Розділ 39: Повернення грабіжника.

«Дорогий сенсею, дякую за ваш попередній лист!

Дуже рада, що у вас все добре. Сподіваюся, ви не сумуєте, бо як тільки ми завершимо місію, я б хотіла повернутися до тренувань із вами та пані Цунаде. Не можу повірити, що вдома настільки холодно. Тутешня спека доводить мене до сказу! Але, як я писала раніше, за ці п’ять тижнів я ледь бачу сонячне світло – лише скнію в цій лабораторії над порошками та відварами…»

Сакура роздратовано пирхнула до себе та зім’яла лист. Не можна скаржитися! Вона поклала перед собою новий аркуш і почала переписувати той самий початок.

«…Тутешня спека доводить мене до сказу! Але я добре просунулася у вивченні отрут. Ви знали, що на токсини впливає навіть сухість повітря? Я довго практикувалася на старих зразках, але зараз нарешті починаю працювати з тими, які ми привезли з Листя.»

Під товстобокою колбою тихо шипіла газова горілка, підігріваючи суміш всередині до потрібної температури. Сакура полишила лист та відійшла до столу, щоб перевірити, чи все в порядку. Температура нарешті досягла зазначеного в інструкціях показника, тому без зайвих вагань Сакура почала процес дистиляції отрути. І коли перша крапля з охолоджувальної трубки впала в пробірку, вона зітхнула із полегшенням і повернулася до свого робочого столу.

«До місцевої кухні важко звикнути, але нещодавно знайшлося якесь невеличке кафе, де подають локшину, дуже схожу на Ічіраку – як ви розумієте, тепер ми з Акане-сан ходимо вечеряти лише туди. І хоч ми небагато часу проводимо разом, але я рада, що вона тут зі мною. До речі, ми саме перебралися в одне чудове місце, де живемо тепер лише вдвох! Ви б бачили цей будинок, а у внутрішньому дворі – цілий сад із рослин. Більшість із них отруйні, звісно, проте мені це дуже підходить! Акане-сан сказала, що це дім її старого друга, тому ми зробимо йому послугу, наглянувши за всім у його відсутність. А ще тут є чудовий кіт! Запевняю вас, що у Акане-сан все в порядку – вона загалом зайнята своєю місією, деталі якої мені невідомі, проте на вихідних ми обидві вдома і маємо час, щоб виспатися та трохи позасмагати.»

Сакура прикусила губу та з сумнівами перечитала останні речення. Можливо, було б краще прибрати частину про засмагу? Ні! Якщо сенсею байдуже – він і не помітить цього в тексті, а якщо ні… Лукава усмішка осяяла її обличчя лише на секунду. Потрібно скоріше завершувати лист та повертатися до роботи, доки знову не виникло бажання все переписати. Вечірнє сонце ліниво зазирало у маленькі, округлі віконця під самою стелею, натякаючи Сакурі на закінчення робочого дня. Вона багато чого встигла сьогодні і, мабуть, справді пишалася власними успіхами.

«Час летить напрочуд швидко, і думки про дім та друзів змушують мене старатися з усіх сил, щоб повернутися з гарними результатами. Я вас не підведу! Чекатиму наступного листа, і, будь ласка, напишіть, як справи у Наруто.»

Рука застигла над папером, і Сакура не кліпала, приймаючи спонтанне рішення. А тоді гарячково дописала:

«Акане-сан передає вітання.»

Чи не занадто це?! Вона вперше написала подібне. Проте навряд чи пані Цукумо дізнається і буде сваритися. Можливо, Сакура зробила щось правильне для цих двох. А що, як ні? Її очі востаннє пробіглися текстом, а тоді лист було поспіхом складено в конверт і запечатано. Нічого, вона готова нести тягар відповідальності за цю витівку.

Через годину, коли Сакура саме товкла чергову смердючу траву у ступці, посильний, що мав вирушати наступного ранку, забрав її лист до Какаші і товстий тижневий звіт для Хокаге. Шляху назад не було. А вже за кілька хвилин після його відбуття у дверях з’явилася Акане. Втомлена та вся у пилюці.

– Готова вечеряти? – вона привалилася до одвірок і тихо зітхнула.

Це стало їхньою маленькою традицією – Акане майже щодня забирала Харуно з лабораторії. Можливо, це було заходом безпеки, але Сакурі хотіло думати, що вони справді подружилися.

– Готова! – вона різко стягнула з себе халат, закинувши його на спинку стільця, та поквапилася на вихід. – Я така голодна, що мене вже починає нудити!

– Знов без обіду?

– Так, – Сакура зітхнула, прямуючи довгими темними коридорами, що вели у вечірню задуху вулиці.

