Він застиг, напружившись усім тілом, доки свідомість намагалася обробити побачене. Тоді врешті він змусив себе ворушитися – повільно встав та спустився з тераси. І вже біля паркану видушив з пересохлого горла:

– Звідки ти знаєш цього птаха?

Почувши голос Какаші, ворон бентежно крикнув і злетів з руки Акане, зробив коло над її двором і полетів геть, сполоханий та тривожний. Вона повільно опустила руку і розвернулася до Какаші, не очікуючи, що він скоротить відстань між ними за одну коротку мить. Паркан більше не розділяв їх, і це раптове усвідомлення змусило Акане перелякано відсахнутися до дерева.

– Що ти робиш, Хатаке?!

– Я питаю: звідки ти знаєш цього птаха?

– Цей птах… – вона невпевнено відвела обличчя в бік, відчуваючи на собі його пильний крижаний погляд. – Належить людині, яку я вважаю своїм вчителем.

Він застиг. А тоді щось неконтрольоване почало кипіти всередині. Какаші процідив крізь зуби:

– Не чув, що злочинці S-рангу беруть собі учнів.

– Все геть не так…

Та Акане не встигла договорити, коли він різко схопив її за плечі та з силою притиснув до стовбура клену, вибивши з легень все повітря. Вона судомно вдихнула, хапаючись за нього у відповідь в спробі відновити дистанцію, але Какаші стояв мов скеля.

– Хто ти в біса така?!

– Ти знаєш, хто я! – вона зціпила зуби та майже гарчала у відповідь, стискаючи комір його сорочки в кулаках так, що кісточки пальців побіліли. – Не роби те, про що шкодуватимеш!

– Ти працюєш на Акацукі? – він стиснув пальці ще сильніше, і Акане сіпнулася від болю. – Допомагаєш їм, га?

– Відчепись від мене!

– Відповідай!

Якийсь час вона відсторонено мовчала, переводячи дихання, і Какаші тільки тоді усвідомив, наскільки закам’яніло його тіло від густої напруги, що клубочилася у просторі між ними.

– Я ж кажу, що все геть не так… Просто вислухай мене, – її голос зазвучав несподівано тихо і низько. – Я дізналася всі обставини тієї різанини тоді ж, коли заселилася в цей будинок.

Він мовчав. Дивився на її бліде змарніле обличчя, жовтий синець на вилиці та глибокі тіні, що залягли під очима, і більше за все хотів повірити. В цей час головоломка нарешті стрімко розв’язувалася в його свідомості. Всі ті думки, які майоріли на краю свідомості і за які він ніяк не міг зачепитися, розкривалися ніби карти наприкінці гри. І він не розумів – чи програв все, чи йде зі столу з кушем. Кожного разу, коли він бачив, як вона б’ється на мечах з Наміаші, це свербіло у мозку – лаконічний, летальний стиль володіння катаною, такий знайомий до болю. Її слова, мовчазна присутність та ввічливість – як фрагменти розбитого дзеркала, всі вони відбивали образ Ітачі в собі.

Наскільки складним це було для розуміння і наскільки очевидним все зробив один єдиний птах.

– Ти казала, що лише Третій знав про твого сенсея.

– Так. Це правда. Він забажав приховати це від Ібікі.

– Та тепер Хокаге мертвий, і ти не можеш цього довести.

– Ти правий… – вона здалася і розслабилася. Її руки безсило ковзнули вниз. – Цього я вже ніяк не доведу. Як і не зможу дізнатися, чому це не стривожило Третього, і він прийняв мене. То що ти плануєш робити? Віддаси мене Моріно? Запевняю, нічого нового він з мене вже не наколупає.

Какаші думав. Насправді, він зненацька зрозумів, що плану не було, і це штовхнуло його послабити хватку. Факт того, що вона перестала пручатися, змушував Какаші почуватися якимось покидьком.

– Ні. Я хочу почути правду. Всю історію з самого початку.

– Не забагато береш на себе, Хатаке? – вона гірко всміхнулася, і це відчулося як ляпас.

Очевидно, забагато, та кому можна було довіряти в цей переломний для селища період, коли коліщатка перерозподілу влади почали свій скрипучий рух? Найменше він би хотів, щоб про це дізналися Корінь та Данзо особисто.

– Я не працюю на Акацукі, ніколи не мала з ними жодних справ. І цього ворона я не зустрічала вже багато років, – вона підняла до нього своє обличчя. – Подивися на мене, Какаші, і скажи, чи я брешу.

Він мовчав, вдивляючись в неї обома очима. Як і місяці тому, коли вони сиділи в її вітальні за чаєм, а він мав свої п’ять запитань, Какаші намагався знайти в ній підступ, та не міг. Її каламутні очі втупилися кудись занадто глибоко, ніби прямо в той хаос, який вона сама й влаштувала в його голові.

