Розділ 40: Перейдена межа.

Якби не хрипке, ледь чутне дихання, вона здавалася б мертвою. Кров на одязі та шкірі висохла огидною коричневою кіркою, а з волосся стирчало лісове сміття. Какаші потягнувся до неї та обережно дістав довгу соснову голку, що заплуталася в брудних пасмах. Він стояв над ліжком і майже не кліпав.

– Ти вже тут, Какаші?

Він ненавидів те, як холодне лікарняне світло безжально підсвічувало всі ті синці та садна. Хотілося вимкнути лампи, сховати її в темряві та спокої. Какаші розгублено ковзав поглядом по її набряклому обличчю – від розсіченої верхньої губи до запухлого ока, шкіра над яким здавалася майже чорною. На її щоці темнів кривавий відбиток чужої долоні.

– Какаші?

Але найгіршою була права рука – вона лежала вивернута під неприродним кутом, а з наскрізного поранення на плечі досі цибеніла кров, повільно всотуючись в сіре лікарняне простирадло.

– Какаші!

Він здригнувся та обернувся до П’ятої, яка стрімко втрачала своє терпіння.

– Ти чуєш, що я тобі кажу?! – вона загрозливо хмурила брови, склавши руки на грудях.

– Чому її ніхто не лікує?

– Її полікували достатньо для того, щоб ти зміг зробити те, про що я прошу.

– Але її рука… – він розгублено обернувся до Акане і знову не міг відірвати від неї погляд.

– Я займуся нею, як тільки ти закінчиш. Просто зроби вже, що маєш!

Повільно, але спокій повертався до нього. Мусив повернутися. Какаші обережно сів на край ліжка та однією рукою лагідно відвів сплутане волосся з лоба Акане.

– Чому ви думаєте, що це спрацює? Я ніколи не робив такого, але якби й робив, хіба не потрібні для цього здорові очі?

Цунаде нетерпляче цикнула язиком.

– От і дізнаємося! Прямо зараз я не маю нікого, окрім тебе!

– Ви впевнені, що ніхто з Яманак не може допомогти? – він чув важкі сумніви у власному голосі.

– Впевнена, – Цунаде втомлено видихнула і потерла перенісся. – Прошу, просто спробуй. Ми якнайшвидше маємо дізнатися, що там в біса сталося. Бо малий Ікеда… він навряд чи витримає це. А вона – так.

Вибору не лишалося, тому Какаші сів трохи зручніше та стягнув з лоба протектор. І якщо до цього складалося враження, наче Акане міцно спить, то коли він припідняв її повіки пальцями, мертвий вигляд блідих очей змусив його здригнутися. Напухле око ледь трималося відкритим, а повіка під його дотиком була гаряча та набрякла. Какаші розплющив своє ліве око і навис над нею так близько, що чув, як її слабке дихання віддає металевим запахом крові. І спершу справді нічого не відбувалося. Шарінґан наче втупився в пустку. Або йому так здалося? А тоді зір почав плисти, а світло тьмянішати. Непереборна слабкість заволоділа всім його тілом в одну мить, і Какаші нічого не лишалося, як зморено опустити голову на подушку поруч з Акане. Йому здавалося, що він провалюється в сон, та насправді це було дещо значно гірше.

Спочатку виринали лише поодинокі звуки, а тоді його засліпило літнє сонце. І першим, кого Какаші побачив, був він сам. Але геть малий. На плечі звично лежала груба долоня батька, а очі свердлили когось зневажливим поглядом.

– Ще чого. Не чула? Я вже закінчив Академію, – хмикнув хлопчик.

– То ми не зможемо ходити разом? – тонкий дівчачий голос тремтів, наче вона зараз заплаче.

Какаші на ватяних ногах рушив ближче, не вірячи, що це все справді відчувається настільки реальним. Він присів навпочіпки та зазирнув в обличчя дівчинки. У бурштинових очах бриніли сльози.

– Очевидно, ні. Чого б це я ходив кудись з такою дрібнотою?

– Какаші, будь чемним, – бархатистий голос батька змусив хлопчика зітхнути. – Акане просто хоче подружитися.

– У мене немає часу на друзів. Я маю тренуватися.

Вона стиснула губи у тонку лінію, а підборіддя задерлося у знайомому виразі безумовної гордості. Борючись зі сльозами, Акане різко крутнулася на п’ятках та побігла в бік свого дому.