– Хіба я не радила брати з собою горішки?

– Я брала! Я з’їла їх ще до обіду!

Цукумо втомлено розсміялася.

– Гаразд, я куплю побільше наступного разу. То куди йдемо?

– Ви знаєте, Акане-сан, – лукаво всміхнулася Харуно. – Ми спробували ще не всі види локшини, і сьогодні я налаштована на гостру!

***

Передає вітання?!

Какаші схвильовано затамував подих. Погляд неохоче повернувся на початок листа, щоб прочитати все по порядку. Це була його нова неконтрольована звичка – спочатку пробігтися очима по тексту у пошуках її імені. Іноді воно траплялося, іноді Сакура взагалі не згадувала Цукумо у своїх розповідях. І це теж добре, бо йому достатньо було знати, що у них все гаразд. Він справді пишався Сакурою і завжди був радий читати про її успіхи, проте хвилювання, що охоплювало його щоразу, як у дверях стирчав лист, навряд було пов’язане з дистиляцією отрут.

Пошту доставляли на стару адресу, тому Какаші раз на тиждень кидав свою квартиру і вирушав до холодного, пустого будинку, де його зазвичай вже чекав свіжий лист. Минулого разу він знайшов себе раптом у дворі Цукумо. Вітер наніс туди опале листя, тому Какаші лишився, щоб його поприбирати. І в якийсь момент він обережно зазирнув у вікно її кухні – на столі стояла знайома миска, а гнилі фрукти в ній вкривав товстий пух цвілі. Пожовклі сухі ромашки стирчали з вази такою крихкою конструкцією, що, здавалося, один подих міг змусити їх розсипатися. Після того він уникав її двору, поглядаючи в той бік, максимум, із власного вікна.

І от Хатаке сидів на підвіконні та перечитував лист Сакури вдруге, підставивши аркуш під світло ліхтаря з вікна. Він не знав, що у Акане в Суні є якісь старі друзі. Какаші важко зітхнув та потер очі. А що він взагалі, бляха, знав? Тільки те, як повільно тягнеться час до її повернення. Знав, скільки всього мав сказати в момент, коли вона нарешті опиниться перед ним, бо лишити все отак просто не міг. Знав, як сумує, і майже ненавидів себе за цю слабкість.

Розум зрадливо підкидав знайомі картинки спекотної Суни, змішуючи їх з тими, які нав’язувала уява. Сліпуче сонце, що пробивається через напівпрозорий дах оази у внутрішньому дворі якогось будинку, проміння губиться в зеленому листі різних форм та відтінків. Повітря вологе, пахне мокрим пилом та зеленню, десь серед отруйних ліан цвірінькають якісь комахи. Наскільки легко уявити Акане у всьому цьому? До біса легко. Засмагла шкіра блищіть від вологи, на її щоках рум’янець, а на губах – та хитра посмішка. Какаші обережно склав лист та сховав до кишені. Всі ці думки виявилися заманливо небезпечними, бо ще ніколи в житті йому в принципі не хотілося опинитися в довбаному Піску.

Зненацька боковий зір вихопив якийсь рух у темряві сусіднього будинку. Какаші напружено застиг, вичікуючи, коли рух повториться, бо раптом це лише гра світла та уяви. Але тінь знову ковзнула у вікні, змушуючи його рухатися. Грабіжник? Він давно не чув про випадки крадіжок у селищі, але, звісно, це не означало, що їх не було. Обидва будинки вже якийсь час стояли без ознак життя в них, а це завжди заманлива деталь для злочинців.

Він пересувався максимально обережно, бо в жодному разі не міг дозволити собі бути поміченим. Перестрибнув через паркан, за мить вже долаючи її двір. Шьоджі, що вели з тераси до її вітальні, тихо ковзнули вбік, впускаючи Какаші всередину. В будинку стояв затхлий запах сирості, а із сусідньої кімнати долинав ледь чутний шурхіт. Що було в тій кімнаті? Здається, Какаші ніколи не зазирав туди. Він обережно рушив через вітальню, перетинаючи її по діагоналі, та лише сподівався, що під його кроками не рипне підлога. І її дім вірно лишався беззвучним, не оголошуючи про його появу.

А тоді все відбулося так швидко, що Какаші ледь встиг усвідомити власні дії. Він опинився на порозі тієї темної кімнати, і наступної ж миті його світ безжально перевернувся. Буквальніше, ніж хотілося б. Зіткнення спини з дерев’яними мостинами пройшлося тупим болем по хребту, і чужа вага придавила його до підлоги.

