Розділ 37: Звуки та коливання.

Вечеря.

Вечеря. Ніколи раніше це слово не хвилювало так сильно. Ввечері після дня народження Ренджі вони з Какаші домовилися повечеряти. Так, це траплялося і раніше. Останнім часом вони доволі часто їли щось разом, проте на цей раз це мало бути… Однозначно, це мало бути побачення. Ці кілька днів її сон нічого не порушувало, а вдень думки раз по раз поверталися до Хатаке. Вперше за довгий час вона почувалася так, ніби нарешті вибралася на поверхню до сонячного тепла після довгого перебування під товщею сирої та холодної невідомості.

День тягнувся повільно, але це відчувалося навіть трохи приємно. Передчуття, хвилювання, очікування. Серце прискорювалося щоразу, коли вона крутила у думках прийдешній вечір. Акане одразу вирішила, що саме замовить на цю вечерю, і намагалася надміру не накручувати себе з приводу їжі. На цей раз це було геть не головне. За основну страву планувалася стриманість, і Акане була готова проковтнути її будь-якої миті.

Вона йшла довгою алеєю до Резиденції Хокаге за викликом П’ятої. Не було сумнівів, що справа стосувалася майбутньої місії в Суну, і цей швидкий від’їзд за кілька днів справді псував деякі плани. Та в сувої йшлося про два тижні, що не так і довго. Вона буде вдома вже в середині лютого, а там ще трохи – і весна. А також річниця її повернення до селища. Неймовірно, що майже рік минув з того дня, як вона намагалася вдертися в будинок Хатаке. Вперше. Акане всміхнулася сама до себе і трохи сповільнила крок, підставляючи обличчя під сонячні промені.

В голові безперервно крутився план на цей день. Після того, як всі робочі справи будуть вирішені, вона має зайти до Анко за кількома порадами щодо одягу, а тоді забрати їжу із закладу. Трохи прибрати вдома, прийняти ванну. Гарно вдягнутися, гарно пахнути, накрити на стіл і чекати на нього.

– Заходь!

Вона схвильовано зітхнула, перш ніж штовхнути важкі двері в кабінет Хокаге та привітатися.

Знайомий спалах чакри майорів поруч з П’ятою.

– Сакуро? – Акане здивовано усміхнулася.

– Вітаю, Акане-сан!

Її голос звучав інакше – доросліше. Акане потягнулася до дівчини та лагідно торкнулася пальцями її волосся.

– Ти підросла.

Суворий тон П’ятої розрізав простір – вона явно була не в гуморі.

– Сакура вирушить до Суни з тобою.

– Щось змінилося в планах, Цунаде-сама? – Акане звично виструнчилася, перемикаючись на робочу хвилю. – Хіба я не мала…

– Вже ні, – Хокаге трохи роздратовано зітхнула. – Нам дозволили користуватися лабораторією, тому Сакура повчиться там якийсь час. Це гарна нагода попрацювати з отрутами, а також дослідити ті зразки, що зараз є у Листя, але на які нам бракує досвіду та ресурсів. А ти робитимеш свою роботу, про яку йшлося, а тоді дочекаєшся Харуно і супроводиш її назад до Листя.

– Про який саме час йде мова? – Акане намагалася звучати менш насторожено.

– Два місяці. Вирушаєте завтра вранці.

Всередині щось обірвалося. Вже завтра? І знову так надовго? Тепер вона має якось повідомити Хатаке новину про цей від’їзд, яка обов’язково зіпсує всю атмосферу. А ще зібрати речі, підготувати будинок до довгої відсутності. Справ побільшало. Детальніше Цунаде розповідати не збиралася, явно поспішаючи закінчити розмову.

Коли двері за ними зачинилися, Сакура одразу ж низько вклонилася.

– Пробачте, що зіпсувала ваші плани! – її голос став тоншим, ніби вона могла от-от заплакати.

Акане розгублено виставила долоні перед собою, безумовно капітулюючи перед щирістю дівчини.

– Все добре, люба, не потрібно вибачатися! Я рада твоїй компанії, справді, – вона м’яко посміхнулася. – Ми гарно проведемо час.

– Будь ласка, попіклуйтеся про мене!

