~ Спогад 11 ~

 

 

— Це погана ідея, Драко. — Герміона поспішала за ним порожнім коридором, намагаючись достукатися. — Дуже погана ідея.

— Ти вже це казала, — недбало кинув він.

Вони йшли порожнім коридором Гоґвортсу.  Тиша була неприродною. Десь поруч чергували аврори. Їх не було видно — але здавалося, будь-якої миті хтось із них ось-ось вийде з-за повороту.

Та Герміона і Драко все одно йшли далі.

— Ти мене геть не чуєш, — запевняла його далі Герміона. — Із усіх твоїх ідей, Мелфою, ця — найгірша!

Драко глянув на неї через плече, ковзнувши поглядом знизу догори.

— Ти перебільшуєш, — відмахнувся він.

— Нам заборонено покидати замок.

— Наче тебе це колись зупиняло.

— Але ж нас можуть побачити!

— Скоріше почують, якщо ти не припиниш галасувати на весь коридор, — шепнув Драко, визираючи з-за рогу.

Раптом десь пролунали кроки. І Драко, не вагаючись, схопив її за руку, смикнув до себе і притиснув обох до стіни в темряві. Герміона сполохано кліпала, крадькома вивчаючи його профіль, поки він вдивлявся в темний коридор.

Це раптом нагадало їй той момент у шафі — коли вони стояли так само поруч, майже впритул.

— Все добре? — тихо спитав він, помітивши її напружений вираз.

Вона лише кивнула, не мовивши ні слова.

— Ходімо, — сказав він і, схопивши її за руку, потягнув за собою. Вона лише безпорадно рушила слідом.

Нарешті вони вибралися назовні, обігнули край замку й опинилися біля квідичних роздягалень і складу спорядження. Нічне повітря було холодним і різким після задушливих коридорів.

Драко різко підступив до дверей, схопився за ручку й смикнув. Марно. Двері навіть не здригнулися.

— Чорт, — тихо вилаявся він, стискаючи щелепу.

— Що ж, — видихнула Герміона з полегшенням, почувши клацання.

І тут побачила, що Драко вже стоїть із паличкою, а двері повільно відчиняються.

Вона відкрила рота, щоб заперечити, але він випередив її:

— Ти — на варті.  Я швидко.

І, вказавши на неї пальцем, зник усередині. Герміона безсило опустила руки, а тоді схопилася за голову.

Це фіаско. Мені кінець, якщо хтось дізнається…

Герміона нервово провела руками по волоссю, зиркнула в обидва боки коридору, ніби будь-якої миті звідти міг виринути хтось із аврорів.

І все ж вона чекала. Стояла під дверима, стискаючи пальці, і сама не розуміла — чому не йде.

Це дурна ідея. 

Треба його зупинити.

Треба було його  відмовити.

Вона вже навіть зробила крок до дверей, ніби збиралася увірватися всередину — але завмерла.

Запізно.

За кілька хвилин двері рипнули, і Драко знову з’явився — вже в тренувальній мантії слизеринської команди, з мітлою в руках, перекинутим через плече шарфом і ще якимось спорядженням, яке він недбало тримав.

Герміона недовірливо дивилася, як він простягає їй ще одну мантію. Важко зітхнувши, на мить завагалася — та все ж узяла її.

— Надворі холодно. Легко застудитися, — додав він і простягнув їй ще й шарф.

— Дякую, я в порядку.

— Взагалі-то я говорив про себе.

Та спантеличено звела брови, переводячи погляд на нього.

— Це був жарт, Ґрейнджер, — мовив він, закотивши очі й кивнувши на шарф у своїй руці. — Давай. Бери.

Драко коротко видихнув, явно стримуючи роздратування, і кинув на неї нетерплячий погляд. 

— Невже так важко просто робити, що тобі кажуть? — знову мовив він, махнувши шарфом у неї перед носом.

У відповідь Герміона різко вихопила шарф і накинула його на плечі.

— Там, де я виріс, стояти біля леді на холоді, будучи вдягненим самому, вважається поганим тоном для джентельмена.

Цього разу вона не стримала усмішки.

— Що таке, Ґрейнджер? Тебе тішить думка, що я все ж вважаю тебе леді, попри твій вічний безлад на голові?

— Ні. Мене радше тішить, що це ти вважаєш себе джентльменом, — відказала Герміона, поправляючи на собі його мантію.

Герміона впізнала її. Саме в ній він того разу зайшов до Великої зали після того свого польоту. Вона була стримана, темна, лаконічна — аж ніяк не схожа на яскравий спортивний одяг для квідичу. Швидше нагадувала легкий шкіряний плащ. 

Він глянув на неї й ледь усміхнувся — і вони рушили далі.

— Що як нас спіймають? — нервово озирнулась Герміона.

Драко тим часом поклав мітлу на землю й неквапливо натягнув рукавички. Випрямився, простягнув руку — і мітла сама піднялася в повітря, завмерши поруч з ним. 

Він окинув Герміону поглядом зверху вниз і лише тоді нарешті мовив:

— Снейп не дасть нашкодити мені. А якщо не постраждаю я, то й з тобою все буде гаразд. Не хвилюйся. 

Перекинувши ногу, він легко всівся на мітлу, влаштовуючись так, ніби робив це сотні разів. Рукавички тихо поскрипіли, коли він стиснув держак. Герміона завмерла поруч, нервово переводячи погляд із мітли на нього. Губи ледь розтулилися.

— Але ж… — почала вона, та так і не договорила.

Він простягнув їй руку з кам’яним обличчям, явно не збираючись слухати жодних аргументів.

— Ну ж бо. Чого чекаєш?

Герміона нервово м’яла край його мантії, відчуваючи під пальцями щільну тканину; її погляд знову ковзнув до мітли. Вона ковтнула повітря, підняла на нього очі й змусила себе говорити спокійно:

— Драко, схаменись. Це дуже серйозне порушення. Навіть Снейп тебе не врятує від наслідків.

Той мовчки вивчав її — затримавшись уважним поглядом на її пальцях. І на його обличчі повільно заграла ледь помітна, загадкова усмішка.

— Стривай-но, — він сперся однією рукою на держак і розвалився на мітлі з удаваною недбалістю. — Ану, Ґрейнджер. Поглянь на мене.

Та вона хутко відпустила тканину, схрестила руки на грудях і лише тоді підвела підборіддя, глянувши на нього.

— Що? — невимушено запитала вона.

— Річ зовсім не в порушенні правил, чи не так? — протягнув він, пильно її розглядаючи.

Герміона ледь помітно напружилася. На мить її погляд сіпнувся вбік, але вона тут же змусила себе повернути його назад.

— Ти боїшся.

Трясця…

— Я? — скривилася вона, а потім гучно пирхнула. — Припини. Це смішно. Чого б мені боятися якоїсь… мітли?

— Ти що, так і не навчилась літати?

Герміона розгублено глянула на нього. Губи ледь розтулилися, ніби вона вже мала відповідь — але жодного слова не знайшлося. Вона швидко кліпнула, намагаючись зібратися, вигадати щось переконливе.

— Та ні… я просто… це не для мене.

Драко навіть не намагався приховати скепсису — брова ледь піднялася, а в кутиках губ смикнулася усмішка.  Він не повірив жодному її слову.

— Це ж треба. Яка іронія.

Вона кинула на нього роздратований погляд.

— У тебе був цілий Поттер — найкращий ловець у школі — і він так і не навчив свою подружку літати. І навіть твій Візлі часу не знайшов.

— Кажу ж тобі, мені це геть не цікаво. І тим паче… у них і без того вистачає клопоту.

— Ну звісно, — хмикнув він. — Зате на квідич час знаходиться. І на списування твоєї домашки — теж. Чи не так?

— Досить уже.

— Що таке? Правда очі коле?

— Я не хочу продовжувати цю розмову.

Драко важко  зітхнув.

— Нехай.

І, опустивши мітлу нижче, простягнув їй руку.

— Давай. Сідай.

Герміона дивилася то на мітлу, то на його долоню.

— Ні. Ні за що.

Він підняв брови.

— Усе що завгодно — дракони, дементори…

— Ти ба як заговорила, — всміхнувся він.

— Так, я боюся. Задоволений? — вибухнула вона. — І я ні за які гроші в світі не сяду на ту мітлу.

Тиша затягнулася. 

Драко дивився на неї уважно, ніби щось прикидаючи. І раптом він кинув:

— Тисяча ґалеонів?

Герміона різко звела брови, недовірливо дивлячись на нього.

— Я дам тобі тисячу ґалеонів, якщо сядеш на довбану мітлу.

— Ні.

— Пʼять тисяч.

— Ти знущаєшся?

— Десять?

