Розділ 10: Майже вдалий кадр.

Нічні жахіття почали своє переслідування поступово. Спочатку це були відлуння минулого, страшні давно поховані у пам’яті спогади, чи картинки, спотворені уявою. Це ставалося й раніше, і з часом жахи зазвичай слабшали, а тоді вона геть не бачила снів якийсь час.

Та цього разу щось ніби зламалося.

Сновидіння було таким реальним, що, прокинувшись, Акане жахнулася власної сліпоти. Вогка шкіра схолола, і нічна сорочка прилипла до тіла. У вухах все ще шуміла кров, і вона із зусиллям розслабила пальці, раптом усвідомивши, що все ще судомно стискає кулаки. Тоді вибралася із ліжка, безсила та розбита, і неспішно попрямувала до ванної, дорогою навмисне торкаючись знайомих текстур, як дерев’яна оббивка на стіні, чи сковзка тканина халата. Акане провела пальцями припорошеною пилом поличкою і намацала кілька фігурок. Все добре. Я вдома.

Ці втручання у спогади не могли пройти безслідно, всі це знали.

Останнє відбулося лише вчора, і в процесі її здолало відчуття, наче десь глибоко всередині свідомість дала тріщину. І тепер крізь цей поки тонкий розлом лізло щось чуже і темне, заповнюючи її сновидіння і підміняючи спогади. Те, що вона бачила цієї ночі, напевно належало комусь іншому.

Холодна вода обпекла обличчя Акане, приводячи до тями. У всього є ціна, і вона мусить впоратися зі своєю. Тим більше зв’язок із тими, кого Моріно так старанно вишукував у її мізках, завжди нагадував собою незриму волосінь. Вона то слабшала, то натягувалася, як от зараз, ведучи Акане за собою. Розірвати її могла лише смерть, тож ця співпраця стала послугою для обох сторін.

Сонце пробивалося крізь швидкоплинні хмарки, ковзаючи теплими плямами по обличчю. Акане саме вирушила до Академії, і цей весняний день резонував із тим, що вона несла всередині себе. І хоч нічне жахіття майже вивітрилося з її голови, проте окремі образи все ще не давали спокою. У цьому сновидінні вона була чоловіком. Жорстоким і сильним. Він насолоджувався тим, що робив, і змушував її переживати те саме. Здавалося, Акане досі відчувала липку кров на руках і цей запах…

– Пані Цукумо! Вітаю!

Голос Ренджі вирвав її з роздумів, і Акане зупинилася, усвідомивши, що вже дійшла до воріт. Тонкий сенсорний імпульс підказав їй, що хлопець був не сам. Вона рушила ближче і привітно всміхнулася, припускаючи, що з ним стояли його батьки.

– Привіт, Ренджі. Як твої справи?

– Все добре. – він глянув на тата із мамою, і його голос ледве затремтів. – Вже маю першу місію. Завтра вирушаю.

– Чудові новини. – Акане всміхнулася ширше і вклонилася в сторону хлопця і його батьків. – Бажаю тобі удачі.

Позаду хтось кахикнув, і мама Ренджі зойкнула, метушливо підтягуючи сина і чоловіка до себе.

– Фотограф прийшов! Ставайте хутчіше! Ренджі, давай сюди!

Довелося оперативно відійти трохи далі, але Акане знала, що збоку від входу на неї вже чекають.

– Ти ледь не спізнилася. Вкотре.

Вмить в її руках опинився якийсь папірець. Ламінований і прохолодний. Акане зацікавлено обмацала його.

– Вибач, я знаю, ти не прихильник півмір.

Какаші хмикнув і перевів погляд на родину Ікеда, що позували із сином і його дипломом для знімка.

– Хіба не Хокаге має вручати таке?

– Га?

Він знову глянув на Акане, вона здавалася задумливою, але щось недобре прослизнуло у вигині її слабкої усмішки.

– Ні-ні, ти тільки нічого не подумай, мене все влаштовує. – її голос став тихішим. – Отримати диплом від тебе, Хатаке, для мене честь. Хоча міг би і підготувати якусь промову.

Він розгублено кліпнув і напружився, намагаючись прочитати на її обличчі хоч натяк на те, що це жарт абощо. Проте не зміг, і від того відчув, як до обличчя прилила кров.

– Агов, ви будете фотографуватися, чи ні? Ставайте на центр, ну ж бо.

Тепер вже обоє розгубилися, але чомусь все ж невпевнено рушили ближче до воріт. Акане саме хотіла заперечити, та фотограф не давав вставити і слова.

– Це ваш вчитель?

