Розділ 25: Чакра кольору крові.

День здавався просто нескінченним. Тіні так повільно рухалися серед дерев, ніби час насправді завмирав з тією ж силою, з якою очікування виїдало зсередини. Але для Саку ці розтягнуті у цілий день миті завжди були цінними – він насолоджувався колючим передчуттям винагороди, накопичував в собі це трохи хижацьке бажання одержати перемогу. Він не цурався позловтішатися над тим, як завжди отримував все, чого бажав. Без фанатизму, бо він не повний дурень, щоб через власне его втрачати пильність. Ні, він геть не дурень.

Коли сьогодні все пішло точнісінько за його планом, ейфорія на мить майже затьмарила розум Саку. Всього на мить. Це має бути найбільший його куш за весь час роботи мисливцем за головами.

Шістдесят мільйонів Рьо.

Здуріти можна. Його руки вже майже відчували вагу цієї купи грошей, а ніс – їхній брудний аромат. Бо з тієї самої миті, коли Книга Бінго з Кірі опинилася у Саку, коли він заробив свої перші п’ять тисяч, він цілеспрямовано йшов до цього дня. До цього урочистого моменту.

Життя ніколи не відчувалося настільки наповненим, як в секунду, коли в тридцяти метрах від нього, задихаючись від отрути і зігнувшись навпіл, ледь стояв Хатаке Какаші.

Саку неспішно дістав затерту за роки користування Книгу Бінго з кишені. Вона одразу ж розгорнулася на потрібній сторінці через монетку, що слугувала за закладинку. Фото до біса старе, але це безперечно був він. Варто було глянути ще раз навіть не заради перевірки, а заради цього солодкого відчуття беззаперечної переваги. Коли товариші Хатаке лишали його самого, щоб переслідувати людей Саку, хто з них міг подумати, що ще один супротивник може ховатися серед дерев? Саку майстерно вмів приховувати чакру. Краще за всіх міг нерухомо чекати годинами. І от зараз він з насолодою спостерігав за своїми мільйонами Рьо, які от-от стануть реальністю. І ці мільйони мучилися від агонії. Та отрута з Суни виявилася кращою інвестицією.

Проте підходити ближче було ще зарано. Яким би слабким Копіюючий нінджя не ставав зараз, потрібно лишатися максимально обережним, бо ціна за голову такого шінобі прямо пропорційна його небезпечності.

Саку сперся плечем на стовбур дерева і забрав монетку з книги, яку одразу ж повернув до кишені жилетки. Затерті до блиску п’ять Рьо блиснули у повітрі і повернулися до руки господаря. Маленька згадка про найпершу місію – річ на удачу, що була поруч всі ці роки і нагадувала Саку, що він не матиме заробляти цим все своє життя. Одного дня він зірве куш і почне нове життя. І цей день, схоже, виявився звичайним вересневим вівторком.

До сутінків було ще далеко, але землею вже потягнувся тонкий серпанок. Прохолода неочікувано торкнулася ніг, змушуючи Саку відірвати погляд від своєї цілі і глянути вниз. Туман густішав, і через хвилину Саку вже не бачив власних стоп, а тоді якийсь порух збоку дерев привернув його увагу.

Дівчина.

В рівній мірі розгублена та перелякана. Туман досягав її колін, а сонце підсвічувало силует, наче прекрасне марево. Вона несміливо рухалася серед дерев, притримуючись руками за стовбури. Розпущене волосся, розкуйовджений одяг – ця панянка однозначно була в біді. Раптом Саку здалося, що вона помітила його. Він спробував придивитися, та ніяк не міг розгледіти її обличчя через це сонячне сяйво у вологому повітрі. Нехай підходить ближче. І вона, наче прочитавши його думки, зітхнула з полегшенням і повільно рушила вперед, ніби в якійсь реальності він міг виявитися її рятівником. Сама думка про це змусила його вишкіритися. Все, про що Саку тепер думав, – це те, наскільки кращим ставав цей день. Спочатку голова Хатаке, тепер красуня на десерт. Так, доля однозначно віддавала борги за всі кляті роки брудної роботи. Він збуджено грався монеткою, катаючи її між пальцями, доки невідривно спостерігав за дівчиною, подібно хижаку.