— Ти глухий? Ні!

— Добре, Ґрейнджер. Остання пропозиція, — сказав він, зручніше вмощуючись на мітлі. — П’ятнадцять тисяч ґалеонів.

— І тобі це по кишені?

— За таке видовище я готовий заплатити.

— Добре, дай подумати. — Вона постукала пальцем по підборіддю. — Ні!

Він зітхнув, і вперше за весь час у його голосі з’явилося щось інше.

— Герміоно… будь ласка.

Вона різко підняла голову. На мить просто застигла, кліпнувши, ніби не до кінця зрозуміла, що саме почула.

Він щойно назвав мене на ім’я?

 

♫ 

 

Погляд мимоволі затримався на його обличчі — Драко все ще сидів із простягнутою рукою. 

— Ти довіряєш мені?

— Звісно, що ні.

— Давай змінимо це.

— Дякую, не хочу.

— Хіба ти чула в моєму голосі запитальну інтонацію? Я не питав, Ґрейнджер.

Її погляд звузився — вона ніби шукала в цьому якийсь підступ.

— Враховуючи те, що я бачив, як ти сама ревіла годину тому, — додав він, — на твоєму місці я б краще довіряв мені.

Ах ти ж…

— Ну ж бо, давай вже руку, — кинув він, знову нетерпляче махнувши долонею перед її очима.

Герміона глянула на його руку, важко зітхнула, а тоді підняла погляд йому в очі.

— Обіцяй, що ми не вб’ємося.

— Гаразд. Тільки тому, що ти просиш.

Герміона завмерла, переводячи погляд із мітли на нього. Пальці нерішуче стиснулися, ніби вона ще могла передумати.

Короткий вдих. 

Та все ж вона вклала долоню в його руку. 

Драко одразу стиснув її й потягнув ближче, не залишаючи часу передумати. За мить вона вже сиділа позаду нього на мітлі. Та ледь хитнулася під їхньою вагою, і Герміона різко вчепилася в держак, стискаючи його до побіління пальців. 

Мелфой озирнувся через плече, кинувши на неї багатозначний погляд — вона сиділа майже на самому кінці мітли.

— Ближче, Ґрейнджер. Я не кусаюсь.

Герміона мимоволі посунулася ближче, майже торкаючись його. Той лише вигнув брову.  

Зрозумівши натяк, вона тихо зітхнула — і посунулася знову.

— Можеш обхопити мене руками.

— Так? — тихо перепитала вона, обережно поклавши руки йому на талію.

— Не знаю. Зараз перевіримо.

— Що?..

І саме тоді Драко різко злетів у небо.

Мітла рвонула вгору так стрімко, що земля під ними миттєво попливла вниз. Герміона скрикнула й одразу вчепилася в нього, стискаючи мантію так, ніби це була єдина річ, що тримала її в повітрі. Світ зник за міцно заплющеними повіками.

— Я не дивлюсь. Не дивлюсь… — пробурмотіла вона, ховаючись у складках його мантії й притискаючись ближче.

Мітла набирала висоту. Повітря різко вдарило в обличчя, холод пробирав до кісток. Волосся виривалося з-під мантії, хаотично б’ючи по щоках. Замок швидко зменшувався під ними. Серце шалено калатало, збиваючи подих.

— Ну ж бо, Ґрейнджер! — гукнув він крізь вітер. — Відкрий очі!

— Ні!

— Хоча б спробуй! Ти не пошкодуєш!

Герміона завмерла. Пальці все ще стискали тканину на його плечах, але хватка вже не була такою панічною. Дихання залишалося уривчастим.

Повільний вдих. 

Ще один.

І вона нерішуче поворухнулася, ніби наважуючись. А потім обережно визирнула, затамувавши подих.

Сонце вже торкалося обрію, і небо повільно змінювалося, наповнюючись теплими кольорами — рожевим, жовтим, помаранчевим. Вони лягали на хмари м’якими смугами, змішувалися між собою, ніби фарби. У грудях щось стислося — не від страху, а від цього раптового, гострого захвату. Вона навіть не помітила, як почала усміхатися.  І страх залишився десь позаду. Розчинився разом із висотою, вітром і цим безмежним небом. Тут дихалося інакше — легше, глибше. Наче повітря було чистішим. Вільнішим.

Раптом Драко різко нахилив мітлу, і вони стрімко пішли вниз. Повітря вдарило в обличчя сильніше, різкіше. Шлунок на мить стиснуло, і Герміона міцніше вчепилася в нього. 

Він трохи вирівняв хід, і вже за мить вони ковзали над самою водою — так низько, що поверхня під ними тремтіла від руху повітря. 

Озеро здригнулося. 

Драко відпустив одну руку й нахилився ще нижче. Його пальці ковзнули по воді — і вона розступилася тонким слідом, що миттєво розсипався хвилями.

Спостерігаючи за ним, Герміона мимоволі притиснулася ближче й, тримаючись за нього, подалася вперед слідом за його рухом.

На мить завагалася. 

А потім — торкнулася.

Холодна вода різко обпекла пальці, така жива й несподівана, що вона мимоволі здригнулася. Поверхня розсіклася під її дотиком, розсипалася ряб’ю — і відразу втекла назад, ніби її там і не було.

Вона коротко засміялася. Серце билося швидко, але вже не від страху.

 Це було зовсім інше. 

Легке. Живе. І на диво… щасливе. 

Драко обернувся через плече, так само не стримуючи посмішки. А потім випрямився, злегка потягнув мітлу вгору — і вони знову почали набирати висоту. 

Яскраві кольори неба тьмяніли, поступаючись глибокому, прохолодному синьому.

Небо встигло потемніти.

І вже за мить у височині спалахнула перша зоря. 

Потім ще одна. 

І ще. 

Вони летіли над темним хвойним лісом, де крони зливалися в суцільну чорну хвилю. Коли нарешті вони опустилися на землю, вона все ще ледве переводила подих.

— У порядку, Ґрейнджер? — спитав він уже своїм звичним тоном, не зводячи з неї погляду.

Її подих усе ще збивався, пальці й руки гули від напруги — вона й досі ніби відчувала, як тримається за його мантію. 

Та на губах уже з’явилася задоволена усмішка.

— Це було… — видихнула вона, але слова ніби застрягли. Вона ледь похитала головою, намагаючись зібрати думки, і коротко зітхнула, ніби це могло допомогти. 

Драко трохи нахилив голову, уважно вдивляючись у неї.

— Чарівно, — видихнула вона. — Так гарно… озеро, ліс, небо… і коли ми полетіли вниз… 

З кожним її словом усмішка ставала ширшою, живішою — ніби вона сама не вірила, що це щойно сталося.

— А потім — коли ми почали спускатися… — Герміона заговорила швидше, активно жестикулюючи, ніби намагалася передати це відчуття руками. Вона навіть вхопилася за голову, не стримавшись. — Це було просто… Та я думала, в мене серце з грудей вистрибне!

— У мене теж, — сказав він тихо.

І в його очах зблиснув той теплий, живий вогник.

— Ходімо. Покажу тобі дещо.

І, закинувши мітлу на плече, він широким кроком попрямував кудись уперед. Герміона на мить затрималася. Озирнулася назад — на замок із поодинокими вогнями у вікнах, на темряву, що повільно огортала околиці, — а тоді без вагань рушила за ним. 

Вони йшли вузькою стежкою вздовж схилу. Земля під ногами була нерівна, місцями вкрита корінням і камінням, і Герміона час від часу перечіпалася, намагаючись не відстати. Гілки низько нависали над дорогою, раз у раз зачіпаючи плечі й мітлу на його спині. Вітер тут був тихішим, але все ще холодним, пробирався під мантію і щипав щоки.

Раптом стежка обірвалася і Герміона завмерла. Перед нею відкрилася невелика галявина на схилі. Звідси добре було видно темне дзеркало озера, обриси Гоґвортсу, ліс унизу і бліде небо над ними.

Вид був неймовірний.

— Бувала тут раніше? — почувся голос Драко десь збоку.

— Ні, — тихо видихнула вона, не відводячи очей від пейзажу, навіть коли він став поруч.

Він кинув погляд на горизонт, затримався на озері внизу, а тоді перевів його на Герміону. На губах з’явилася ледь помітна усмішка — він уважно стежив за нею, ніби читав її реакцію.

— Що ж… — озвалася вона, не відводячи погляду від далечіні. — Не дивно, що ти так любиш літати… тут справді красиво.

— Та ні. Просто на мітлі я крутіше виглядаю, — недбало кинув він, провів рукою по волоссю й пройшов повз, ніби сказав це між іншим.

Герміона тихо зітхнула, закотивши очі.

