Розділ 38: Лагідний вишневий цвіт.

Акане ненавиділа тікати. Неважливо, від чого або від кого, неважливо, як добре їй це вдавалося. Фінал завжди був один – пекуча відраза до самої себе.

Тому цього разу, щоб не розтягувати цю огиду на два довгі місяці, вона з усіх сил намагалася запевнити себе, що так було правильно. Що вона мала лишити його. Навіть якщо майже цілу годину по тому плакала біля подарованих ним квітів, як та дурнувата школярка. Вона була впевнена, що він майже не спав тієї ночі, та не могла перевірити так, щоб він цього не помітив. Просто не спала також, безсило лежачи в холодному ліжку. Була впевнена, що наступного ранку він приходив до неї додому, щоб поговорити, не знаючи, що ще вдосвіта вони з Сакурою залишили Листя. Вона думала про нього і закопувалася в це в’язке відчуття жалю та сорому все глибше й глибше.

Та була одна річ, від якої Акане втекти не могла, і це – монологи Харуно. Десь на середині їхнього шляху до Суни дівчина розговорилася про свої почуття ввечері біля багаття. Акане знала, що ця розповідь про малого Учіху, і раптом в його діях почала впізнавати власні. І це була її кара за той вечір, за холод, з яким вона розпрощалася з чоловіком, якого не хотіла відпускати.

Щоб він лишався в безпеці – так вона думала. А тоді Сакура сказала:

– Це так виснажує… бути непотрібною тому, кого любиш… – її голос тремтів чи то від холоду, чи то від почуттів, що нахлинули зненацька.

Щось наче тріснуло всередині Акане.

– Як ти зрозуміла, що любиш того хлопця?

Сакура вагалася, потім зітхнула і тихо відповіла:

– Бо я була готова піти з ним, якби він тільки покликав. І всі наслідки та небезпеки, з якими ми б мусили зіштовхнутися разом, були б не такими нестерпними, як самотність, яку він залишив мені.

Це звучало так наївно, навіть трохи поетично, але найбільше за все гірко та до біса правдиво.

– Що, як він зробив це заради твоєї безпеки? – Акане намагалася виправдатися, прикриваючись Саске. Ти просто огидна, Цукумо.

Смішок Сакури звучав болісно.

– Чи можна назвати порятунком те, що ти позбавляєш когось права вибору бути поруч?

Дідько, ця мала надто добре підбирала слова. Вони закарбовувалися у свідомості Акане одне за іншим, витісняючи той самообман, який вона відчайдушно намагалася собі навіяти. Правда була проста – вона зробила Хатаке боляче. Зробила те, чого обіцяла не допускати ні за яких обставин, і тепер все зіпсовано. І, скоріше за все, зіпсовано остаточно.

Вона не витримала і тихо, болісно застогнала, накривши обличчя руками.

– Акане-сан, все добре? – сполохалася Сакура. – Я знудила вас своїми розповідями?!

– Ні-ні, дякую, що ти поділилася. Схоже, це було корисно для мене…

– Акане-сан, ви… – дівчина знітилася. – Ви коли-небудь були закохані?

Чи підозрювала вона, що вимовити відповідь буде аж настільки складно? Ні. Тому видушила тихе:

– Здається…

І на тому розмова була закінчена, дякуючи Сакурі та її непересічному відчуттю правильності моменту. Конкретно цей момент призначався для задумливого мовчання, в яке Акане й поринула. Ще якийсь час вони не підіймали любовних тем.

Слова Данзо тим часом проростали у свідомості, подібно до колючого бур’яну. Тепер, коли вона лишилася сама по собі, можна було б спробувати знайти хоч якусь інформацію про маму. Можливо, у втечі батька також були й інші причини, окрім божевілля? Що як ті балачки про зрадливих шінобі та змови не були цілковитою маячнею? Можливо, їй зовсім не варто було повертатися у селище за таких обставин? Якщо пані Цунаде не захоче допомогти, то вона завжди може попросити Моріно про послугу. Він точно має доступ до всього засекреченого і, можливо, допоможе дізнатися хоч крихту правди. Звісно, не задарма. Він попросить про щось натомість, і Акане погодиться. Так, чорт забирай, вона зробить усе.