Вона спинилася, коли її хаорі зачепилося за гілку, кілька разів сіпнулася – безрезультатно. Саку майже поворухнувся, щоб піти до неї, та вона почала розв’язувати пояси на своєму вбранні, і він одразу ж відчув, як у роті безжально виділяється слина. Дурненький, гарненький трофей. Він зиркнув на Хатаке, який вже стояв рачки, тримаючись за рану на животі. Серце Саку билося швидко, викидаючи в кров адреналін та розпалюючи збудження, тому очі одразу ж повернулися до неї. Можливо, він навіть встигне зробити це до того, як той бовдур з Листя вріже дуба. А якщо в процесі погоні вколошкають його компаньйонів, цей день стане найкращим в житті, бо не доведеться вбивати їх самому. І не доведеться ділитися грошима. І дівулею.

Хаорі ковзнуло з її плеч і повисло на гілці, а на тілі лишилася лише напівпрозора спідня сукня. Дівчина відновила свій крок, стаючи все ближче і ближче. Саку не міг поворухнутися – це здавалося сном. Важке вологе повітря сповільнювало його дихання, проте серце калатало до запаморочення, а в штанях стало геть тісно. Як же гарно її підсвічувало сонце, як невинно та покірно її погляд втупився під ноги. Десь неподалік Хатаке гучно завалився на бік, привернувши увагу Саку, та раптом вона опинилася просто перед ним. Ніжні прохолодні пальці торкнулися підборіддя, повертаючи його голову назад до неї.

– Дивись на мене…

Ледь чутний металевий звук пролунав за спиною. Саку кліпнув, ледь впізнаючи його, коли руки вже тягнулися до тендітного тіла дівчини, та воно раптом розвіялося, як туман, що здуло вітром. Усвідомлення вразило його подібно блискавці. Танто. Його танто? Він встиг лише розгублено розкрити рот та різко втягнути повітря, коли лезо увійшло в його горло точно під підборіддям. Монетка дзвінко впала на землю та покотилася геть.

***

Щоб все вийшло, як треба, Акане мусила нечутно підкрастися зі спини та стати навшпиньки. Для чоловіка в цьому мареві пройшли довгі сім хвилин, та в реальності Акане мала близько тридцяти секунд на дію. Цей одоробло носив танто на попереку і дозволив всій крові стекти з голови в нижню частину тіла та втратити пильність через одну посередню ілюзію, і це стало низкою його фатальних помилок. Щось було незмінне в подібних йому чоловіках – їм завжди важко встояти перед кимось невинним. І як приємно, що саме це так часто ставало причиною їхніх смертей.

Ніж вислизнув з його горла наступної ж секунди, і чоловік нажахано та міцно схопився за власну шию обома руками. Він жадібно намагався вдихнути повітря, але затягував в легені лише власну кров, яка з огидним булькотінням виривалася назад з його рота. Його ноги підкосилися, та Акане підхопила тіло ззаду під пахви і контрольовано вклала на землю. Він намагався кричати та відбиватися, і Акане схилилася над ним, міцно тримаючи танто в одній руці, а іншою намацуючи його грудину. Вона не знала, чи є поблизу ще хтось, тому привертати увагу було небажано.

– Тш-ш… Не галасуй… – тон був таким спокійним, майже ніжним, що чоловік на мить застиг.

Лезо тихо ковзнуло чітко між його п’ятим та шостим ребрами, трохи лівіше від центру грудини, просто в серце. Запала тиша. Акане швидко витерла руки від крові об чужий одяг та прихопила ніж із собою, і наступної миті її коліна вже гучно вдарилися об землю поряд з Какаші, а руки зрадливо затремтіли.