Коли кроки Сакури поглинули довгі кам’яні коридори, Акане все ще стояла недалеко від дверей Хокаге та роздумувала, як краще вчинити з отриманою інформацією. Вона вирішила не казати Какаші одразу, щоб ця новина про два місяці, що брали відлік просто завтра, не задавала настрій вечору. Вона не хотіла все зіпсувати. Але й не хотіла приховувати щось від нього. Ні, вона просто не хотіла нікуди вирушати завтра. Її план на ранок був чітким, і Хатаке однозначно фігурував в ньому. Без більшої частини свого одягу, якщо пощастить.

В будь-якому разі Суна – це не кінець світу, якою б схожою на це вона не була. Потрібно рухатися за планом. Рухатися!

Акане встигла зробити один маленький порух, як коридором прокотилося відлуння чужих кроків, змушуючи її завмерти на мить. Сенсорне чуття звично ковзнуло далі та зачепилося за трьох чоловіків, що впевнено рухалися в її напрямку. Ймовірно, теж до Хокаге. Двоє з них, напевно, належали до АНБУ – їхня чакра була холодною та непроникною, до страшного спокійною. Але вона не впізнавала цих двох, тому здогадка прокотилася спиною з хвилею дрижаків. Вони належали до Кореня. Третій чоловік виявився чимось геть іншим. Тим, чого вона ніколи раніше не зустрічала. Акане не помітила, як затамувала подих. Його чакра була рваною, наче силою зшита з десятків різних шматків. Це був справжній хаос, що мусив стати єдиним цілим та функціонувати злагоджено. І він функціонував. Справді жахаюче видовище.

Владний голос прозвучав сухо, наче тріск старого дерева:

– Не раджу цього робити.

Вона одразу ж припинила, сховала своє чуття десь так глибоко, що тепер ледь орієнтувалася у просторі. Акане застигла, не в змозі поворухнутися, як дурний примат, що став на дорозі хижака. Очі інстинктивно опустилися кудись вниз, наче це був єдиний шанс заховатися.

– Пане Данзо, Хокаге вже чекає, – промовив один із його охоронців.

Невже це справді Данзо? Чому їй мало так не пощастити саме сьогодні? Щоб з усіх можливих людей із селища вона зустріла саме того, від якого її застерігали буквально всі.

– Чекай, – відрізав Данзо.

Він зупинився зовсім поруч, смердів сирістю, ліками та пилом. І ще чимось металевим. Кров’ю?

– Неймовірно! Яка дивовижна схожість, – задумливо промовив він. – Ти майже копія Кохару.

Легені боляче стиснуло – Акане відчувала, що починає задихатися. Вона стиснула кулаки так сильно, щоб нігті вп’ялися в шкіру до болю, що мав тримати її при тямі.

– Ви… знали мою матір, пане? – вона намагалася втримати спокій у голосі, та це ледь вдавалося.

– Чи знав я? – Данзо зробив паузу, явно насолоджуючись її безсиллям. – Так, звісно.

Раптом його холодні пальці грубо вхопилися за її підборіддя, змушуючи Акане підняти своє обличчя до нього. Вона відчула його затхлий подих на своїй шкірі.

– Цікаво… Коли я бачив її востаннє, вона мала такі самі очі.

Акане відчула, як тремтить, ледь усвідомлюючи почуте. Тіло скував холод та жах, що вона із зусиллям втягувала повітря носом – більше машинально, ніж для того, щоб насправді дихати.

– Що вам відомо? – видушила вона з себе.

Ще мить він витріщався, перш ніж відсторонитися та рушити до дверей.

– Ти знаєш, де знайти відповіді, Пташко.

Останнє вимовив так повільно, наче пробував слово на смак. Він знав, хто вона така. І, мабуть, вже давно. Вона досі не перебувала в колі його інтересів не тому, що старалася бути обережною, а тому, що він сам так захотів. Акане відчула, як невидимий зашморг повільно затягувався на ній.

Двері зі скрипом відчинилися – сама П’ята нетерпляче запустила гостей всередину. Тепер її знервованість стала більш ніж зрозумілою.

Саме в ту мить, коли кроки чоловіків затихали в глибині кабінету, на плече Акане лягла напружена долоня Цунаде. Вона прошепотіла так тихо, щоб лише Цукумо могла почути:

– Не смій поставити нас обох в положення, в якому я не зможу тебе захистити. Ти мене зрозуміла?

