Розділ 32: Зимовий фестиваль.

Людська природа направду дивовижна, бо хто б ще міг спробувати одним єдиним масовим заходом розрядити напружену атмосферу після всіх тих жахливих речей, що сталися за рік? П’ята не пошкодувала ресурсів, щоб спланувати щось феєричне, наче це дійсно стратегічно важлива для селища справа. І, мабуть, в цей складний час свято справді було потрібно людям. Листя жадало якогось гуляння, яток з їжею, розваг та кольорових ліхтариків усюди. А вони були буквально усюди. Круглі, овальні, квадратні та всіх інших можливих форм, кольорів та розмірів. Підготовка розпочалася десь за тиждень до свята, і сьогодні, коли сонце нарешті сіло, головну алею селища вже заливало світло сотень ліхтариків, а дорогою гуляли гарно вбрані та напрочуд веселі мешканці Листя.

Весь тиждень до події Сакура намагалася вмовити свого сенсея відвідати фестиваль, та він лишався непохитним. Вона навіть пішла на хитрощі, розповівши йому геть усі подробиці, які почула від Цунаде під час свого навчання. О, та жінка вміє тринькати гроші. Та врешті Сакурі довелося прийняти поразку і змиритися з тим, що Хатаке Какаші не любить людних місць та гучних гулянь. Тому для всіх він лишився вдома наодинці із гарною книгою і придбаною в кафе вечерею.

Тож так, Какаші лишився вдома.

А от фотограф Сукеа саме роздивлявся перехожих в об’єктив своєї камери та час від часу робив знімки чогось, що вважав гарним. Звідусіль линув аромат вуличних смаколиків, і спокушені ним люди прогулювалися, вже тримаючи в руках якусь їжу. Щирі усмішки, дівчата у різнобарвних зимових кімоно та фестивальних масках і щасливі діти, яким сьогодні можна гратися надворі до пізньої години. Вранці вулиці присипало снігом, і тепер різнокольорове світло відбивалося від білого, мерехтливого тла, роблячи атмосферу справді казковою. Він спинився навпроти квіткового магазинчика Яманак, який було витончено прикрашено паперовими квітами, і спостерігав, як Іно саме вибігла звідти, прощаючись з мамою. На дворі її чекала Сакура, і Сукеа привітно махнув дівчатам рукою та, як тільки вони посміхнулися у камеру, зробив швидкий знімок.

– Дякуємо, пане!

– Тільки віддайте потім фото!

Обидві розсміялися, щоки почервоніли на морозі, і вони взялися під руки та пішли вздовж алеї, захоплено обговорюючи вбрання одна одної.

Він рушив далі, вперше за довгий час насправді насолоджуючись вечором, ароматами, звуками та власними відчуттями. І врешті це все здалося чимось правильним, цілісним та справжнім. Все селище, як один великий організм, ніби пульсувало, випромінюючи світло. Його очі ловили окремі образи, і подекуди він зупинявся, щоб зробити фото. Дідусь, що несе на плечах маленького онука, а той смикає його сиве волосся над вухами. Хлопець, що виграв для своєї дівчини фігурку і заробив поцілунок у щоку. Крихітна дівчинка, що повисла між батьками, схопившись за їхні руки, і вони підіймали її над землею, щоразу викликаючи щасливий сміх. Поважні компанії літніх людей повільно займали місця в чайних, а молодь бродила вулицями, то збиваючись у веселі групки, то розсипаючись хто куди серед яток та кафе.

Раптом у видошукачі майнула знайома блондиниста маківка, і погляд сам повернувся трохи назад, а тоді трохи вниз, знайшовши серед дорослих Наруто. Задоволеного та з набитим ротом. Це викликало смішок, бо щось в світі мало лишатися незмінним за будь-яких обставин. Було приємно бачити, що малий зміг трохи відволіктися та повеселитися. На його плечі лежала чиясь рука, і вже за мить у кадрі з’явилося обличчя Іруки. Поруч з ним Анко, та її достатньо було лише почути – сміх безперешкодно долинав на інший бік вулиці. Трохи далі про щось воркували Асума з Куренай, і дим його сигарети ледь приховував їхні обличчя та той факт, що Юхі гріла руки в його кишенях. Оце так, вся компанія в повному складі.