– Агов, ти як?! – вона потягнулася до Хатаке, щоб перевірити пульс, та зненацька він перелякано відсахнувся.

Акане вражено застигла лише на секунду – щось ніби обірвалося всередині, але за мить вона вже силою відтягла його руки від рани і негайно розпочала медичну діагностику. Який би жахливий вигляд для нього не мала її поява, часу лишалося обмаль.

– Паккуне…

– Слухаю.

Від самої своєї неочікуваної появи на її шляху до селища і до тепер пес був поруч.

– Маєш покликати ще когось. Я… я не впевнена…

– Зрозумів.

Паккун зник майже беззвучно, і вся надія лишалася на його спритність. Бо те, чим була та рана, насправді жахало Акане.

– Какаші, ти чуєш мене? Не відключайся!

Хатаке лихоманило. Шкіра гаряча та спітніла, м’язи скручувало від поодиноких судом, що вже були поганим знаком. На поверхні поріз виявився незначним, а крововтрата мінімальною. Та цього було достатньо, щоб занести в тіло отруту, яка тепер розповзалася органами, руйнуючи судини, тканини та нервові закінчення. Кілька глибоких вдихів і концентрація поверталася до Акане, витісняючи паніку. Та вже після другої спроби медичної техніки вона усвідомила – це не спрацює. Вона не може перемогти цю отруту чи навіть сповільнити її дію достатньо, щоб уможливити переміщення Какаші до Листя. Суміш була надто складною, надто живучою. Вилікувати таке під силу хіба що самій Цунаде, та дива не станеться, і вона не з’явиться поряд за лічені хвилини, щоб врятувати його. А більше часу Какаші не мав.

Раптом її розум охолов, дихання стало поверхневим та рівним. Лишалося лише одне, і, ймовірно, він навіть зненавидить її за це пізніше. Та це вже не мало значення – обставини не лишали їй вибору.

Спочатку Акане розстібнула його жилет, якомога ширше розводячи краї. Тоді задерла низ його формового гольфу та сітчастої броні під ним, щоб відкрити доступ до тієї бісової подряпини. Какаші більше не пручався, але через високу температуру вже починав марити та бурмотіти щось нерозбірливе.

Брудний танто не годився, як і сенбони, що були у неї з собою в якості прихованої зброї на місії, тому Акане намацала сумочку з кунаями на стегні Хатаке і швидко дістала звідти один.

– Пробач мені…

Вона знала це краще ніж будь-що інше у світі. Бачила порядок дій в думках чіткіше, ніж будь-який найяскравіший спогад. Ритуал, який повторювався десятки й десятки разів, і такий знайомий біль, що вже майже не лякав. Вона знала, як розсікти руку так, щоб не зачепити сухожилля, але щоб крові було достатньо. Наскільки глибоко має ковзнути лезо і як багато потрібно крові, щоб все вдалося. Печатки склалися самі собою – вона навіть не замислювалася над ними, а тоді долоні міцно притиснулися до його живота. Свіжий поріз пік та пульсував, краї рани повільно розходилися, та вона ледь усвідомлювала це. Вистачило кількох секунд, щоб кров, просякнута її чакрою, почала всотуватися в чуже тіло. І цього разу все відчувалося справді дивно. Можливо, тому що вона лише вдруге в житті робить це з власної волі та щирого бажання врятувати. Її чакра розповзалася тілом Какаші, створюючи той непростимий зв’язок, який ще відгукнеться їй у майбутньому. Та якщо це врятує його життя – воно того варте.

Чим сильнішою була концентрація на знищенні отрути, тим ряснішою ставала кровотеча. Акане відчувала майже кожну клітину його тіла і могла заприсягтися, що він теж відчує її присутність, коли свідомість повернеться. Ще б знати, наскільки паскудним є це відчуття.

