Розділ 21: Вітаю, учителю.

– Ітачі-сан.

– Вже не кличеш мене сенсеєм?

– Ви завжди казали не робити цього.

Вона відчула його присутність у селищі, бо він сам дозволив це. У пообіддя, коли тіні повільно ставали довшими, він чекав, сховавшись в них у безлюдному вузькому провулку, що завершувався глухим кутом. Акане бігла з усіх ніг, не усвідомлюючи, що робитиме, коли опиниться там. Що має сказати? Що мусить відчувати, дізнавшись надто багато брудних, хаотичних подробиць про невідомий і чужий для неї клан?

І от, стоячи тепер перед ним, Акане повільно втрачала відчуття реальності, наче насправді назавжди лишилася десь на межі того нескінченного дня, коли помер її батько, коли межа була перетнута. Руки почали тремтіти, і вона спробувала сховати це в міцно стиснутих кулаках.

– Радий, що ти дослухалася і повернулася до селища. Ти дуже змінилася, Акане. Навіть стала джоніном? Мабуть, я мав би пишатися.

– Вчителю…

Та він перебив, ніби не бажаючи слухати її:

– З Какаші виникли проблеми?

– Я все владнала. Проте у вас, схоже, вони ще виникнуть.

– Вже.

Обережний крок назустріч забрав забагато сил за раз. Вона відчувала, як заціпеніння повільно сковує тіло, а дихати стає все складніше.

– Чому ви тут?

– Тебе це не стосується.

За весь час його чакра не зробила жодного коливання. Крижаний спокій, який вразив її вперше майже п’ять років тому, здавалося, тепер кристалізувався в ньому до чогось абсолютно жахаючого.

– Чому ви тут?

– Щоб так і лишалося. Мені не потрібне твоє втручання.

Тривога повільно огортала її, як міцне, липке павутиння. Акане відчувала, з якою скаженою швидкістю б’ється серце, і як крапля холодного поту стікає по скроні.

– Це клон, то де зараз ви справжній?

– Ти прозорлива, як завжди.

– Ви навчили мене цьому, – з величезним зусиллям вона посунула одну стопу вперед і зафіксувалася у більш стійкій позиції. – Зараз я шінобі цього селища. Ви маєте намір загрожувати йому?

– То ти готова битися? Я не хотів би цього. Марна трата такого таланту, – він рушив вперед, і Акане відчула, як починає задихатися. Тупий біль пульсував у легенях, змусивши її раптом судомно вчепитися пальцями у свою сорочку на грудях. – Ти боїшся, Акане?

– Ви мали б знати, що ні, – почувши його голос зовсім поруч, вона не витримала і згорбилася, різко втягуючи повітря ротом. – Я лише хочу знати, чи правда це…

– О, ну, звісно. Ти не могла не дізнатися.

Він промовив це так буденно, що Акане на мить перестала дихати.

– В таке неможливо повірити! Я знаю, що ви не погана людина…

– Не погана людина, чи не здатна на погані вчинки? Бо це різні речі, Акане, – його холодна долоня лягла на її щоку, великий палець машинально погладив шкіру під оком, і тільки тоді Акане усвідомила, що плаче. – Ти вже зрозуміла, яка людина ти?

– Чекайте, вчителю…

Чомусь дихати стало легше. Приємна втома розливалася кінцівками, і за мить ноги вже відмовлялися тримати тіло вертикально. Чиїсь руки майже лагідно допомогли опуститися на землю, а від сирої стіни віяло прохолодою і таким знайомим рідним запахом. Що ж це було? Ні, здається, вона забула про щось важливе. Воно майнуло на краю свідомості та вислизнуло тієї ж миті. Якась справа? Хтось важливий? Вона ніяк не могла пригадати, а тим часом провалля безтурботного незнання затягувало її все глибше і глибше, доки не лишився лише безумовний спокій.

 

*** Флешбек 2***

– Ти недостатньо стараєшся.

Завжди каже це. Одне і те саме, тим самим крижаним тоном з тим самим гидливим виразом обличчя. Акане відірвала очі від книги і зиркнула у відповідь, в її грудях вкотре закипала злість.

– Я зробила все, як там написано.

– Не все, якщо в тебе не вийшло. Ти не уважна і, здається, геть не розумієш, наскільки це важливо!

– Це важливо лише для тебе! – Акане сказала це раніше, ніж зважила всі ризики, тому спинитися було вже важко. – Мене дістали всі ці експерименти, дістала твоя одержимість кланом Цукумо! Це просто дурні казки для дітей!

