Розділ 18: Сенсорне пекло.

– Я б пішов, та маю наглянути за учнями. Вода, панамки – сама розумієш.

Ірука стояв у затінку, притиснувшись плечем до стовбура дерева. Раз по раз він кидав погляд на малих, щиро не розуміючи, як вони можуть гратися на сонці у таку спеку. Пропозиція піти по морозиво, доки натовп зі стадіону не поглинув вулиці, звучала заманливо, та він не мав права полишити майданчик.

– Добре, тоді прогуляюся сама. Візьму й тобі.

Сорочка прилипала до спітнілої шкіри, і Акане доводилося періодично смикати за край, щоб запустити під тканину трохи повітря.

– То… це типу вихідний?

– Щось таке.

Ірука вивчав вираз її обличчя, намагаючись зрозуміти, чи не засмучена вона, та Цукумо лишалася класично непроникною. На подібні заходи до захисту селища зазвичай залучали всіх доступних джонінів. Те, що Акане лишили без роботи сьогодні, означало тільки одне – недовіру. Він відчув укол несправедливості і незадоволено пробурмотів:

– Так не мало бути…

– Облиш, я тільки рада, – вона весело відмахнулася. – Та форма в таку спеку, мабуть, – справжні тортури.

При всьому розумінні власного відчуження воно все одно відчувалося неправильно. Акане не могла припинити крутити це в голові, доки йшла безлюдними вулицями Листя. Невже вона досі не заслужила довіри? Всі ті виснажливі місії, ночі без сну, дні, проведені в підземеллях Моріно, – це все не доводило нічого? Йти із загальних зборів єдиним джоніном, якому дали вихідний, виявилося направду принизливо.

🎧

Морозиво гойдалося в пакеті, іноді торкаючись своїм холодним, спітнілим від конденсату боком до ноги Акане. Її сенсорика ліниво ковзала вулицею, вперше не ловлячи жодної перешкоди на шляху. Вітер затих, жодних голосів не було чутно, як і гавкання собак. Звісно, хто не був на іспиті, той ховався вдома від спеки. Але все ж стало якось тихо. Надто тихо.

Акане спинилася посеред вулиці.

Пташки ще цвірінькали, коли вона прощалася з Ірукою, та коли саме перестали?

Два пальці піднялися до обличчя у звичному жесті концентрації, і сенсорне чуття спалахнуло, швидко поглинаючи все довкола: будинок за будинком, дерева, магазинчики, а тоді і стадіон. Руки раптом затремтіли.

Гнітюче передчуття, що переслідувало її останні дні, наблизилося настільки, що, здавалося, почало витісняти повітря з легень.

Вона ледь ловила власне дихання, коли зривалася з місця у найближчий провулок за квітковим магазином Яманак. Пакет з морозивом приречено впав на землю, та Акане і думати забула про те, чому взагалі опинилася посеред селища в цей час. В якийсь момент її рука машинально потягнулася за спину, та меча там не було. Нічого не було. Броня, зброя, жилет – все лишилося вдома. Як можна бути такою дурною?!

Дорога не зайняла багато часу, і от Акане вже спинилася під воротами, які, очікувано, виявилися зачиненими зсередини. Майже всі в межах стадіону були під дією гендзюцу – тепер вона це відчувала навіть надто добре. Акане намагалася заспокоїти власне збите дихання та зосередитися на присутніх, на силу виокремлюючи знайому їй чакру від ворожої: Генма, здається, був в порядку, і Хатаке також, як і з десяток інших джонінів, яких вона побічно знала.

Її увагу раптом привернув глухий вибух чогось, схожого за звуком на димову печатку, трохи вище трибун: під самим дахом ложа, де мав сидіти Хокаге. І Райдо теж. Ідея рушити туди здалася трохи більш вдалою за ідею пробратися на трибуни. Без зброї та у цивільному вона б лише заважала іншим джонінам. До того ж вогників чакри, яких Акане ідентифікувала як ворожі, було достатньо багато. Дехто з них, схоже, приглядав за виходами, тому їй довелося притиснутися до стіни і повільно просуватися до адміністративних будівель, ховаючи свою присутність під кронами дерев.

Чекати. Це все, що лишалося. І коли події нагорі розгорталися так стрімко, застигла в тінях Акане відчувала себе майже нікчемною. Райдо був там, та його чакра непевно мерехтіла – скоріше за все, його було поранено. Вона геть не розуміла, що відбувається, але коли в якийсь момент чакра Хокаге просто зникла, Акане врешті охопив жах.

Зберися!

