Розділ 11: Чутки (не) обов’язково віддзеркалюють правду.

Дні зливалися в одну нерозбірливу купу. І хоч стрімко наступаюче літо не давало забути про плин часу, Акане все ж іноді губилася в днях тижня та числах.

Після повернення з розвідувальної місії її одразу ж відправили на найнудніше завдання із супроводу в команді Шірануї. Протягом всього шляху було безліч вдалих моментів для появи якогось ворога, але все пройшло спокійно. Настільки спокійно, що навіть трохи розчаровувало.

Робота з АНБУ явно контрастувала з місіями звичайних шінобі. Ризик був всюди — це правда, проте адреналін зароджував десь в глибині душі темний азарт та залежність, подібно до наркотику. Дні, проведені у незворушній тиші, чергувалися із днями, коли від жартів Генми могли боліти щоки, і це майже ділило свідомість навпіл.

Порятунком стали поодинокі вільні вечори, які Акане старалася не проводити наодинці із собою.

Анко спізнилася на добрі пів години.

– Вибач-вибач-вибач! – вона всілася на диванчик навпроти, намагаючись віддихатися.

– Нічого, я вже трохи хильнула.

– Трохи, кажеш? – подруга покосилася на пляшку саке, підняла її двома пальцями над столом, визначаючи вагу, і зітхнула. – Може, спершу поїмо?

Місія зі стеження за торговцями людьми завершилася, але ніхто не міг змиритися з відтермінуванням дій після всього побаченого. Третій відкликав їхню групу, не зважаючи на успішно зібрані дані, та вже кілька тижнів як нікого не відправляли завершити завдання. Дані, що збиралися з такою обережністю, повільно втрачали свою цінність, і це знання обтяжувало. Пояснень теж не було, як завше в АНБУ, місію просто відклали на потім. Тим часом команда Раккуна сформувалася остаточно, і на кожне нове завдання вони виходили втрьох, незалежно від специфіки.

Сьогодні вранці Акане саме повернулася з Генмою та Райдо після супроводження шінобі Піску з офіційними паперами та секретними сувоями, а вже завтра відбувала на місію, де мав би померти ще один злочинець. Коджі Сайто був власником декількох публічних будинків. Та коли Раккун зачитував інформацію про нього, то на мить запнувся, бо спектр послуг був не зовсім типовим. Не замасковані під чайні будинки притони або кімнати з гарними дівчатами, ні. Запити постійних клієнтів Сайто виявилися куди більш збоченими.

– Чого інші не прийшли?

Акане крутила в пальцях палички, доки чекала на смажене м’ясо, яким саме займалася Анко.

– В Іруки якісь заняття, а Хаяте на побаченні. Лишилися тільки ми.

Минулого разу вони збиралися вчотирьох, та тепер Акане була не проти тихої вечері лише вдвох з Мітараші. Свинина шкварчала на грилі, персиковий саке розливався приємним теплом по тілу.

– Може, якось сходимо за покупками разом? Хочу нову сукню на літо.

– Угу… – Акане кивнула, запихаючи до рота шматок м’яса з рисом.

– Як там твій сусід?

– Не знаю, давно не стикалася з ним. – вона знизала плечима. – Але Ірука геть не в захваті від його методів.

Це було ще м’яко сказано. Уміно надто болісно переживав те, що малий Узумакі тепер перебував у підпорядкуванні Какаші. Акане прожувала і продовжила.

– Не хочу лізти в це. Діти – не моє. Хоча той шкет дотепний.

– Бачила, як вони тренуються. Хатаке справді безжальний з усіма.

– Тоді треба буде якось надерти йому дупу.

Вони замовкли, а тоді одночасно пирснули сміхом, не намагаючись стримуватися, що в якийсь момент в куточках очей виступили сльози. Анко задихалася, тримаючись за живіт.

– Я хочу це побачити, прошу, поклич мене, коли це станеться!

– Обіцяю. – Акане широко всміхнулася. Вони знову випили.

– Знаєш, хотіла ще дещо спитати в тебе…

Те, що подруга раптом стишила голос і сіла ближче, насторожило Акане. Вже якийсь час вона відчувала, як люди, що поволі заповнювали заклад, повертали свою увагу до їхнього столика. Першою здогадкою слугував голосний сміх, але ні, очевидно, було щось ще.

– Ходять деякі чутки.