Драко тим часом поклав мітлу на землю, зняв із себе мантію, швидким рухом розстелив її на траві й опустився на неї.

— Що ти робиш? — здивовано запитала Герміона.

— Чекаю.

— На що? — вона озирнулася довкола.

— Сідай. Зараз побачиш, — гукнув він, кивком запрошуючи її поруч.

Герміона підозріло примружила очі, але все ж сіла поруч на його мантію. Потім невпевнено поворушилася, намагаючись зрозуміти, що ж відбувається. Драко ж, навпаки, виглядав цілком спокійним — сидів поруч, терпляче вдивляючись у небо, ніби саме цього й чекав.

Вона знову заворушилася, і він ледь покосився на неї, а тоді повернув голову.

— Кажи, — мовив він, помітивши, як вона вагається.

Герміона зітхнула, ніби зважуючись.

— Скажи чесно… ти навмисно заманив мене сюди, щоб потайки вбити?

Драко завмер і спантеличено насупив брови.

— Що?..

З губ зірвалося тихе зітхання.

— Це я так намагалася пожартувати…

Драко гучно  пирхнув.

— І з усього можливого ти обрала саме це? Тобі ще вчитися й вчитися, Ґрейнджер.

— Ну… — вона знизала плечима. — У маґлівському світі так часто роблять. Відводять у безлюдне місце… щоб убити.

Драко  витріщився на неї з абсолютно незворушним обличчям.

— Наприклад… був один маґл, — почала вона, ледь стишуючи голос, ніби це мала бути страшилка. — Тед Банді. Він удавав, що поранений — перебинтовував руку, ходив із милицями, просив допомоги… зазвичай у жінок. І ті йому вірили. А він потім відводив їх подалі — і вбивав.

— Зізнайся, ти це щойно вигадала.

— Абсолютно ні. Це чиста правда, — відповіла вона.

— І що з ним сталося?

— Його зловили і… стратили. Підсмажили на електричному стільці.

Брови Драко насупилися, він скривився.

— Яка гидота… — кинув він, відвертаючись.

— Еге ж… — вона знизала плечима. — Та повір, він робив значно гірші речі.

Запала тиша.

— Страшне місце… цей твій маґлівський світ, — пробурмотів Драко, не зводячи з неї погляду.

— Та не дуже, — вона ледь усміхнулася. — Але, як бачиш, чудовиськ у ньому теж вистачає. Як і тут.

— І тобі там подобається? Серед маґлів?

— Так. Чому ні? Маґли класні. 

Він скептично фиркнув.

— Але ж там нема магії…

— Зате є технології, мистецтво, інтернет, антибіотики… — продовжувала вона, не зупиняючись. — І, чесно кажучи, ви, чарівники, в цьому дуже відстаєте.

— Неправда.

— Ще й як правда. Взяти хоча б технології. У вас із цього — тільки радіо. А замість телефонів — сови.

— А що не так із совами?

— Нічого. Просто це… несучасно.

— Зате практично. І перевірено роками.

Вона лише всміхнулася.

— Боже, ти прямо як старий дід, Мелфою. Спробував би хоч раз телефон — і одразу зрозумів би, що я маю рацію.

— Ну звісно… Тобі ж завжди важливо мати рацію, Ґрейнджер.

— Безперечно.

Драко лише похитав головою, усміхаючись. А тоді раптом підвів погляд угору, з цікавістю пробігшись очима по небу. Герміона простежила за його поглядом — і на мить затамувала подих.

♫

Небо було всипане зорями — густо, майже нереально. Вони тягнулися від краю до краю, холодні й яскраві, ніби розсипане срібло. Деякі ледь тремтіли, інші горіли рівно й спокійно, і разом вони створювали тиху, безмежну глибину над головою.

— Боже… ти тільки поглянь.

— Так, — тихо мовив він. — Сьогодні зорепад. Тому й подумав, що ти захочеш це побачити.

На мить вона просто дивилася на нього — на губах з’явилася тепла усмішка. Тоді, коротко озирнувшись позаду себе, вона повільно опустилася на траву. Холод ледь торкнувся спини крізь одяг, але це не мало значення. Герміона лягла на спину, сплівши пальці на грудях, і не відводила погляду від неба. Драко спантеличено глянув на неї, потім перевів погляд на траву позаду — очевидно, не маючи жодного бажання бруднити свій одяг. Та, знову подивившись на неї, він усе ж повільно опустився й ліг поруч. 

Герміона і Драко лежали поруч на схилі, майже торкаючись плечима, і дивилися в небо. Над ними розкривалася безкрая темрява, всипана зорями.

— Як гарно… — прошепотіла вона.

— Так, — озвався він, не зводячи з неї погляду.— Гарно.

Герміона повільно повернула голову. Їх розділяла зовсім невелика відстань — лише кілька сантиметрів, тепле повітря між ними, тихе дихання і ніч навколо. Його погляд ковзнув по її обличчю — неспішно, затримуючись на очах, ніби він намагався щось у них розгледіти.  Вона не відвела очей. Лише затрималася в цьому погляді, відчуваючи, як щось тихо стискається всередині.

І знову те знайоме відчуття.

Коли світ ніби відсунувся кудись убік.

Залишилися тільки вони.

Його погляд.

І ця тиша між ними.

 

 

На губах Герміони повільно з’явилася усмішка. Він відповів тим самим. А потім повільно відвів погляд і знову подивився в небо. Закинув руки під голову, розвів лікті вбік і завмер, дивлячись угору з тихим, майже незвичним для нього спокоєм.

Герміона крадькома вивчала його. Її погляд ковзнув по його обличчю — зосередженому, спокійному. Він ніби на мить випав із усього, що було навколо, зосередившись лише на небі.

Цікавість узяла гору — вона різко повернулася до нього, сперлася на лікоть і випалила:

— Про що ти зараз думаєш?

— Про зірки, — відповів він просто.

Ого. 

Неочікувано…

— Кажуть, по зірках можна побачити майбутнє, — мовив Драко, вириваючи її з думок.

Герміона гучно пирхнула й скептично глянула на нього.

— Я серйозно, — додав він, помітивши її реакцію. — Зорі багато чого можуть розповісти.

— Ну нехай, — пробурмотіла вона, дивлячись на нього. — І що ж вони кажуть?

Вони обоє підвели погляди до неба. Драко неквапливо підняв руку й почав водити пальцем у бік зірок, ніби щось справді вираховував.

— Отже… — протягнув він. — Судячи з розташування зірок… ти все ж складеш НОЧІ.

— Невже? — усміхнулася вона. — Навіть захист від темних мистецтв?

— Не знаю, не знаю… — протягнув він, злегка насупившись. — Щоб це з’ясувати, треба запитати у… Андромеди. Дивись, ось там.

Він простягнув руку.

— Де?

— Ось вона, — мовив Драко, взявши її долоню й легко повів нею по небу, вказуючи напрямок.

Герміона скоса глянула на нього, насупивши брови.

— Я нічого не розумію…

— Оце так.., — раптом посерйознішав він.

— Що таке?

Він глянув на неї з удаваною стурбованістю.

— Ти бачила? Снейп виглядає не дуже враженим, — серйозно мовив він. — Ти точно прочитала всі сорок вісім параграфів?

Вона пирхнула, різко висмикнула руку й легенько штовхнула його ліктем у плече.

— Звісно, я прочитала всі сорок вісім параграфів! — роздратовано відказала вона. — Я тільки те й роблю, що читаю ті параграфи.

— А зірки кажуть, що ні.

— Твої зірки брешуть.

— Неправда. О, поглянь — бачиш?  — він знову вказав кудись у сузір’я.

Герміона лише усміхнулася, дозволяючи йому й далі продовжити цю гру. 

— Оце так… — протягнув він, глянувши на неї. — Кассіопея каже, що твій Візлі — повний недоумок. Пф, наче ми і без неї цього не знали… Теж мені пророцтво.

— Ну ти й дурбецало… — пробурмотіла вона, скоса глянувши на нього, і легенько стукнула його в плече. 

Він тільки самовдоволено всміхнувся, навіть не думаючи виправдовуватися. Герміона теж ледве стримувала сміх. Потім знову лягла на спину, закинувши одну ногу на іншу, й ліниво похитувала нею, вдивляючись у небо. 

Погляд ковзав між знайомими сузір’ями: Велика Ведмедиця, трохи далі — Кассіопея зі своїм ламаним «W». Скорпіона вона теж одразу впізнала — вигнута лінія зірок тягнулася вбік, мов хвіст.

А потім затрималася. Трохи правіше —було  інше сузір’я. Знайоме… ніби вона його вже бачила. Вона примружилася, намагаючись згадати — та так і не була впевнена.

— Ось те сузір’я… не Оріон, часом? Он там.

