Розділ 36: Хтось сказав «торт»?

Ідея відсвяткувати день народження малого з’явилася вже досить давно і майже у всієї компанії одночасно. Ренджі був гарним хлопцем, проте через переважну зайнятість в АНБУ ніяк не міг влитися в джонінський колектив як слід. Всі знали, що саме через це Акане тягала його за собою майже на кожну їхню здибанку, але Ікеда вперто продовжував випромінювати ніяковість поруч зі старшими колегами.

Отже, вечірка спланувалася сама по собі.

Акане була рада дати своїм думкам закрутитися десь подалі від того, що її тривожило останнім часом. Зі сном ніяк не ладналося, і власна підсвідомість зводила її з розуму, а кілька розмов з Моріно лише погіршували цей стан. Вона не могла дочекатися тієї останньої місії для нього, щоб нарешті почати приводити свій розум до ладу і лише сподівалася не збожеволіти до того часу. Бо все це виявилося занадто для неї, і якою ж дурною вона була, вирішивши, що подужає подібне навантаження.

А десь на абсолютно протилежній орбіті крутився Хатаке, що здавалося трішки сюрреалістичним, бо любовні переживання ніяк не в’язалися з її загальним виснаженням, що межувало з глибокою екзистенційною кризою. Проте чи не про таке кажуть оте «клин клином»? Після того вечора вона не знаходила собі місця і вперше за довгий час не змогла заснути не через кошмари, а через спогади про чоловіка. Беззаперечно, Акане вже доволі давно відчувала до нього певний потяг і, відверто кажучи, не зовсім соромилася іноді його демонструвати. Це була її гра. Дотепна, хвилююча та трохи ризикована. І вона любила цю гру та те, як все це існувало паралельно сумній реальності. Любила це тягуче відчуття у грудях, коли стає важко дихати. Любила те, як він реагував. Любила знати, що теж небайдужа йому. Та в той вечір на її кухні це раптом перестало бути забавкою. Насправді, воно вже давно стало чимось більшим – варто було лише дозволити собі це усвідомити.

Пригадати, коли востаннє вона хотіла чогось так сильно, виявилося завданням із зірочкою. Бо він був всім – недосяжним бажанням, мрією, забуттям. Однак в комплекті з Хатаке йшло також «тепер все серйозно». І це було справедливо, бо такий чоловік, як він, не міг виявитися легковажним або простим. У нього була ціна, і Акане вагалася, чи готова її заплатити. Найменше з усього вона бажала завдавати Какаші болю. Найбільше з усього вона бажала Какаші. І ця дилема роздирала її розум навпіл, тому Акане вирішила дати собі трохи часу, щоб охолонути і все зважити.

Звісно, в план не входили кілька випадкових зустрічей і три вкрадених поцілунки, але вона вирішила класифікувати це як обтяжуючі обставини. Хоча на цей раз всі три були більш стриманими, і ніщо не намагалося перетнути межу, як в перший раз. Очевидно, він теж намагався дати собі час. Очевидно, час спливав для обох.

Тому підготовка до вечірки на честь Ренджі стала рятувальним колом, вчепившись в яке, Акане набагато рідше думала про дурні рушники, чужі м’язи та поцілунки. Палкі поцілунки. Палкі, вимогливі, гарячі поцілунки.

Бляха!

Вона труснула головою, вертаючи увагу до паперових прикрас, які навпомацки доводила до ладу впродовж останньої години. Куренай вирізала їх вдома, склавши тонкий папір гармошкою та зв’язавши посередині ниткою, а Акане тепер мала розділяти численні шари, роблячи із плаского віяла пухкі кульки. Асума домовився зі знайомим власником бару, і тепер вони мали цілу залу лише в їхньому розпорядженні та дозвіл прикрашати все так, як заманеться. Для Анко це стало подарунком долі, і зараз вона пихтіла, стрибаючи з лави на лаву, щоб закріпити гірлянди та прапорці на стелі.