– Люди завжди щось говорять. – Цукумо байдужо хильнула з чарки.

Анко посунулася ближче і нахилилася до Акане, яка раптом почала від того нервувати.

– Так. Але зазвичай не про тебе.

– Яке кому діло до мене?

– Не знаю. Можливо, тебе досі вважають чужинкою.

– Через це я відчуваю, як кожен другий якось кепсько на мене витріщається?

– Гадаю, так. – Анко закусила губу, погляд швидко ковзнув залою, ловлячи поодинокі погляди. – Слухай, хтось бачив, як ти виходила рано вранці з будинку, де здебільшого квартири високорангових шінобі.

– Це просто смішно. – вона всміхнулася і покачала головою. – Яке безглуздя.

– То це не правда?

– Облиш, чутки не обов’язково віддзеркалюють правду.

– То мені варто перейматися?

Та замовкла, усмішка повільно злізла з її обличчя. Довкола гуділи інші компанії, лунали музика і шкварчання грилів.

– Ні. У мене все під контролем.

Мітараші зітхнула і відсіла на своє місце.

– Що б це не означало… – її настрій раптом змінився, нарешті розряджаючи атмосферу. – Тож коли на шопінг? Хочу подарувати тобі дещо. А ще ми маємо зробити манікюр…

Дні продовжили губитися один в одному.

Дорога до цілі зайняла дві доби, і перша трохи випала із життя Акане через похмілля. Але далі все йшло за планом, і відпрацьована тактика трикутника давала свої плоди. Перебування Сайто на цій локації підтвердилося, тому вони дочекалися ночі, ховаючись у глибоких тінях лісу. Швидко повечеряли сушеним м’ясом, пошепки затвердили план дій, і як тільки час прийшов, без вагань рушили вперед.

Густий туман раптом затягнув невеликий двір і будиночок, в якому ледь мерехтіло світло, густі потоки заповзали в усі щілини, повільно заповнюючи приміщення. Ренджі пірнув у туман першим, беззвучно діставши меч на ходу. Тепер ця мряка стала його вірним союзником, і він міг покластися на Акане, яка безперервно відстежувала всі дії, що відбувалися всередині її власної техніки. Згодом до хлопця приєднався Раккун. Його видав хіба що тихий шелест плаща, який зазвичай носили Капітани АНБУ. Запала довга тиша, аж раптом ніч прорізав різкий жіночий крик.

Акане здригнулася і напружилася: всередині почалася якась колотнеча. Вона піднесла два пальці до обличчя, і туман почав концентруватися ближче до будинку та швидко згущуватися в його стінах. Крик повторився, тільки тепер переляканих було декілька, і це звучало як початок хаосу. Тому рішення втрутитися не здавалося дурним, і ось Акане вже заходила через прочинені двері у будинок з катаною напоготові. Туманом пройшлося її тихе цвірінькання, але відповіді від товаришів не було. Як не було ні душі на першому і другому поверхах будинку. Дивно, адже вона чітко відчувала присутність інших людей до цього.

Виявлені згодом сходи у підвал зрадницьки заскрипіли, і Акане поморщилася та завмерла, вслухаючись. Тиша. Зовсім недобра клята тиша. Невже якась ворожа техніка? В АНБУ знали, що Сайто охороняють кілька нукенінів, але інформації про них було обмаль, та й охорона в нього змінювалася часто.

З кожною сходинкою, що вела вниз, вона виходила за межі свого туману, який чомусь не хотів тягнутися далі, і це дратувало. Схоже, один із підлеглих Сайто – користувач Дотону, бо стіни одразу ж всотували всю вологу в себе. Акане розчаровано розвіяла техніку та рушила далі. І земляний коридор поглинав в себе кожен звук, не даючи їй розчути навіть власні кроки. Нога запнулася об перше тіло на шляху, і її серце підскочило. Невже хтось із хлопців? Але одяг на дотик був чужим, зморшкувате обличчя з щетиною, чіткий прокол в грудях був почерком Раккуна. Вона витерла забруднені кров’ю пальці об чужий одяг, переступила мертвого та рішуче продовжила свій шлях.

Іноді важко зрозуміти, коли саме наступає поворотний момент, і все починає летіти шкереберть. Але Акане відчувала, що до неї цей момент саме наближається, бо неочікувано виявилася безпомічною зі своєю сенсорикою у цьому довбаному глухому підвалі. І тому коли хтось раптом схопив її зі спини і спробував штовхнути в стіну, вона була майже до цього готова. Фізично точно, морально — недостатньо.