Картина світу, яким Акане його собі уявляла, безжально сипалася через одну єдину зустріч. Тепер все, що вона знала, придавлював величезний знак питання, і це збивало з пантелику. Їй кортіло повернутися додому якнайшвидше та розпочати пошуки. Додому. Думки знову верталися до Хатаке. Ймовірно, він знову переїде до своєї квартири, і так буде краще для них обох. О, як же вона сумувала за ним! І ці теревені Сакури робили тільки гірше. Пекуче почуття провини роз’їдало зсередини, доки тривожна свідомість прокручувала сотні альтернативних подій того вечора.

Та хіба хтось із них насправді був готовий до того, як все стрімко ставало серйознішим? Колись хтось сказав, що два розбитих дзеркала не можуть дати рівне відображення, і тепер Акане мала цю думку за аргумент. Тепер вона мала переконати себе, що Какаші теж вважає, що так буде краще для нього.

– Акане-сан, у мене є прохання…

Обережний тон Сакури змусив винирнути із роздумів. Її лагідний голос губився серед тріскоту сухих соснових гілочок у багатті.

– Я бачила на мапі, що скоро дорогою нам трапиться цивільне місто… Чи могли б ми туди зайти ненадовго?

– Нащо?

Акане почула нервове зітхання і те, як Сакура посовалася на своєму місці та почала зосереджено довбатися патиком у вугіллі – палаюча деревина затріскотіла з новою силою.

– Мені цікаво… – вона ледь не затиналася. – І я… я хотіла б купити щось для друзів!

– Зрозуміло. Ну, ми швидко долаємо шлях, тому час в запасі ще є.

На хвилину запала мовчанка, тоді Харуно врешті не витримала:

– То ви не проти?!

Спершу Акане методично вмостилася на своєму спальному місці, витримуючи паузу, а вже тоді відповіла:

– Я і так це планувала. Маємо там одну справу, тому завтра заночуємо в місті.

***

Вони відхилилися від свого маршруту на великій розвилці, і ще близько третини дня йшли до самого міста. Дивовижно, як майже різко зима переставала нагадувати про себе. Тут, у прикордонні країн Вогню та Вітру, принесена з пустелі спека висушувала повітря, і навіть сонце ніби світило безжальніше. Обабіч дороги невеликими клаптиками зеленіла трава, а вже біля самого міста під масивними стінами височіли старезні пальми. Це було найбільше та, мабуть, найбагатше цивільне місто, яке процвітало вже багато десятиліть через великий ринок, що сполучав обидві країни. І хоч фактично місто ще лежало на території країни Вогню, його зовнішній вигляд лишався абсолютно пустельним, починаючи від світлих, випалених на сонці стін та пласких дахів будинків, закінчуючи різнобарв’ям всього – квітів, тканин, прикрас, їжі.

Перед тим, як зайти через головні ворота, вони зняли та сховали все, що виказало б в них шінобі Листя – це було ні до чого. І вже з перших кроків Сакурі перехопило подих. Якби вона намагалася придумати щось абсолютно протилежне до зеленої та зрозумілої Конохи, то не змогла б уявити собі і десятої частки того, що бачила зараз на власні очі.

– Сильно не витріщайся, бо всі ціни для нас помножать на три, – всміхнулася Акане, коли хватка Сакури на її рукаві стала міцнішою.

– Це неймовірно! Я ніколи не бачила таку мозаїку! А ці тканини!

Цукумо розсміялася та трохи сповільнила крок, і Сакура була вдячна за це, бо її очі поглинали абсолютно все навкруги. Широкі вулиці здавалися абсолютно рівними, наче промені, що впевнено сходилися до чогось у центрі. Стіни геометричних, гострих будівель із блідої глини обвивали гілками квітучі кущі троянд та ліани, які Сакура бачила лише в підручниках з ботаніки. Жасмини, яскраво-рожеві олеандри та пальми всіх розмірів та видів рябіли серед низьких, блідих споруд. А посеред пильної дороги раз по раз з’являлися округлі крони апельсинових дерев, даруючи затінок та маслянистий цитрусовий аромат. Вулиці були заповнені людьми, що рухалися у зрозумілому їм одним ритмі. І варто було Сакурі почати роздивлятися і їх, як стало зрозуміло, наскільки різноманітні мандрівники відвідують це місто, долаючи іноді дуже довгий шлях заради чогось, що є лише тут.