Тоді хтось присів поруч з Наруто, і погляд машинально повернувся до малого. В ту ж мить подих перехопило. Це була вона. Сиділа навпочіпки, тримаючи дві палички з данґо у руці. Одну з них одразу ж забрав Наруто і широко всміхнувся до неї, щось захоплено розповідаючи, доки вона задумливо кивала та кусала першу рожеву кульку. Обережно, щоб не стерти помаду, якою її, напевно, знову нафарбували дівчата. На білому в тонку синю рисочку кімоно де-не-де були намальовані такі ж сині кленові листки, і ця світла тканина тільки підкреслювала те, якою засмаглою стала її шкіра після двох місяців у пустелі. Як давно вона повернулася?

Ірука підштовхнув Наруто кудись вперед, і той побіг до ятки з фестивальними масками, де зібралися всі його друзі-хлопчаки, приміряючи на себе порцелянові обличчя демонів Оні.

Акане теж мала схожу. Мордочка лисиці висіла у неї на поясі, і вона час від часу торкалася її пальцями, ніби перевіряла, чи та міцно тримається. Тільки тепер він помітив, що одна її долоня була перебинтована. Об’єктив одразу ж провернувся, наближаючи зображення ще трохи. Передні прядки її волосся біля самого обличчя ледь вигоріли на сонці, а щоки трохи запали, хоча зимовий рум’янець гарно приховував те, як її риси стали гострішими. Компанія неспішно рушила, і він теж, раптом усвідомивши, що надто довго витріщався в одну точку.

Чому він йшов в тому ж напрямку іншим боком вулиці? Бо далі, очевидно, могло бути щось цікаве, типу конкурсів, пісень, ще якихось ліхтариків чи, наприклад, Акане могла б раптом лишитися сама без супроводу своїх друзів на якусь хвильку. Наскільки це було вірогідно? Майже неможливо. Та чи варто було спробувати? Однозначно так. Хоча далі плану ніякого не було, і вигадувати щось здавалося рівноцінним тому, щоб самому собі наврочити. Тому він вирішив імпровізувати.

Якесь зрозуміле, тягуче відчуття закрутилося у грудях. Азарт, який вона викликала, був непідробним. Серцебиття прискорювалося, і якимось чином він на мить відчував себе справді живим.

Час від часу він втрачав компанію з поля зору, та щоразу виловлював те синє листя на білому строкатому тлі серед натовпу. Вона йшла поряд з Ірукою, звично тримаючись за його рукав, бо, очевидно, мала проблеми з пересуванням крізь надмірну щільність людей. Асума з Куренай кудись поділися, а тоді Анко, побачивши щось цікаве в одному з магазинчиків, спробувала потягти Цукумо за собою, проте та відмовилася. І Мітараші забрала Іруку.

Він дивився на самотню постать Акане лише кілька секунд, а тоді зробив рішучий крок назустріч, аж раптом просто біля неї ніби нізвідки виріс Котецу. Він м’явся з ноги на ногу, щось невпевнено їй розповідаючи і, звісно, не соромлячись витріщатися. Чесав потилицю, як те хлопчисько, і червонів, коли вона відповідала.

Йди вже собі, дурило.

Розмови не було чутно, та в якийсь момент вона похитала головою та одарувала його тією своєю надто чемною усмішкою, до якої не потрібні були пояснення. Хагане пішов, і вона лишилася сама біля невеличкого прилавку з сувенірами, який чомусь поки не отримав популярності серед покупців.

Звук затвору камери змусив її обернутися. Мордочка лисиці якусь мить дивилася просто на нього, а тоді Акане повільно опустила маску, і, дідько, як же гарно на її обличчя лягало тепле світло тих червоних ліхтариків. Він напівсвідомо зробив ще один кадр, ніби вона в будь-яку мить могла зникнути.

