Розділ 23: Дипломована викрадачка собак.

Є люди, які завжди болісно переживають настання вихідних, особливо якщо ці вихідні є вимушеними. Какаші тинявся будинком, знаходячи собі нову й нову роботу, доки не зайшов на друге коло витирання пилу. Він глянув на годинник – майже обід. До вечірнього тренування лишалося забагато часу. Книжки вже були розставлені за кольорами, а тоді переставлені за назвами в алфавітному порядку. Какаші хвилину постояв, задумливо дивлячись на затерті корінці і згадуючи ще якусь класифікацію, та нічого цікавого не спадало на думку. Єдиний горщик був политий двічі, а посуд натертий до блиску. Натхнення на читання ніяк не йшло, і всидіти на місці він не міг. Більше не було куди тікати – він мусив вийти у двір. Не як дурнуватий підліток, який когось уникає, а як дорослий чоловік, який має дорослі справи на власному подвір’ї.

Дерев’яна підлога тераси так розігрілася на сонці, що стояти на ній босоніж виявилося не дуже комфортно, проте Какаші не звертав на це уваги. Він потягнувся руками догори і похитався зі сторони в сторону. Так, він мав розім’ятися. Завжди треба бути готовим до загроз та провокацій. Погляд ковзнув подвір’ям, де все, на жаль, вже спочивало на своїх місцях, і раптом спинився на великій плямі витовченої трави. Сонце вже заливало цю ділянку світлом, впевнено прямуючи до свого зеніту і безжально роблячи тіні коротшими. Ймовірно, саме це і змусило цілих вісьмох собак безслідно щезнути.

А тоді він почув низьке, ліниве бурмотіння Паккуна. З-за паркану, звісно. Какаші вагався. Він почесав потилицю, зітхнув, трохи нервово поправив комір футболки та врешті рушив туди, як дорослий чоловік рушає на битву.

Те, що він побачив, безсумнівно класифікувалося як зрада. Підступна, холоднокровна зрада, над вчиненням якої, схоже, жоден із них не сумнівався і секунди. Булл класично спав на боці з відкритим ротом, з якого долинало похропування і крапала слина. І, спершись на його широку спину і поклавши ногу на ногу, напівлежачі у затінку від клену на прекрасній зеленій траві відпочивала Акане. Геть не така, якою він бачив її востаннє. Спокійна та розслаблена, і в цих м’яких рисах не було і натяку на минулий зрив. Її волосся розсипалося по спині пса, майже зливаючись з його шерстю за кольором, а очі закривали темні округлі окуляри. Біля її лівої руки лежав Гуруко, підставивши голову під ліниві погладжування. Трохи нижче міцно спав Ухей, і його голова покоїлася на колінах Акане, ніби на подушці. Ближче до стовбуру клену пузом догори розвалився Шіба, неспішно качаючись на прохолодній траві спиною, від чого його сіре хутро ледь позеленіло. Бісквіт розлігся у неї під правим боком, закинувши на Акане задню лапу, яка раз по раз з’їжджала через ковзку тканину її шовкового халата, та пес не здавався і закидав її знову. Скручений калачиком Уруші спав біля самих її ніг, і Акане повільно гойдала босою стопою, погладжуючи його спину. Акіно безцеремонно розтягнувся вздовж її ніг з правого боку, та більше за все запитань було до найдрібнішого нахаби.

Паккун знав, що робить. Він лежав на її стегнах просто на тому місці, де поли халату розходилися, оголюючи ноги. Лапи розслаблено стирчали догори, щоб Акане зручніше було чесати його живіт і шию, а голова закинута назад так, щоб він міг її бачити, доки бурмоче свої нісенітниці. Какаші не знав, що саме Паккун розповідав їй, але те, як вона сміялася у відповідь, не лишало сумнівів, що це були найбільш ганебні подробиці його життя.

Акане тихо хихотіла, від чого Паккун час від часу задоволено посмикував задньою лапою.

– Так от, я йому кажу: «Шеф, це погана ідея», а тоді обертаюся, а він стоїть весь…

– Паккуне.

Пес не поворухнувся, лише темні очі на мить зачепилися за Какаші, що з’явився по той бік паркану. Тим часом рука Акане невпевнено застигла, і Паккун почав соватися під її пальцями, щоб вона не барилася із почухуваннями.

– Чекай, Какаші, не перебивай… Так от, він стоїть і…

– Що це, по вашому, ви тут робите?

Мопс роздратовано зітхнув та нарешті повернув голову.

– А ти не бачиш? Тут гарний затінок!