Драко прослідкував за її рукою.

— Так. Це Оріон. Знаєш, що означає його ім’я?

Герміона лише  хитнула головою.

— «Мисливець», — пояснив Драко. — Колись Оріон хвалився, що здолає будь-яку істоту, тож Гея — богиня землі — наслала на нього скорпіона. Той його і вбив. А тепер вони обидва серед зірок… тільки ніколи не сходять разом.

У її погляді промайнуло щире здивування.

— Не знала, що ти аж так цікавишся зірками.

— Не те щоб цікавився, — байдуже кинув він. — Це радше… сімейна традиція.

— Традиція? — вона зацікавлено повернулася до нього. — Яка ще традиція?

Драко мовчав якусь мить, але зрештою відповів:

— Ти, певно, багато вже чула про Блеків. І хороше, і погане…

Герміона відразу згадала Сіріуса.

Його падіння крізь завісу. 

Крик Гаррі. 

І біль, що й досі відгукувався десь глибоко всередині, варто було лише подумати про це.

— Певно, поганого все ж більше, — тихіше додав він, помітивши її зміну в обличчі. — Але є в цій сімейці й крапля романтики.

— Наприклад?

— Зірки й сузір’я. У Блеків є традиція — називати дітей на честь зірок і сузір’їв: Андромеда, Реґулус, Сіріус…

Він раптом замовк. Погляд повільно ковзнув до неї й затримався — уважний, трохи насторожений. Герміона ледь помітно здригнулася і відвела очі, переводячи погляд кудись убік — на траву, на темний схил, куди завгодно, аби тільки не зустрічатися з ним. 

— Та не важливо, — глухо сказав він. — Це ж просто імена. Або чергова спроба показати, наскільки вони, Блеки, чистокровні й «особливі». Хоч це далеко не так.

— Ти справді так думаєш? — тихо спитала вона., глянувши на нього.

Драко хмикнув.

— Знаєш, що завжди шепотіли про Блеків за їхніми спинами? — він повернувся до неї, спершись на лікоть. — Щоразу, коли народжується новий Блек, мойри підкидають монету й укладають парі з Аїдом — щодо того, яка доля йому випаде.

Герміона тяжко зітхнула.

— Що ж… важко не погодитися. — Вона на мить замислилася, а тоді раптом підвела на нього погляд. — Але ж ти… теж наполовину Блек.

Драко всміхнувся гірко.

— Отже, «Драко», — озвалась вона, знову дивлячись у небо. — Виходить, сузір’я дракона. 

— Так і є, міс Очевидність, — кинув Драко з легкою насмішкою.

— Що ж, здається, ти перевершив усіх своїх родичів.

— Було б чим, — пробурмотів він.

Вона уважніше подивилася на нього. Погляд ковзнув по його обличчю, затримався на лінії губ, які він ледь стиснув, ніби пожалкував, що взагалі це сказав.

Що він мав на увазі?

— До речі, — раптом мовив він, — коли в тебе день народження?

Герміона на мить розгубилася, здивовано кліпнувши.

— Мій? Дев’ятнадцятого вересня. А що?

Драко насупився.

— Стривай. Але ж він уже давно минув.

— Ну так.

Він підвівся на ліктях і глянув на неї з докором.

— То чому ти не сказала?

— А мала? — вигнула брову вона, повторивши його рух.

Він якийсь час дивився на неї.

— Не знаю. Це ти мені скажи. Ти ж у нас експерт із дружби, не я.

— Але ж ми тоді зовсім не дружили… — вона насупилася. — Було б дивно… таке казати. Ще й тобі.

— Хм. Можливо, — погодився Драко, ледь знизавши плечима.

І в цю мить їй раптом згадалася їхня зустріч у забороненій секції. Усмішка повільно згасла.

— Що таке? — спитав Драко, одразу це помітивши.

Герміонині губи мимоволі стиснулися в тонку лінію. Погляд мимоволі ковзнув до нього.

О боже. Це його просто доб’є. Йому й без того непросто… 

— Ґрейнджер?

Та ковтнула повітря, не одразу наважуючись подивитися на нього.

— Мені треба дещо тобі сказати… — тихо мовила вона. — Але я не впевнена, що можу.

— І чому ж це?

Герміона на мить замовкла.

— Бо це… може тебе просто вбити.

— Вбити? — перепитав він.

— Не буквально, — роздратовано махнула вона рукою. — Метафорично.

Що, як я скажу йому про Пенсі? І про бібліотеку?..

Драко дивився на неї, примружившись.

— Але з іншого боку… — пробурмотіла вона. — Якби я була на твоєму місці, я б хотіла знати правду. Краще гірка правда, ніж солодка брехня. Чи не так?

Він невпевнено кивнув, ледь насупившись — явно не розумів, що вона має на увазі.

— Але пообіцяй, що не наробиш дурниць, — мовила вона, пригрозивши йому пальцем.

— Та кажи вже.

Тяжке зітхання вирвалося з її грудей. Кілька секунд вона вагалася. А тоді, зібравшись із духом, випалила:

— Річ у тім, що… тоді, коли я вперше натрапила на тебе в забороненій секції… — вона ковтнула повітря. — Я бачила Пенсі. Вона цілувалася з кимось. Там. У бібліотеці.

Драко витріщився на неї, привідкривши рота.

— Точніше… вони там не просто цілувалися, а ще… — Герміона запнулася й безладно махнула руками, ніби намагаючись якось це пояснити, водночас відчуваючи, як щоки зрадницьки палають.

— Там… там багато чого було. Але я не все розгледіла, — швидко додала вона, помітивши, як на його губах з’являється зухвала усмішка. — І не те щоб я підглядала…

І тут вона побачила, як він ледь стримує сміх.

О боже.

— Ні, — випалила вона. — Я зовсім не підглядала! Це була лише випадковість!

Брови Драко повільно повзли вгору — все вище й вище, аж поки він не випалив:

— То ось чому вона так на тебе казиться! Бо ти підглядала за нею!

— Я ж сказала, що не підглядала!

— Та ні, — ліниво протягнув він. — Судячи з почутого… дуже навіть підглядала.

Рум’янець на її щоках спалахнув ще яскравіше, поповз до вух, і вона різко відвела погляд, стискаючи губи. Драко не витримав — і розсміявся вголос, зовсім не стримуючись. Він навіть трохи закинув голову назад, не намагаючись стриматися.

— Це не так! — наполягала Герміона, вся червона — навіть у темряві це було помітно. — Це просто випадковість! Ви-пад-ко-вість!

— Нічогенькі собі випадковості, Ґрейнджер, — протягнув він, розглядаючи її з явним задоволенням. — Тепер зрозуміло, чого тебе в бібліотеку так тягне. 

Вона втомлено прикрила обличчя руками.

— Та годі тобі, я ж кажу…

І раптом завмерла, звернувши на нього спантеличений погляд.

— Стривай-но.

Він дивився спокійно. 

Аж надто спокійно.

— Ти навіть не здивований. Як ти можеш бути таким спокійним?

— А чого я маю якось реагувати?

— Не знаю… може, тому що вона твоя дівчина?

— Перепрошую? — різко спитав він.

Герміона завмерла.

А хіба ні?..

— З чого… з чого ти це взяла?

— Що саме?

— Що я і Паркінсон…

Легка дуга здивування торкнулася її брів, вони повільно піднялися, ніби самі собою.

— Але ж це… очевидно, — вона розгублено розвела руками. — Ви ж завжди разом. І… ти запросив її на Бал трьох чарівників. І вона ж за тобою постійно бігає…

Раптом він її перебив:

— Ти теж бігаєш із Візлі і Поттером. То це означає, що між вами щось є?

Різко перевела на нього погляд, широко розплющивши очі, і випалила:

— Ні! Це зовсім не так!

— Ґрейнджер, — Драко цокнув язиком. — А ти значно цікавіша, ніж я думав.

— Припини, — відрізала вона.

Та він лише усміхнувся — ще ширше.

— І не посміхайся так.

— Як саме?

— Ось так, як зараз. Ти чудово знаєш, про що я.

Він усміхнувся ще ширше, але нічого не сказав. 

— До речі… — кинула вона ніби між іншим. — Отже, ти знаєш, хто це був?

— Звісно, знаю, — спокійно відповів він. — Але тобі цього точно не скажу. Ти й так уже бачила і чула достатньо. Досить із тебе.

— Та годі. Кажу ж, це було випадково.

Герміона розчаровано зітхнула — він їй анітрохи не вірив. 

— Отже, між вами й справді нічого немає? — спитала вона, кинувши на нього швидкий погляд.

— Ми більше не спілкуємося, — сухо мовив він.

— І чому ж?