– Ні, він… це мій…

– Яка подія! Мабуть, пишаєтеся своєю ученицею? – він налаштовував фокус, вдивляючись в об’єктив. – Коли я вже тут, то маю зняти й вас двох. Посуньтеся трохи вліво. Треба підняти диплом вище… І станьте пліч-о-пліч!

Чоловік розмахував однією вільною рукою, виставляючи кадр. Акане раптом відчула, як сонячне тепло залило її обличчя. Вони зробили пів кроку один до одного, зіштовхнулися плечима, і вона стиснула пальці на папері трохи сильніше та підняла свій диплом. А тоді майже непомітно схилила голову до Какаші та машинально втягнула повітря глибше. Це була звичка, яка прийшла разом зі сліпотою і ледь усвідомлювалася. Поруч з ним пахло милом, чимось хвойним, одягом, що висох на сонці, зеленим чаєм і зовсім трохи собачою шерстю.

Раптом збоку долинув смішок. Акане не витримала і підняла обличчя.

– Що вже?

– Твій диплом догори дриґом.

Чи то через сонце, чи через збентеження її щоки раптом залилися рум’янцем. Вона ніяково всміхнулася, і в цей момент пролунав звук затвора на камері.

– Гарний знімок. Але наступного разу не відвертайтеся. – чоловік зітхнув і почав швидко збирати своє обладнання. – Можете отримати фото ввечері у крамниці.

За мить вони лишилися самі, і досі стояли поруч.

– Можеш забрати знімок собі. Мене фотографії не вражають.

– З чого ти взяла, що я піду за ним? – Какаші склав руки на грудях, слідкуючи за її виразом.

– Матимеш доказ того, як я осоромилася. Хіба не чудово?

– Заманливо, але мені це не потрібно.

Запала тиша, Акане стиснула губи та нарешті зробила крок у бік.

– Як забажаєш. – він не встиг відповісти, як вона продовжила. – Ірука казав, що тобі віддали трьох малих з його класу. Не заздрю дітлахам.

– Іруці варто частіше робити вибір на користь мовчання.

– Ох… – вона гірко всміхнулася. Тоді склала свій диплом навпіл і сховала за комір жилета. – Ти тренуєш це перед дзеркалом щодня, чи ця нестерпність від природи?

Чому завжди ставалося саме так? Чому з нею все переходило межу настільки швидко? Ще хвилину тому він сміявся, а тепер у грудях вирувало щось зовсім протилежне. Какаші напружився, наче мав захищатися.

– Послухай, ти тут нещодавно…

– Я не в настрої для твоїх настанов. – вона направила палець просто на нього і насупила брови, наче дитина. – Можеш казати що завгодно про мене, але не займай Іруку.

Какаші раптом задавлено розсміявся.

– І не думав.

Акане опустила руку і виструнчилася. Її обличчя враз стало непроникним.

– Чудово. Знаєш, якщо тобі так буде легше, можеш взагалі ігнорувати мене. Я впевнена, вони знайдуть іншого шпигуна.

– Шпигуна? – він завмер, голос похолоднішав.

Вона вишкірилася, та в цій посмішці більше не було нічого веселого. Здійнявся вітер, пришвидшивши рух хмар, і її обличчя затягнула тінь.

– Облиш це. Без наказу ти б навіть не вітався зі мною. Чи не так, Хатаке?

Какаші змовчав, це і було відповіддю. Брови Акане лише на мить вражено припіднялися.

– Дякую за диплом. Шкода, що Хокаге не зміг.

– О так, мені теж шкода.

Хтось мав би піти, але вони чомусь продовжували стояти на своїх місцях. Какаші свердлив її поглядом, Акане задерла підборіддя вище, даруючи йому свій крижаний вираз у відповідь.

Протяг здійняв купку листя і прогнав їх доріжкою, тоді закрутився біля Акане так, що кілька листків причепилося до її жилета, а один застряг у волоссі. Какаші якийсь час дивився на це, а тоді зітхнув і рушив вперед.

– Гаразд. Здається, я не мав цього казати.

Акане здригнулася і напружено завмерла, раптом почувши його голос надто близько. А тоді відчула обережний доторк у своєму волоссі.

Какаші роздивлявся зелений молодий листок, зарано зірваний з дерева вітром, коли інша його рука пірнула в кишеню.

– Сподіваюся, це зійде за вітальний подарунок.