За кілька хвилин в голові вже почало паморочитися, а від металевого присмаку підступила нудота. Звична справа. Вона має продовжувати, незважаючи на те, що судоми припинилися і його тіло повільно почало повертатися до нормальної температури. Ще трохи, бо що як отрута лишилася десь і продовжить вбивати його. Ще трохи, щоб відновити зруйновані тканини і циркуляцію його власної чакри. Раптом крові у роті стало так багато, що вона гарячою цівкою вирвалася в куточку губ і за мить вже скрапувала з підборіддя. Все ще прийнятний ступінь саморуйнування. Ще трохи…

Акане безсило хитнулася і в той самий момент відчула, як її обличчя опинилося в чужих долонях. Він отямився? Як вона не помітила?

– Цукумо, припини це!

Та її долоні лише щільніше притиснулися, з останніх сил намагаючись завершити почате.

– Ти чуєш мене? Я вже в порядку, зупини техніку!

Йому довелося прибрати її руки силою, але це вже не коштувало великих зусиль. Через кровотечу та втрату чакри Акане на очах слабшала та бліднішала.

– Що ти наробила?! – він розгублено намагався затиснути поріз на її передпліччі тканиною її власного вбрання.

– Мені так шкода…

– За що шкода?!

Раптовий шурхіт з боку дерев змусив її акумулювати всі сили, що лишилися. Останній перед відключкою викид адреналіну, останній доступний тілу ривок м’язів. Акане схопила закривавлений танто з землі і за мить вже стояла, затуляючи собою Какаші, з широко розсунутими ногами, щоб краще тримати рівновагу, і стискаючи ніж обома руками. Після того, на що їй довелося піти, вона не готова дозволяти будь-кому загрожувати цьому чоловіку. Не сьогодні. Хатаке мав жити і потрапити до Листя.

Від різкого руху кров пішла і носом, та Акане не зважала.

– Пані?!

Ренджі.

Реакція свідомості на безпеку вдарила миттєво. Її коліна підігнулися, ніж вислизнув з рук на землю, а з легень вирвався видих полегшення. Тіло вже не слухалося, безвільно завалюючись спочатку на коліна, а тоді кудись вперед, де за лічені миті до землі її перехопили чиїсь руки. Цей запах мандаринів – точно Ренджі. Він пригорнув Акане до себе, фіксуючи поранену руку на її грудях, доки її свідомість повільно вислизала. Вона чула голос Какаші і ще когось, проте вже не могла розібрати слова, а тоді простір резонував, як це буває в шуншіні, і нарешті настала блаженна тиша.

***

Що саме відбулося? Як він міг відповісти на це запитання?

Какаші розповів Цунаде все з самого початку. Як вони втрапили у засідку і як його легко поранили. Двоє ворожих шінобі почали тікати, і він відправив хлопців на переслідування, а сам лишився, бо відчув ще когось у лісі поблизу. А тоді усвідомив, що в порізі отрута. Встиг викликати Паккуна і відправити його по допомогу, доки самопочуття стрімко гіршало, а свідомість невпинно пливла. Коли дихати стало важко і тіло кинуло в жар, м’язи відмовлялися слухатися, і він вже не міг встояти на ногах, хоча тепер чітко бачив того покидька, що весь час ховався у гіллі зовсім недалеко від місця сутички.

Він стояв там і чекав – боявся підійти і, на правду, правильно робив, бо сил для останнього вивільнення блискавки Какаші б вистачило. Та щось змінилося. Щось, що він пам’ятає крізь каламуть лихоманки, яка застелила його розум. Той шінобі раптом спинився і витріщився кудись просто перед собою, але там нікого не було. Геть нікого та нічого, але він точно щось бачив. А тоді з’явилася вона – вислизнула з-за дерев подібно тіні. Розум Какаші намагався згадати цей силует, та все ніяк не міг. Вона була схожа на марево, на лісову істоту, на йокая у людській подобі.