Драко скривився, а потім додав:

— Після арешту батька… все стало складніше. Не лише вдома, а й тут. У Слизерині.

Ледь помітний кивок — вона зрозуміла. А тоді в пам’яті спливла та сама їхня сварка з Пенсі в бібліотеці. 

Що ж, це багато пояснювало…

— Ґрейнджер, — раптом озвався він, не зводячи очей із неба. — Можна тебе дещо спитати? Як у друга.

Герміона одразу пожвавішала.

— Так, звісно.

— Попереджаю, це досить особисте. Йдеться про… симпатію.

— Серйозно? — вона різко підвелася на ліктях, а потім майже підскочила, підсуваючись ближче. 

Та дивилася на нього з таким живим інтересом, що Драко мимоволі відхилився назад — він явно не очікував такої реакції.

— Що ж… якщо чесно, я в цьому не дуже і тямлю. Сам же знаєш, — вона злегка знизала плечима, але в голосі вже з’явилася обережна зацікавленість. — Але якщо ти хочеш поговорити… може, я й зможу чимось допомогти.

Драко перевів на неї погляд. Довгий. Наче зважував, чи варто продовжувати. На мить навіть здалося, що він передумає.

— Ну кажи вже, Мелфою, —  додала вона, нахилившись ближче, майже несвідомо скорочуючи відстань між ними. — Мені ж до смерті цікаво!

 Куточок його губ смикнувся, а потім він усе ж відвів погляд. Пальці мимоволі потягнулися до трави перед ним яку він почав щипати аби хоч якось сховатися від її пильного погляду

Оце так. Схоже, справа серйозна…

— Мені подобається дехто, — тихо мовив він.

— Це й так зрозуміло, — сказала вона, закотивши очі.

— Але я вирішив, що буде краще… покінчити з цими почуттями.

Усмішка на її губах повільно згасла. 

— Чому? — тихо спитала вона, не приховуючи розчарування.

Драко відповів не одразу. Його погляд повільно піднявся вгору, ковзнув по темному небу, всипаному зорями, й завмер десь між ними — ніби він справді шукав там слова. Пальці знову знайшли траву — він стиснув кілька стебел і тут же відпустив, ніби не знаходив собі місця.

— Все… досить складно.

Погляд Герміони вп’явся в нього — наполегливий, майже вимогливий, ніби вона збиралася витягти з нього відповіді, хоче він того чи ні.

— Нехай, — пробурмотіла вона. — Але ж ти їй зізнався? Вона знає… про твої почуття?

Короткий погляд у її бік.

— Ні, звісно. За кого ти мене маєш.

— І чому ж ні?

— Бо це не має сенсу,  — трохи роздратовано кинув він.

— То ти просто опускаєш руки? Навіть не спробувавши?

Драко знову відвернувся, ніби шукаючи, за що зачепитися, аби не продовжувати.

Та все ж зізнався: 

— У неї дехто є.

Слова прозвучали тихо, але чітко. І майже одразу, ніби виправляючись, він додав:

— І ні, це не Паркінсон. Не про неї йдеться.

— Зрозуміло… — тихо мовила вона.

Між ними запала тиша. Він мовчав, щось бездумно перебираючи в руках, ніби просто не знав, куди подіти себе. Плечі ледь напружилися, щелепа стиснулася. Герміона не відводила погляду.  Тоді вона трохи нахилилася ближче і, вагаючись лише мить, легенько торкнулася його плеча.

— Мені прикро, Драко. Чесно.

Він глянув на неї, насупивши брови.

— Ти мене жаліти вздумала?

— Та ні. Просто… це ж треба — закохатися в дівчину, яка вже зайнята… — вона співчутливо скривилася. — Ще той відстій.

— Ага… відстій, — тихо повторив він, майже без усмішки, й різко відкинув убік зім’ятий шматок трави.

— А вона… тобі сильно подобається? — обережно спитала вона, кинувши на нього швидкий погляд.

Драко повільно повернув до неї голову. 

Між ними повисла пауза. 

Досить довга. 

— Так, — тихо сказав він. — Сильно.

Брови Герміони мимоволі піднялися — вона явно не очікувала такої відвертості. Погляд на мить ковзнув уперед, ніби вона щось швидко зважувала про себе. Кілька секунд. Одна.

І тоді вона різко випалила:

— Тоді відбий її.

Драко завмер. Погляд залишився спрямованим кудись перед собою, ніби він не одразу зрозумів почуте. А потім повільно повернув голову до неї.

— Що зробити? — перепитав він, розгублено.

— Відбий її, — сказала вона, знизавши плечима. — У того іншого хлопця.

— Ти серйозно? — випалив із щирим подивом.

— Так. А чому ні? 

Якусь мить він сидів мовчки, витріщившись на неї, навіть трохи прочинивши рота. Аж поки Герміона легенько не штовхнула його в плече.

— Агов. Ти мусиш боротися, Мелфою. Не можна просто сидіти склавши руки. Треба діяти!

— Думаєш, варто?

— Якщо почуття взаємні… звісно! — заохочено мовила Герміона. — Ось, наприклад, Гаррі теж…

І вона раптом урвала себе на півслові, різко прикривши рот рукою. Драко одразу вигнув брову.

— Ай, язик мій — ворог мій…

— Нічого собі, — протягнув він. — Не знав, що святий Поттер на таке здатний.

— Це зовсім не так, — швидко відказала вона. — Він ще нічого… просто забудь, добре?

— Забути таке? — хмикнув він. — Ні за що.

— Ні, ні, благаю. Саме ось це забудь. Будь ласка.

— Ґрейнджер, — протягнув він, ледь усміхнувшись, — твій день народження давно вже минув.

— То нехай це буде моїм різдвяним подарунком. Наперед.

Він мовчки дивився на неї кілька секунд, уважно, зосереджено. А тоді кивнув.

— Що ж… думаю, мені це під силу.

На її губах з’явилася легка, задоволена усмішка.

— От і добре.

Пауза тривала недовго — Герміона різко повернулася до нього, явно не збираючись зупиняти свій допит:

— То хто вона? Вона звідси? З Гоґвортсу? І як давно це триває?

Слова сипалися одне за одним, майже без паузи. Драко мовчки дивився на неї кілька секунд — не перебиваючи, ніби даючи їй виговоритися до кінця. Потім куточок його губ повільно піднявся, і в погляді з’явилася знайома насмішка.

— Ти справді думаєш, що я тобі це скажу?

— Ем. Так.

Він лише похитав головою.

— Тут ти помиляєшся, — мовив він, ледь таємничо всміхнувшись.

Запала тиша. Герміона ще кілька секунд уважно його розглядала, ніби намагалася прочитати між рядків.

— Я її знаю?

— Навіть не намагайся, Ґрейнджер, — протягнув він. — Я все одно тобі нічого не скажу.

— Але ж… ти знаєш, що мені подобається Рон! — швидко додала вона, трохи розгублено. — І мені просто цікаво дізнатися, хто…

Вона раптом урвала себе на півслові. Її очі повільно розширилися. Погляд, що ще мить тому бігав, завмер на ньому.

— Не може бути… — прошепотіла вона, повільно піднімаючи руку й прикриваючи рот. — Ні…

Драко завмер. Наче на мить навіть перестав дихати.

— Здається… я зрозуміла…

— Щось я в цьому дуже сумніваюся, — пробурмотів Драко, кинувши на неї скептичний погляд.

— Я знаю, хто це!

— І хто ж?

Герміона вдоволено всміхнулась і поманила його пальцем ближче. Він вигнув брову, але все ж нахилився.

— Це, — сказала вона урочисто, — Дафна Ґрінґрас.

— Що? — скривився він.

Герміона почала загинати пальці.

— Вона ж зустрічається з Блейзом Забіні. Я бачила їх у бібліотеці. До речі, вчора вони сиділи, тримаючись за руки і…

— Ґрейнджер, здається, ти тільки й робиш, що нишпориш бібліотекою і підглядаєш за парочками.

— Все сходиться! — продовжувала Герміона, жваво розмахуючи руками. — Ви ж наче друзі. Тобі подобається Дафна, як і Забіні. Вони починають зустрічатися — і це тебе зачіпає, бо ти нарешті усвідомлюєш свої почуття!

Вона вже говорила швидше, майже не зупиняючись, ніби боялася загубити думку. Драко ж витріщався на неї, переварюючи почуте.

— Це все пояснює. І головне, — вона ткнула пальцем у його бік, — це провокує твій внутрішній конфлікт між дружбою і коханням…

— Стривай, стривай, — перебив він, жестом зупиняючи її. — Я і Забіні — друзі?

Обличчя його скривилося так виразно, що Герміона мимоволі замовкла.

— А хіба ні?