Какаші чув, як важко б’ється його власне серце, і як воно починає невпинно пришвидшуватися, варто було лише відчути знайомий квітковий аромат у повітрі. Це була вона. Очі, що поступово звикали до темряви, жадібно ловили кожну знайому рису. А нервовий ковток раптом змусив його відчути прохолоду леза на горлі. Він так безнадійно програв, що під сумнівами опинялися абсолютно всі його чесноти шінобі. Але вона, дідько, вона була одним чистим інстинктом в ту мить.

– Цукумо… – хрипко прошепотів Какаші, – Це лише я…

Момент, коли вона впізнала його голос, відбився на ній фізично якоюсь сумішшю жаху та здивування. Акане сіпнулася та відкинула кунай кудись в бік, наче він раптом обпік її пальці.

– Ти з глузду з’їхав?! Я могла вбити тебе! – її голос тремтів.

– І цим зробила б нам обом послугу.

Какаші вимовив це так спокійно, що фраза зависла між ними як спільний тягар. Він зітхнув та трохи розслабився, нарешті опустивши на підлогу напружені руки і втупивши погляд у стелю.

– Ти ж в курсі про існування дверей, Хатаке?!

– Здається, двері для тих, на кого чекають.

Акане смикнула плечима та вразливо зіщулилася.

– Що ти тут робиш?

Чомусь вона звучала геть розгублено, і це розбивало йому серце. Какаші повільно повернув погляд на неї, вже чіткіше розбираючи деталі у темряві. Щось, очевидно, було не так, бо вона все ще лишалася наляканою. Не могла ж вона боятися його? Це не могло бути так, правда ж?

– Я думав, хтось вдерся до тебе. Не знав, що ти повернулася… – він уважно слідкував за виразом її обличчя, яке з вікна підсвічував місяць. – Тільки отримав лист Сакури, і вона нічого не казала про твій від’їзд. Лише те, що ти передавала вітання.

– Хіба? – Акане здивовано кліпнула. – Я навіть не знала, що вона пише тобі якісь листи.

Ох, ну, тепер це здавалося навіть очевидним: цей останній рядок – чергова витівка бурхливої уяви Харуно. Він безсило провів долонею по обличчю та важко зітхнув. І чомусь лише зараз помітив, що Акане сиділа в формі АНБУ. В грудях тривожно здавило.

– Я не змогла дочекатися Сакуру. Мене… – вона стиснула губи, підбираючи слова. – Мене викликали до селища. І ось я вдома.

– Моріно викликав тебе?

Акане несміливо кивнула, і на кілька довгих митей між ними повисло напружене мовчання. А тоді вона зробила єдиний рух, який вже давно мала б зробити, – спробувала підвестися, та руки Какаші, на його власне здивування, раптом затримали її на місці. Він відштовхнувся та повільно сів на підлозі, через що Акане трохи схвильовано засовалася, проте не пручалася.

– Що ти робиш? – прошепотіла вона.

Він відповів не одразу. Спочатку роздивлявся її ледь розгублене обличчя і не міг пригадати всіх тих слів, які так довго виношував у своїй голові. Навіть щедро поцілована сонцем шкіра не могла приховати виснаження, що залягло глибокими тінями під її очима. Він аналізував все, що сталося, і тепер те, як пізно Акане помітила його присутність та як довго впізнавала, справді напружувало.

– Ти не можеш вирушати на місію в такому стані.

– Я не маю вибору, Какаші, ти знаєш це…

– Ти ж навіть… – він усвідомив, що відчайдушно стискає пальці на її ліктях, наче намагається зробити щось більше, ніж просто втримати. – Навіть не встигла відпочити від дороги.

– Прошу, не будь смішним. Ти не маєш казати все це. І тим більше ти не маєш бути тут.

Вона спробувала всміхнутися, та посмішка сповзла, як тільки він відповів.

– Але я тут.

Схвильований видих вирвався з її грудей, спонукаючи Какаші діяти. Він забрав одну руку, лише щоб за мить лагідно торкнутися її щоки. І те, як швидко Акане притислася до його долоні у відповідь, майже зруйнувало його зсередини.

– Не роби цього… Не роби цього зі мною, Хатаке, це так нечесно… – бліді губи вигнулися в болісну усмішку.

– Просто дозволь мені допомогти. Дозволь бути поруч. Дай цьому лише один шанс. Мені. Дай мені шанс… – він гарячково бурмотів це все, притиснувшись чолом до її чола. – Прошу, Акане…

Її обличчя викривив вираз жалю, і на мить Какаші здалося, що вона відмовить. Він готувався почути це, та натомість вона прошепотіла:

– Спершу я маю закінчити цю справу. А вже тоді, якщо ти все ще будеш цього хотіти… – неохоче Акане висковзнула з його рук та поспіхом підвелася. – Вибач.

– Гаразд. Я згоден на це.