– Чи не занадто це все? Налякаємо бідну дитину ще більше, – Куренай сіла поруч з Акане, повернувшись після вдалих перемовин з кухарем.

– Запізно, Анко вже не зупинити, – Акане всміхнулася та відкинула останню готову кульку в купу інших. – Та й я думаю, що ця вечірка потрібна всім нам.

З протилежного боку зали почувся голос Анко.

– То кого ми запросили?

Юхі задумливо почала перераховувати:

– Акане кликала батьків Ренджі, та вони відмовилися. Сказали, що не хочуть заважати синові веселитися з друзями. Тож вся наша компанія буде. Шірануї з Райдо, Ґай, о, і я покликала кілька друзів малого та Хатаке.

– Оу… – Анко одразу ж з’явилася десь поруч та сіла з іншого боку лави. – Я ледь не забула про це!

– Ледь не забула про що? – Акане спробувала встати, та дівчата синхронно всадили її назад. – Ви мене лякаєте…

– Розповідай! Все! У найдрібніших подробицях!

– Можна не в найдрібніших… – Куренай незручно кашлянула. – Але ми маємо почути все!

– Немає чого розповідати!

Легка паніка проскочила в голосі, і Акане відчула, як починає червоніти. Ці двоє вже трохи випили, тому відчепитися від них було проблематично.

– Ти брехуха, як не соромно?! Я ще в той вечір все зрозуміла! – раптом Мітараші взяла обличчя Акане в долоні та притягнула до себе. – То який він, м?

Щоки спалахнули моментально, а серце забилося ще швидше.

– Я не знаю, що саме ви хочете почути…

– Звісно ж, твою оцінку його як коханця, святі небеса, жінко! Щось типу «ми позривали одяг, і я всю ніч гоцала на ньому майже до втрати свідомості!» – рука Куренай обвила плечі Акане, і тепер вона сиділа між подругами схвильована і абсолютно позбавлена шансів втекти. – Чи ти робила щось таке, що геть не пасує леді, і соромишся розповісти, м?!

– Та нічого не було! Ми лише… – Акане майже задихнулася. Вона не знала, що може почервоніти ще сильніше, але, ймовірно, все ж змогла.

– О-о-о, то як він цілується? – Юхі пробурмотіла це майже на вухо Акане. – Закладаюся, він вправніший, ніж здається…

– Загадкові чоловіки, які завжди гарно пахнуть, майже стовідсотково вправні у всьому, – відмахнулася Анко. – Те, що ніхто не бачив його подружок, не означає, що їх не було.

– Чому ми маємо говорити про це?! – Цукумо заскімлила та накрила обличчя руками. – Ви нагнітаєте…

– Нагнітаємо?! Та сексуальна напруга між вами могла б зруйнувати невеличке селище!

– Га?! – Акане видала звук пораненої тварини.

– О, люба, з яких пір ти соромишся подібних тем? – гучний сміх Анко прокотився залою. – Тільки поглянь на неї, червоніє, як те дівчисько!

Куренай теж засміялася, прибираючи руки Акане від її обличчя.

– Тобі потрібно розслабитися, подруго, – і тихіше додала: – Подумай про це…

НЕ думай про це! Хоча, можливо, вона зовсім трошки думала про це напередодні. І сьогодні вранці. І геть дрібку вчора, доки стояла в душі. Акане знову труснула головою та різко відрізала:

– Я розслаблюся, коли свято вдасться, і єдиним, що мене хвилюватиме, буде те, чи гарний шматок м’яса мені до тарілки поклав Ірука. Чуєте обидві?! Не секс! Сьогодні лише щасливий Ренджі та Уміно, що знає, коли підливати саке! Все!

– Щодо цього… – Анко обережно відсторонилася та превентивно встала з лави. – Сьогодні Ірука буде сидіти коло Асуми.

– Не зрозуміла, – тон набув небезпечних нот. – Чого б це? Ти ж знаєш, що він завжди допомагає мені з їжею.