Акане кивнула.

Це все, на що вона була здатна просто зараз.

А тоді викид адреналіну змусив її м’язи рухатися, і вона поквапилася забратися геть з цього місця і подалі від того чоловіка. Вона швидко йшла вулицями, ледь помічаючи щось довкола себе, тому кілька разів перечепилася і ледь не збила з ніг людину. Те, чим відчувалася чакра Данзо, не давало їй спокою. Це було геть трохи схоже на ліве око Какаші, проте лише тим, що воно теж було чужим. Те око співіснувало гармонійно разом з ним та його чакрою, наскільки це було можливо. Данзо ж ніби складався з клаптів, які силою видрали з когось. Це жахало настільки, що її починало нудити від самого спогаду про це.

Акане ледь усвідомлювала свою розмову з Анко і майже не пам’ятала, як забрала їжу та як потім дісталася додому. Паніка вирувала в її тілі – холодна та всеохоплююча, кінцівки ніби важчали, здавалися чужими. А коли дихати стало геть важко, вона рухнула навколішки посеред вітальні і важко дихала ротом, доки горло не пересохло так, що почало саднити.

В цей момент вона вперше настільки чітко відчувала власну безпорадність. Десятки запитань невпинно розтинали її свідомість, затягуючи назад в таку знайому темряву. Що вона взагалі знала? Кому могла довіряти? Що насправді сталося з мамою? Якщо Данзо не бреше, то, виходить, вона втратила свої очі і тоді також мала цю силу, якою так був одержимий батько. Чи знав він про це? Ні, Акане в це не вірила. Він казав чесно, розпинаючись про те, які брехуни всі ті шінобі і як він не зміг добитися правди про свою дружину. Тоді що сталося з нею? Її вбили? Чи знає хтось, окрім Данзо, відповіді на ці запитання? Бо якщо ні, то вона вже майже була готова кинутися в ту прірву.

Але хвилини невпинно минали, і Акане потроху заспокоювалася. Вона всілася на підлозі так, наче збиралася медитувати, хоча зараз максимумом стало хіба що вирівняне дихання. Цукумо завжди була із тих, хто свято вірив, що в пастки потрапляють лише ті, на кого вони поставлені. Тому спочатку вона мала все обдумати, і якщо колись вона переступить поріг Кореня – це буде її зважене рішення, а не продиктований страхом імпульс.

Коли емоції вляглися, першою ж думкою було розповісти про все Какаші. Какаші! Акане скочила на ноги. Вона геть забула про вечерю! Та десь посеред метушливого прибирання її тіло знов заклякло на мить. Ні, вона не може розповісти йому. Бо він почне вишукувати це для неї – не зможе лишитися осторонь. Обов’язково зробить щось у її двомісячну відсутність і наразить себе на небезпеку. Вона не знала майже нічого конкретного про Данзо та Корінь, але й крихти інформації було достатньо, щоб усвідомлювати ступінь загрози, яку вони обіцяли самим своїм існуванням. Вона не могла так вчинити з Хатаке. Вона ніколи собі не пробачить, якщо через це з ним щось станеться. Так, він безперечно вправний шінобі, на правду, один із кращих, але навіть таку людину політична машина може стерти на порох. І Цунаде ясно дала зрозуміти, що не всесильна. Ця думка до біса нажахала Акане, одночасно викликаючи якийсь незрозумілий, тупий біль у грудях. Це був жаль – саме він болів отак. Акане змусила себе усвідомити, що допоки не відпустить минуле, вона не має права тягнути Какаші за собою в цю темряву. Мусить виштовхнути його із зони ураження. Бо це було б нечесно. Він цього не заслуговував. Та чи могла вона взагалі запропонувати хоч щось, чого він справді заслуговував? Якою ж дурною вона була, вважаючи, що все це може просто бути.

Акане скинула одяг та залізла у теплу ванну, поверхню якої вкривала лоскотна піна.

Врешті-решт, вона досі мала цей вечір з ним.

***

Какаші не міг пригадати, коли востаннє почувався настільки схвильованим. Всі дні розтягнулися в довге, напрочуд приємне очікування, яке раптом тріснуло в момент, коли вона відчинила двері. Чарівна. Він затамував подих.

