Розділ 27: Флешбек 3: Усюдисуще пір’я.

Минуло шість місяців з моменту, коли угода була укладена, і з тих пір Ітачі неочікувано для себе мав певні зобов’язання, які з притаманною собі старанністю виконував. На його щастя, дівчина виявилася здібною, проте просто навчити її всіх основ було недостатньо – він мав адаптуватися до її сліпоти. З часом Акане ставала спокійнішою та більш розслабленою – самотність йшла їй на користь. Та вона жодного дня не байдикувала, повторюючи все вивчене та невпинно практикуючись, наче від цього залежало її життя. Хоча, на правду, так і було.

Довгі три тижні він не міг піти так, щоб не викликати підозр у членів організації, та нарешті шанс навідати Акане все ж випав. І от він стояв серед дерев, на яких тільки почало розпускатися листя, роздивляючись будиночок, який вона повільно, проте вперто привела до ладу. Акане насвистувала якусь мелодію, зосереджено розвішуючи прання на довгій мотузці, коли раптом завмерла і ледь нахилила голову в його сторону.

– Вчителю!

Ітачі мовчки зиркнув на кількох своїх тіньових клонів, що з’явилися з різних боків двору.

– Знову це? Знайти справжнього?

Один з клонів озвався:

– Минулого разу ти надто довго розбиралася.

Кошик з мокрим одягом обережно опустився на землю, і Акане дістала з кишеньки на поясі кілька шюрикенів, стиснувши їх між пальцями.

– Я тренувалася!

– Не сумніваюся.

Вона примружилася і рушила до центру невеличкого двору, де середина була настільки замусолена під час тренувань, що навіть весняна трава не мала шансів пробитися там.

– О, на цей раз я знаю, де ви…

– Здивуй мене.

Її кулаки на мить стиснулися сильніше, а тіло напружилося, приймаючи позу готовності. Один швидкий відпрацьований рух з майже ідеальною амплітудою, і металеві зірочки розлетілися в сторони, завертаючи кожен на свою траєкторію. Клони ніколи не відбивалися – для цього було зарано. Поки вона мала лише навчитися відрізняти копії від оригіналу, тому що ця вправа якнайкраще розвивала сенсорне чуття. Шюрикени врізалися в тіла майже одночасно, і всі четверо клонів розчинилися у повітрі.

– Чудово, ти робиш успіхи.

Вона випрямилася і чемно вклонилася самою головою.

– Все завдяки вам, сенсею.

– Скільки разів казати – я молодший від тебе, ти не маєш називати мене так.

– Але я так хочу, – Акане повернулася до розвішування прання. – Чому вас це тривожить?

– Бути в п’ятнадцять років чиїмось вчителем, як мінімум, дивно.

Лише дивно. Коли Ітачі про це замислився серйозно, то не знайшов в собі роздратування чи інших неприємних почуттів з цього приводу. Це було просто… якось неправильно, от і все. Та він був готовий поступитися їй, бо вже почав звикати до цього звання.

– Дурниці… – вона притримувала мотузку однією рукою, а іншою намацувала одяг в кошику. – Краще скажіть, який у нас план? Скільки маємо днів?

– На жаль, маю лише добу.

Вона задумливо застигла, тримаючи кошик перед собою. Раніше він приходив частіше та на більшу кількість днів. Так вони встигали зайнятися тренуваннями, а останній день приділяти його лікуванню, після якого Акане завжди лишалася безсилою та слабкою, тому не могла б вчитися.

– Тоді я виконаю техніку одразу ж. Нам обом потрібен буде час, щоб прийти до тями.

– Спочатку поїмо. Я купив дещо дорогою сюди.

– О, як добре! Може, сядемо на вулиці?

Він ніколи не відмовляв. Акане завжди сідала у найбільшу пляму сонця і задоволено мружилася, підставляючи обличчя під промені. Ітачі було цікаво спостерігати за нею, говорити з нею про щось серйозне або про нісенітниці. Наприклад, минулого разу під час практики з тайдзюцу вони доволі довго сперечалися про долю та випадок, з чого Ітачі зробив висновок, що Акане трохи волюнтаристка. Із втратою зору вона не позбулася допитливості, і все ще любила книжки та різні історії, які Ітачі їй іноді зачитував вголос. Вона досі використовувала свої очі як активну частину міміки, і якби не бліді, затуманені райдужки, було б складно сказати, що вона справді незряча. Це було справді цікаво. І дуже спокійно, ніби цей будиночок існував десь поза межами глобальних проблем та майбутнього, що невпинно насувалося.

Він довго дивився на останню кульку данго, роздумуючи про все це, перш ніж відправити її до рота. Смак був майже таким, як йому хотілося. Акане тим часом задоволено розвалилася на вузькій терасі, насолоджуючись теплом. Її ноги звисали з краю назовні, а на колінах традиційно вмостився птах. Він лагідно муркотів у відповідь на почухування і тулився до її рук щільніше.