– Бо сьогодні ти сидітимеш з Какаші.

Акане дозволила собі гучне поблажливе зітхання. Вона повільно втрачала терпіння.

– Гаразд… А з іншого боку?

– З іншого боку сидітиме той хлопець з вашої команди.

– Хто? Райдо? Генма?

– Ні, з вашої з Ренджі команди.

На мить свідомість зашуміла, відмовляючись опрацьовувати інформацію.

– Та ви знущаєтеся?!

– Ні, просто хочемо трошки підштовхнути! – Куренай звучала більш ніж невинно.

– Кого?! Мене до завдання собі фізичної та емоційної шкоди?! – Акане скочила на ноги та рішуче попрямувала до виходу.

– Ти куди?!

– Куди?! Шукати інших подруг!

Обидві весело зареготали, переслідуючи Акане до підсобного приміщення, де вони лишили речі до свята.

– Та облиш! Яка взагалі вірогідність, що ті двоє прийдуть?

Ті двоє прийшли.

Тепер з правого боку від неї сидів Кенто, який надто люб’язно пропонував поновити напій або підкладав в її тарілку закуски. Він нахилявся майже до самого її вуха, щоб серед шуму свята Акане змогла його почути. А зліва вона мала мовчазного Хатаке, нога якого притискалася до її стегна, і вона відчувала його тепло крізь тканину своєї сукні. Дурнуватої, закороткої сукні, яку примусово позичила Куренай, де більша частина тканини пішла на широкі, довгі рукави. Час від часу Хатаке ніби випадково торкався її пальців під столом або закидав руку на спинку лави за її спиною.

Дідько!

Вечеря була в розпалі, залом лилася музика та веселий гомін компанії, і Ренджі нарешті брав участь у розмовах та жартах і здавався справді щасливим. Всі по черзі казали тости, даруючи йому підбадьорливі слова та щирі побажання, доки Акане роздумувала над планом помсти для своїх найліпших подруг.

– Готуйся до моїх коментарів, бо як тільки Ґай нап’ється, я стану нестерпним, – голос Какаші звучав глузливо і надто близько.

Він ковзнув рукою під стіл і легко провів кісточками пальців по тильній стороні її долоні. Тілом моментально прокотилася хвиля жару.

– Невже ти можеш бути ще нестерпнішим?

– Так, на свята, зазвичай, я трохи більше стараюся над цим.

Акане не стримала усмішки, одразу ж сховавши її за ковтком саке.

– Тобі покласти ще курки?

На цей раз з правого боку пролунав голос Кенто, і вона ледь не вдавилася тим, що пила.

– Дякую, поки не потрібно…

– Якщо збираєшся пити і далі, то маєш гарно їсти.

А тоді вони заговорили одночасно, ледь нахилившись з обох боків, і Акане нічого не лишалося, як різко вскочити на ноги.

– О, святий Райджін, я маю перевірити торт!

Вона незграбно спробувала пройти повз Кенто, але він обережно підхопив її лікоть та змусив розвернутися вліво.

– Тобі буде зручніше вийти з того боку.

– О, так, – вона висмикнула руку та почала пробиратися на волю повз коліна Какаші. – Перепрошую!

Анко, що саме стрельнула цигарку в Асуми, піддавшись бажанню покурити після кількох чарок, уважно слідкувала за всім дійством та одразу ж поквапилася за Акане. Вона підхопила Цукумо під руку та потягла за собою в бік кухні.

– Що сталося? – прошипіла вона, озираючись на компанію за столом. – З тортом наче все добре – у нас його нема.

– Не бачиш?! Я симулюю надзвичайну ситуацію!

– Зрозуміла, – Анко штовхнула важкі двері для персоналу, що вели надвір. – Ходімо, охолонеш трохи.

Першу хвилину вони стояли мовчки, і тишу переривали лише важкі видихи Анко, яка явно насолоджувалася своєю безкоштовною порцією нікотину. На вулиці сніжило, проте вітру геть не було.