– Я не збираюся нікуди тікати. Та й якби збиралася, у мене жодних шансів, якщо це ти, – ми обоє це знаємо.

Його хватка поступово слабшала, доки руки зовсім не відсторонилися від неї. Пальці поколювало, і він усвідомив, з якою силою стискав її плечі, напевно, лишивши синці.

– Вибач, – вискочило з його рота раніше, ніж він усвідомив.

– Тобі немає за що вибачатися. Це і справді виглядає кепсько, – Акане ковзнула повз нього і повернулася в своє крісло. – Та я буду вдячна, якщо ти спробуєш мене вислухати.

Якийсь час він стояв, мов вкопаний, а тоді рушив до сусіднього крісла і сів навпроти неї. Какаші не міг дозволити собі розслабитися та втратити пильність, тому застиг в одній позі, напружений і уважний. Задуха повільно відступала, обіцяючи прохолодну ніч, та це поки не приносило полегшення. Він спостерігав за тим, як її непроникність тріщить, і крізь ті тріщини починає пробиватися відчай.

– Ти хочеш історію з самого початку… Проте, мабуть, у цієї історії їх кілька. Що саме тебе цікавить?

Він розгублено кліпнув, та голос цього не видав:

– Коли ти вперше зустріла Ітачі Учіху?

– Це просто, – Акане повільно поворухнулася, підтягнувши ноги до себе на крісло. – Вперше ми зустрілися в день, коли я вбила свого батька.

 

*** Флешбек 1***

 

Батьку.

Батьку?

– Батьку! Чому саме зараз ти вирішив замовкнути?!

Тиша безжально давила на її свідомість, а повітря тхнуло залізом та димом від давно вже згаслої свічки. Акане заскиглила, до болю стискаючи волосся на потилиці пальцями. Він завжди був таким – холодним та байдужим. І після смерті стало тільки гірше.

Вона обережно поповзла рачки до протилежної стіни, коли раптом долоня влізла в щось ледь тепле і липке. Акане сіпнулася, та цього разу не відповзла назад. Його кров на підлозі повільно холола, тепер нагадуючи рідкий травневий мед. Гидота. Акане витерла руку об його сорочку.

Тіло виявилося важчим, ніж вона уявляла, і перевернути його на бік коштувало зусиль та часу. Він грузко перевалився на правий бік і виштовхнуте цим рухом повітря з легень зненацька вирвалося з його рота мертвим незадоволеним хрипом.

Акане скрикнула від страху, різко забравши від нього руки. Спиною прокотилася хвиля холоду, а у вухах скажено відбивав пульс.

– Ти лякаєш мене… – вона насилу заспокоїла власне збите дихання. – Як і зазвичай.

Дістатися кишені вийшло не з першого разу, та вже зачепившись пальцями за холодну, важку зв’язку ключів, Акане її не відпускала. Один із них був від шухляди, де зберігалися гроші. Він завжди називав це сейфом, але на справжній шкодував витрачати кошти. Інший ключ відмикав вхідні двері, обіцяючи свободу.

– Ти казав, що я безнадійна дурепа, бо завжди програю тобі в шьогі. Та поглянь, хіба я не захопила всі твої фігури?

Відповіді не було.

Вона важко підвелася на ватяних замлілих ногах. Сонячне тепло ковзало її обличчям зі сторони заходу, пробираючись в коридор крізь прочинені двері кабінету, а це означало, що вже наступив вечір. Вона просиділа біля нього весь день.

– Тату, – вона почекала, та тишу досі переривало лише її власне дихання. – Ти не мав недооцінювати мене аж так сильно… Я впевнена, що не пропаду без тебе.

Але за життя він встиг зробити все, щоб саме її існування залежало від нього, особливо з того моменту, як два роки тому вона втратила свої очі. Акане багато чого вміла, проте тепер, коли в її сумці лежали всі ті гроші, а замок на вхідних дверях нарешті клацнув, вона не знала, що робити далі. Куди вона має йти? Кому може довіряти? Де мусить брати їжу та шукати нічліг?

Вона відпустила дверну ручку та невпевнено позадкувала. Сумка гучно впала біля її ніг, а тоді і Акане опустилася на підлогу, повертаючись у свій колишній стан. Тепер геть сама. Бо вона вбила його. Вбила батька. Раптове усвідомлення змусило її вкотре затремтіти, і це тремтіння було не поверхневим, а зароджувалося в самих глибинах тіла, скручуючи нутрощі у тугий вузол. Це виявилося навіть надто просто: він геть не пручався або ж не встиг, та чому він нічого не сказав? Не «ти розчарування» або «ти сконаєш без мене від голоду» – нічого. Навіжений покидьок, він навіть помираючи повз до того кабінету по свої дорогоцінні сувої та записи. Або ж по гроші? З одного боку, якби він не жадав грошей так сильно, чи погодився б на ту пропозицію?