— Ґрейнджер, ми на дух одне одного не переносимо.

— Що? — вона спантеличилась. — Хіба? Я думала, що ви… і Нотт…

— І Нотт, — пирхнув Драко. — Звідки в тебе такі висновки?

Вона кліпнула.

— З Ноттом ми теж давно не спілкуємося. У дитинстві… так, нас часто зводили разом, — він скривився й похитав головою. — Але не тому, що ми були близькі. Наші батьки змушували.

Він коротко зітхнув.

— І мені постійно доводилося за ним глядіти. А кучерявий був геть непосидючим! Вічно вештався де треба й де не треба… ще й мене тягнув із собою… — він покосився на неї. — Прям як ти.

— О. То все ж ви були друзями? — припустила вона.

Вони обмінялися поглядами.

— Так. Щось типу того.

— І що ж сталося між вами?

Драко  важко зітхнув.

— Непорозуміння. Ось і все.

— Справді? Яке саме?..

— Давай залишимо цю розмову на інший раз. Добре?

Вона уважно подивилася на нього, затримала погляд на мить, ніби ще вагалася. Та зрештою кивнула.

— Добре.

Кілька секунд вони мовчали. Його погляд повільно знайшов її. І на мить вони просто дивилися одне на одного, не відводячи очей.

— Що? — не витримав він, помітивши її хитрий погляд.

— То вона не з твого факультету?

— Салазаре… Може, вже досить? — втомлено озвався він.

— Це тому ти цього року сам не свій? Через нерозділене кохання?

— Сам не свій?

— Так. Ти якийсь блідий, стурбований… здається, взагалі перестав їсти. То це все через це? Через розбите серце?

Драко закотив очі.

— Ґрейнджер, невже я схожий на того, хто томно зітхає при вигляді якогось дівчиська?

— Твоя правда. Ти з тих, хто робить це лише при вигляді власного відображення в дзеркалі, — пробурмотіла вона. — Це має сенс.

Він удав подив.

— Стривай. Ти за мною стежиш? І давно?

— А як же. Думала, ти знаєш.

Вони обоє всміхнулися — кожен занурився у власні думки.

— У будь-якому разі, — сказала вона, зустрівшись із його роздратованим поглядом, — раз їй вдалося тебе так зачепити, значить, вона й справді особлива. І гарна…

Драко подивився на неї, ніби зважуючи відповідь.

— Так. Досить приваблива, — ледь усміхнувся він. — Хоч ти мене знаєш… я не з тих, кому легко догодити.

— То треба було раніше визначатися зі своєю прискіпливістю! Може, ви вже давно були б разом!

— Хто б казав, — зауважив він, глянувши на неї.

— Агов. — Вона загрозливо ткнула в нього пальцем. — Бавишся з вогнем, Мелфою.

Він усміхнувся і лише легенько відвів її руку. Потім уважно глянув на неї.

— Що таке? Хочеш мені щось сказати?

— Так, — сказав він. — Тобі немає сенсу лити ці крокодилячі сльози через якогось там Візлі.

Герміона тяжко зітхнула. 

Здавалося, вона вже встигла забути про Рона. 

І ось знову…

— Може, він тобі й подобається, але…

— Починається, — пробурмотіла вона.

— Ти його не любиш, — спокійно мовив Драко.

Вона завмерла, здивовано глянувши на нього.

— Просто ти ще цього не розумієш.

— І чому ти так думаєш?

— Тому що він тобі не пара. Це ж очевидно. 

— Драко…

— Ні, я серйозно. Послухай. Я не кажу це лише тому, що вважаю його повним недоумком. Хоч це, між іншим, теж повна правда.

Герміона закотила очі, а він продовжив: 

— Так само очевидно, що тобі потрібен не він, а…

— А хто? — перебила вона, розвівши руками. — Хто мені потрібен, Драко? Ну ж бо, скажи. І тільки не кажи, що це Крум…

— Той, хто змушує тебе посміхатися, — просто мовив він.

Вона на мить застигла.

— Що за нісенітниця? Я посміхаюся з Роном. Ще й як посміхаюся!

На це він лише відповів багатозначним поглядом.

Герміона  кинула на нього швидкий погляд  і  гучно пирхнула. Щось усередині неприємно стиснулося — це зачепило її сильніше, ніж хотілося визнавати. 

— Ти ж Ґрейнджер, чорт забирай, — продовжив він. — Тобі потрібен виклик. Такий, щоб аж кров кипіла в жилах. Щоб із розуму зводив. А твої очі… вони мають горіти, розумієш?

Відкинувши обурення, вона вражено глянула на нього, трохи привідкривши рота.

— І ти заслуговуєш на те, щоб вони горіли. Щоб ти була щаслива. І з Візлі… — мовив він, серйозно глянувши на неї. — Вони в тебе не горять. Принаймні мені так здається.

Вона не відповіла. Лише затримала на ньому погляд.

— А в тебе з нею… горять очі? — раптом спитала вона, сама не очікуючи від себе цього. — З тією дівчиною.

Слова прозвучали тихіше, ніж вона хотіла. Майже обережно.

Яке мені взагалі діло? 

Навіщо я взагалі…

— Так, — тихо відповів він. — Ще й як горять.

Герміона якусь мить не знаходила слів, перш ніж прочистила горло й тихо мовила:

— Що ж… схоже, їй дуже пощастило з тобою.

І їхні погляди самі знайшли одне одного.

— І я щиро сподіваюся, що ти все ж таки її завоюєш. Чесно.

— Я теж, — зізнався Драко.

Вони обидва натягнуто всміхнулися — і між ними повисла дивна, ніякова тиша. Аж поки вона не шморгнула носом. Чи то від холоду, що пробирався крізь нічне повітря, чи від сліз, які ще не встигли остаточно вщухнути.

— Уже стає холодно, — мовила вона, щільніше кутаючись у його шарф.

— Твоя правда, — сказав він, підводячись і простягаючи їй руку, щоб допомогти встати. — Час повертатися. Нам ще треба оминути аврорів.

Герміона дозволила йому допомогти підвестися. І вони рушили назад. Шлях до замку був значно тихішим. І спокійнішим. Драко летів обережніше, явно обходячи місця, де могли з’явитися будь-які небажані свідки. 

Зрештою він почав знижуватися. Мітла плавно пішла вниз, описуючи широкий, рівний круг навколо астрономічної вежі. 

Кам’яний майданчик під ними стрімко наближався. Останній різкий рух — і мітла м’яко торкнулася землі, трохи ковзнувши вперед. Герміону ледь хитнуло. Вона на мить втратила рівновагу й інстинктивно схопилася за нього, стискаючи тканину мантії. Драко одразу ж перехопив її — рука впевнено лягла їй на талію, утримуючи. На якусь секунду вони завмерли так близько один до одного.

— Тримаю, — тихо сказав він.

Герміона повільно послабила хватку й м’яко усміхнулася. Лише тоді він відступив, обережно вивільняючись із її рук, спішився й закинув мітлу на плече. Пальці швидко поправили мантію, ніби повертаючи собі звичну стриманість.

— Що ж. Я досі не в твоєму блювотинні, а ти наче більше не плачеш. Можу зробити висновок, що все пройшло не так уже й погано.

— Твоя правда. Це було не просто непогано, — усміхнулася вона. — Мені навіть сподобалося.

— Справді? — щиро зрадів він.

— Не зазнавайся, — парирувала Герміона, і це мимоволі змусило його усміхнутися у відповідь.

І раптом він шморгнув носом. Герміона одразу округлила очі.

— Ох… точно. Ти, мабуть, замерз.

— Ні. Зовсім ні, — швидко відмахнувся він.

Вона вже почала знімати мантію, а тоді потягнулась і до шарфа.

— Не треба, — зупинив він її.

Вона здивовано завмерла, не одразу зрозумівши.

— Залиш його собі. — Він ледь знизав плечима, а потім недбало додав: — Можеш викинути, якщо хочеш. 

— І навіщо ж? — насупилась вона, знову поправляючи шарф на шиї. — Він у чудовому стані.

Драко мовчки дивився, як вона закручує тканину навколо шиї й випускає пасма волосся назовні. На його губах з’явилася м’яка усмішка.

— До того ж тобі пасує зелений. 

Герміона звузила очі.

— Не може бути. Це що, комплімент?

У відповідь він лише закотив очі.

— Драко Луціус Мелфой, ти не перестаєш мене дивувати, — мовила вона, хитро глянувши на нього.

Куточки його губ ледь смикнулися. Він скоса подивився на неї.

— Здається, ти щойно казала, що тобі вже час повертатися… і все таке.

— Так і є, — легко мовила вона, граючись кінцями слизеринського шарфа й махнувши ним на прощання. — Добраніч, Драко.