– Хіба тут можна курити?

– Не знаю, та у мене поки якось виходить, – Мітараші всміхнулася. – Хочеш?

– А до біса, давай, – Акане прийняла сигарету та зробила глибоку затяжку. – Завжди знала, що Асума курить щось достобіса дороге, але, схоже, воно справді варте тих грошей…

Від гарячого диму на мить приємно запаморочилося в голові, а тіло трохи розслабилося. Надворі було холодно, тому вона стояла, обхопивши себе руками та схрестивши оголені ноги.

– Ха! Я ж знаю, у кого просити! – Анко забрала цигарку собі і додала трохи тихіше: – То що там у вас сталося?

– Сталося те, що ви посадили мене між цими двома…

– Але ж той тип… – від раптового усвідомлення вона видихнула так різко, що хмара диму дісталася Акане. – Ні-і! Не кажи мені, що це він!

– Боги, Анко, не кричи так! – пирснула Акане та на мить накрила обличчя руками. – Я переживаю якийсь навколосмертний досвід, сидячи там…

Та Мітараші це лише насмішило.

– Гаразд, ходімо, я щось придумаю…

Вона пошкрябала недопалком по стіні, збиваючи жар, і потім смикнула за двері.

– О.

– О?

Це було очевидно чуже «О?». Бархатисте та низьке. Один маленький звук вміщував в собі стільки зацікавлення, що Акане раптом просто застигла на місці.

– Залишу вас, – промуркотіла Анко, як остання лисиця, перш ніж піти.

Десь поміж шаленими ударами серця Акане почула, як за подругою зачинилися двері. А тоді приємна вага чужого пальта торкнулася її плечей.

– То де саме тут захований торт?

Какаші відверто глузував, стоячи за спиною Акане і все ще тримаючи долоні на її плечах.

– Не смішно…

– Хіба? – він всміхнувся, а тоді, ніби переборовши вагання, його руки повільно огорнули її. – Ти вже змерзла.

Вона притислася спиною до його грудей, відчуваючи, як швидко зігрівається під цупким пальто. І в якийсь момент, майже не усвідомлюючи власних дій, наблизилася носом до коміру та шумно втягнула запах. Морозне повітря лише підкреслювало свіжий аромат хвої, димної деревини та якогось запашного мила.

– Що ж… прийму це як комплімент?

Кров моментально прилила до обличчя, і Акане підтягнула комір пальта ближче та спробувала в ньому сховатися.

– Ти продовжуєш бути несмішним, Хатаке.

– Гаразд… – обійми стали міцнішими, і він уткнувся носом у вигин її шиї. – То ти плануєш повертатися?

– Просто зараз? – Акане прикрила очі.

– Ні, ми ще не дали ради торту, якого, вочевидь, не існує, – знову цей глузливий тон. – Але там всі веселяться. І Ренджі чекає на твій тост.

Він ліниво бурмотів, і Акане відчувала ковзку тканину маски та його гарячий подих на своїй шкірі.

– Здається, я забула, що хотіла сказати…

Одним обережним рухом Какаші розвернув її обличчям до себе. Одна його долоня знайшла місце на її шиї, і великий палець пробігся щокою Акане. Він роздивлявся – вона це відчувала. І це було хвилююче.

– Що, як хтось вийде сюди? – пробурмотіла вона.

Вона перехопила його змерзлі долоні та притиснула до своїх гарячих щік. Сьогодні він не вдягнув рукавички, і Акане із цікавістю досліджувала його руки, обмацувала пальці та ковзала дотиком під край рукава.

– Тоді як добре, що серед нас є один блискучий сенсор, чи не так?

Вона чула у його голосі усмішку так само чітко, як і власний пульс, що відбивав десь у вухах. На мить між ними повисло мовчання, яке підштовхувало її сказати щось незграбне.

– Здивована, що ти прийшов.