У повітрі виблискувала золотиста пилюка, а з якогось будинку пахло домашньою їжею – м’ясом та купою спецій. В животі Сакури забурчало, і це привернуло увагу Акане.

– Потерпи трохи, спочатку заскочимо в одне місце, а тоді повечеряємо.

Цукумо стояла на місці якусь мить, наче у спробі зорієнтуватися, куди саме вони мають прямувати, і Сакура чітко відчувала обережні хвилі її чакри, що ніби обмацували місцевість. А тоді вони рушили вулицею далі до центру, і з кожним кварталом людей ставало все більше, як і ароматів їжі та галасу, що йшли з боку ринку.

Сакура вирішила забути все, що знала про ринки, бо це… це було справжнє дійство. Підвішені високо над головами розписані напівпрозорі тканини розвивалися від найменшого подиху вітру. І коли одне з полотен у своєму невагомому русі затуляло сонце, все навкруги на мить ніби зафарбовувалося в якийсь яскравий колір. На прилавках виблискували камінці, дорогоцінні метали та кристали. Наче втомлені очі, сонячне світло ліниво ловили срібні браслети з великими рубінами та таким тонким різьбленням, що, здавалося, його можна роздивлятися годинами. А більш витонченої роботи по дереву Сакура не бачила ніколи в житті – всі ті прикраси та фігурки наче оживали, а щедрий шар лискучого лаку робив їх такими гладенькими, що хотілося зупинитися та торкнутися. Все це вражало до глибини душі, бо весь цей час Харуно навіть не уявляла, які дива існують геть поруч.

За кілька хвилин прикраси змінилися довгими рядами спецій, що височіли різнокольоровими гірками над прилавками, а пряний аромат лоскотав у носі. Сакура подивилася на сонце і раптом чхнула, привернувши до себе увагу продавців, які одразу ж почали наперебій щось пропонувати. Та Акане вела її далі, в один момент затягнувши у темний провулок, який пересічній людині було б майже неможливо помітити. Прохід звузився, а брудні шматки товстої тканини над головою не давали сонцю жодного шансу. Стало прохолодно, а у повітрі стояв запах сирості та металу. А вже за мить вона почула знайомий ритмічний стукіт молота по ковадлу.

– Це тут у нас справа? – Сакура з побоюванням озиралася, ловлячи на собі насторожені погляди, що виблискували у темряві прилавків.

– Не хвилюйся, ми ненадовго.

Десь зашипіла сталь, яку опустили в холодну воду, і звук змішався з тихим сперечанням чоловіків, які, мабуть, саме домовлялися про ціну. Розмова здавалася напруженою, і Сакура чекала, щоб тихо пройти повз, але Акане зненацька спинилася саме біля них. Чоловіки замовкли, і клієнт поспіхом лишив гроші та, схопивши щось замотане в мішковину, хутко пішов собі геть.

Обличчя коваля винирнуло під тьмяне світло провулку. Він посміхнувся під пишними сивими вусами та задумливо почесав лису маківку.

– Давно не бачив тебе.

– Закладаюся, розпитував, чи не з’явився на ринку мій меч? – Акане звучала холодно, і Сакура не могла зрозуміти її настрій.

Чоловік стиснув губи, борючись із собою, а тоді невпевнено прочистив горло.

– Ну що ти таке кажеш…

– От брехло старе!

Він розсміявся і задоволено погладив свій округлий живіт великими, брудними від сажі руками.

– Радий, що він досі у хазяйки. То що, тобі як завжди?

– Так, будь ласка, – врешті Акане майже лагідно всміхнулася, наче розмовляла зі старим другом. Вона відстібнула піхви і простягнула свій вакідзаші ковалю. – Я намагалася точити сама, але ти ж знаєш…

– Лиши це майстру, дитино.

Його руки прийняли меч так обережно, що Сакура мимоволі задивилася.

– А це що за мала?

Харуно здивовано кліпнула на чоловіка та сором’язливо опустила голову.

– Моя учениця.

Коваль зареготав, віддаляючись кудись всередину своєї майстерні.

– І чому ти її вчиш?

– А тобі воно треба, стариганю? – глузливо відповіла Акане і рушила слідом за ним. – Ходімо, Сакуро, вибереш щось собі.