— Добраніч, Герміоно, — тихо мовив він їй услід.

Вона зупинилася. А тоді різко озирнулася, дивлячись на нього широко розплющеними очима.

— Тобі почулося, — швидко відказав він.

— Ні, не почулося, — широко усміхнулась вона.

— Ще й як почулося.

— Нє-а. Ти точно назвав мене на ім’я. Вдруге за сьогодні.

— Не було такого, — процідив він, помітно почервонівши.

Вона вже ледь стримувала сміх.

— Боже, я ніколи не думала, що буду така щаслива, почувши власне ім’я з чужих вуст. Точніше — з твоїх!

Драко ніяковів дедалі сильніше.

— Просто… просто йди вже звідси, — пробурмотів він. — І лиши мене наодинці з моїм приниженням.

Герміона засміялась — дзвінко, задушено, сховавши обличчя в його шарфі, так що сміх вийшов майже кумедним хрюканням.

Драко теж ледь тримався.

— Тобі не набридло ще? Я здаюся тобі таким смішним, Ґрейнджер?

— Мерліне. Якби ж ти бачив своє лице. —  хитала головою Герміона, задихаючись від сміху.

— Зловтішайся, скільки хочеш, — буркнув він, хоча на губах уже проступала усмішка.

Побачивши це, вона спробувала посерйознішати. Майже безуспішно.

— Все, все. Мені зовсім не смішно. Анітрохи.

— Так я тобі й повірив…

Вона ще раз кивнула йому, легко крутнулася на підборах і, вже відходячи, кинула через плече:

— Ну добре. Мені й справді вже час. Бувай.

Він лише махнув рукою у відповідь, проводжаючи її поглядом, поки вона не почала зникати в напівтемряві коридору.  І саме тоді вона, вже майже за звичкою, озирнулася.

Драко й далі стояв на тлі нічного неба, серед блідого мерехтіння зірок. Світло місяця ковзало по його волоссю, роблячи його майже срібним, ніби воно світилося зсередини. Риси обличчя — чіткі, спокійні, незвично м’які в цьому світлі. І раптом усе це склалося в одне.

Схоже, в його жарті тоді й справді була частка правди. Його волосся і справді ніби було поцілуване місяцем.

І щось у ній раптом спалахнуло — проста й водночас шокуюча думка. І Герміона раптом гостро, майже боляче усвідомила:

Драко дійсно був красивий…

Хай, можливо, сам цього до кінця й не розумів, якщо досі так вагався з тією таємничою дівчиною.

У грудях навіть кольнуло дивною заздрістю. 

Це ж треба. Як же тій пощастило…

Губи мимоволі смикнулися в усмішці — трохи натягнутій, майже невпевненій. Вона ще мить дивилася на нього, а тоді відвела погляд. Розвернулася й рушила до сходів, що вели вниз, у бік вітальні свого факультету.

Кроки відлунювали тихо, розчиняючись у нічній тиші. Холодне каміння під ногами, приглушене світло факелів, знайомі повороти — усе здавалося звичним.

Окрім думок.

У голові крутилася лише одна — настирлива, неспинна:

Цікаво, як воно — коли в тебе закоханий Драко Мелфой?

 

— • —

Герміона кружляла порожніми коридорами, окрилена дивною, досі незнаною легкістю. І справді — як дивно: день, який ще кілька годин тому здавався найгіршим у її житті, раптом став одним із найособливіших.

Зупинившись біля портрета, вона тихо прочистила горло. Гладка Пані сонно позіхнула й окинула Герміону поглядом — таким, ніби вже знала про неї геть усе. Та мимоволі озирнула себе, не розуміючи, що не так.  Коли погляд Дами ковзнув униз. 

І лише тоді вона помітила — шарф.

Шарф Драко.

— О боже… — пробурмотіла вона й поспіхом зірвала шарф, хутко згорнувши його та запхавши під кардиган.

 — Це не те, що здається, — додала вона вже тихіше.

— А як же, — скептично протягнула Гладка Пані, повільно розглядаючи її з голови до п’ят.

Лише тепер Герміона помітила бруд на своєму одязі — і відчула, як у грудях спалахує глухе роздратування. 

Прекрасно. Просто прекрасно.

— Пароль? — суворо нагадала Пані.

— Це якийсь жарт?

— Жарт щойно висів у тебе на шиї. А я питаю пароль.

Герміона ледь стримала стогін.

— Холодець з кропом, — швидко випалила вона.

Портрет тяжко зітхнув і нарешті відхилився. Герміона майже влетіла до вітальні.  Легко видихнувши, вона вже рушила до кімнати дівчат, коли раптом:

— Де тебе носило?!

Це був Гаррі. Втомлений і похмурий, він сидів у кріслі, тримаючи той самий посбіник Напівкровного Принца.

— Ти хоч уявляєш, як ми хвилювалися?

— Ми? — перепитала вона, глянувши на майже порожню вітальню.

— Де ти була? — Гаррі підвівся, окинувши її поглядом. — Ти вся в бруді.

Та лише зітхнула й швидким рухом палички прибрала бруд.

— Прогулювалась.

— Що? Ти виходила за межі замку? — обурився Гаррі, рушаючи за нею. — Герміоно, ти хоч розумієш, на який ризик себе наражала? Чи забула, які зараз часи?

— Благаю, Гаррі, досить. Нічого ж не сталося.

— А якби сталося, Герміоно?

Вона різко підвела очі — і завмерла. У його погляді не було злості. Лише щира тривога.   Провина боляче вкусила десь під ребрами.

— Я лише хвилююся за тебе! — різко сказав він. — Як ти не розумієш? Ти зникла, не сказавши ні слова, а тепер повертаєшся посеред ночі в такому вигляді…

— Ох, Гаррі… пробач.

Герміона ступила ближче й обійняла його — обережно, ніби боялася зробити ще гірше.  Вони стояли так якусь мить.

— Я не хотіла тебе засмучувати.

—Знаю, — тихіше сказав він їй у волосся, досі не відпускаючи. 

Вона трохи відсторонилася. Її карі очі знайшли його зелені. Він виглядав виснаженим. Герміона поклала руку йому на плече.

— Не знаю, що на мене найшло, — мовив він тихіше. — Пробач.

— Усе добре. Я теж негарно вчинила. Треба було тобі сказати…

Гаррі лише кивнув, не дивлячись на неї. Його плечі напружилися, щелепа стиснулася. Він мовчав кілька довгих секунд, перш ніж знову заговорити.

— Ти навіть… не спитаєш про нього? — нарешті тихо озвався він.

О, ні. 

Рон… 

 Тільки не зараз… — промайнуло в голові — різко, майже роздратовано.

Вона аж ніяк не збиралася дозволити цьому зіпсувати їй настрій.

— Не хочу навіть чути, — кинула вона, похитавши головою.

— Розумію…

Вони обмінялися короткими, розуміючими поглядами. Герміона зітхнула й, натягнуто всміхнувшись, мовила:

— Що ж… я дуже втомилася. Піду спати, добре?

— Звісно, — так само тихо відповів він. — Добраніч.

— Добраніч.

Герміона рушила до своєї кімнати, піднялася сходами до спальні дівчат. Вона підійшла до дверей і обережно прочинила їх, намагаючись не зчинити зайвого шуму. 

І раптом —

— Ну нарешті!

Герміона зупинилася, мов укопана — на неї дивилося одразу кілька пар очей.  А саме: Джіні; поруч із нею — Демельза Робінс, нова цьогорічна гравчиня команди Ґрифіндора; Ріонах О’Ніл, що була в Армії Дамблдора торік, і… Кеті Бел.

Оце вже було… неочікувано.

— Герміоно, нарешті ти тут! — пролунав голос Джіні.

— Звісно… це ж моя кімната, — спантеличено сказала Герміона. — А от що ви тут робите? 

Та не встигла вона й кліпнути, як Ріонах О’Ніл уже підвелася, відкинувши подушку кудись убік, і рішуче попрямувала до неї.

— О, Герміоно!.. Ми все бачили. Нам так шкода!

І перш ніж Герміона встигла щось відповісти, Ріонах міцно обійняла її.

— Ви про що? — обережно спитала Герміона.

— Твоє серце, мабуть, розбите… — випалила О’Ніл, нахиливши голову набік і зазираючи їй в очі. 

Та швидко склала все докупи — і розуміння прийшло майже миттєво.

Ах так… Рон і Лаванда.

Ну звісно.

А я й забула… На якийсь час, принаймні.

— Он воно що, — буркнула Герміона, кинувши роздратований погляд на Джіні.

Джіні, яка весь цей час сиділа, підтягнувши коліна до грудей, роздратовано застогнала й різко підвелася на ноги.