Какаші пам’ятав, як не втримався та завалився на бік, і тупий біль відгукнувся всім тілом, вибивши з легень повітря. Той шінобі зустрівся з ним поглядом лише на мить, доки вона вже стояла за його спиною. Її рука потягнулася через плече чоловіка та обережно скерувала його голову за підборіддя, і він знову втупився у пустку перед собою. Потягнувся до тієї пустки руками. Очі запекло вогнем, і Какаші примружився, а коли змусив себе подивитися знову, чоловік вже лежав на землі, захлинаючись у власній крові, а вона встромляла щось йому в груди. Какаші знову повільно кліпнув – за секунду вона вже сиділа поряд. Розхристане хаорі було в чужій крові, як і руки, що тягнулися тепер по нього. Мертві демонічні очі дивилися просто в душу, і він смикнувся від неї, як від розпеченого заліза, та на це пішли всі сили. Тоді моменти темряви ставали все довшими, а проблиски свідомості все коротшими. Він згадував зелене сяйво, чиїсь дотики та такий знайомий голос. Потім щось липке та гаряче на шкірі – кров, чужа кров. Довгий рівний поріз, чуже бліде обличчя. І коли щось зворотне почало відбуватися в його тілі, коли енергія та сили наповнили кожну клітину, коли легені почали дихати на повну, а свідомість вибухнула наче від стимуляторів, він нарешті впізнав її. І його вмить охопив первісний жах.

Тепер Какаші стояв під її палатою та вагався, чи варто заходити. Він мав надто багато запитань, але чи був це доречний для них час? Раптом двері прочинилися, і з палати вийшов стурбований хлопчина. Ренджі. Той самий, що був її опонентом на іспиті, той самий, що два дні тому встиг першим вхопити її за мить до падіння та зникнути одразу ж, не чекаючи наказів свого капітана.

Він здивовано глянув на Хатаке і одразу ж чемно вклонився.

– Вітаю, сенпаю! Як добре, що ви зайшли. Може, вам вдасться її вмовити затриматися в лікарні ще трохи.

Какаші бачив палату в щілині не до кінця зачинених дверей і не мав вибору, бо його присутність вже була викрита.

– Зроблю, що зможу.

Акане сиділа на ліжку, обличчя повернуте до вікна. Комусь могло б здатися, що вона роздивляється краєвид чи свіжі квіти, що стояли на підвіконні, та Какаші вже помічав, як вона любить підставити обличчя під сонячне тепло.

– Я думала, ти там ще годину стирчатимеш.

Він важко зітхнув, вмощуючись на стілець поряд з ліжком. Викритий так давно, що навіть якось пізно почуватися дурнем через це.

– Паккун притягнув мені речі, які ти лишила в лісі.

– Дякую, я заберу за кілька днів.

– Чому ти була в лісі сама? – питання вирвалося саме собою, і Какаші одразу ж осікся. – Тобто…

– Можу запитати в тебе те саме. Але насправді я знаю. Паккун мені все розповів… – вона витримала паузу та продовжила трохи тихіше: – Хлопці повернулися першими. А я іноді затримуюся у місті, щоб пройтися магазинами і зайти до кравчині. Того дня після місії я саме була у неї. Витратила купу часу, але, схоже, верталася саме вчасно, щоб твій пес натрапив на мене.

Какаші ствердно мугикнув, роздумуючи про всі ті обставини, аж раптом його погляд спинився на її перебинтованому передпліччі. Вона мала десятки шрамів – таких самих тонких та довгих, і тепер один з них – це його провина.

– Як твоя рука?

Вона відповіла одразу ж:

– Все добре.

– Акане…

– Слухай, – вона опустила голову, пальці стиснули край ковдри, а голос, що до цього лише здавався прохолодним, набув крижаних нот. – Я розумію, що ти маєш багато запитань, але я не думаю, що готова відповісти на них просто зараз.