Чоловік не був шінобі, та виявився збіса сильним падлом, але Акане вдалося викрутитися з його хватки. Від катани в такому вузькому просторі було мало толку, тому довелося її сховати та озброїтися кунаєм.

Вбити його навпомацки вдалося швидше, ніж планувалося. Але в процесі цієї метушні вона зовсім заплуталася, з якої сторони прийшла і в яку мала прямувати. Цей коридор нагадував їй підземелля Моріно, голова почала крутитися від дезорієнтації, і Акане роздратовано вилаялася собі під носа та пішла прямо. Там ледве не перечепилася через ще одне тіло, злякавшись, що повернулася до входу, але цей мав голене обличчя і дурнуваті вуса. Отже, шлях вірний.

Чим ближче вона підходила до приміщення, що раптом вглиблювалося в стіні, тим чіткішими ставали звуки. За кілька кроків Акане вже могла відрізнити голоси своїх товаришів, як і інших присутніх. Зненацька прозвучав стогін болю, голос належав Ренджі, і вона увірвалася всередину вже з мечем у руках, ледве усвідомлюючи свої дії.

– Бляха, Мукудорі, якого біса?! – Раккун звучав відчайдушно. І це не здавалося гарним знаком.

Ось тут все і пішло шкереберть.

Кімната була повна людей, Ренджі очевидно поранений, і до її зухвалої появи всі саме застигли в очікуванні якогось особливого моменту втрати пильності один одного. І Акане його надала. Тепер вже навколо закрутився справжній хаос, і відбиватися виявилося складно, коли сенсорика працює на мінімальних обертах. Кілька разів її різко відтягував в сторону Раккун, рятуючи від атак, яких та не могла передбачити. Але ситуація змінилася на краще, коли хтось вколошкав користувача Дотона. Все й одразу раптом звалилося на Акане оглушливим потоком звуків, запахів і відчуттів, сенсорика в мить охопила приміщення, огортаючи все на своєму шляху. Тепер вона знала, що у Ренджі пробита права долоня, а охоронців Сайто лишилося п’ятеро.

– Нікого не випускати!

Раккун не гаяв часу. Він склав печатки, і прохід до коридору затягнуло товстим шматком землі.

В результаті вийшла справжня різанина. Смердюча і липка. Акане відчувала, як чужа гаряча кров стікає з її маски на шию і просочує форменну чорну майку та жилет. Насилля ніколи не буває милосердним, тому вона думала про жахи, які вчиняли ці люди, і різала їх одного за одним, доки не лишилося жодного виродка. Раккун забрав життя Сайто і запечатав його тіло, щоб забрати у селище. Десь в інших приміщеннях підвалу ще лишалися люди, але їм дасть раду вже інша група, що невдовзі мала прибути.

Через пів години вони мовчки сиділи на березі струмка у спробах хоч трохи відмитися. Цього разу роботу важко було назвати чистою, і звіт мав вийти просто товстезним.

Акане тримала руку Ренджі на своїх колінах, доки лікувальна техніка затягувала його рану. Він зачаровано дивився, як у темряві світяться її долоні, і раз по раз кривився від болю, коли тканини силоміць стягувалися докупи.

– Вже світає. – Раккун звівся на ноги після недовгого відпочинку. – Маємо повертатися.

Шлях додому чомусь здався коротшим, але за фактом вони прибули після обіду через дві доби з моменту ліквідації Сайто. Капітан відпустив всіх по домівках та звітував сам, і Акане цього разу не заперечувала.

Гарячий душ та ще гарячіший суп трохи виправили положення, надвечір почало хилити в сон, і нічна прохолода потроху забиралася в розігріту за день кімнату. Акане безсило заснула на футоні прямо на підлозі, але приємне сонне провалля враз обернулося черговим жахіттям.

Вона прокинулася від власного хрипу, хапаючись за горло пальцями, наче в намаганні зняти з себе чужі руки. Кожен м’яз нив від напруги, вона задихалася від страху і, ледь тримаючи рівновагу, рачки виповзла на терасу через прочинені двері. Холодний вітер ковзнув її спітнілим тілом, і Акане затремтіла та скрутилася на дощатій підлозі, потроху приходячи до тями.