– Не чув, щоб затінком називали жіночі коліна.

Паккун низько загарчав та спритно перевернувся, ставши на всі чотири лапи, проте з Акане не злазив. Інші ж лише зацікавлено попідіймали вуха, слухаючи, до чого призведе цей діалог.

– Мені приємна твоя заздрість.

– Заздрість? Подивися на себе! Розлігся та майже муркотиш, як той котяра, – він склав руки на грудях, погляд, повний незадоволення, свердлив Паккуна. – Це непрофесійно. Злізай. Хутко.

Їх перервав дзвінкий сміх Акане, і обидва звернули до неї свою увагу. Схоже, це не аби як її потішило, бо від сміху вона навіть трохи закинула голову назад, притулившись потилицею до спини Булла. А тоді затихла і повернулася до Какаші з тією своєю усмішкою. Повільною, хитрою та самовдоволеною. Її голос лився, як сироп:

– Все в порядку, я рада приємній компанії.

Какаші витріщався. Потім кліпнув раз і тихо прочистив горло.

– Боюся, приємній компанії вже час.

Він саме підніс до обличчя два пальці, коли Паккун підскочив на місці і загарчав:

– Не смій! Я маю з тобою поговорити!

Та Хатаке був невблаганним.

– Побачимося, друже.

Техніка виклику розвіялася так несподівано, що Акане, яка раптом втратила опору у вигляді Булла, із коротким зойком завалилася спиною на траву.

– Це було нечесно, – вона лежала ще мить, а тоді неспішно звелася на ноги. – І трохи негідно.

– Негідно – це красти чужих собак.

Крива усмішка засяяла на її губах.

– Мені знадобився для цього мінімум зусиль, якщо тобі цікаво. І до того ж ми не думали, що за нами хтось шпигуватиме. Знову.

Вона методично обтрушувала халат від трави, лишаючись у тіні клену, доки Какаші смажився на сонці біля паркану.

– Шпигуватиме? – він відсторонено кашлянув в кулак і знічено пробурмотів: – Це цілком нормальна поведінка відповідального дорослого.

– О, так, безперечно, – щось раптом змінилося в нахилі її голови та в тому, як небезпечно блиснули зуби в цій хижій усмішці. А тоді вона додала трохи тихіше: – Відповідальний дорослий, блискучий сенсей, небезпечний шінобі. То ти справді гарний хлопчик, Хатаке.

Зненацька у вухах зашуміло. Він відчував, як щоки стрімко червонішали, а серцебиття невпинно прискорювалося. Какаші розтулив рот, щоб відповісти, та не міг знайти доречних слів. Тим часом вона із найбільш безтурботним виглядом перев’язувала пояс свого довгого халату тугіше, наче мить тому не сказала щось геть бентежне. Ковзка тканина, стягнута поясом талія, і кожна лінія ідеально належала тому місцю, де він не мав би затримувати свій погляд. Але затримував.

На секунду йому здалося, ніби вона це відчула і ледь нахилила голову в його сторону. Або це була лише гра світла?

Голос прозвучав низько та глухо:

– Годі цих жартів.

– О, – Акане підняла руки у жесті капітуляції, але її слова казали щось зворотне. – Хіба я жартую? Проте гаразд, вибач, Хатаке. Здається, я перейшла межу?

Нуль. Стільки каяття було у виразі її обличчя. Нуль щирості у її солодкому голосі. Нуль смиренності у її впевненій поставі. Ця жінка знала, як вести гру, і Какаші раптом усвідомив себе із головою залученим в неї. Десь за кілька кроків до повного програшу, якщо вже бути відвертим.

– Ти просто нестерпна.

Вона розгублено кліпнула, а через мить вкотре задоволено посміхнулася. Сонячні відблиски, що пробивалися крізь листя, танцювали на її блідій шкірі, і було надто важко відірвати від цього погляд.

– З твоїх вуст це завжди комплімент.

Різкий порив сухого вітру зірвався нізвідки, струснувши дерево і нахабно підхопивши розпущене волосся та поділ халату Акане, які вона одразу ж спробувала зловити руками. І тоді він відчув його – цей солодкий, нудотний аромат маку. Запах, який Какаші знав надто добре, щоб переплутати із чимось іншим, навіть якщо це був лише натяк, принесений вітром.

Опіум.

Серце поступово сповільнювалося, гулко відбиваючи у грудях тривожний ритм. Що він знав про неї? Насправді знав, а не чув чутки чи здогадувався. Какаші перевів розгублений погляд на її будинок. Завжди темний, коли вона сама. Завжди тихий. Тепер він тільки й міг, що крутити думки про те, що приховують за собою ті стіни, і як часто густий солодкий дим огортає її, затягуючи в забуття. Наскільки все серйозно?