Тієї ж миті він обережно підхопив руку Акане і вклав щось невеличке у долоню. Гладеньке дерево з глибокими вирізьбленими спіралями прокотилося між її пальцями, доки вона намацувала форму. Це було схоже на вівцю, але вуха, що стирчали догори, дали зрозуміти, що це, мабуть, кудлатий пес. Поруч з дерев’яним собакою лежав листочок, що мить тому застряг у її волоссі.

Тепер Акане мала винуватий вигляд, очевидно шкодуючи про свої колючі слова теж. Це трохи потішило його.

– Ти сам зробив це?

Какаші кахикнув і відвернувся.

– Ще чого.

– От брехло. – вона не стримала збентеженого смішка і додала тихіше. – Дякую.

Треба було йти, але він ніяк не міг відірвати погляду від того, як вона досліджує фігурку. Цікаво, чи матиме пес своє місце на тій її поличці?

– То ти впевнений, що ми не стаємо друзями? – її хитра усмішка повернулася, і Какаші чомусь розслабився.

Він всміхнувся у відповідь, і Акане почула це у його голосі.

– Перевірю у своєму сувої зі шпигунською місією, чи йшлося там щось про дружбу.

– Дай мені знати. – вона рушила доріжкою геть. – І будь терплячішим до тих малих.

Терплячішим?

Через десять хвилин Какаші дав брудній губці для дошки гепнутися на свою голову.

А вже ввечері він знайшов себе біля магазинчика фототехніки. Чоловік, що знімав їх вдень, трохи побурчав, бо Хатаке прийшов за кілька хвилин до закриття, але все ж віддав фото.

Какаші приніс конверт зі знімком додому, лишив на столику у вітальні та пішов займатися звичними справами. Але той малий клаптик паперу ніяк не давав йому спокою. Врешті, коли дім вже остаточно потонув у сутінках, він увімкнув світильник за робочим столом і дістав фото.

Все це відчувалося, як щось неправильне. На таких знімках новоспечені джоніни зазвичай позували зі своїми батьками, сенсеєм або друзями. Хатаке не відносився до жодної з перерахованих категорій. Він розглядав фото знову і знову, наче намагаючись знайти в ній щось приховане. Але бачив лише перевернутий диплом, її червоні щоки та розгублену усмішку. І свою теж.

Какаші тяжко зітхнув і прикрив очі.

– В що я вплутався на цей раз?

***

Наступного дня ще вдосвіта невелика група АНБУ залишила селище. День ставав довшим, тому вони вирушили ще до перших променів сонця, і до самої ночі долали маршрут переважно у тиші. І навіть коли було вирішено зупинитися на ніч у лісі, ніхто не видавав власної втоми.

Цього разу місія відносилася більше до спостереження, ніж до втручання, тому вирушила команда з трьох. Наказ був простий – розвідувати та не вступати в контакт. А через присутність у загоні Акане вони мали змогу не наближатися настільки, щоб видати себе, і перебували на комфортній відстані.

Капітан розпалив слабеньке багаття.

– Ми ще доволі далеко, можна поїсти гарячого.

Чоловік, що цього разу стояв на чолі команди, мав позивний Раккун і вже працював з Акане раніше на кількох місіях. Він вирізнявся винятковим спокоєм і блискавичним прийняттям рішень. Його чакра була тихою і прохолодною, наче вода в озері, а голос ніколи не тремтів. Вона не знала, скільки Раккуну років, і яке його справжнє ім’я, але це її не турбувало, бо він викликав почуття спокою і довіри.

Гілочки приємно потріскували у вогні, а поміж дерев потягнувся тонкий аромат вечері. Пайок АНБУ був не найсмачнішим, але сьогодні хоч теплим – це змінювало справу на краще.

– Мукудорі, спускайся поїж.

Голос звучав трохи інакше, напевне, вони познімали маски.

Акане обережно зістрибнула з гілки, на якій сиділа, і приземлилася поруч з іншим колегою. Розвідка території навколо не показала нічого, окрім дрібних тварин, і це було добре. Про таке навіть не потрібно доповідати.

– Що сьогодні, Капітане? Сподіваюся, рис. – вона стягнула маску з обличчя і зафіксувала її на стегні.

– Бінго.

Раккун тихо засміявся, бо опцій окрім рису не існувало.

– Ходять чутки, що комусь трапилася локшина.

– Закладаюся, після того його ніхто не бачив.

Акане всілася на землю поряд з багаттям і протягнула до вогню руки. Вони просунулися лише трохи далі на Північ, але ночі вже ставали прохолоднішими. Жар від вогню приємно грів стомлені м’язи, і Акане дозволила собі розслаблено видихнути. Скоріше за все, вже завтра вони не матимуть такої розкоші, як вогонь, тому сьогодні потрібно відігрітися і гарно поїсти.