– Вибачте, ця маска так пасує вам, що я не втримався, – з усмішкою промовив він. –  Ви ж не проти фото?

Це був Сукеа. Його голос, його запах, повністю прихована чакра, посереднього кольору очі та волосся, хоча саме це зараз не мало значення. Сукеа роздивлявся, як на її обличчі починає грати зацікавлення.

– Фото? – здавалося, питання застало її зненацька. – Боюся, тут я не дуже вправна…

– Дурниці, ви наче створені для цього.

Вона розсміялася, прикриваючи усмішку рукою.

– Ви ж не будете намагатися заохотити мене зніматися в одному із тих журналів з дівчатами, пане…?

– Сукеа, – він кліпнув, збираючи докупи спокій, бо уява зрадила його миттєво. – Ні, я просто мандрівний фотограф. Ніяких журналів, присягаюся.

– То ви не з Листя? – Акане нахилила голову трохи вбік, даруючи йому всю свою увагу.

– Останнім часом багато мандрую, але повернувся на цей чудовий фестиваль. А ви… ви прийшли самі?

– Ні, з друзями, та вони всі кудись розбіглися.

Він інтуїтивно озирнувся, перевіряючи, чи не вирішили всі збігтися назад, але поки на горизонті було чисто.

– Тоді ви не проти ще кількох знімків? Для портфоліо… – раптом його осяяло, що він досі не спитав її ім’я. – Пані…?

– Акане.

– Акане-сан, – повторив повільно, наче смакуючи це ім’я.

Секунди, доки вона роздумувала, тягнулися болісно довго. А тоді її голос прозвучав тихіше та ледь зніяковіло:

– То ви хочете знімати просто тут?

– Тут багацько людей, еге ж? – смішок вийшов трохи нервовим. – Але я знаю одне гарне місце подалі від натовпу.

Він кинув це, а тоді застиг, усвідомлюючи, що саме сказав. Сукеа сьогодні видався геть підозрілим, і оця фраза просто зараз була ставкою ва-банк. Якщо вона…

– Гаразд.

Гаразд?!

Акане скоротила відстань між ними та намацала його лікоть, вхопившись пальцями за рукав.

– Тоді ведіть мене, пане фотографе.

Це виявилося завданням із зірочкою – утягти її з людної вулиці достатньо швидко, щоб не зустріти нікого із друзів, але в той же час достатньо обережно та ненав’язливо, щоб не викликати зайвих підозр. Вони йшли мовчки, злагоджено просуваючись крізь натовп та все те, що наповнювало вулицю святом, аж доки гомін не лишився позаду, а кількість освітлення помітно зменшилася.

Це був невеличкий сад біля річки, де навесні квітнули гліцинії, але зараз на покручених, сплетених в єдине ціле ліанах із прикрас були хіба що поодинокі ліхтарики. Сніг довкола лежав недоторканим – вони були першими, хто сьогодні опинився тут. І непопулярність місця не могла не тішити.

Акане відпустила його рукав та пройшла трохи вперед, врешті намацавши звивисті гілки гліциній. Світло, що пробивалося крізь них, грало на її обличчі чудернацькими формами, а єдиним звуком, крім далекого шуму фестивалю, ще якусь мить лишалося рипіння снігу під її кроками.

– Чудово! Так і стійте!

Вона застигла – затвор камери клацнув двічі. Сукеа дозволив собі підійти трохи ближче.

– Одразу помітно, що ви багато часу провели у тепліших місцях.

Звучало як щось «між іншим», та він ловив її реакцію, прикипівши до видошукача.

– Іноді сонце не знає жалю… – задумливо пробурмотіла вона у відповідь.

Наближений кадр безжально викривав її легко засмаглу шкіру та ластовиння на носі, і врешті Сукеа не стримався.

– Вас воно лише прикрасило.

Мить розгубленості одразу ж змінилася зніяковілим сміхом:

– А ви знаєте, як спілкуватися з жінками!

