Розділ 7: Реалізоване право на допит.

Тепер, сидячи так близько, Какаші помічав все більше деталей. Темна тканина її халата розшита витонченими сріблястими фігурами стрибаючих тигрів і квіток лотоса. Річ, напевно також придбана в якійсь іншій країні. Коли вона розливала чай, рукави ковзали до ліктів, відкриваючи вкриту шрамами бліду і лискучу шкіру. Це було щось з тих маленьких пляшечок, якесь масло, що тепер пахло землянисто-квітково. Аромат змішувався з парою від трав’яного чаю і створював якусь дивну заспокійливу композицію.

Какаші трохи розслабився, хоча і не міг позбутися відчуття, що не має тут бути. Це було якось.. неправильно?

Надворі стрімко темнішало, і кімната теж почала поринати у сутінки. Дощ затихав, тепер більш медитативно тарабанячи у вікна. Какаші дивився на її руки, що витончено тримали чашу з гарячим чаєм, і вперше усвідомлено помічав збиті кісточки та мозолі від тренувань.

– Я можу увімкнути світло, якщо тобі потрібно. – вона обережно зробила ковток.

– Дякую, не треба.

Досі Акане ще майже не використовувала свою сенсорику, пересуваючись по будинку виключно по пам’яті та роблячи дрібні дії навпомацки. Та в якийсь момент її чакра все ж ковзнула поруч, спокійна і тепла, всього мить, і Какаші раптом зловив себе на тому, що чомусь перевіряє власний пульс.

– Я знаю, що ти не довіряєш мені, – вона повернула чашу на стіл та всілася більш розслаблено, спершись однією рукою на підлогу збоку себе. – Це твій шанс змінити свою думку, я не планую нічого приховувати.

Какаші хмикнув.

– Я б теж так сказав, якби планував щось приховувати.

– То дивись обома очима і скажи, чи брешу я. – вона відштовхнулася і піддалася вперед до столу. Лікті вперлися в стільницю, і вона поклала підборіддя на долоні.

– Добре… – Какаші уважно дивився на неї, доки робив ковток чаю. Обличчя бездоганне, наче маска, не виражало зараз абсолютно нічого. – Чому твій батько покинув селище?

Акане раптом знуджено зітхнула.

– Ти міг дізнатися відповідь деінде, не витрачаючи на це одне запитання.

– Я хочу знати твою версію.

– Що ж… – вона замислилася, підбираючи слова. – Він був хворим і одержимим своїми демонами. Йому не було тут місця, як і його руйнівним ідеям.

Вона говорила про батька дуже спокійно, наче вибудовуючи якусь стіну між собою та спогадами про нього. А тоді всміхнулася, натякаючи на наступне запитання.

– То чим він заробляв на життя весь цей час?

Какаші помітив, як її погляд став жорсткіше, проте посмішка не зникла.

– Він надавав певні послуги тим людям, які не могли б отримати їх легально. – звучало трохи завчено.

– Що це за послуги? – він завмер, спостерігаючи, як вона знову відхилилася назад.

Акане роздумувала, відвернувши голову трохи вбік. Її шия і плечі здавалися напруженими, і його погляд мимоволі затримався на лінії ключиць, що визирали з-під темного шовку. Какаші змусив себе дивитися на чайник, коли вона раптом заговорила.

– Він навчав мене медичних технік, а тоді за гроші змушував лікувати всяку наволоч. Іноді віддавав на деякий час в якусь організацію, якщо їм потрібно було підлатати багато людей.

Какаші застиг, щось всередині обірвалося. Він вірив, але чомусь хотів, щоб це виявилося брехнею, тому мимоволі розплющив ліве око, сховане зараз лише за спадаючим на чоло волоссям. Але вона казала правду. Він і сам це знав, а око, вловлюючи найдрібніші зміни, тільки підтвердило. Акане повернула до нього голову, її чакра знову ковзнула поруч, але вже довше, ніж треба. Цього разу його прискорений пульс став надто очевидним для них обох, як і палаючий в напівтемряві шарінган. Але вона нічого не коментувала.

– Маєш ще два запитання. Подумай добре.