Раптом збоку почувся голос третього. Раккун сказав, що його позивний – Хоно, проте сам Хоно досі лишався мовчазним.

– Т-то ви і є Мукудорі?!

Акане впізнала голос хлопця з першого звуку.

– Ти? – вона здивовано всміхнулася. – То он яка твоя перша місія? Цікаво.

– Виходить, ви знайомі? – Раккун окинув їх поглядом, але затримався на Хоно. – Ти ж знаєш правила, хлопче?

– Так! – він підійшов ближче і трохи незграбно, проте сміливо, сів поруч з Акане біля вогнища. – Можете покластися на мене.

Їжа виявилася все ж чудовою, але багато чого б здалося чудовим після такого виснажливого дня. Раккун нагадав план на завтра, призначив чергування і сам ліг передрімати першим. Акане ж, яка зголосилася чергувати наступні три години, повернулася на дерево, де сиділа раніше. Ліс жив своїм нічним життям, і троє людей у ньому здавалися геть зайвими. Тут, нагорі, навіть повітря здавалося іншим – свіжішим, солодкуватим і сирим, як це буває вночі.

Акане торкнулася шорсткої кори дерева, на пальцях одразу ж лишився липкий слід від смоли. Ялина. Вона піднесла пальці до носа і втягнула запах, і чомусь уява сама почала домальовувати до цього аромат зеленого чаю і собак. Цікаво, чи гарне вийшло фото? Прийшлося струснути головою, щоб викинути це з думок.

– Пані Цукумо, все добре? – Ренджі раптом з’явився поруч і сів на гілці навпочіпки, зазирнувши в її обличчя. – Щось помітили?

Та від збентеження не лишилося і сліду, її вираз знову став холодним.

– Ні. І ти не маєш звати мене на ім’я, Раккун казав саме про це.

– Знаю, але ж ми тут лише вдвох зараз.

Акане поблажливо видихнула.

– Гаразд.

Він переможно усміхнувся і всівся зручніше, звісивши ноги з гілки.

– Здається, я часто буду брати участь у ваших місіях. Так мені сказали… – він стишив голос. – Вони слідкували за нашим поєдинком на іспиті.

– Це добре. – Акане кивнула. – Я впевнена, що ми спрацюємося.

– Я теж, але… – Ренджі запнувся, наче сумніваючись у тому, що намагався сказати. – Досі не зовсім розумію, як саме ви знаходите цих злочинців.

– А хіба ти мусиш це розуміти?

Він лише здивовано витріщився на Акане, і вона відчула, як все його тіло напружилося.

– Просто намагайся не ставити зайвих запитань. Ті, хто призначають завдання, подбають, щоб ти знав рівно стільки, скільки маєш знати.

– Я зрозумів.

– Молодець. А тепер тобі треба поспати.

– Але, пані…

– Ренджі. Спускайся вниз і лягай, до ранку лишилося не так багато часу.

Коли він врешті послухався і лишив її саму, Акане натягнула на обличчя свою маску і сконцентрувалася на завданні.

Наступний день вони знову провели здебільш мовчки, нарешті натрапивши на сліди того, кого шукали. А ще через день, вже у прикордонних селах, знайшлися і більш кричущі наслідки.

– Як я і думав. Неподалік стояв табір.

Після короткої розмови з місцевими Раккун саме повернувся до узліску, де його чекала решта команди. Він змінив зовнішність і накинув плащ, щоб здаватися звичайним подорожнім, і тепер розвіяв свою техніку.

– Втрати великі?

– Я покажу.

За десять хвилин обережного пересування краєм села вони зупинилися біля яру. Ренджі вражено роздивлявся відкритий простір. Там, де стояв табір, ґрунт відрізнявся за кольором та відсутністю трави. Сміття вкривало землю, наче ділянкою прокотилося торнадо, але найжахливіше спочивало на дні яру. Тіла, складені у купу, навалені одне на одне, наче непотріб, визирали з високих бур’янів. Понівечені трупи вже сіріли, а з вітром доносилося дзижчання комах.

– Що в біса тут сталося?! – він прошепотів це, не вірячи очам, і раптом відчув, що тремтить.

– Зберися, Хоно. – вона намацала його долоню і міцно стиснула. Хлопець напевно вперше бачив щось подібне. – Муситимеш звикнути до такого.

За мить він опанував себе, і Акане забрала руку саме коли Раккун повернувся до них.

– Немає сумнівів. Тут теж була яма. – його голос звучав звично спокійно. – Маємо продовжувати переслідування і дізнатися якомога більше.