От же малий лайнюк. Какаші важко зітхнув, роззираючись довкола. Та не встигли його очі зачепитися за розмаїття квітів у дворі Цукумо, як картинка знову змазалася.

Все складалося погано, бо її свідомість затягувала його надто далеко, і він встигав усвідомлювати це лише в якісь окремі моменти. Спогади дитинства загалом були яскравими та змінювалися, як різнокольорові силуети в калейдоскопі. Какаші бачив, як багато часу вона проводила з Ірукою, майже чув запах стиглого кавуна та квітів. Але ніяк не міг роздивитися обличчя пані Цукумо та розібрати її голос. Схоже, Акане не пам’ятала її.

А тоді все незворотно втрачало свої кольори. Поступово, починаючи з того дня, коли вони з батьком перетнули межу селища та заглибилися в навколишні ліси. Спогади ставали рваними, іноді майже нерозбірливими. Акане росла – він бачив, як багато вона читала, як старалася догодити батьку хатніми справами і як стрімко дорослішала. Аж до того, як вони вперше опинилися в якійсь темній, сирій кімнаті. Чоловік одержимо виводив символи довкола Акане, що тремтячи лежала на підлозі. А коли він схопив її руку та полоснув шкіру лезом, Какаші сам раптом відчув пекучий біль, що розтікався рукою. Він спробував скрикнути, та спогад вислизнув, змінюючись наступним.

Шрамів на її руках ставало все більше. І з кожним новим Какаші ніби втрачав якусь частинку себе.

Він бачив змазані силуети чужинців, які приходили до їхнього будинку час від часу. Поранені, вони вимагали допомоги, і батько змушував її лікувати їх рани. А потім, ледь лишаючись при тямі, вона терла підлогу, змиваючи з неї чужу кров.

Так минали цілі роки, проносячись повз Какаші обривками сотень однаково жахливих днів. Допоки не настав той, коли Акане втратила свої очі.

Він злякався та запанікував, коли вперше усвідомив, що тепер бачить її чиїмись очима. Відчував чужу огиду та байдужість, коли дивився на неї. Бачив, як заносяться руки батька, щоб вдарити її, схопити за волосся, тягнути кудись. Чув його жорстокий голос у власних вухах і через це ледь не божеволів.

– Ти поїдеш туди, хочеш того, або ні! – ревів він. – Пані Кімура відвалила за тебе кругленьку суму, щоб ти лікувала її дорогоцінних, бляха, шльондр!

Какаші з силою заплющив очі, і коли роззирнувся знову, то побачив Акане вже серед кількох жінок, що на перший погляд здавалися куртизанками. Кімната була завішена напівпрозорими тканинами, які гойдалися на протязі, а одяг та прикраси на дівчатах нагадували щось з країни Вітру. Між фіранок ковзав тонкий серпанок диму із довгої опіумної трубки однієї з куртизанок. Інша розтирала олію по пошрамованому передпліччю Акане.

– Я дам тобі кілька склянок з собою. Ти маєш слідкувати за своєю шкірою та волоссям, люба.

Цукумо раптом пригорнулася до жінки – її голос затремтів.

– Дякую… Цей рік поруч з вами був найкращим та найспокійнішим у моєму житті.

– О, моя мила! – жінка лагідно обійняла її. – Ти так нам допомагала весь цей час. Такої цілительки годі й шукати! І ти багато чому навчилася, чи не так? Пообіцяй, що не закинеш шямісен, дівчинко!

Крізь зрадливі сльози Акане розсміялася.

– Обіцяю! Я вже так сумую за всіма вами…

– Ти можеш приходити у будь-який час! – жінка взяла обличчя Акане в долоні й ніжно поцілувала її в чоло. – Навіть якщо просто потрібно поповнити запаси олій. Чуєш? Тут завжди буде безпечне місце для тебе.

Спогад обірвався, а квітковий аромат різко змінився смородом крові.

Какаші усвідомлював власне безсилля – він не міг пересуватися її свідомістю самостійно, тому лише продовжував безвольно плисти за течією. І найжахливішим відчувалося саме те, що він мав дивитися на неї чиїмись очима. Наче її темна сила збирала уламки спогадів з чужих свідомостей, підмішуючи їх до її власних.