— Я бачила багатьох паскудників, але хто ж знав, що мій брат — один із них! — сердито випалила вона й жбурнула ту саму подушку, яку ще мить тому тримала О’Ніл, прямісінько у стіну.

— Заходь, ну ж бо, — покликала Джіні Герміону.

— Але… стривай.

І Джіні буквально затягла її всередину. На ліжко вже тягнули цукерки, шоколад, ковдри… І пляшку. Вона з’явилася звідкись нізвідки й одразу опинилася в самому центрі цього імпровізованого «рятувального набору».

Герміона округлила очі.

— Це що… вогневіскі?

— Ні, — серйозно сказала Джіні. — Це ліки від розбитих сердець. Ну ж бо, келихи.

— О ні-ні, це зайве…

— Не починай, Герміоно, — урвала її Кеті Бел. — Ми знаємо, як тобі боляче. І ми тут, щоб підтримати тебе в цю скрутну хвилину. Так, дівчата?

Дівчата дружно закивали.

— І перемити кісточки Лаванді й Рону, — додала Демельза Робінс.

— І це теж. Та простить мене Мерлін, бо він мій рідний брат. Але ж братів не вибирають, — мовила Джіні, приклавши долоню до грудей і дивлячись на Герміону, поки та почала розливати напій.

Та дивилася на все це майже шоковано. Дівчата вже вмостилися колом на ліжку, підтягнувши ковдри, і підняли келихи — хтось нетерпляче, хтось із ледь стриманою усмішкою. 

Схоже, цей вечір і не думав закінчуватись…

— Ну ж бо, — сказала Джіні. — Вип’ємо за…

— А вам не здається, що це не найкраща ідея?.. — почала Герміона, але так і не договорила.

— Будьмо! — дружно вигукнули вони.

Ну що ж, я намагалася, — подумала Герміона, вже не маючи ні сил, ні бажання сперечатися, і теж зробила ковток.

І відразу скривилась, прикривши рукою ніс — запах спирту вдарив різко й огидно.

— Який жах… — прохрипіла вона, хапаючись за горло.

Рідина обпекла язик і різко ковзнула вниз, залишаючи по собі гарячу, пекучу смугу — аж перехопило подих. У грудях розлилося різке тепло, від якого захотілося закашлятися.

Джіні нахилилася ближче, заправила пасмо волосся за вухо й обережно постукала її по спині.

— Нічого, це все мине, — заспокоювала її Джіні, ще раз поплескавши по спині. — Час лікує, Герміоно. Повір мені. Я це на власній шкурі засвоїла.

— Саме так! — вигукнула Кеті Белл, важко зітхаючи.

— І навіть не здумай починати про Мелфоя, — процідила Джіні, кинувши на неї загрозливий погляд.

Герміона лише тяжко зітхнула, крутячи келих у руках і думаючи, як би розігнати всіх цих непроханих гостей по кімнатах.

— Знаєш, Герміоно… якщо чесно, ми не раз між собою говорили, яка ти безсовісна й нахабна, — випалила Ріонах О’Ніл.

Та спантеличено кліпнула.

Ого… — промайнуло в голові.

— Я такого не казала, — одразу ж озвалася Джіні, похитавши головою.

— Оу. Нічого собі, — мовила Герміона, ввічливо всміхнувшись і кинувши погляд на годинник на стіні.

Боже, вже майже перша ночі…

— Так і було, — кивнула Демельза Робінс. — Але ця, — вона тицьнула пальцем у бік дверей, натякаючи на Лаванду, — ще гірша!

Герміона повільно перевела погляд на Джіні. Та лише безпорадно знизала плечима. 

— Та ти просто янгол у порівнянні з нею.

— Джіні, може ми вже…

— Гайда, — відмахнулася та, ігноруючи її, й підняла келих. — Поїхали.

Дівчата знову випили. Герміона ледь встигла піднести келих до губ, як інші вже зробили по добрячому ковтку. Вона обережно ковзнула рідиною по губах — і відразу скривилася: напій знову обпік язик і горло, гаряче прокотився вниз, змушуючи її на мить заплющити очі. 

Поруч прокашлялася Джіні, на мить заплющивши очі, ніби збираючись із думками.

— Герміоно, ти ж сама розумієш, що Рон… він просто телепень. Вибрати якусь Браун, коли поруч ти — це ж сміх. Не мине й тижня, як він отямиться і зрозуміє, що накоїв.

Дівчата дружно закивали.

— Він тебе не вартий, Герміоно. Хто ти — а хто цей Візлі!

— Агов, — одразу попередила Джіні, і в її голосі чітко прозвучала загроза. — Не перегинайте.

Усі дівчата, як одна, миттєво стихли.

— Герміоно, скажи хоч щось! — вигукнула Кеті Белл.

— Я? — розгубилась вона. — Що ж. Чесно кажучи, я неймовірно втомилась і дуже хочу спати.

— Мерліне, та вона просто розбита вщент, — не витримала одна з ОʼНіл, допиваючи залпом келишок.

Герміона тяжко зітхнула, опустивши плечі й на мить заплющивши очі. Втома накотила раптово й глухо, витісняючи все інше. Джіні, вловивши цей погляд, одразу все зрозуміла. 

— Так, усе. Здається, Ґрейнджер треба побути самій і переварити все, що сталося. Ну ж бо, дівчата, час згортати мітли.

— Уже? Але ж у нас ще пів пляшки, — гикнула  Демельза.

— Нічого. У нас ще цілий навчальний рік і купа недоумків, які не вміють поводитися з дівчатами. Запевняю, цієї пляшки не стане ще до Різдва!

Герміона мимоволі пирхнула — і всі одразу перевели на неї погляди. Вона миттєво насупилася, вдаючи розпач і відчай. 

Джіні лише зітхнула й швидко підхопила ситуацію: щось коротко кинула дівчатам, підганяючи їх до виходу. Ті, ще перешіптуючись, неохоче підвелися й потяглися до дверей.

Підводячись, Герміона ледь торкнулася плеча Джіні.

— Дякую, — прошепотіла вона.

— Якщо буде потрібно — я поруч, — так само тихо відповіла Джіні.

— Знаю. Але я справді втомилась.

Джіні розуміюче кивнула.

Нарешті всі розійшлися, двері тихо зачинилися, і кімната знову наповнилася тишею.  Герміона швидко лягла в ліжко. Прохолодні простирадла торкнулися шкіри, і вона, ледь здригнувшись, закуталася в ковдру, ніби прагнула сховатися в цій тиші від усього, що навалилося за день.

Та, на диво, заснути не могла.

Вона крутилася з боку на бік, зітхала, поправляла подушку, але спокій не приходив. Зрештою, лягла на спину й втупилася в темну стелю, де уява знову малювала зорі — ті самі, холодні й далекі, під якими все здавалося таким простим і легким.

І раптом у грудях розлилося тепло.

Майже несвідомо вона потягнулася під подушку, намацала той самий шарф, витягла його й притиснула до себе. 

А потім  вдихнула глибше знайомий запах.

Той самий.

Саме його вона відчула тоді, на уроці зіллєваріння. Запах, навіяний парою амортенції, який чомусь запам’ятався їй так добре.

Герміона вдихнула ще раз, відчуваючи, як у цьому запаху вловлюються тонкі деревні ноти й легкий відтінок свіжого яблука, що роблять його ще виразнішим. Він м’яко огортав, заспокоював — і водночас дивно хвилював.

І разом із ним повернулися спогади.

Шафа, де вони ховалися від Філча. 

Нічне небо над головою. 

Політ на мітлі, коли вітер рвав волосся. 

Його сміх. 

І те, як він назвав її на ім’я. 

Посмішка сама, майже непомітно, торкнулася її губ.

І Герміона раптом напружилася. 

Ні, це нічого не означає.

Я ж не закохана в нього. Я закохана в Рона. 

А те, що в амортенції був запах Дракових парфумів, має цілком логічне пояснення: мені просто подобається цей аромат. 

Нічого більше.

Вона заплющила очі, намагаючись втриматися за цю просту й безпечну думку, але всередині досі палала тривога.

Що як він помилявся? 

Що як її очі все ж таки горять, коли вона з Роном?

А чи горять вони з ним? 

Герміона різко розплющила очі.

Ні, ну це вже дурниці. Я просто втомилася після всього, от і думаю всяке. 

Погляд ковзнув до шарфа в її руках і затримався на мить, ніби вагаючись. Потім різко підвівшись на ноги, вона тихо підійшла до своєї валізи. Кришка ледь рипнула. Герміона швидко сховала шарф усередину, запхавши його якомога глибше — під речі, під книги, подалі від чужих очей.

І, мабуть, від самої себе теж.