Повітря всередині вразило задушливим жаром від печі та важким запахом вугілля. Та на відміну від загального хаосу та бруду майстерні, стелаж з виробами виблискував під холодним світлом кількох ламп чистотою та скрупульозним порядком. Наполірована сталь потягувала погляд не гірше за ті дорогоцінні камінці.

– Яка витончена робота…– пробурмотіла дівчина, і коваль задоволено пирхнув.

– Обирай, що хочеш, доки пропонують, – чоловік промовив це з викликом, і Акане кивнула та склала на грудях руки.

– Я і так збиралася це робити. Придивися поки, Сакуро, – вона намацала лікоть чоловіка і потягнула за собою в інший кут кімнати. – А у тебе я маю дещо запитати…

Вони тихо розмовляли, і Харуно ніяк не могла розібрати слова, але раз по раз кидала зацікавлені погляди в той бік майстерні. Обоє виглядали задумливими, але після якихось слів Акане обличчя чоловіка стало занепокоєним. Він обережно поклав долоню на її плече та в чомусь запевнив, киваючи головою, на що Цукумо врешті розбірливо сказала «дякую».

Дідько, вона ж нічого собі не обрала! Сакура гарячково роздивлялася зброю. Від зірочок шюрікенів, кунаїв та різноманітних ножів, до невеликих мечів, які поступово збільшувалися у розмірах, і от вже високо над головою на стіні висіли довгі катани з такими чудовими візерунками на лезах, яких вона ще ніколи не бачила.

Аж раптом очі зачепилися за коротенький танто, руків’я якого було зроблено з червоної деревини, яку, очевидно, вимочували в чомусь, і від того вона стала ніжно-рожевою. Сакура обережно зняла ніж із кріплення та спробувала, як він лежить в руці.

– Я довго шукав покупця на цю річ, – коваль вже стояв позаду. – Він зроблений під жіночу руку і, здається, нарешті дочекався своєї пані.

Сакура задоволено усміхнулася, притискаючи подарунок до себе, і запізно помітила, що Акане вже йде геть.

– Тоді я розрахуюся за все, коли повернуся за своїм мечем за кілька годин, – вона махнула чоловіку, не очікуючи відповіді, та вийшла.

Дивовижно, але всього через хвилину блукань у провулках вони знову повернулися на головну площу. Акане вже більш розслаблено йшла до однієї з довгих вулиць, що брала свій початок від ринку, і Сакура слідувала за нею, то зачаровано роздивляючись довкола, то опускаючи погляд на свій танто. Сонце вже сідало, на дворі ставало прохолодніше, і навкруги повільно запалювалися ліхтарики. Тим не менш, ринок досі кишів людьми, і вони зробили кілька зупинок, щоб Сакура змогла придбати подарунки друзям.

– Але Суні також є ринок?

– Є, та на тому ринку ти б таке не знайшла. Всі майстри їдуть саме сюди.

Вони спинилися біля одного з будинків, і ніщо у його зовнішньому вигляді не видавало те, що це був постоялий двір. Над входом буйно цвіла плетиста жовта троянда.

– Дякую за це, Акане-сан.

Цукумо задумливо всміхнулася.

– Ходімо, нагодуємо тебе.

З пласкої тераси на другому поверсі відкривався дивовижний вид на нічне місто. Стрімко темнішало, проте на заході досі виднілася полоса світлішого неба, куди нещодавно саме закотилося палюче сонце. Вулиці мерехтіли різнокольоровими ліхтарями та тремтливими глиняними каганцями, і в цьому світлі все здавалося ще більш незнайомим. Підлога була застелена товстими килимами, і вони сиділи лише вдвох на м’яких подушках перед низьким столом, стільниця якого була вимощена скляною мозаїкою. І навіть холодний вітер не змусив би Сакуру зайти всередину і відірватися від цієї краси. Вона закуталася у вовняну ковдру, яка від тепла її тіла почала пахнути вівцями, і раптом зловила себе на тому, що з цікавістю роздивляється спокійне обличчя Цукумо. Та лише накинула ковдру на плечі — її очі були ледь прикритими, і, здавалося, вона намагалася дихати якомога глибше цим свіжим, ледь вологим повітрям. Країна Вогню забирала собі ніч, нагадуючи мешканцям про розпал зими, що прямо зараз вкривала північніші регіони снігом.