– Невже це квіти? – Акане м’яко посміхнулася, впускаючи його в будинок, тоді зачинила двері та притулилася до них спиною.

Всередині пахло так, як зазвичай вдома після вологого прибирання. Трохи парко, бо вона не зачинила двері у ванну, і кожен вдих був просякнутий тим тонким квітковим ароматом її олій.

– Ти досі не зрозуміла, наскільки я старомодний чоловік?

Акане прийняла букет з такою обережністю, наче боялася, що він розсиплеться в її руках. Пальці пробіглися по крихітних суцвіттях ромашок, а тоді вона зарилася в них носом та шумно вдихнула.

– Я мала на увазі, що не чекала квітів серед зими, – пробурмотіла вона просто в букет.

– У Яманак є теплиці, – Какаші не стримав усмішку, коли Акане підняла до нього обличчя. – У тебе весь ніс в пилку.

– О, правда? – спроба витерти його скінчилася тим, що ніс став тільки жовтішим. – Все?

Какаші мовчав, і вона розгублено кліпнула, прислухаючись.

– Ти смієшся з мене?!

– Вибач-вибач, іноді ти така кумедна… – він наблизився, попутно знімаючи рукавиці, тоді обережно припідняв її обличчя та великим пальцем почав стирати жовтий пилок з носа. – Отак… майже готово.

Погляд жадібно ловив кожну її рису. І в якийсь момент лише на одну коротку мить Какаші здалося, що щось було не гаразд. Проте він був настільки схвильований її усмішкою, що не зміг зачепитися за ту нечітку думку. Лише нахилився ближче, щоб притиснутися чолом до її чола. Одна рука вже зарилася у її волосся на потилиці.

– Ну, привіт, красуне… – прошепотів він, усвідомлюючи трепет у власному голосі.

– Привіт… – Акане на секунду прикрила очі, а тоді відсторонилася першою, притискаючи букет до грудей. – Поставлю їх у воду. Зачекаєш трохи?

Вітальня майже не змінилася з моменту, коли він роздивлявся все тут востаннє. Хіба що побільшало всіляких дрібниць – навіть відсутня Акане заповнювала собою всю кімнату. Какаші зробив інтуїтивний крок в той бік, де на поличці вишикувався ряд фігурок, шукаючи поглядом ту, що зробив сам, та її не було серед колекції. Але розчарування, що раптом штурхнуло його десь в ребра, одразу ж розтануло, бо кудлатий дерев’яний пес стояв поруч із перевернутим догори дриґом дипломом джоніна. Було важко стримати задоволену посмішку, і Какаші стягнув маску на шию, щоб нічого не заважало йому тріумфувати. Іноді його лякало, наскільки безтурботним він ставав поруч з нею, нехтуючи навіть власними правилами. Проте що поганого було в тому, щоб вільно дихати та розмовляти, не ховаючись під тканиною? Після тієї ночі, коли п’яна Акане обмацала все його обличчя, він, на власне здивування, чекав, щоб вона зробила це знову. Можливо, сьогодні?

Тьмяне, тепле світло горіло лише в цій кімнаті – Акане запалила торшер спеціально для нього. Трохи осторонь стояв котацу з теплою ковдрою, а зверху на стільниці чекала вечеря. Велике гарне блюдо з сашімі та пляшка вина.

– Засумував тут? – вона м’яко всміхнулася та трохи нахилила голову набік.

В одній її руці була ваза з квітами, які Акане звільнила від паперу, а в іншій невелика миска зі свіжими фруктами. Какаші одразу поспішив забрати в неї ту миску і поставити поруч зі столом.

– Чудова вечеря, – вимовив він трохи голосніше, ніж планував, від чого одразу зніяковів.

Тим не менш, заробив цим її посмішку.

– Дякую, я дуже старалася, забираючи її з ресторану, – вона намацала одну з поличок на стіні та рушила вздовж неї, притримуючись пальцями за край. – Як ти міг помітити, я не дуже вправна у кулінарії.

– Невже все так погано? – він не стримував усмішку.

– О, одного разу я спалила воду.

Какаші задушив смішок.

– Не проти, якщо я щось увімкну?

Він був не проти, звісно, він би погодився на будь-що, чого б вона тільки захотіла. Старенький програвач тихо рипнув, а тоді кімнату залила ненав’язлива, спокійна мелодія. Щось однозначно привезене з іншої країни, і Акане застигла на мить, ніби музика змусила її про щось замислитися.