Він застиг – очі повільно розширювалися від кожного її слова. А тоді він рушив до її столу, і Акане враз зіщулилася та втиснулася у стілець.

– Батьку, не треба…

Та його велика долоня вже врізалася в її потилицю, і через мить голова Акане була міцно притиснута до пергаментів на столі. Темні стовпчики її записів відбилися на шкірі, а тупий біль розійшовся черепом від скроні і до самої потилиці.

– Як мене бісить цей твій бентежний вік. Прорізався голос?!

– Тату…

– Тепер ти скиглиш?!

Він міцно схопив її за комір на спині та одним різким рухом стягнув зі стільця. Акане затремтіла, точно знаючи, куди саме вони йдуть, проте будь-якого опору вже було замало, щоб зупинити його. Та вона все одно спробувала – завжди робила це. Вхопилася за його руку з усіх сил, витягнула ноги перед собою, гальмуючи об підлогу. Все марно.

– Ти невдячна дурепа. Прості медичні техніки не зможуть нас прогодувати. Ти маєш, ні, мусиш здобути те, що отримала у спадок.

Вже звично її погляд судомно ковзав стінами, підлогою, всіма поверхнями у пошуках чогось, чим можна захистити себе. Чи зробила б вона це? Навряд, проте чомусь просто мати таку опцію було важливо. Важливо, щоб не з’їхати з глузду від страху.

– Ти хворий…

Батько зупинився, голосно зітхнувши, а тоді штовхнув важкі двері, що вели у підвал. Акане не звинувачувала себе за ті слова, що вивели його з себе, бо це все одно мало статися. Краще вже на кілька днів раніше, тоді вона буде почуватися більш-менш добре ближче до вихідних, коли він матиме піти у місто на закупи. Якщо буде у гарному настрої, то може навіть взяти Акане з собою.

Вона любила місто. Воно було геть не схоже на Листя, яким вона його пам’ятала, і складалося з самих цивільних, але відчувалося по-своєму прекрасно. Вдень на площі гудів величезний ринок. Звиклі до блідих сувоїв та тьмяного світла, очі хапалися за будь-який яскравий спалах. Біля кожної ятки щось неперевершено пахло – просякнуті медом солодощі, смажені морепродукти, вафлі та рум’яні таякі. Як же кортіло те все скуштувати! Прилавки майоріли різнобарвними тканинами, дорогоцінними прикрасами, вишуканим одягом. На цей ринок з’їжджалося багато майстрів з різних куточків Країни Вогню і не тільки.

– Чого притихла? Знову ґав ловиш? Зосередься.

Акане вирвало з барвистих теплих спогадів у сиру темряву підвалу, і вона відчула, як від холоду скам’яніли м’язи на спині. Він виправляв якісь позначки, нервово стираючи їх ребром долоні і виводячи нові символи білою крейдою. Весь простір довкола був однією безперервною печаткою, що починалася на підлозі біля її тіла і тягнулася стінами. Якщо довго дивитися на ті дурнуваті символи, то у мерехтливому світлі свічок вони починають звиватися, ніби маленькі змійки. Проте це лише доки не кліпнеш – тоді все ставало на свої місця.

Акане вдивлялася у стіну зліва від себе, доки очі не починали пекти. Вона намагалася пригадати щось хороше, бо лише уява та пам’ять зараз могли врятувати її розум, доки тіло заціпеніло від страху. Останнім часом вона часто згадувала Іруку. Уявляла, як він міг би зараз виглядати. З якими оцінками закінчив вчитися? Як поживають його батьки? Чи знайшов він дівчину? Яке звання отримав? Скоріше за все, те дурбецало й досі генін. Акане всміхнулася своїм думкам.

– Тобі весело?

Він саме закінчив із виправленнями та сів поруч з нею, уважно роздивляючись її обличчя.

– Цього разу має вийти.

Завжди каже це.

– Я вірю в тебе, доню. В ту силу, яка передалася тобі від матері. А їй – від славетних пращурів.

Направду, її мати не мала ніяких особливих сил. Вона була пересічною куноічі і померла від якоїсь хвороби, встигнувши хіба що надихнути батька на його хворі ідеї. Славетні пращури були лише дурнуватими легендами. Казочками, які вона розповідала донечці перед сном. Але він повірив у це. Повірив настільки, що тепер був готовий пожертвувати своєю дитиною лише заради спроби доторкнутися до тієї міфічної сили.