Всі ті злочинці, життя яких вона була вимушена рятувати. Їхні брудні та хтиві погляди, ненависть, жорстокість, бруд. Він бачив, як чоловік силою тримав її, а інший вручну вибивав на спині криву, чорну спіраль. Крапка за крапкою товста голка проколювала її шкіру, змушуючи Акане тремтіти та стримувати крик.

– Потерпи, лялю, це обіцянка твоєму старому, що угода відбудеться. Всі мої люди мають такі, і ти – не виняток.

Кілька інших чоловіків зареготало; один з них невідривно роздивлявся її оголену спину.

– Гарна дівчинка! Забезпечила батьку безбідну старість в купі грошей, які я віддам йому за тебе. Маєш пишатися собою!

Акане зробила кілька рваних видихів, а тоді крізь зуби процідила:

– Пишатимусь, коли ти здохнеш…

Та у відповідь лунав лише черговий регіт. Звук поступово віддалявся, а простір розтягувався у довгий, змазаний тунель, коли раптом Какаші не опинився перед закритими дерев’яними дверима. Він бачив, як чужа рука легко штовхає ті двері; на безіменному пальці виблискує перстень з канджі «Червоний».

Серце пропустило удар. Він вперше побачив Акане очима Ітачі.

Вона сиділа на підлозі, заціпеніла від жаху, а позаду неї біля стіни в коридорі лежало тіло її батька. Просякнутий кров’ю одяг досі волого блищав, хоча плями на білій сорочці вже висихали і темнішали по краях. На кухні посеред столу стояв торт із однією свічкою по центру.

Її день народження.

– Бачу, я, мабуть, невчасно… – голос Ітачі звучав холодно.

– Стривайте! – Акане скочила на ноги одночасно відчайдушна та нажахана. – Я можу допомогти!

Какаші відчував той жаль, з яким Ітачі роздивлявся її, перш ніж погодитися.

І це почуття тільки посилювалося кожного разу, коли вона різала себе, щоб лікувати його недугу. Кожного разу після цього хлопець піклувався про неї, допоки Акане не набиралася сил. А тоді вчив чомусь. То ось, якою була угода. Спогади ставали цілісними та плавними – вони часто вели довгі розмови або їли щось разом. Вона повертала собі спокій та впевненість.

– Вам потрібно краще спати, сенсею… – пальці Акане ковзали по обличчю Ітачі, досліджуючи його риси. – Ви здаєтеся змученим.

– У мене немає часу на гарний сон, – пробурмотів він, явно збентежений тим, що відбувалося.

– Чому?

– Бо окрім всіх справ я маю вчити тебе.

Акане м’яко всміхнулася і забрала від нього руки.

– Тоді відпочивайте, доки я тренуюся.

Очі Ітачі ковзнули до шпака, що сидів на її маківці та пильно спостерігав у відповідь.

– Не думаю, що твої друзі дадуть мені поспати.

Птах розправив крила і нервово крикнув, чим змусив Акане розсміятися.

Какаші кліпнув, і картинка змінилася. Той самий дім, але вона здавалася дорослішою. Місячне світло підкреслювало її сумну усмішку. Акане тримала на руці ворона, і той муркотів та тулився до неї, доки вона чесала пальцем його грудину.

– Я буду сумувати, друже…

– Він може навідуватися час від часу, якщо ти хочеш.

Вона шмигнула носом, стримуючи сльози, та віддала птаха в руки Ітачі.

– Не хочу, щоб ви мали проблеми.

– Все гаразд.

– То… це остаточно? – Акане обережно підбирала слова. – Мені… мені точно не можна з вами? Я б змогла працювати, ви знаєте!

– Ні, – відрізав Ітачі. – Це не обговорюється. Насправді, у мене є прохання до тебе.

Акане зацікавлено кліпнула, уважно ловлячи кожне його слово.

– Я знаю, що ти плануєш повернутися до Листя. Але спершу я хочу, щоб ти дослідила світ. Ти маєш помандрувати якийсь час і тоді вже вирішити, чи Коноха досі те місце, в якому ти прагнеш бути.

– Помандрувати? Самій?!

– А чому ні? Ти маєш на це цілу сумку, набиту грошима. А через кілька років ми зустрінемося знову, і тоді ти скажеш, що саме вирішила. Гаразд?