Вона тихо ляснула себе по щоці. Було там щось ще. Водночас магнетичне та відштовхуюче. І коли сенсорика все ж досягла цього чогось, розум обпекло вогнем. Акане зашипіла, судомно схопившись руками за голову. Біль пронизував мозок розпеченими голками, очі почали пекти і сльозитися, а вуха на мить заклало. Без сумнівів, це був бар’єр. Але не якась дилетантська дурня, а щось до дідька масивне та потужне. Щось, що тепер мало втримати Третього всередині.

Зненацька землю струснуло, а повітрям пройшовся такий гуркіт, що Акане мусила присісти навпочіпки біля стіни, щоб не захитатися. Серце калатало десь у горлі, у вухах шуміла кров. Вона ще не відійшла від зустрічі з бар’єром, тому не розібрала, чим саме була та почвара, проте розміри, які вловлювала її сенсорика, змушували заціпеніти на мить. Найпаскудніший день, щоб лишити зброю вдома.

Тим не менш, на її здивування, за цей час ворожі шінобі покинули дах. Тепер під бар’єром стояло троє АНБУ, одним із яких був Раккун, тож Акане кинулася до них так швидко, як тільки могла.

Видовище було тим ще, бо Раккун на мить навіть не повірив власним очам, побачивши її раптом на крутому схилі даху у дурних літніх шортах та сорочці. Акане не втрачала часу і одразу ж застрибнула на балкон, сховавшись від його погляду.

– Райдо!

Коліна гучно вдарилися об бетонну підлогу, та біль від зіткнення здався ледь помітним. Тепер, сидячи просто біля нього, вона вже краще відчувала ступінь поранень. Райдо привалився спиною до стіни у напівсвідомому стані, з його грудей стирчали чотири кунаї.

– Агов, ти чуєш мене?! – вона намацала за його спиною особисту аптечку і з силою зірвала з поясу. – Райдо!

Він ледь чутно захрипів — в горлі булькала кров.

Її долоні тієї ж миті засвітилися зеленуватим сяйвом чакри біля його грудей, і швидка діагностика дала всі відповіді – одну легеню було пробито. Акане наблизилася до рани та почула характерний тихий свист повітря. Лишатися тут було небезпечно – вона мала діяти швидко, і тоді план вибудувався сам собою, наче зійшов зі сторінок підручника.

Перше, що вона зробила, — грубо, без зайвих церемоній, смикнула Райдо за підборіддя, відкриваючи його рот. Цей вологий, переривчастий звук у горлі був поганим знаком.

– Дихай, дурню, – пробурмотіла вона, витираючи теплу, густу піну з його губ.

Двома пальцями Акане перевірила, чи вільне горло, але м’язи здавалися спазмованими, що явно заважало диханню. Тому, зосередивши тонку голку чакри на кінчиках пальців, вона злегка торкнулася кількох точок на його шиї, щоб розслабити дихальні м’язи. І тільки після того, як переконалася, що шлях для повітря вільний, Акане перейшла до ран на грудях.

Медичні техніки допомогли зупинити кровотечу і загерметизувати рану, що пошкодила легеню, але він мав якнайскоріше потрапити до справжніх лікарів.

Вона швидко, майже механічно, почала обкладати основи всіх чотирьох кунаїв тугими рулонами бинтів, фіксуючи їх так, щоб вони не змістилися, доки вона буде тягти Райдо до госпіталю.

– ‘Кудорі! – Раккун з’явився за її спиною, вражено роздивляючись кривавий хаос, що розгортався на балконі. – Якого біса ти тут? Ще й.. бляха, у пляжному прикиді? Я думав, ти чергуєш з іншими!

Від звуку знайомого голосу її враз накрили панічні емоції – пальці перестали слухатися, і вузли на бинтах виходили неохайними. Акане знервовано зашипіла:

– Що сталося?! Хто відповідає за напад?! – вона потягла Райдо за руку і закинула на власні плечі, навалюючи його тіло на себе збоку.

Раккун кинувся вперед, допомагаючи їй зафіксувати Наміаші в одному положенні та підвестися разом з ним. Простір навколо в черговий раз струснуло від гуркоту, і капітан міцно вхопив Акане за плече, щоб та втрималася на ногах.

– Все потім! Вшивайтеся звідси! – він на мить затримав погляд на її обличчі. – І не повертайся сюди. Зрозуміла?

– Так, – вона непевно кивнула. – Гаразд…

Розум судомно перелічував способи дістатися лікарні якнайшвидше. Шуншін був би найкращим рішенням, якби не ризик розриву судин і зміщення кунаїв. Таке прискорення стало б для Райдо тим самим, що вгатити по грудях кувалдою. Тому лишалося старе-добре «пішки».