Будинок майже поглинула темрява, і тепер її обличчя ще більше скидалося на щось, майстерно виліплене із білої глини. Доки він роздумував, вона все ж встала і запалила невеликий напільний світильник у кутку вітальні. М’яке помаранчеве світло огорнуло простір, і здалося, наче в кімнаті навіть стало трохи тепліше. Її волосся вже майже висохло, чай вистиг, дощ надворі ледве стукотів по черепиці.

Нарешті тишу прорізав його голос, який самому Какаші раптом здався надто голосним.

– Хто вчив тебе? Твій батько не був шінобі.

Це щось змінило. Тепле світло, що ковзало її обличчям, раптом підсвітило емоцію, яку Какаші не зміг розпізнати.

– Відповідь на це запитання знає тільки Третій, і нехай поки все так і лишається.

Він задумливо роздивлявся її. Тільки Третій? Навіть не Моріно. Отже, доки це має бути таємницею, він нічого не дізнається, але якщо Хокаге в курсі, то це трохи заспокоює. Заспокоює ж?

– Можу я теж дещо спитати у тебе?

Голос звучав так відсторонено, наче вона до кінця не вирішила, чи точно хоче озвучувати те, що має на думці.

Какаші видавив із себе:

– Звісно.

Очікувано, за цим слідувала пауза. Акане піддалася вперед, знову поклавши лікті на край столу. Щось в ній видавало занепокоєння, хоча вона майстерно намагалася його приховати.

– Розкажи мені про Корінь. – голос звучав зовсім тихо. Какаші застиг.

– Про Корінь?..

Вона сіпнулась вперед і, піднявшись на колінах, підсунулася ближче.

– Прошу, тільки не удавай, наче нічого не розумієш. Я майже впевнена, що ти щось знаєш.

– Знаю. – Какаші одразу здався і зітхнув. Не було сенсу брехати людині, яка буквально відчувала будь-яку зміну його серцебиття чи порух чакри. Він на мить прикрив очі, запустивши пальці у своє волосся, провів рукою до потилиці і затримав долоню, стомлено пром’явши шию. – Але все, що ти маєш знати про Корінь наразі, це те, що для тебе абсолютно необхідно ніяким чином не привернути до себе їхню увагу.

– Чому?

Це було таке дурне запитання, що він не стримав смішка.

– Бо вони небезпечні.

– Ти теж небезпечний.

Какаші розгублено кліпнув, піднявши на неї очі. Вона казала це абсолютно серйозно, і це бентежило.

– Просто прийми ту відповідь, як добру сусідську пораду. І більше нікого не запитуй про це.

Акане кивнула і сіла на своє місце. Видно було, що думки закрутилися у її голові, уносячи кудись далеко. Звідки вона дізналася про Корінь? Невже вона працює з АНБУ? Питати це було б безглуздо, про таке ніхто б не розказав просто так якомусь сусіду за чаєм. Він мав піти якомога далі від цієї теми.

– Маю останнє.

Покрив замисленості враз спав з її обличчя, вона повернула увагу до Какаші і слабко всміхнулася.

– Слухаю.

– Що в тих пляшечках на поличці?

Питання її щиро здивувало.

– Ти дійсно хочеш знати саме це?

Він знизав плечима.

– Так, мені цікаво.

Відповідь її влаштовувала, тож Акане звелася на ноги і повільно підійшла до полички. Спочатку пальці знайшли сам край деревини, потім ковзнули далі, обмацуючи кожен флакон по черзі. Вибір пав на низеньку пляшечку з опуклими боками та широкою шийкою. Вона відкрутила кришечку, щоб понюхати вміст, а тоді ствердно кивнула сама собі й повернулася до столу. Всілася вже більш вільно, трохи боком, кілька пасом волосся спадало на обличчя, і Какаші відчув якийсь сверблячий дискомфорт від того, що сидить зараз в цій напівтемній кімнаті з ледь знайомою жінкою.

Відкрита пляшечка тепер стояла на столі, чайний посуд був посунутий вбік. Акане простягнула до Какаші відкриту долоню, наче чекала, що він щось має дати.

– Що? – він напружився.

– Твоя ліва рука. Давай її сюди.

– Нащо це?

Акане пирхнула і потягнулася ближче.

– Це мазь від порізів.

Клята вранішня подряпина почала зрадницьки пульсувати, наче до неї прилила кров.

– Не будь таким недовірливим, я просто хочу віддячити чимось, окрім чаю.