Спогади знову ставали калейдоскопом. Яскраві картинки з різних куточків різних країн проносилися повз Какаші, і він вже ледь усвідомлював те, що бачив. Вона намагалася спробувати все: куштувала різноманітну їжу, вчилася битися, купувала зброю. Вона грала на шямісені, як і обіцяла, і час від часу поверталася до того публічного дому, щоб зустріти старих друзів. Вона курила опіум, грала в азартні ігри та пила саке. Збирала свою колекцію фігурок, тягаючи її за собою. Заводила і кидала коханців. Какаші бачив її їхніми очима і не міг відвести погляд.

І Акане, що тепер стояла перед старим, перекошеним на бік будинком десь глибоко в лісі, вже була тою, яку Какаші знав і яку бажав. Її волосся стало коротшим, а постава трималася прямо та впевнено.

– Схоже, він досі там.

– Ти точно хочеш цього? – Ітачі стояв біля неї – їхні плечі легко торкалися.

– Ми мали покінчити з цим ще тоді, – вона відійшла на кілька кроків назад. – Зробіть це. Я прошу.

І раптом Какаші усвідомив, наскільки цей спогад відрізняється від всіх попередніх. Він відчував сирий запах лісу, шорстку кору дерева під затягнутою в рукавичку рукою. Коли велика вогняна куля вирвалася з рота Ітачі, Какаші відчув жар на шкірі, і це було так дивно та захоплююче водночас.

Полум’я охопило будинок і жадібно поглинало його. Дошки тріскотіли, дах повільно завалився всередину, а з вікон вилітали шибки, випихнуті назовні тиском вогню. Тіні химерно танцювали у темряві, доки вітер роздмухував пожежу зі сторони в сторону.

Та в якусь мить Акане напружилася та озирнулася. Її бліді очі вп’ялися точно в Какаші, і він застиг, не вірячи, що вона справді могла відчути його присутність. Обличчя палало від жару, чи то від викриття. Червоні очі Ітачі блиснули в тінях.

– Ти не маєш тут бути, Тобі.

Він розгублено відсахнувся і в мить був затягнутий уже в нову темряву, випірнувши з якої, одразу побачив Акане перед своїм будинком. Їхня перша зустріч. В грудях приємно здавило. Він міг знову побачити її вперше.

– Хіба ми знайомі? – почув він власний голос, і її розчарування прокотилося його тілом хвилею жалю.

Звісно, знайомі, дурню!

– Вибачте, що потурбувала.

Ні-ні-ні, не йди!

Але вона вже віддалялася, лишаючи його самого на ґанку.

Та саме з цього моменту Какаші відчув, що може рухатися її спогадами вільніше. Він впевнено прямував до останніх подій, оминаючи всі ті посиденьки з Анко, ненормальну кількість Іруки в її житті, а також кляті вечори в квартирі Кенто. Промотував місії, тренування, пиво з хлопцями, себе, помічаючи часом якісь пробіли. Напевно, робота Моріно. Він би ніколи не лишив у її свідомості власні сліди. Спинився лише раз на одну єдину мить, коли цілував її вперше. Цей спогад здавався таким яскравим, що Какаші ледь не забув, навіщо взагалі він тут.

А тоді декорації змінилися лісом.

Це був Кенто. Той, чиї спогади її свідомість відчайдушно привласнила собі. Ніхто не очікував нападу. Вони саме були на привалі у лісі, коли ворожі шінобі з’явилися буквально нізвідки. Хтось з команди почав лаяти Акане, але все так стрімко гіршало, що з кожною хвилиною загін скорочувався на одного. Ворог робив все швидко, майже поспіхом, бо коли сили раптово покидали деяких з нападників, вони одразу ж ставали легкою мішенню.

За кілька хвилин земля була усіяна тілами. Акане сиділа перед своїм Капітаном навколішки і тремтячими руками намагалася його зцілити.

– Вони прийняли щось, бо це, бляха, якась нелюдська сила… – Кенто тримався за бік, крізь його пальці стрімко сочилася темна кров. Він видихнув, наче врешті усвідомив щось важливе. – ‘Кудорі, спинися.

– Ні, – вона качнула головою, з очей невпинно лилися сльози.

Какаші бачив, як Кенто повільно припіднімає руку, якою до цієї миті стримував власні нутрощі всередині живота, щоб подивитися, наскільки все погано.

– Мені вже не допоможеш, але ти ще можеш врятувати малого…

– Ні! Я врятую і тебе, і його! – вона тремтіла, не бажаючи нічого чути.