– Робота фотографа вимагає.

– Розумію, – її усмішка стала м’якшою, обличчя нахилилося вбік, і ліхтарики підсвітили одну його сторону. – Сподіваюся, знімки вас не розчарують.

Він кліпнув, зачаровано дивлячись в камеру.

– Ви дуже гарна…

Це зависло між ними у тиші, і доки він усвідомлював, наскільки легковажним стає, на її щоках розквітав рум’янець. Вона ніяковіла перед ним. Ні, вона ніяковіла перед Сукеа.

– То як… як мені ще позувати? Керуйте, пане фотографе.

Підтримувати потрібний тембр ставало все важче.

– Нахиліть голову трохи вліво… І корпус теж, зовсім трошки…

Та Акане ніби навмисне робила щось геть не те, змушуючи його зробити ще кілька кроків назустріч.

– Все вірно, Сукеа-сан?

– Я б хотів… – погляд нарешті ковзнув від фотоапарата до неї. – Ви не проти, якщо я поправлю?

– Я у вашому розпорядженні.

Підходив він вже на ватяних ногах, відчуваючи, як хвилювання невтомно пульсує в тілі. Дихати ставало все важче, бо чим ближче він підходив, тим чіткіше вловлював її запах. Аромат її шампуню, олій. На мить здалося, ніби вона пахне самим сонцем. Він поправив рукав її кімоно і положення рук, трохи посунув плече, а тоді підніс фотоапарат до обличчя, щоб перевірити кадр. Момент тиші розтягнувся, а він все стояв і дивився на неї, не в змозі натиснути на кнопку. Ніби один єдиний рух пальця зруйнував би цю магію.

– Ви не будете знімати? – голос лунав ледь чутно, і вона досі намагалася втримати позу.

– Ні… – і ледь чутно додав: – Це я би хотів запам’ятати…

Тихе, схвильоване зітхання вирвалося з її рота разом з хмаркою пари. Щоки знов почервоніли.

– Але що ж тоді робити з вашим портфоліо? Потрібно ще кілька знімків. Ну ж бо, я готова.

Акане вийшла з-під тіні гілок під місячне сяйво, яке відбивалося від снігу та робило простір довкола світлим, наче вдень. Гаразд. Потрібно було лише зібратися і не думати, що цей час із нею повільно добігає кінця.

– Добре, тоді ще один портрет…

Він майже невагомо взявся за підборіддя Акане пальцями і припідняв її обличчя до себе. Вона була так близько, і вона була такою прекрасною. Гарнішою, ніж він пам’ятав. Сукеа не заслуговував на це, не заслуговував на неї. Раптом розум здолала жорстока думка, що замість того, щоб бути сміливішим, він стає тільки жадібнішим. Очі ковзнули нижче.

Усмішка на її вустах була такою знайомою. Хитрою, майже хижою.

Акане тихо промуркотіла:

– Пане Сукеа, можливо, ми б могли якось зустрітися з вами ще раз?

– Зустрітися? – він ледь видушував слова, усвідомлюючи, напевно, що просто зараз ревнує цю жінку до самого себе.

– Так, – вона посунулася ближче, перехопивши його руку, що досі зависла біля її обличчя. – Я би якось випила з вами, скажімо… кави?

Її дотик ковзнув на його зап’ясток. Вона знала. Вона відчувала кожну секунду його агонії.

Кави.

Всередині все похололо, а серце пропустило удар. Він мовчав та витріщався на неї, не розуміючи, чи це жорстокий збіг, чи він повний дурень. Та наступної ж миті питання було закрите.

– Ви ж вмієте вправлятися із джезвою, правда?

Справжній голос повернувся хрипким та зломленим.

– Коли ти зрозуміла?

– А ти правда хочеш знати?

Приховувати зловтіху ставало все важче, та, здавалося, Акане це не надто тривожило.

– Так. Мені важливо знати, наскільки сильно почуватися ідіотом.