– Прийшов і тепер ненавиджу те, як добре ти все придумала… – це прозвучало інакше, чіткіше, бо перешкода у вигляді тканини щезла, і Акане затамувала подих. – Мені хочеться зникнути звідси просто зараз. З тобою.

– Вау, Хатаке, та ти просто ходячий сюрприз… – щось змусило її інтуїтивно стати навшпиньки.

Какаші схопився за комір власного пальто та притягнув Акане до себе ще ближче, щоб врешті накрити її губи своїми. Цілував чуйно та зосереджено, і раптом вона зрозуміла, наскільки сумувала за ним. Не дружньо чи ніжно. Відчайдушно.

Тому момент, коли він врешті відсторонився, дався їй болісно. Так, вона теж хотіла б піти звідси. Можливо, навіть побігти. Ні, шуншін просто додому був би найкращим рішенням. Це тепло, його голос та запах зводили з розуму, і Акане навіть не намагалася відганяти від себе всі ті фантазії про те, що саме вона б хотіла робити з цим чоловіком. Або виробляти…

– Я майже чую твої брудні думки, Цукумо, – він хрипко засміявся. – Дивовижний контроль емоцій на рівні геніна.

– Геніна?! Це як мінімум рівень чуніна…

Він розсміявся голосніше, одразу ж заразивши сміхом і Акане.

– Тоді мені є до чого прагнути, – Какаші струсив з її волосся сніг та легенько підштовхнув до дверей. – Йди всередину, доки навіть до Ґая не дійшло, що зникли лише ми вдвох.

– А ти? – вона стягнула з плечей пальто, щоб віддати йому.

– Здається, маю знайти торт.

***

Какаші впорався навіть швидше, ніж думав, і вже хвилин через п’ятнадцять віддав святковий торт Мітараші, яка знову стирчала на вулиці з цигаркою. Коли він повернувся до зали, Акане саме відійшла та вітала Ренджі. Тільки зараз він помітив, наскільки хлопець виріс за цей рік.

– … І я дуже щаслива працювати з тобою в одній команді, Рен-куне…

Якщо на іспиті він був трохи вищим за Цукумо, то зараз вона на його фоні здавалася геть тендітною. Щоб розтріпати Ікеді волосся, їй довелося стати навшпиньки, і у Какаші приємно здавило в грудях від спогаду, як нещодавно вона так само тягнулася, щоб поцілувати його.

– …Ми багато пройшли разом, і ти дуже виріс за цей рік…

Доки лунало привітання, можна було легітимно витріщатися на неї разом з усіма гостями. Як же йому кортіло дізнатися про неї більше. Ні, він хотів знати все. Думка, що якісь куточки її життя лишалися недоступними для нього, була нестерпною. Какаші повернувся на своє місце, перекинувшись короткими поглядами з Кенто. Груба долоня Капітана лежала на місці, де сиділа Акане, і Хатаке тихо зітхнув. Суперництво завжди його виснажувало.

– …Я пишаюся тобою, Ренджі!

– Дякую, Акан-сан!

Ґай майже пустив сльозу. Асума з Куренай вже давно сиділи за іншим столом вдвох та класично воркували, а Мітараші взяла на себе відповідальність за все саке. Ренджі міцно обійняв Акане, і вона щось сказала йому зовсім тихо на вухо, і від тих слів він спершу вражено на неї глянув, а тоді розплився в щасливій усмішці.

Розумію, хлопче.

Акане довелося повернутися на своє місце, і це стало справжніми тортурами. Її і без того коротка сукня трохи підскочила, і тепер, коли їхні ноги торкалися під столом, він відчував через тканину штанів тепло її оголеної шкіри. А тоді вона лише на мить ковзнула пальцями його коліном, і Какаші довелося вичекати момент, доки ніхто не бачить, щоб швидко влити в себе чогось алкогольного.

Цей вечір, очевидно, ще був далеким від завершення, і лише одна думка давала сили терпіти цей балаган до кінця – колись вони всі розійдуться, і саме він буде тим, хто проведе Акане додому. Какаші не міг дочекатися.