Найскладнішим виявилося спуститися з даху на землю. По приземленні Райдо болісно застогнав, а його пульс почав нагадувати ниткоподібний, і неочікувано лік почав йти на хвилини.

На щастя, госпіталь розташовувався зовсім поруч, і вона навіть не зрозуміла, як вже тягла Наміаші сходами, а з дверей назустріч вибіг хтось з персоналу.

– Що у вас? – він забрав Райдо з рук Акане одним відточеним рухом, що вона ледь не втратила рівновагу, раптом відчувши страшенну легкість.

Хлопець крокував швидко, на ходу вислуховуючи всі подробиці.

– Пробита легеня. Знайшла його з пневмотораксом, але вдалося трохи підлатати медичними… – вона замовкла, коли двері приймального відділення прочинилися, і хаос звуків та запахів обвалився на її свідомість одним безперервним потоком. Десятки голосів змішувалися воєдино: стогони болю, крики, гучні команди лікарів, розгублені схлипування. Всередині смерділо кров’ю, потом, гаром та спиртом.

– Лікарю Сато, цей теж до вас! Мені потрібна каталка!

Звідкись виокремився звук коліщаток.

– Дякую, допоможи мені, Коне… Отак! – голос прозвучав ближче: – Гей, скажіть його ім’я.

Хлопець впевнено схопив Акане за плече, вириваючи її з розгубленого стану. Коліщатка віддалялись, уносячи звук хрипкого дихання Райдо з собою.

– Агов, пані. Його ім’я.

– Наміаші Райдо.

– Добре… – грифель олівця швидко зашурхотів по паперу. Медбрат задумався на мить, обдивляючись її одяг. – Це ваша кров? Вам потрібна медична допомога?

Акане машинально торкнулася своєї сорочки, відчувши на ній вогкі липкі плями, і захитала головою.

– Ні. Не потрібна.

– Пані, ви медик?

– Так.

– Тоді вам краще повернутися на вулиці і допомогти з евакуацією поранених.

Нарешті свідомість почала впорядковуватися, підлаштовуючись до такої кількості сенсорних перешкод. Досі ще ніколи їй не доводилося мобілізувати власні сили подібним чином, тому на це пішов час. Але тепер Акане була вже більш-менш готова стикнутися з хаосом, в який невільно було втягнуто це селище. Одна з медсестер віддала їй жилет, який зняли з когось пораненого, і Акане натягнула його зверху своєї просякнутої потом сорочки.

Перші секунди на вулиці вразили спекою та тишею, наче простір навколо засмоктало у вакуум, щоб вже за мить його розірвало від безперервного потоку детонацій. Вибухові хвилі одна за одною прокочувалися над землею, передуючи звуку і змушуючи щось всередині безпорадно тремтіти.

Акане рушила до епіцентру подій.

Ще у відділенні вона чула, як хтось казав про гігантського змія, що зруйнував частину стіни, і тепер сама вже ясніше відчувала обсяги тої тварюки. Масивна туша трощила все на своєму шляху, і чим ближче було до краю селища, тим важче ставало дихати через пил та дим у повітрі. Акане кілька разів ледь не перечіпалася через шматки каміння та цегли від зруйнованих будівель, що тепер валялися повсюди. А вже за мить їй довелося затулити ніс рукавом сорочки, бо по рецепторах вдарив нудотний сморід смаженої плоті.

Вона спинилася. Краплі поту лоскотно ковзали чолом та шиєю.

Сенсорика гула, ніби в мізках будували гніздо бджоли, проте буквально життєво необхідним було не входити в контакт з ворогом, тому вона мусила постійно досліджувати простір навколо. Вона обмацала жилет, знайшовши в одній із кишень єдиний кунай. «Якщо у тебе один кунай…», — прозвучав у думках голос Анко.

– Вважай, що не маєш куная. От срака… – Акане зціпила зуби та заховала зброю.

Вона мала зробити все, щоб дотриматися правил шінобі-медика на полі бою. Не потрапляти на передову. І не помирати, доки є хтось, кого можна врятувати. На щастя, евакуація цивільних, схоже, в цьому районі вже завершилася.

Десь зовсім близько прогримів черговий вибух печаток, і хвиля донесла до Акане розпечене полум’ям повітря та дрібні камінці.

Її чуття сміливо зачепилося за перший тремтливий вогник чужої чакри, і вона без вагань рушила до нього.