Вона розсміялася та легко вхопилася обома руками за поли його пальто, ніби ненароком притримуючи поруч із собою. Дотик був обережним, але аж ніяк не випадковим. А тоді вона відрізала:

– З першої ж миті.

– Але чому підіграла? – він чув розпач у власному голосі.

– Мені було цікаво, чи шпигун викриє себе.

– Як по-дурному… – Какаші накрив обличчя рукою і важко зітхнув. Хотілося провалитися крізь землю. І геть не фігурально – він цілком міг би влаштувати це для себе.

– Не правда. Твоє маскування бездоганне.

Тепер він вже зацікавлено зиркнув на неї та обережно спитав:

– Але?

– Але мене цим не надуриш, – її голос поступово ставав все тихішим, майже інтимним. – Я просто знаю, що це ти, скільки не змінюй голос та не приховуй свою чакру.

– Але навіщо ти…

– А може, я скучила? За тобою, Хатаке.

Какаші відчув, як з легень вирвався хрипкий видих. Ця несподівана чесність вибила з нього останнє повітря і в той же час лишила по собі пекуче, солодке полегшення.

– Святі небеса, яка ж ти нестерпна…

В повітрі повільно кружляли перші пухнасті сніжинки, кілька одразу ж зачепилися за її нафарбовані вії та розтанули в маленькі сяючі крапельки. Він задивився.

В якусь мить Акане наче відволіклася на щось, нахиливши голову трохи вбік, а тоді впевнено позадкувала у зарості гліциній, тягнучи Какаші вслід за собою. Той слухняно піддався, а вже через кілька секунд почув голоси людей, що проходили повз. Ідеальний розрахунок. Тепер ніхто не міг побачити їх – міцне сплетіння ліан надійно приховувало від чужих очей. Він зробив ще півкроку вперед, і Акане уперлася в шорсткі звивисті стовбури спиною.

Вона не грала. І він не мусив більше вигадувати щось. Тому пересилив заціпеніння та поклав руку на її шию, великим пальцем м’яко погладивши щоку. Таку гарячу в цей зимовий вечір. І тільки тепер він помітив, наскільки схвильованою була Акане.

– То як Суна?

– Нудно…

– Хіба?

– Трохи пізнавально… – її голос затремтів.

– Пізнавально, так?

Акане розтулила губи, і він невідривно спостерігав, як вона марно намагається зберігати спокій.

– Пане фотографе, а чи не надто ви близько для знімка?

– Знаєте, здається, у мене скінчилася плівка… – одним вправним рухом він зняв фотоапарат, що висів на шиї, і опустив на сніг, як щось непотрібне, одразу ж повертаючись до Акане вже без перешкоди, що бовталася між ними.

– Тоді вам варто роздивитися як слід, щоб краще все запам’ятати…

Контроль, який він так наполегливо намагався зберегти, повільно давав тріщину. Какаші не поспішав. Він давав собі час на цілий ряд шансів зупинитися. І не скористався жодним.

Він нахилився до неї – кінчики їхніх носів ледь торкнулися. Пульс Акане шалено бився десь під його долонею на шиї, а її пальці вже ковзнули до його потилиці та зарилися в перуку.

Погляд сам опустився нижче. Темна, майже кривавого кольору помада виблискувала на її вустах.

– Цукумо?

– Так.

– Ти ще збираєшся повертатися до своїх друзів?

Вона всміхнулася.

– Ти ж в курсі, що вони і твої друзі теж?

– Так чи ні?

Скажи «ні». Скажи «до біса всіх». Лишися ще на трохи.

– Так… – і Акане, наче прочитавши його думки, тихо додала: – Вони помітять…

Какаші нервово ковтнув та повторив за нею пошепки:

– Так, помітять.