Ще довго після того він буде думати, навіщо зробив це, але врешті Какаші вклав свою руку в її долоню, і Акане потягнула її трохи до себе, вмощуючи посеред столу. Шматок бинту був на місці, але зовсім її не бентежив. Тонкі пальці вправно розв’язали кілька незграбних вузлів, які Какаші поспіхом затягував однією рукою і зубами, тоді вона обережно розмотала бинт повністю і задумливо хмикнула.

– Поріз глибший, ніж я думала.

– Як ти це зрозуміла?

Хитра усмішка заграла на її обличчі.

– Ти знаєш правила, Хатаке.

Він хотів ще щось сказати, але раптом інша її рука нависла над його. Долоня засвітилася тремким зеленуватим сяйвом. Рана почала поколювати, тоді трохи свербіти, затягуючись під дією медичної техніки. Кінчики її пальців ледве торкалися його зап’ястка. Холодні. Какаші усвідомив, що майже не дихає.

Коли світло її чакри згасло, Акане набрала трохи мазі і втерла в шкіру там, де ще хвилину тому був поріз, а зараз лишилася лише тонка рожева лінія. І коли вона забирала руку, лишаючи останній довгий дотик на його долоні, пальці Какаші раптом сіпнулися, ніби бажаючи затримати це ще хоч на одну мить. А тоді він висмикнув руку і стиснув її у кулак, відчуваючи якесь непритаманне собі збентеження.

– Це мазь з чайним деревом. – вона закрутила пляшечку і повернула її на поличку, а сама лишилась біля стіни, розслаблено притулившись до неї спиною. Обличчя знову майже нічого не виражало. – У мене їх багато. Олія з календулою теж для загоєння ран, а шипшина, щоб пом’якшувати шрами. Бо інакше вони не дадуть спокійно жити.

Отже, їх багато. Після розповіді про батька, маленькі деталі складалися у болючі висновки. Какаші дивився на неї і тепер мав більше, ніж п’ять запитань. Йому стало цікаво, та, здається, на цей раз вона його переграла.

– Вже пізно, я ще маю вчитися.

– А, щодо іспиту… – Какаші звівся на ноги, зловивши себе на тому, що чомусь робить це трохи неохоче. – Той хлопець спеціалізується на стихії вогню. Врахуй це.

– Обережно, Хатаке, я ще раптом подумаю, що ми стаємо друзями. – знову та сама недобра усмішка.

Він вже стояв на терасі, дощ ще мрячив, але повітря було трохи теплішим і спокійнішим, ніж вдень. Акане лишалася всередині, спершись плечем на одвірок. Ззаду її огортало тепле світло лампи, пахло шипшиною, тигри на сковзкому шовку наче оживали з кожним її подихом і рухом.

– Це Гай замовив за тебе слівце.

– Невже пан наглядач не такий вже і непохитний? – її очі знову наче дивилися просто в його, на вустах грала лукава усмішка.

Це викликало якісь недобрі почуття щоразу, наче вона знає щось, чого не знає Какаші, але мав би, бо він повинен контролювати ситуацію. Передбачити її емоції так само складно, як і прочитати ті, які вона дозволила побачити.

– Більше я нічого тобі не скажу. – він відвів погляд, але потім знову зиркнув на неї. – Краще придумай, як писатимеш тести.

– А-а, – Акане відмахнулася. – Ми вже все придумали.

– І що ж?

– Більше я нічого тобі не скажу. – вона спробувала повторити його тон, а тоді стишила голос і додала змовницьки, – Дозвольте мені вас здивувати. На добраніч, пане прокторе.

Раптом двері ковзнули й зачинилися, і він лишився сам надворі. Світло всередині одразу ж згасло, як непотрібне. Какаші озирнувся довкола, втягнув прохолодне повітря носом, а тоді машинально торкнувся обличчя пальцями. Весь цей час він просидів там без своєї маски, стягнувши її з першим ковтком чаю, і забувши про неї до цього самого моменту. Пальці звично підчепили тканину і потягнули вгору, але перед тим, як закрити половину свого обличчя, він ще раз вдихнув аромат, що лишився на долоні від тієї мазі. А тоді рушив додому, давно не відчуваючи себе настільки спантеличеним. В той вечір читання йому давалося складно.