– Все в порядку?

Вона кліпнула та обернулася, знову всміхаючись.

– Так, вибач. Просто дізналася сьогодні дещо у Хокаге, але поговоримо про це пізніше, гаразд?

Какаші був справді терплячим, але ніколи не любив цього. Тепер він не міг дочекатися, щоб все дізнатися.

– Як скажеш, – він невідривно дивився, як вона підходить ближче та намацує його руку. Тоді переплів з нею пальці.  – Ти зголодніла?

Її тихе «так» прозвучало настільки чесно, що на мить він засумнівався, чи в одних сашімі була справа. Какаші хотілося, щоб вона не зраджувала своїй звичці мати подвійне дно у кожній третій фразі, яку казала.

Тіло повільно розслаблялося під ковдрою котацу, а кілька ковтків вина тільки пришвидшували процес. Було смачно та затишно, хоча Акане і здавалася більш тихою, ніж зазвичай. Вони говорили про різні дурниці та сміялися, проте розмова так і не заходила кудись далеко, раз по раз перериваючись на мовчазні паузи. Какаші роздивлявся її та вперше усвідомив, наскільки важко читати людину, коли не можеш бачити її очей. Акане виглядала досконало у цьому теплому світлі, а легкий в’язаний светр блакитного кольору лише підкреслював її гострі риси. Та за ними ховалося щось, що Какаші ніяк не міг роздивитися як слід. Хвилювання? Сум? Страх? Чим би це не було, він мав намір з’ясувати це.

Коли музика перервалася, Акане встала, щоб переключити платівку, а Какаші тим часом пересів на диван. Він дивився на неї невідривно, наче вся кімната могла розчинитися, коли він тільки відведе очі.

– Акане, тебе щось непокоїть? – голос прозвучав тихо і обережно.

– Чому ти питаєш? – її усмішка здалася щирою. – Все чудово, хіба ні?

Коли вона підійшла майже впритул, зупинившись просто між його колінами, Какаші не втримався та поклав обидві долоні на її стегна. Він дивився знизу вгору на її обличчя уважніше, ніж мав би. Щось було не так.

– Ти здаєшся схвильованою.

– Тоді нас таких двоє, – пальці Акане знайшли його плечі, а тоді повільно ковзнули шиєю вгору і зарилися у волосся, лагідно перебираючи його. – Ти напружений…

– Це нечесно… – він прикрив очі від насолоди. – Я намагаюся поговорити.

– І ми говоримо.

Його долоні ковзнули від стегон вище – під светр, до її талії та стиснулися трохи сильніше.

– Ти дуже талановита, коли йдеться про приховування інформації… – прошепотів він; голос зрадницьки бринів від збудження.

Какаші дивився, як вона нахиляється до нього, затуляючи собою світло. На якусь мить тривожна думка знову вислизнула геть, бо все, про що він міг думати, – це те, як сильно хочеться поцілувати її просто зараз. І Акане, ніби прочитавши його думки, накрила його вуста своїми. Трохи нетерпляче та наполегливо, наче хотіла, щоб він замовк нарешті. Какаші згодився на це. Притягував її до себе якомога ближче, відповідав так само гаряче, майже відчайдушно. Його руки ковзали її оголеною спиною під светром, і Акане вигиналася назустріч, доки врешті не опинилася на його колінах. Вся лише для нього. Щось не так.

Це зуділо у мозку, а в грудях неприємно здавлювало від усвідомлення, яке повільно накатувало, подібно до хвилі.

Коли вона розірвала поцілунок, щоб зробити гарячковий вдих, він раптом хрипко прошепотів:

– Скажи мені лише одне: що саме ми тут намагаємося забути?

Акане напружилася. Застигла на мить, тоді спробувала розгублено всміхнутися, але не вийшло. Тепер він бачив це надто чітко. І вона здалася.

– Це питає колишній капітан АНБУ, чи чоловік, з яким я щойно вечеряла?

Какаші опустив погляд на її губи. Досі вологі після поцілунку, тепер вони стиснулися в напруженому очікуванні його відповіді. Раптом здалося, наче щойно він цілував її востаннє, тому він тримав Акане так само міцно в своїх руках. Бо що, як це просто непорозуміння?

