Розділ 17: Джинкох та хризантеми.

🎧

Всеосяжне та гнітюче передчуття чогось невідворотного почало ширитися селищем разом зі спекою. І якби хтось сказав, що не відчував цього, він був би брехуном.

Все почалося зі смерті Хаяте.

Він загинув у першу найбільш задушливу липневу ніч, коли літо врешті захопило Коноху, витіснивши будь-який натяк на свіжість.

Скромне поховання відбулося наступного дня на заході сонця, та навіть зникаючі за обрієм промені безжально чіплялися за чорне вбрання присутніх і розжарювали тканину. Важкий дим від пахощів, здавалося, змінював саму щільність повітря і лишався майже відчутним присмаком на язику – гірким та смолистим. Він огортав простір, вперто не піддаючись легкому протягу, що ковзав кладовищем.

Коли церемонія завершилася, у повітрі лишилося лише тихе потріскування паличок сенко та неспішні кроки тих, хто вже попрощався. Аромат агарвуду змішувався з трав’янистим і холодним запахом хризантем. Не чутно було плачу чи зітхань – з Хаяте прощалися шінобі, які надто добре вміли ховати власні емоції. Так добре, що зі сторони це здалося б байдужістю. Коли всі пішли, біля надгробка лишилася лише Югао, і тільки тоді розпечений сонцем шмат граніту з вибитим на ньому ім’ям Хаяте Гекко почув перший задушений плач.

Давлюча тиша повільно переповзла до вітальні Іруки. З прочиненого балкона глибока спекотна ніч зазирала у дім, затягуючи із собою сморід цигарок.

Він сидів на дивані, втупившись в одну точку. Все ще у траурному одязі та онімінні.

– Невже хтось справді може звикнути до цього… – голос хрипів так, наче він мовчав весь день. А тоді Ірука зрозумів, що так і було. Раптом думки полилися нерозбірливим потоком: – Я розумію, що життя шінобі повне небезпек. І ми втратили вже так багато товаришів, друзів та рідних. То чому кожен раз це ніби вперше? Чому не стає легше?

Акане мовчала. Вона сиділа так близько, що їхні плечі раз по раз торкалися, коли Ірука безсило хитався, воюючи з власними роздумами. Вона хотіла б щось відповісти, зарадити його болю, та їй заважала власна порожнеча, що розросталася всередині. Вона не знала Хаяте так довго, як інші. Вона не знала Іруку чи Анко так само довго. Вона мала лише дитячі спогади, а тоді – трохи менше ніж пів року свідомої дружби з ними. Але від того втрата чомусь не боліла менше.

– Хаяте було всього двадцять три. Як і нам з тобою… – він важко зітхнув та накрив обличчя долонями. – Всі ці діти, яких я навчаю… Чи хтось з них встигне пожити? Встигне стати щасливим чи загине так само у розквіті своєї юності… О, небеса, я вже говорю як Гай!

Ірука видавив з себе подобу гіркої усмішки, а тоді стишив голос:

– Знаєш, я не можу не думати про це, коли дивлюся на них. Невже єдиний щасливий час для нас – це дитинство? Звісно, якщо його не руйнує чергова війна, – Ірука посунувся і безсило притиснувся чолом до плеча Акане. – Останнім часом я відчуваю таку порожнечу, що хочеться кинути те все. Але сьогодні… сьогодні особливо погано.

– Дай собі час пережити втрату. І я не тільки про Хаяте, – вона легко торкнулася його голови, ковзнула волоссям до тугого хвостика та помалу стягнула резинку. – Ти сильно прив’язався до малого, тому так важко зараз відчуваєш те, як він поринає у доросле життя.

– Так… Так воно і є, – він прикрив очі та трохи розслабився, коли пальці Акане почали обережно перебирати його волосся. – Звучить так просто…

– Знаю. Все найпаскудніше завжди звучить надто просто. Та послухай… – вона пригорнула Іруку ближче і притиснулася щокою до його маківки. – Навіть якщо дитинство – це єдиний щасливий час у нашому житті, то ти став важливою частиною цього часу для всіх тих дітей. Це великий тягар, але й великий дар, бо ти можеш робити їхнє дитинство кращим, щасливішим. Вони згадуватимуть тебе, свого першого вчителя…

Акане запнулася, відчувши, як він раптом затремтів.

– Вибач, я кажу щось геть не те…

Ірука тихо шморгнув носом.