На ганку щось ворухнулося, і Акане застигла, прислухаючись. Вона не заперла двері. Зненацька її скував жах, ніби на голову вилили відро крижаної води. Хтось штовхнув двері, і вони слухняно піддалися. Скрипнули. Почувся обережний крок.

Гість мовчав, очевидно, оцінюючи побачене. Якщо це був хтось із тих, то їй гайки.

– Хто ви?! – вона судомно шукала змійку на сумці, куди зверху гори банкнот поклала кухонний ніж.

– Я шукаю цілительку. Це ти? – незнайомий голос. Надто спокійний та надто юний, що насторожувало.

– Припустимо, я.

– Бачу, я, мабуть, невчасно…

– Стривайте! – вона рішуче звелася на ноги. – Я можу допомогти!

– І скільки це буде коштувати?

Вона копнула сумку ногою.

– Гроші мене не цікавлять. Я зроблю це безкоштовно, якщо допоможете забратися звідси.

– Тобі щось загрожує? – він повільно пройшов коридором, і Акане раптом застигла, не в силах поворухнутися, як ті дурні гірські кози, про яких вона колись читала. Від нього віяло холодом та смертельною небезпекою.

– Вони мають прийти по мене… Та я не знаю, в який саме день.

Якщо орієнтуватися за звуками, то їй здалося, наче він дійшов аж до кухні, перш ніж повернутися до виходу.

– Гаразд. Я чув, що ти талановита, тому готовий ризикнути.

Акане нервово ковтнула.

– І куди ми підемо?

– Знайду для тебе якесь безпечне місце.

– Навіть якщо виявиться, що я не зможу допомогти з вашою проблемою? – секунди його мовчання вона не дихала.

– Тоді вважай це подарунком на день народження.

Він стримав слово, і після трьох мовчазних днів в дорозі вони врешті дісталися обіцяного безпечного місця. Геть малий і давно покинутий будиночок надійно сховався у густих хащах лісу, де недосвідчений мандрівник ніколи б не натрапив на нього. Однак всередині серед затхлого повітря та пилу панував мінімалістичний порядок, що складався з найважливіших речей. Першим ділом Акане пройшлася кімнатами та торкнулася майже кожної поверхні, лишаючи довгі лінії від пальців на товстому шарі пилу. Картинка повільно складалася в уяві, доки її супутник мовчки чекав надворі.

– Гадаю, час дізнатися, чи зможу я допомогти вам.

За три дні, що минули, обставини смерті батька надійно законсервувалися та були поховані десь глибоко у свідомості Акане. Вперше за довгі роки її плечі нарешті розслабилися. Не боятися випадкового незнайомця виявилося простіше, ніж рідну людину.

Вона повернулася на ганок, де хлопець вже сів на рипучу дощату підлогу, і зайняла місце навпроти.

– Як тебе звати?

– Цукумо Акане.

– Цукумо, значить? – він мить мочав, роздумуючи. – То ти з Листя?

– Ви теж, виходить, – лаконічним жестом вона підізвала його трохи ближче до себе. – Давно не зустрічала когось із Листя.

Хлопець задумливо дивився на неї, а тоді все ж нахилився до її витягнутих вперед долонь, які вмить засяяли зеленуватим світлом, притаманним медичним технікам. Це тривало довше, ніж зазвичай, проте він терпляче застиг і не рухався, доки вона не закінчила і безсило не відхилилася до стіни.

– Я читала про таке, але в перший раз стикаюся з цією хворобою, – Акане звела брови, активно роздумуючи про щось якийсь час, а тоді важко зітхнула. – Я не брехатиму – це невиліковно.

– Я здогадувався.

– Але можна виграти час. Кілька років, можливо, навіть п’ять-шість, якщо лікування виявиться ефективним, – вона наче повернула собі трохи сил та всілася рівніше. – Однак, мені знадобиться на це не один місяць

– Гадаю, мене це влаштує.

Акане здивовано кліпнула, а тоді невпевнено пробурмотіла, відвернувши обличчя в сторону лісу, наче щось там привернуло її увагу:

– Тільки матиму одне прохання до вас. Повернутися до того будинку і забрати деякі записи батька. Вони можуть знадобитися нам.

– Гаразд, – він звівся на ноги. – То яка ціна? Якщо гроші тебе не цікавлять, чого ти хочеш?

Вона майже не думала:

– За ці місяці, доки я лікуватиму вас, я хочу навчитися виживати в цьому світі самостійно.

– Добре, я навчу тебе. – коли він відповів, його голос вже віддалявся, і Акане напружилася, бо геть не почула його кроки.

– Стривайте! Я не спитала вашого імені!