– Я не збираюся тебе змушувати. Лише хочу зрозуміти, чим це було…

– Це просто техніка, Хатаке. Стара та давно забута техніка. Нічого страшного і нічого незаконного.

– Це ти мала на увазі, коли казала, що працювала на батька? Ти робила те саме? Кожен раз був таким?

Вона замовкла та стиснула губи. Мить тиші відчувалася як прірва, що стрімко розросталася між ними, і Какаші зрозумів, що здуру перегнув палицю.

– Тобі самому не треба відпочивати?

– Ні. В тому-то й справа, Цукумо, що не треба, – з якоїсь причини він почав відчувати роздратування та стиснув кулаки. – Мене оглянули і не знайшли нічого. Геть нічого, навіть тієї подряпини майже не видно, я наче навіжений, який вигадав все. Я почуваюся краще, ніж будь-коли. Я відчуваю це…

Він розтиснув долоні та опустив на них важкий погляд.

– Я відчуваю це в собі. Твою чакру. Тебе.

– Це скоро минеться, потерпи ще кілька днів.

Так, вона безперечно робила це. Відштовхувала його просто зараз після всього, що сталося, лишаючи на самоті з цими думками та відчуттями. Нечесно. Несправедливо.

– Річ не в тому…

Какаші подався вперед та обережно взяв її за руку. Він розвернув її долоню внутрішньою стороною догори, великим пальцем повільно погладжуючи її шкіру. Акане застигла, її пальці на мить сіпнулися, зробивши цей дотик міцнішим, майже жаданим, а тоді вона висмикнула руку та сховала її під ковдрою.

– Я маю відпочивати.

– Тоді я зайду пізніше.

– У цьому немає потреби, – вона демонстративно вмощувалася на ліжку так, наче направду збиралася спати і не планувала втекти з лікарні за першої ж нагоди. – Будь ласка, лиши ті пакунки на моїй терасі. Або викинь. Мені байдуже.

Він підвівся, але не мав сил піти просто зараз. Погляд вперто вчепився в її спину, сховану під тонкою ковдрою, в надії, що вона розвернеться та поговорить із ним врешті-решт.

– Я хотів подякувати. За те, що врятувала моє життя. І що ризикувала своїм.

– Не впевнена, що можу врятувати твоє життя. Але від дурної ганебної смерті – так, та можеш за це не дякувати, я нікому не розповім.

Какаші мовчав, і ця тиша ніби почала давити на неї.

– Чула, хлопці знайшли книгу Бінго того бовдура. А в ній – твоє ненайкраще фото. Я подумаю, чи варто шантажувати тебе ним.

– Ти зводиш все на жарт, але я почуваюся повним лайном від того, що тепер ти через мене в лікарні.

– Головне, постарайся не втрачати через це сон.

Бляха, не роби цього.

– Я стомилася. Справді смертельно стомилася.

– Гаразд, – процідив він нарешті, тоді відвернувся та рушив до виходу. – Як забажаєш.

Какаші вийшов з палати спокійно, проте мусив пройтися найближчим коридором туди-сюди тричі, щоб вгамувати хвилювання. Так не мало бути, вона не може відштовхувати його – не тепер. Какаші знову подивився на свої руки. Його переповнювали сили, які не могли знайти вихід. Що ж саме зараз диктувало його думки? Чому його так тягнуло знову зайти в ту кляту палату та спробувати все спочатку? Невже це її чакра, що зараз циркулювала його тілом, прагнула повернутися до Акане? Її кров текла в його жилах. Щось більш інтимне та жахаюче важко собі уявити. В мить між ними утворився якийсь незримий зв’язок, за який неможливо було вхопитися, але й сумніватися в його існуванні було так само неможливо.

Вона, напевно, знала про це, кажучи потерпіти кілька днів.

– Гаразд… – Какаші буркнув сам до себе, задумливо почесавши потилицю.

Кілька днів – невеликий строк. Можливо, все повернеться на місця, як тільки її чакра втратить силу. Все мусить повернутися на місця.