Але її запитання не було легким, бо мучило його весь цей час десь на фоні свідомості. І в цей вечір, схоже, те, що відбувалося між ними, досягло того рівня серйозності, коли він вже мусив подивитися правді у вічі.

– Я не знаю. Не знаю… – голос звучав змучено, і він притиснувся чолом до її плеча, ніби намагався сховатися. – Правда в тому, що поряд з тобою я забуваю, ким маю бути…

Її видих прозвучав так різко, ніби почуте завдало фізичного болю. Та раптом Акане пригорнула його до себе, зарилася обличчям в його волосся.

– То забудь… – шепіт був просякнутий розпачем. – Лише раз. Хоча б на один вечір…

Це було настільки ж заманливо, наскільки неправильно.

– Акане, це нечесно, – кожне слово видушувалося з болем. – Ти не можеш просити про таке і продовжувати приховувати абсолютно все, що тебе турбує. Я не хочу, щоб це між нами було лише розрадою, що відволікає тебе від темряви, в якій ти обираєш бути одна.

Вона довго мовчала і не рухалася, дихала глибоко та повільно. А тоді її дотик просто зник, і тепло змінилося прохолодою навколишнього повітря. Акане обережно злізла з його колін, вислизнула з його долонь, що безсило ковзнули її стегнами вниз. Какаші розбито дивився на неї, відстежуючи кожен рух.

– Прошу, скажи хоч щось… – це був голос зневіреного чоловіка, який чекав, щоб дізнатися, чи вже втратив він те, чого, схоже, ніколи по-справжньому і не мав.

Її обличчя лише мить виражало жаль, а тоді вона відвернулася та відійшла до програвача.

– Вибач за змарнований час.

Музика обірвалася, і між ними повисла густа, дискомфортна тиша. Какаші не міг поворушитися. Не міг дихати. Як це в біса сталося? Лише кілька хвилин тому він тримав її в своїх руках, а зараз ніби став чимось зайвим в цій кімнаті.

– Цукумо, не роби цього.

Від звуку власного прізвища її плечі напружилися. Дарма він сказав це – прірва ставала тільки ширшою. Вони стрімко поверталися до дистанції, яку так складно було подолати.

Какаші звівся на ноги та зробив крок до неї.

– Акане?

Але лінія її постави була жорсткою і не лишала сподівань на компроміс. Як і її голос.

– На добраніч, сенпаю.

Він стояв там ще мить і палав у вогні ненависті до себе. Це було занадто для неї, він не мав так тиснути. Мав стулити пельку і далі цілувати її, навіть якщо таким чином вона сподівалася забутися. Він був би поруч і далі, а тоді придумав би щось, щоб змусити її відкритися. Поступово, повільно вона б звикла до турботи, навчилася б приймати допомогу. Його допомогу.

Але тепер все, що він мав, – це короткий шлях до її дверей геть з цього будинку, геть від цього чудового вечора, геть з її обіймів. Дурень. Дідько, він навіть не знав, яким саме словом себе назвати. Кожен крок давався так складно, наче був битвою, яку хотілося програти.

Какаші вийшов надвір, і морозний вітер одразу ж нещадно захлистав його різкими поривами. Він все зіпсував, а тепер ще й лишив її там саму.

Світло у вітальні згасло в ту ж мить, коли за ним зачинилися вхідні двері.

***

А наступного ранку її будинок стояв вже порожній. Так, це, схоже, і було тією новиною, яку вона мала розповісти після вечері. Він не сподівався, що може бути щось гірше, та пізніше дізнався, що Сакура теж вирушила до Піску і що місію через це значно подовжили.

Какаші тинявся, мов привид, прокручуючи той вечір в голові раз за разом і звинувачуючи себе в кожнісінькому слові, яке чомусь сказав їй. Так, це була правда, але ж хіба він мусив вивалювати все саме так? Хіба не підозрював, що відштовхне її цим? І що це за в біса «я забуваю, ким маю бути»?!

Він накрив обличчя долонями, борючись із відчаєм, який захопив його так сильно, що Какаші не помітив чужої присутності поруч.

Він не сподівався, що може бути ще гірше, а тоді Тензо розповів йому чутку про зустріч Акане із Данзо.