– У вас дуже гарний меч, – обережно почала Сакура.

– Дякую.

– Акане-сан, вам доводилося використовувати його?

Цукумо зацікавлено нахилила голову на бік, вмощуючись більш вільно на вишитих подушках.

– Для шінобі важливо знати, який бік гострий, – вона вигнула одну брову.

– Але чи вбивали ви когось?

На мить повисла тиша – Акане роздумувала над відповіддю.

– Тобі стане легше, якщо я скажу «так»?

– Звісно, це ж очевидно… Дурне запитання…– Сакура нервово ковтнула.

– Що тебе тривожить?

Харуно дивилася на танто, що лежав у неї на колінах, і тихо пробурмотіла:

– Чи можна бути готовим до цього?

– Вбити когось? Ні, люба, не думаю, що можна. Тим паче не таким чуйним людям, як ти.

– Я боюся зробити це вперше… Але ж мені доведеться, правда?

Важко зітхнувши, Акане відхилилася назад та закинула голову так, ніби дивилася на зорі. Сакура інстинктивно теж підняла очі до неба, і воно ніби відбивало в собі тисячі вогників, якими світилося місто.

– Світ, в якому діти мають вчитися вбивати, заслуговує лише на зневагу. Проте доки ми живемо у відносному мирі, можливо, тобі не доведеться робити цього. Ти станеш чудовим медиком під керівництвом пані Цунаде і врятуєш багато життів, я вірю в це. Але… – вона опустила обличчя, і бліді очі вп’ялися точно в очі Сакури. – Але якщо тобі доведеться, якщо від цього буде залежати твоє або чиєсь життя, не вагайся ні секунди. Ти відчуєш це в моменті, і достатньо буде лише наважитися. Бо цей світ настільки ж прекрасний, наскільки і жорстокий.

Сакура саме зробила глибокий вдих, щоб відповісти, але на терасі з’явилася господиня, щоб лишити на їхньому столі їжу.

– Сподіваюся, тобі сподобається. Колись це стало для мене справжнім відкриттям! – Акане легко посміхалася, наче ніякої розмови до цього і не було.

Окрім двох глибоких мисок з духмяним карі, посеред столу стояла невідома Сакурі страва. Вона зацікавлено зняла з блюда кришку, і їй в обличчя вирвалася запашна хмара пари. На тарілці лежали два великі запечені баклажани, збоку від яких охайним рядком були складені коржики, а в маленькій мисочці поруч виблискував якийсь невідомий соус. Сакура спробувала його першим, з подивом впізнавши в однорідній масі кунжут.

– Яке цікаве поєднання!

– А ти скуштуй все разом, – задоволено всміхалася Акане. – Можемо спробувати приготувати щось таке, коли повернемося додому. Я вже давно хотіла, але мені потрібна допомога того, хто теж знає первинний смак.

Харуно саме запхала до рота шмат коржика з ніжною м’якоттю печеного баклажана зверху, поливши це все соусом, і з насолодою жувала.

– Мусимо пригостити Какаші-сенсея! – бурмотіла вона. – Він любить баклажани, ви знали?

– Що ж, буду знати… – Акане знітилася та спробувала приховати це за поспішним ковтком води.

– Акане-сан, можна ще дещо запитати?

Сакура ледь усвідомлювала, що саме хоче дізнатися, але деякі сумніви щодо пані Цукумо та сенсея мучили її вже якийсь час, та Акане раптом звелася на ноги і скинула з плечей ковдру.

– Мені вже час. Маю забрати меч і заплатити старому за все. Їж і лягай спати, не чекай на мене, – вона затрималася на мить у широкій арці, що вела всередину. – Постарайся відпочити, вирушаємо якомога раніше.

Тож у Харуно тепер було кілька годин до сну і нуль намірів лишати хоч один шматочок тих чудових баклажанів нез’їденим. Вона закінчила вечерю, насолоджуючись тишею тераси, ароматом квітів та теплом вовняної ковдри, а тоді пішла в кімнату, яку для них зняла Акане, і заснула наступної ж миті, як тільки голова торкнулася подушки. Зморене дорогою тіло повільно розслабилося, і Сакура не чула, коли саме Цукумо повернулася, лише пам’ятала ніжний квітковий аромат, що огорнув кімнату після її появи.