– Дивовижна істота, – вона нахилилася до ворона, а він обережно торкнувся дзьобом кінчика її носа у відповідь. Голос Акане одразу ж став вище, і вона надула губи так, ніби спілкувалася з милою дитиною: – Ти найпрекрасніший птах, ти знаєш про це?!

Той видав задоволений гортанний звук і затупцював на Акане лапами, збуджено хлопаючи крилами.

Ітачі незручно кахикнув.

– Щодо цього… Я знав, що на цей раз потренуватися як слід ми не встигнемо, тому маю дещо для тебе.

Він дістав невеличкий старий сувій і простягнув його Акане, легко торкнувшись потріпаним краєм її руки, щоб вона відчула, що саме має забрати. І доки вона ретельно обмацувала сувій, ворон також зацікавлено інспектував нову річ, раз по раз зиркаючи на свого господаря.

– Що це?

– Це контракт на виклик.

Її очі здивовано розширилися:

– Справді? Звідки він?

– Знайшов на одній із місій. Він старий, і я не певен, що це спрацює, але якщо все вийде, матимеш гарних помічників.

– Я вже в захваті! Навіть якщо не вийде! – Акане обережно розвернула сувій. – Що потрібно робити?

– Гадаю, для початку краще вийти на відкритий простір.

Вони хутко прибрали зі столу. Точніше, Ітачі у звичному темпі, а Акане схвильовано швидко, бо нетерплячка здолала її одразу.

Місце посеред двору підійшло якнайліпше, і обоє вмостилися поруч, розгорнувши сувій перед собою на землі.

– Як це має відбуватися?

– Не знаю…

– Не знаєте?!

Ітачі зітхнув, дістаючи напівпорожню баночку з чорнилами.

– Контракти та умови завжди різні. Дізнаємося в процесі.

– Ви хоч знаєте, з ким цей контракт?

– Звісно. Тобі сподобається. Готова?

Акане захоплено кивнула і неглибоко полоснула долоню лезом куная, одразу ж стиснувши кулак. Кров скрапувала у відкриту баночку з чорнилами, доки та не наповнилася.

– Цього досить.

Тієї ж миті тьмяне зеленувате сяйво охопило її долоню, і поріз повільно затягнувся. Це потішило Ітачі, бо ще минулого разу їй для такого знадобилися б печатки, однак зараз було видно, що вона тренує всі свої навички однаково наполегливо.

Наступним кроком вона мала вписати своє ім’я у сувій, використовуючи чорнила, змішані з кров’ю, і Акане старалася виводити символи так охайно, як тільки могла. Це виявилося довго, та Ітачі терпляче чекав, а тоді похвалив її почерк, і Акане засяяла від щастя.

Перші хвилини нічого не відбувалося.

– Може, ми щось пропустили? Потрібні якісь печатки?

– Ні. Просто чекай.

Вона всілася, підібгавши під себе ноги, і затихла, зосереджено прислухаючись до навколишнього середовища. І тоді одна пара невеличких крил затріпотіла неподалік. Тоді ще одна, третя, четверта. І в якийсь момент крил стало незліченно багато, а нерозбірливі крики пташок заповнили собою весь простір.

– Це шпаки!

– Неймовірно. Це спрацювало… – він роздивлявся дерева навколо, що почорніли від десятків шпаків, що обліпили кожну гілку.

– І як мені з ними поладнати? – Акане звелася на ноги, і кілька пташок одразу ж підлетіли до неї. Одна нахабно сіла на голову та почала смикати за волосся.

– Схоже, що ти сама маєш відчути.

– Га?!

– Вони дикі. Закладаюся, жоден із них не може розуміти нашої мови, – він уважно спостерігав, як зграя сірих шпаків повільно підбирається все ближче і ближче до Акане. – Та це велика честь, якщо вони оберуть тебе.

– Гаразд. Я спробую.

Вона повільно видихнула і випрямилася, склавши долоні разом у жесті концентрації. Акане прикрила очі, не зважаючи на птахів, що чіплялися за її руки та плечі, смикаючи дзьобами за одяг та волосся. Довгі хвилини спливали, аж раптом гомін шпаків поступово затих. Захід сонця вже пофарбував небо у червоно-помаранчевий колір, а довгі хмарки, мов рожеві пір’їни, розтягнулися виссю від самого горизонту. І на цьому прекрасному тлі розгорталося явище, яке було важко описати словами. Спочатку з десяток пташок, та потім всі вони злетіли з дерев і землі, збираючись в одну живу чорну хмару. Акане поворухнулася, і її рух ніби резонував у зграї. Повітря наповнилося голосним шурхотом крил.

– О, то он воно як… – вона задумливо всміхнулася та підняла обличчя до неба.

Ітачі теж задер голову догори, все ще сидячи на землі біля розгорнутого сувою. Хмара птахів з бездоганною синхронністю рухалася небом, створюючи динамічні химерні фігури, переливаючись наче косяк риби, розтягуючись в тонку лінію та збираючись до купи, як єдиний організм.