– Ні, все добре. Ти права.

– Гей, друзі? Як ви тут?

Анко саме повернулася з балкона, заносячи з собою ще більше тютюнового диму. Вона не мала цієї поганої звички у своєму арсеналі, однак сьогодні чомусь саме це допомогло їй зібрати думки докупи. Знаючи, наскільки Ірука не любить цигарковий сморід, вона спершу помила руки, а вже тоді сіла поряд з ним, поклавши голову на його плече.

Якийсь час всі троє мовчали, доки Анко не перервала тишу:

– Чула, що вести іспит вже запропонували Шірануї… Іноді здається, що ми всі – лише легкозамінні фігури на дошці.

– Так, він вже погодився.

– Ви гадаєте, це розумно — продовжувати іспит?

Питання Іруки висіло у повітрі. Всі відчували це напруження – тонке передчуття загрози.

– Схоже, що щось має статися. І якщо селище не дасть цьому раду до початку третього етапу… – Акане прикусила губу. Селище вже намагалося, і за це розплатився життям їхній друг.

– Хтось ще може загинути, – продовжила її думку Анко. – Але, на жаль, це справи не нашого рівня. Гадаю, АНБУ цим займається.

– Хаяте казав, що нещодавно біля госпіталю загинув цілий загін, – Ірука змучено видихнув.

Зненацька Анко виструнчилась і впевнено звелась на ноги. Вона завжди була такою – повною енергії навіть у найжахливіші дні. Їй було важко підбирати слова, але вона намагалася виразити свою підтримку піклуванням. І саме в піклуванні про інших трохи забувала власний біль.

– Зрештою, ми можемо лише готуватися до гіршого сценарію і бути напоготові в день іспиту, – її голос віддалявся, доки не почулося клацання дверцят холодильника. – Іруко, маєш лід?

– Здається, десь у морозильнику мав бути… – від такого несподівано побутового запитання він трохи розгубився і сів на дивані прямо.

– Знайшла! – на кухні задзвеніли склянки. – Зроблю нам холодного чаю.

Думки з новою силою закрутилися плутаними спіралями у голові, затягуючи Іруку назад в темні роздуми, доки він не відчув на спині долоню Акане. Вона вміла просто бути поруч, і цього завжди було достатньо. Що в дитинстві, коли він впав та зчесав коліна до крові або зламав батькову вудку, що зараз, коли сидів розбитий і просочений запахом поминальних пахощів.

– Іди, перевдягнись. Ми з Анко лишимося сьогодні тут. Добре?

Це змусило його вперше за останні дні щиро, хоч і втомлено, усміхнутися. Обіцянка не лишатися на самоті принесла крихту спокою.

– Я сподівався на це.

***

06:54

Міо прокинулася за кілька хвилин до будильника і розчаровано застогнала у подушку, наче ті втрачені миттєвості сну дали б їй більше сил пережити робочий день, що скоро мав розпочатися. Вона принципово дочекалася дратуючого писку і вже тоді встала з ліжка.

Її ранкова рутина була налагоджена ще з часів інтернатури й лише трохи змінювалася залежно від пори року. Доки Міо вмивалася та готувала робочий одяг, підлогою ще ковзав свіжий протяг, але ближче до восьмої сонце починало безжально пекти, тому вона зачиняла всі вікна та засмикувала штори, лишаючи квартиру у ще прохолодній напівтемряві, яку сподівалася зустріти, повернувшись пізно ввечері додому.

Факт проживання поруч з роботою вважався привілеєм вранці, коли можна вибігти з будинку за п’ять хвилин до початку зміни. Саме тому Міо в останній момент вирішила змінити звичну зачіску на два тугі пучки, але коли передумала, було вже запізно щось виправляти. Фінальний швидкий погляд у дзеркало – вона поправила важкі окуляри на носі та традиційно бадьоро кивнула сама собі. Було дивно побачити на власному обличчі тінь невпевненості. Міо кліпнула, роблячи повільно вдих-видих, покрутила каблучку на пальці, схопила сумку та рішуче вибігла з квартири.

08:00-10:00

В прохолодних коридорах госпіталю приємно пахло кашею та вологим бетоном після прибирання. Віддалено чулося бурмотіння пацієнтів, що саме снідали в палатах після обходу. Людей на стаціонарі було небагато, до того ж нікого важкого. Міо швидко обійшла всіх: проконтролювала, щоб кожен отримав свої ліки та запис на процедури від медсестри, поспілкувалася з пацієнтами про їхнє самопочуття та направила кількох на виписку. Ранок видався сонячним, і хоч на вулиці все повільно плавилося на сонці, в госпіталі було комфортно через густо посаджені під вікнами дерева та товсті стіни.