А менш ніж за годину вона вже стояла під знайомими дверима.

Чоловік, що відчинив, здавалося, не був надто здивований цим нічним візитом. Він сонно позіхнув і сперся на одвірок, зацікавлено роздивляючись її.

– Що сталося? Знову жахи?

– Сам знаєш.

Він зітхнув і затягнув її всередину, наспіх зачиняючи двері. Акане одразу ж привалилася до них спиною і потягнула чоловіка до себе, схопившись за тканину його футболки.

– Чекай… – він нахилився нижче, відчувши раптом солодкуватий аромат, який ні з чим би не сплутав. – Ти під кайфом?

Акане чула в його голосі усмішку і не втримала власної. Всі шінобі були трохи схибленими, і їй подобалося, в якій мірі схибленість торкнулася цього чоловіка.

Він поклав долоню на її шию і підняв до себе обличчя, доки руки Акане вже чіплялися за його плечі.

– Ти збіса зіпсована, знаєш це? – шепіт лоскотав її усміхнені губи.

– О, так… І ще знаю, що тобі це подобається.

Чоловік підхопив її під сідниці одним впевненим рухом, і Акане одразу закинула на нього ноги. І всю дорогу до спальні він майже жадібно цілував її. А тоді її свідомість на якийсь час перестала фіксувати все, що відбувалося. Таке ставалося від опіуму, тож вона не здивувалася, коли раптом відчула, як його долоні ковзають вздовж її оголеної вигнутої спини до самих стегон, щоб майже до болю стиснути їх. Тіло здавалося ватяним, і гаряче тягуче відчуття без перешкод розливалося ним, відлунювало слабким поколюванням у пальцях. Акане не стримала напівсвідомий стогін і зарилася обличчям у його простирадла. Завжди свіжі, завжди з цим запахом сонця. Якась думка промайнула в її голові, та вона не змогла за неї вхопитися.

– Ні-ні, йди до мене… – чужі пальці рішуче стиснули її волосся на потилиці та потягнули догори, і Акане піддалася, притиснувшись спиною до міцних грудей чоловіка. – Все добре?

– Так, не зупиняйся… – вона ледь усвідомлювала власний голос, але, напевно знала, що краще за це він вміє хіба що виконувати накази.

Коли на небі прорізалися перші натяки на світанок, обоє лежали в ліжку, а вітер гойдав легкі фіранки з прочинених на балкон дверей. Акане випустила з рота дим і віддала чоловіку його сигарету. Вони завжди здавалися їй надто міцними.

Він посунувся — ліжко тихо скрипнуло.

– Ти куди?

– Хочу пити.

Акане чула, як босі ноги зробили кілька кроків, перш ніж він завмер в очікуванні. Він вже надто добре її вивчив. Направду, це була його робота.

– Принеси й мені, будь ласка.

Він повернувся з кухні і застав її за зборами, як завжди. Допоміг застібнути ґудзики, доки вона жадібно пила з чашки, а тоді провів до дверей.

– Піду, бо ці плітки мене трохи турбують. Не хочу, щоб ти мав проблеми… До тих, що вже є.

– Як скажеш. – він нахилився і востаннє поцілував її, не ніжно, а скоріше з відлунням минувшої пристрасті. – Будь обережна, гаразд?

– Якщо це наказ. – усмішка вийшла втомлена, але все ж грайлива.

– Так, це саме наказ твого капітана, ‘Кудорі.

***

– Акане?! – Анко струснула її плече, коли та раптом перелякано здригнулася.

– Га?!

– Ти взагалі мене слухаєш?

– Вибач, щось задумалася…

Мітараші стиснула пальці та зазирнула подрузі в обличчя.

– Я кажу, що ти мала брехуха. Я це відчуваю. Тож кажи, у тебе все серйозно з тим типом, ким би він не був?

Акане розгублено кліпнула. Вони сиділи на терасі її дому. Повітря пашіло ароматом вечірніх квітів. Коли вони повернулися з ринку? Треба зав’язувати з тою поганню. Пахло лаком для нігтів і шоколадними цукерками. Таке поєднувати в одному просторі могла лише Анко.

– Ні, не серйозно. Треба було випустити пару, от і все.

Вона обережно торкнулася одного нігтя подушечкою великого пальця, лишаючи на шкірі липкість лаку і свій відбиток на темно-фіолетовому тлі.