Він не міг так вчинити. Це б викликало забагато запитань. Какаші вважав себе терплячим чоловіком, який, якщо і перетинав межу, то тільки тоді, коли твердо вирішував, що наслідки не мають жодного значення. І якби  наслідки стосувалися лише його одного, так, він би розмазав всю ту помаду до біса. Але за цих обставин не міг. З іншого боку, вона вже стояла перед ним, вся схвильована і вся тільки його, навіть якщо лише в цю хвилину. Какаші зробив кілька важких вдихів-видихів, збираючи себе докупи. Погляд ковзнув ще нижче, і наступної ж миті пальці вже відтягували комір її кімоно. Іншою рукою він відвів її підборіддя в протилежний бік, змушуючи відкрити для нього шию. Акане піддалася і затамувала подих, прикривши повіки.

Він не мав цього робити – це була перша ж думка. Чітка, холодна і абсолютно марна. Бо ніщо не зупинило його від того, щоб притиснутися з поцілунком до кута її щелепи. Тоді трохи нижче – до вигину шиї, де жилка вперто відбивала пульс. Він не поспішав, повільно просуваючись до тієї ділянки шкіри, яка досі була прихована під шарами тканини. Та цього виявилося замало. Знайома темрява клубочилася в грудях. Спрага. Спрага до самого її життя, до її запаху, до скаженого серцебиття, яке зараз відчувалося навіть занадто чітко та відлунювало в його власних грудях. Він притиснув Акане до стіни з гліциній сильніше, а тоді м’який поцілунок раптом змінився на укус. Зуби вгризлися в її шкіру без зайвої жорстокості, але достатньо сильно, щоб лишити слід.

Він ледь усвідомлював, навіщо робив це, та коли вона видала задушений стогін, свідомість враз накрило суцільною білою завісою. Акане міцно схопилася за його плечі руками і тихо заскиглила:

– Какаші…

Чорт.

Тіло саме смикнулося геть, змушуючи його відсторонитися різкіше, ніж він мав би. І лише на відстані кількох кроків він спромігся знову дихати. Ще якусь мить Какаші не міг вмовити себе поглянути на неї, але все ж підняв очі саме тоді, коли вона трохи розгублено поправляла комір свого брання.

Тепер все, про що він міг думати, – це лише про слід від власних зубів на її шкірі, який він не встиг побачити. А також про те, чи є десь край тій її засмазі?

Какаші заговорив, та голос звучав надто низько, а слова були геть не тим, що він хотів би сказати.

– Тобі час повертатися… Вони, мабуть, вже шукають тебе.

Акане здивовано кліпнула, піднявши брови. Та замість того, щоб хоч щось відповісти, насварити його чи утекти, вона й далі тримала цю мовчазну тишу між ними. Тоді присіла навпочіпки і, намацавши на землі кинутий фотоапарат, звелася на ноги, вже притискаючи його до себе. І раптом щось ніби клацнуло в ній, ніби захована до цього зухвалість прорвалася назовні, не лишаючи йому і шансу на спасіння.

– Як можна було забути головну причину, чому ми тут?

Тепер під її кроками не було чутно хрускоту снігу, або ж просто шум крові у вухах оглушив Какаші остаточно. Він забрав камеру, усвідомивши, що насправді геть забув про це. Забув про свій образ, про перуку та дурнувате пальто. Його рука затрималася на її забинтованій долоні на мить довше, ніж треба. Хотілося спитати про так багато речей. Чи боляче їй? Як це сталося? Як минула місія? Чого хотів Котецу?

Він мусив охолонути.

– Дякую за фото, пане Сукеа…

Лисиця. Та маска була другою найправдивішою річчю, що Акане при собі мала. На першому місці був слід його зубів.

– То ми ще зустрінемося? – вона нахилила голову, голос звучав невинно. – Мені сподобалося вам позувати.

У грудях здавило. Весь світ раптом стиснувся до цієї її хижої усмішки.

– Не фліртуй із ним отак…

Акане щиро розсміялася та рушила доріжкою в бік фестивалю, лишаючи його самого посеред снігопаду, що саме набирав оберти. Над селищем почали вибухати салюти, і кожен звук, наче вирок, відбивав у його голові усвідомлення того, що він тільки що наробив.