Акане відвернулася від нього та втупила очі в іншу стіну. Її нудило. Від його вигляду і голосу. Від цієї фальшивої ніжної віри в неї. Нудило від життя. Але особливо від розуміння, який саме біль вона має стерпіти цього разу, бо він завжди був однаковий.

Збоку зашаруділи сторінки – він почав бурмотіти якісь слова зі своїх смердючих старих сувоїв, і повільно печатка засяяла холодним мерехтливим світлом. Вперше, коли це сталося, Акане злякалася до смерті, що він і справді зміг, що він не божевільний, та більше нічого не відбулося. Вона спалахувала раз у раз, проте не зрушувала з місця, як це мало б бути.

Якби ж це був останній раз.

Будь ласка, нехай це буде востаннє.

– Вибач мені, доню… – він тихо бурмотів, закочуючи рукави на її руках.

Завжди каже це. Жалюгідний брехун.

Коли перший довгий поріз обпік передпліччя, Акане заплющила очі так міцно, що в темряві під повіками почали танцювати світлі кола. Вона відчувала, як краї шкіри повільно розходяться, і звикнути до цього було неможливо. Він робив це знову і знову, бурмочучи свої нісенітниці, наче цей вигаданий ним ритуал колись зміг би спрацювати. Та тепер лік йшов на хвилини, тож скоро все мало скінчитися. Акане відчула теплу вологу на попереку – кров, що стікала з її рук, повільно збиралася у неї під спиною. Тіло слабшало, тільки відчуття нудоти ставало сильнішим.

Іруці теж п’ятнадцять. Мабуть, він вже такий високий. Чи любить він ту саму їжу? Він обіцяв навчити її ловити рибу, та вони так і не встигли сходити на річку, хоча пан Уміно навіть змайстрував Акане її власну вудку. От би побачити її хоч раз. Посидіти у них на кухні, як у дитинстві, і з’їсти три поспіль молочні булочки, які купила його мама. Акане відчула, як з очей полилися гарячі сльози. Йому б сподобався той барвистий ринок?

Вона ненавиділа батька за те, що забрав її з дому так рано. Через нього вона має так мало спогадів, у яких могла б сховатися. І тепер кожен раз, коли тіло переживало біль, її свідомість ганяла по колу одні й ті самі літні дні біля річки, яскраве платтячко маленької Анко, молочні булочки, Хаяте, що ніс кавун розміром з себе та впустив його біля порогу, регіт Іруки. Цього було катастрофічно мало.

Її пальці безсило посмикувалися, а тілу повільно робилося холодно та спокійно. Це відчуття більше не лякало, вона чекала його і сподівалася, що може цього разу все скінчиться. Може, батько забуде про неї, не стане перев’язувати рани, дозволить полежати тут ще трохи.

Ця спроба виявилася невдалою. Як завжди.

Печатка згасла, і батько розлючено жбурнув свій записник у стіну. Аркуші безсило розлетілися у сторони, та Акане ледь могла усвідомити це.

– Бляха! Це все через тебе! ТИ не віриш! ТИ не жадаєш цього дару! Ти маєш хотіти цього – тоді все вийде!

Вона жадала чогось, справді. Жадала нарешті провалитися у сон. І щоб нудота відпустила. Жадала сходити на ринок у місто на вихідних, а ще більше ніколи не лікувати всяку наволоч за копійки. Якщо той клятий дар може виконати ці її бажання, то, можливо, вона спробує жадати і його. Іншим разом. Можливо, тоді він відчепиться.

Шкірою ковзнув протяг – відчинилися двері. Він пішов за аптечкою, тому їй краще відключитися раніше, ніж голка почне прошивати краї свіжих порізів, а повітря наповниться смородом антисептику.

***

Вона прокинулася за тиждень до того, як нова пані Хокаге заступила на свою посаду. Запах лікарні було важко сплутати з чимось іншим, і від нього у свідомості одразу ж засвербів дисонанс. Весь цей час не був темним проваллям – вона проживала щось світле та чудове. Це ж було чудово? Чим це було? Акане не могла пригадати. Чи то безтурботні дні в академії та літо – саме таке, яким воно відчувається лише в дитинстві. Або ж щось, чого вона ніколи не мала і не могла знати, бо насправді не переживала цього. Ніби цілі роки минули десь, де вона не мала бути. Акане майже бачила ці яскраві картинки у свідомості, майже чула голоси, та вони постійно вислизали, лишаючи по собі лише жахаюче почуття втрати. Пустки. Наче вона загубила щось, що любила, і тепер навіть не могла згадати, за чим саме серце стискається так боляче.