– Гей, послухай… Послухай мене, – з останніх сил він поклав закривавлену долоню на її щоку і притягнув обличчя Акане до себе. У голосі почулася усмішка. – Це був справді чудовий час для нас з тобою, правда ж? Я був радий працювати разом.

– Ні, ти не можеш отак здатися! – в сльозах вона вчепилася в його жилет та відчайдушно трухнула один раз. – Раккуне!

– Все скінчено для мене. Схоже… майже для всіх нас – його погляд ковзав серед загиблих, перш ніж повернутися до неї. Кенто ледь вимовляв слова. – Ти мусиш вибратися разом з малим. Це наказ.

За мить Какаші вже бачив все з геть іншого кута. Як вона беззвучно плаче, притиснувшись чолом до грудей Кенто, а тоді зводиться на ноги і прямує до єдиного вцілілого. До Ренджі.

Отже, вони всі загинули там, опинившись у жорстокій засідці.

– Вставай, Рен-куне, ми маємо йти… – Акане спробувала підняти хлопця на ноги, як раптом хтось висмикнув її, і Ренджі безсило завалився на землю.

Лишався останній. Він схопив Акане однією рукою за грудки та кілька разів з силою вдарив кулаком по обличчю. Тоді раз в живіт, від чого вона зігнулася і впала на землю, судомно втягуючи повітря. Чоловік погойдувався, очевидно, теж не маючи багато сил на бійку, тому в якийсь момент він нахабно витягнув з піхов меч Акане, але не нападав. Він дозволив їй піднятися, і Какаші бачив затуманеним зором Ренджі, як з її губи по підборіддю струменіла кров та скрапувала на землю. Варто було Акане поворухнутися, як чоловік прошив мечем її плече. Вона завила від болю, і Ренджі відчайдушно смикнувся, та не зміг підвестися. Не зміг зробити нічого. Його очі застелила пелена сліз.

– Добре, що я повернувся перевірити, чи всі ви поздихали, – прохрипів чоловік, прокручуючи меч в рані. Акане знову натужно закричала, а її кров швидкою цівкою побігла лезом просто до руки того шінобі. І як тільки липка гаряча рідина торкнулася його шкіри, Акане почала повільно складати печатки.

Какаші одразу впізнав ці знаки, бо колись вона складала їх перед ним. Це була та сама техніка, але навіщо вона зараз?

– Це ще що, курва, за таке?! – меч проштовхнувся глибше, пришпилюючи Акане до дерева позаду. Її права рука одразу ж безсило звисла вниз.

Але вона встигла. Какаші бачив, що встигла. Тому Цукумо хижо вишкірилася закривавленими зубами та потягнулася до чоловіка лівою рукою, повільно стискаючи пальці в кулак.

Він застиг на мить. А тоді тишу прорвав огидний хрускіт кісток та навіжений крик болю. Він відсахнувся назад, із жахом спостерігаючи, як власні суглоби вивертаються в протилежні сторони, завалився на землю ввесь червоний та напружений настільки, що очі, здавалося, ось-ось вилізуть із черепа. І вже за мить все припинилося. Це була швидка, але до біса жорстока смерть.

– Ренджі? – прохрипіла вона, намагаючись витягнути меч з дерева позаду однією рукою, та нічого не виходило. – Ти можеш підповзти до мене?

Він не мав сил, щоб відповісти, але вже відчайдушно чіплявся пальцями за коріння, що стирчало з землі, і повз до Акане. Це зайняло багато часу і сил, і коли Ренджі врешті дістався до неї, Цукумо вже ледь трималася, щоб не повиснути на власному мечі.

– Дістань з правої кишені сувій виклику.

Він вчепився у стовбур пальцями та підтягнув власне тіло, змушуючи себе сісти. Сувій був старим, і Ренджі випадково замастив його власною кров’ю, доки розгортав та протягував до Акане. Вона стерла кров з підборіддя та притиснула всі п’ять пальців лівої руки до печатки. Чакри вистачило на одного єдиного птаха. І Ренджі відключився.

Різкий, гострий біль прошив ліве око, змушуючи Какаші безсило сповзти з ліжка на підлогу. Він притиснув долоні до очей, важко втягуючи повітря ротом.

– Все?! Так швидко? – Цунаде присіла перед ним навпочіпки, занепокоєно роздивляючись.

– Швидко? – він зціпив зуби від болю. – Я був там цілу вічність…

– Ні, лише кілька хвилин. То все вдалося?