Вона мовчала, а Какаші ще якийсь час сидів на підлозі, перш ніж безсило звестися на ноги. Акане збирала своє спорядження, і він не міг змусити себе піти – стояв та спостерігав за нею, доки все не було готово. Кожен рух її тіла кричав про напругу та знервованість. Та чи одна лише місія була тому причиною? Очевидно, ні.

– Мені вже час.

– То ця місія… – він намагався не здаватися нав’язливим. – Наскільки вона довга?

– Якби ж я знала.

Акане впевнено попрямувала на вихід, перетнула вітальню до дверей у внутрішній двір, і Какаші слідував за нею мовчазною тінню. Аж раптом щось прорвало в ньому.

– Ти працюєш на нього з самого початку, правда ж?

Вона застигла посеред кімнати, заскочена зненацька цим запитанням та безжально підсвічена місячним світлом.

– Хіба це має якесь значення?

Дихати ставало все важче, і Какаші не намагався цього приховати.

– Мукудорі, чи не так? Це справді ти… – тихо, болісно промовив він свою здогадку, сподіваючись почути «ні».

Від звуку цього прізвиська Акане раптом здригнулася та рішуче відновила крок.

– Невже це правда, і Корінь тепер слідкує за тобою? – розпач стрімко захоплював розум Какаші. – Акане, спинися на мить! Ти мала розповісти! Ти уявляєш, як це небезпечно?!

Але вона майже вибігла надвір, і Какаші не відставав, аж раптом щось дивне привернуло його увагу та змусило спинитися. Клен, що ріс у її дворі, здавався чорнішим, ніж зазвичай. Він намагався роздивитися те, що обліпило гілля, і в якийсь момент ця маса почала дивно рухатися.

– Тож, здається, тепер між нами на кілька таємниць менше, – відповіла вона геть змучено. – Це ж добре, чи не так, Какаші? Чи ти розчарований?

Він перевів на Акане вражений погляд, коли порцелянова маска вже закрила її обличчя. І в цей момент чорні плями почали злітати з дерева та кружляти довкола неї, а простір заповнив звук тріпотіння крил.

– Зачекай! – він ледь ловив власне дихання.

Але птахів ставало все більше і більше, деякі облітали самого Какаші, щось невдоволено викрикуючи, і в якийсь момент силует Цукумо просто розчинився серед сплетінь десятків чорних крил. Зграя здійнялася в небо, створюючи химерних форм рухливу фігуру, яка звивалася на фоні похмурого, темного неба. І коли вони полетіли геть, лишивши по собі тільки нічну безвітряну тишу, Какаші ще довго вдивлявся в небо, намагаючись вирівняти власне дихання. А тоді врешті змусив себе повернутися додому.

Він сам не міг зрозуміти, як давно усвідомив все це. Здавалося, ця думка постійно маячила десь на межі його свідомості, та він ніколи насправді не чіплявся за неї. Але тепер все ставало очевидним. Отже, шпаки? Це так в стилі Ітачі, що навіть не смішно. Какаші міг закластися, що той пишався собою, коли навчив Акане цим трюкам.

Він сидів на дивані посеред свого холодного будинку і спостерігав, як повільно щезає смуга місячного світла з підлоги. Небо затягували важкі, свинцеві хмари, і за мить простір полинув у майже непроглядну темряву. Якась темна тривога клубочилася в грудях, і найгіршим було те, що він знову лишався безсилим. Він був безсилим у всьому, що стосувалося Акане, але найбільше – у власних почуттях. Чи шкодував він про те, що благав її про шанс? Дідько, ні. І благатиме знову, якщо доведеться, бо це правильно. Він вірив у це всім серцем і твердо вирішив змусити її повірити теж.

Час в роздумах плив непомітно, доки у вікна не застукотів дощ. Спочатку слабкий та дрібний, але з кожною хвилиною він все набирав силу, одразу ж повільно намерзаючи на все, чого торкався. Какаші звівся на ноги, тільки тепер усвідомивши, наскільки змерз в цьому будинку. Можливо, вона вже достатньо далеко, і дощ не настигне її в дорозі? Це було б чудово.

– Чудово… – хрипко видихнув він та притиснувся чолом до холодного вікна. – Я втрачаю розум. І гідність.

Злива швидко вщухла, чим змусила Какаші сподіватися на краще. Сподіватися, що та місія успішно завершиться якнайшвидше і вони поговорять з Акане про все. І він скаже, як скучив за цей довгий місяць і яким дурнем був у той вечір.

Та хіба Какаші міг уявити собі в ту ніч, що наступного разу, коли він побачить Акане, вона буде лежати на лікарняному ліжку непритомна і на ній не буде жодного живого місця.