А вже наступний порив вітру приніс із собою гостя. Висока постать виросла з самого повітря просто за спиною Акане, закрутивши довкола себе вихор пилюки. Порцелянова маска, білий плащ капітана АНБУ та впевнена постава. Какаші одразу впізнав його і від того розгубився ще більше, бо це було останнє місце, де він очікував побачити цю людину. Акане відчула цю появу миттєво і одразу ж розвернулася до чоловіка обличчям. Тривога скувала її тіло – це було надто помітно.

Какаші ледь чув обривки фраз через вітер, що розігрався між їхніми подвір’ями.

– …потрібні ще руки, мене послали за тобою.

– …Отрута? Звідки, кажеш, він повернувся?

Чоловік нахилився до неї ще ближче, щось швидко та тихо пояснюючи.

– Гаразд, та я маю перевдягнутися.

– На це немає часу.

Все, що Хатаке міг в цей момент, – це дивитися. Дивитися, як капітан нетерпляче підтягує її до себе, обхопивши за талію рукою одним владним та відпрацьованим рухом. І долоні Акане вже наступної миті впевнено знайшли своє місце на його плечах, пальці міцно стиснули тканину плаща. Вона не чинила опору. Це була пам’ять тіла, яку неможливо зімітувати. І це було найгіршим.

Вони зникли в шуншіні за долю секунди, лишивши по собі лише вихор кленового листя та тотальне збентеження.

***

Какаші мучився у сумнівах до самого вечора, спочатку погоджуючись з думкою про все її розпитати, а тоді запевняючи себе у повній недоречності цього. І так по колу. Тренування вийшло посереднім, і спека як ніколи дратувала. Сонце вже зайшло, і він сидів на довгій лавці, задумливо вдивляючись у вогники селища. Все котилося шкереберть останнім часом, і до того ж на жодну із проблем він не міг прямо вплинути, і це дратувало. Починаючи з Саске, який хитався на межі моралі і от-от міг стати його повним провалом як наставника, і закінчуючи жінкою, яка порівнює його зі слухняним псом.

Важке зітхання вирвалося саме собою.

– Треба діяти!!!

Какаші перелякано смикнувся – він мало не забув, що поруч сидів Гай.

– Га?!

– Кажу, треба діяти, друже!

– Ти навіть не знаєш, чого я зітхаю.

– Це неважливо! – він широко всміхнувся та схопив Какаші за плече. – В будь-якому випадку ти маєш зробити все, що від тебе залежить!

– Але якщо від мене не залежить нічого?

– А хіба це справді так, мій любий друже?!

Гарне запитання. Справді чудове. Какаші обдумував це, доки йшов додому. А коли вечеря була майже готова, він вже мав рішення. Він чекав. Звісно, не як пес – це нісенітниця. І як тільки Акане повернулася пізнім вечором, він перестрів її на вулиці. Так, наче випадково. Наче не тинявся весь день, як та катастрофа, і не думав про неї непристойну кількість часу. Нехай гра продовжується, бо тепер він має стратегію і готовність робити свій хід.

Ніяких зайвих питань про роботу – нуль напруги. Він просто продовжить з того моменту, де їх перервали.

– Як щодо локшини?

Вона застигла перед своїми дверима, а тоді повільно повернулася до нього. Обличчя стомлене, робочий одяг брудний, а той шовковий халат хитався у паперовому пакеті в її руці. Вона пахла кров’ю та кістковим пилом. Очі, примружені у підозрах, раптом піднялися просто на Хатаке.

Дідько. Треба було краще підготуватися.

– Я б вбила за гарячу локшину. Та чого це ти раптом?

– Приготував забагато, – він тихо кашлянув в кулак. – Якраз на двох. Десь так…

– Гаразд.

– Гаразд?

– Так. Але мені спочатку потрібно додому.

Вау. Навіть надто просто. Їжа виявилася такою правильною ставкою, що Какаші раптом відчув непритаманний собі азарт.

– Приходь, коли будеш готова.

Коли вона зникла у своєму темному будинку, він повернувся на кухню та сів чекати. Знову. Та тепер, схоже, воно справді того вартувало. Зробити все, що від нього залежить. Щоб вона якомога довше не поверталася додому, хоча б сьогодні, хоча б на один вечір відмовилася від тієї отрути. І це вже буде його одна маленька перемога.