Він прийшов до тями, коли Цунаде вимкнула світло, і біль трохи вщухнув. Розповів їй все, що стосувалося останньої місії, і Хокаге уважно слухала, не перебиваючи.

Тоді якийсь час задумливо мовчала, перш ніж запитати:

– Він так і сказав: «Вони прийняли щось»?

– Так, Цунаде-сама. І це було схоже на те… Як короткочасний сплеск сили, що спрацював в купі з ефектом несподіванки.

– Добре, ти вільний, – вона підвелася і вже схилилася над Акане. – Тепер я маю підлатати цих двох.

***

Тиждень вона не приходила у свідомість, доки чакра не відновилася достатньо. Какаші був там кожного дня, спостерігаючи, як повільно сходять набряки, заживають поранення та світлішають синці. Одночасно з тим Акане марнішала, наче почуття провини вже роз’їдало її зсередини.

А потім в один із своїх візитів він знайшов пусте ліжко.

– Лікарю! – заволала медсестра у коридор. – Цукумо знову втекла!

Вона послухала нерозбірливу відповідь і врешті обернулася до Какаші.

– Вибачте, пані Цукумо прийшла до тями вчора ввечері і тепер постійно намагається кудись піти. Спробуйте пошукати надворі.

Там вона і була. Лікарняний халат звисав з її худих плечей, як з тонкого вішака, а ліва рука міцно стискала з десяток паличок джинкоху. Акане одразу ж відчула його присутність і різко розвернулася.

– Що таке, Хатаке, чогось не додивився?! Не знала, що ти полюбляєш чужі огидні таємниці.

Вона не мала захищатися, але знову робила це. І її слова розбивали Какаші серце. Холодний вітер зірвався просто на них, змусивши Акане обійняти себе обома руками. Досі побита, але до біса горда, точно як у тому дитячому спогаді.

– Я мусив зробити це і буду завжди відчувати провину за скоєне. І я не шукав твоїх таємниць – ти знаєш це, Цукумо, – і мені дуже шкода! Але твоя свідомість просто поглинула мене в якийсь момент…

Її гострий сміх змусив Какаші замовкнути.

– О, вибач! То це я винна в тому, що ти обмацав буквально кожен спогад в моїй голові? – обличчя Акане викривила болісна, вразлива усмішка. – Мені не потрібна жалість. Тим більше твоя. Тримайся від мене подалі, Хатаке…

Акане позадкувала, і він не втримався та перехопив її зап’ясток, утримуючи поруч з собою.

– Я надто добре знаю, що буде далі. Тому дозволь допомогти. Ти не маєш… не маєш проживати це сама.

Та її рука раптом обм’якла, а плечі безсило опустилися.

– Пусти мене, Какаші.

Він не поворухнувся.

– Я не хочу чути цього. Не хочу знати, що тобі здається, ти там побачив. Не хочу твоєї допомоги. Просто залиш мене в спокої, – її голос рівний та майже байдужий. – Годі намагатися врятувати всіх довкола. Спробуй краще для початку врятувати самого себе.

Какаші вражено витріщився на неї і врешті безсило відпустив її зап’ясток. Акане одразу ж сховала руки до кишень халату та зробила один крок назад.

– Будь ласка, не приходь більше.

Ці слова про його власне бажання врятувати когось, окрім себе, втрапили в саму точку, змушуючи Какаші заніміти. Те, як рівно й байдуже тепер звучав її голос, лякало його набагато більше, ніж гнів або уїдливість. Це був тонкий лід, під яким лишалися лише порожнеча та готовність здатися.

Він насилу видушував з себе слова.

– Гаразд. Але я відмовляюся дивитися, як ти заживо ховаєш себе у провині.

– Какаші, мені байдуже.

Вона відповіла це надто швидко і поспіхом відвернулася, одразу ж поновивши крок у бік кладовища.

Какаші дивився їй вслід, доки біла цятка халату не зникла за рогом. А тоді нарешті зміг видихнути, і хмарку пари з його рота одразу ж злизав крижаний вітер.

– Оце ти вляпався, шефе.

Він неохоче опустив погляд на Паккуна, що притулився до його ноги і дрібно тремтів від холоду.

– І давно ти тут?

– Достатньо, щоб не пропустити ні крихти драми. Але поки панянка хоче побути одна, тобі терміново потрібно до Хокаге.

– Гаразд, – він востаннє подивився туди, де зник її силует, і втомлено кивнув. – Ходімо.