Кілька дівчат з денної зміни саме стояли біля великого прочиненого вікна на першому поверсі, доки їхня старша медсестра приймала справи від нічних колег.

– Міо! Добрий ранок!

– Яка гарна зачіска! Тобі пасує!

Міо привіталася та сперлася на широке підвіконня поряд з ними, на мить задивившись на гру світла в листі дерев, через яке пробивалися сонячні промені. Дівчата теревенили про нові магазини, побачення, книжки та літній фестиваль, що мав відбутися на початку серпня.

– До речі, що там сьогодні за захід? – одна з медсестер мрійливо накручувала пасмо на палець.

– Якісь чергові змагання за якесь чергове звання. Я б теж пішла глянути, та чергування не хотілося пропускати.

– Ой, там буде стільки людей. Я таке останнім часом не полюбляю…

Інша розсміялася:

– Але ж на фестиваль ти підеш аж бігом!

– Так! Бо це геть інше. А всі ці справи шінобі… мене вони трохи лякають. От скажи, Міо, тобі не страшно зустрічатися з одним із них?

Міо не встигла відкрити рота, як зі сторони стійки реєстрації пролунав владний голос пані Йоко.

– Годі там ляси точити! Хто з вас лишив журнал лежати відкритим?

Дівчата стрепенулися і побігли до старшої медсестри наввипередки.

– А що таке?!

– Це погана прикмета — не робіть так!

10:00-12:00

Поганих прикмет більшало, через що пані Йоко помітно нервувала. Міо не могла збрехати – ці переживання зачіпали щось і в ній самій. Колись лікарські забобони здавалися дурнею, та з кожним роком роботи вони все впевненіше переходили в категорію безумовних правил.

Спочатку у вікно приймального відділення почав стукатися птах. Тоді їх стало два, а потім і три. Стукіт дзьобів по склу змусив серцебиття Міо пришвидшитися, і вона ринулася до вікна, різко відчинивши його, та зігнала птахів геть. Щось було не так.

– Пані лікарко, все добре?

Вона розгублено кліпнула і повернулася до літнього чоловіка, що саме стояв біля виходу. В одній руці він тримав легкий солом’яний капелюх, а іншою вже схопився за широку ручку дверей.

– Ви вже виписалися, пане Такечі?

– Так, дякую вам! – він задоволено посміхнувся. – Почуваюся чудово, наче на двадцять років помолодшав.

– Будьте обережні! На дворі вже справжня спека.

Він відмахнувся капелюхом, із вдаваним розумінням киваючи на зауваження лікарки.

– Так-так, дякую… – і, вже виходячи на двір, раптом кинув: – Спокійної вам зміни!

Позаду щось гучно впало, змусивши Міо різко обернутися. Біля ніг пані Йоко лежав важкий реєстраційний журнал; сторінки затріпотіли на протязі. Вона витріщилася на двері, не кліпаючи:

– От же старий негідник! – жінка стиснула кулаки. – За свої сімдесят з гаком років не знає, що таке казати не можна?!

12:00-14:00

Тривога почала тиснути у грудях, і Міо з рештою здалася та випила легке заспокійливе після обіду. Вона сиділа біля вікна і напівсвідомо крутила каблучку на пальці, доки спроби заповнити картки пацієнтів лишалися безрезультатними. Зосередження не приходило.

– Я мушу викликати доктора Сато, – Йоко допивала третю чашку чаю, нервово гойдаючи під столом ногою.

Доктор Сато колись був шінобі-медиком, але останні роки працював у госпіталі хірургом-травматологом. Він точно не засудив би їх за зайву обачність, бо сам був із тих, хто завжди першою одягає саме ліву рукавичку.

– Я навіть не знаю… А якщо це все просто наша уява?

Старша медсестра раптом завмерла і подивилася просто в очі Міо.

– Я знаю, що ні. І ти теж це знаєш, – вона спрямувала важкий погляд у вікно. – Через спеку може бути багато людей з тепловим ударом. І той іспит… Знаєш, їм тільки дай привід покалічитися. Я все ж викличу Сато.

Перший вибух пролунав о 14:23.