– Це гарно?

– Це дивовижно, – легка усмішка торкнулася його губ всього на мить. – Мурмурація. Лише читав про це, та бачу вперше.

– Хотіла б і я побачити, – вона мрійливо зітхнула, опускаючи руки.

Птахи покружляли ще кілька секунд та повільно осіли на дерева поблизу. Схоже, контракт було укладено.

– Чому саме шпаки?

– Бо іноді, щоб отримати перевагу, потрібно не боятися розчинитися в зграї. Я подумав, що тобі це сподобається.

– З воронами так само?

– Щось таке… Хоча, вони менш галасливі, – він підвівся і обережно згорнув сувій, перш ніж віддати його Акане. – Можеш відпускати їх.

– Що? І як це зробити?!

Та Ітачі вже прямував до будинку, на ходу машинально помацавши ще вогкі простирадла. Одне все ж зняв.

– Я вірю в тебе!

Вона повернулася виснажена, але задоволена і одразу ж прибрала сувій у сумку зі спорядженням, яке потроху поповнювалося. Акане вже давно сама ходила в місто і одного разу навіть потрапила на чорний ринок, проте розповідати детальніше про свої трохи ганебні пригоди відмовилася, лише пообіцявши, що одного разу повернеться туди і неодмінно щось придбає. Наступні приготування були такими зрозумілими та знайомими, що відсторонена розмова в процесі зав’язувалася сама собою.

– Як мені їх використовувати?

– Ми потренуємо це наступного разу. Однак не чекай швидких успіхів.

Ітачі зняв верхній одяг, протектор з чола і вмостився на підлозі, втупивши погляд у стелю, на якій пролягла стара довга тріщина. За вікнами було вже темно, та кімнату освітлювали кілька свічок, які він сам завчасно запалив. Раптовий спазм здавив його груди, і Ітачі здолав сильний задушливий кашель. Акане тихо чекала, доки приступ мине, перш ніж відповісти так, ніби нічого не сталося:

– Я не чекаю, – вона опустилася на коліна поряд. – Вони забирають багато сил. Не думаю, що взагалі зможу часто викликати їх.

– Є кілька гарних трюків, які не потребують багато часу та… – він запнувся, коли почув характерний звук леза, що ріже плоть, погляд метнувся до її руки. – Чакри. Я навчу тебе.

Неможливо звикнути до того, як вона робила це. Ще з самого першого разу, коли Акане попереджала, яка ця техніка брудна та огидна, і до сьогодні спостерігати весь процес було однаково важко. Особливо коли він почав звикати до дівчини.

– Що я маю вивчити до нашої наступної зустрічі? – вона видавила усмішку, доки складала печатки.

– Як щодо власних клонів? Спробуєш ще раз?

– О, так. Мені багато потрібно надолужити із цим…

– Вже тепло. Маємо практикувати ходіння водою.

– Гаразд, сенсею, – одним обережним дотиком її долоні притислися до його грудей, кров неприємним теплом розповзалася по шкірі. – Тоді сподіваюся, що наступного разу ви зможете лишитися довше.

– Я обіцяю.

Кожного разу, як техніка завершувалася, Акане знесилено сповзала на підлогу поряд, і вони лежали у тиші, слухаючи лише тихе дихання одне одного та потріскування гніту свічок. Її пальці намацали хітай ате, що лежав поряд з Ітачі на підлозі. Дотик обережно ковзнув холодною пластиною протектора, обводячи спочатку округлий символ Листя, а тоді чітку гостру лінію, що перекреслювала його.

– Іноді я думаю про те, що геть нічого не знаю про вас, учителю…

Ітачі повернув голову на звук її слабкого голосу.

– Що ти хочеш знати?

Він чекав будь-яких запитань про своє минуле, і вже майже придумав відповіді, щоб не казати нічого, але і не здатися грубим, та Акане відвернулася і обняла себе одною рукою, тихо промовивши:

– Чи хотілося б вам повернутися додому колись?

– До Листя?

– Я мрію про те, що десь там є щось більше, ніж чотири стіни, в яких зберігаються мої речі.

Він знову витріщився на лінію, що перетинала стелю. Світло свічок кидало на неї химерні танцюючі тіні, що навіювали не найкращі спогади.

– Ти маєш людей, до яких можеш повернутися. Це і зветься домом.

– Не впевнена, чи маю їх. Чи хтось пам’ятає мене там. Чи чекає?

– Тоді ти мусиш одного дня повернутися та перевірити. І якщо в Листі для тебе не буде місця, то ти обов’язково знайдеш його деінде.

– А ви?

– А що я?

– Знайдете його теж? – її голос ставав все тихішим, ніби вона потроху засинала. Десь за хвилину, коли вона відключиться, він муситиме встати та перекласти Акане до її ліжка.

– Можливо, коли наші шляхи розійдуться, я муситиму шукати знову.