Розділ 3: Листя, сховане у бруньках.

День був таким тихими, що єдиним звуком, окрім далекого співу пташок, було лише гортання сторінок книжки. Какаші розслаблено сидів на вузькій терасі, звісивши ноги, і захоплено читав. Внизу на першій весняній травичці в плямі сонця грівся собака.

Він мав би спробувати поспати після нічного патрулювання, але ранок був на диво сонячним і теплим. А головне – абсолютно тихим і спокійним. Його погляд машинально ковзнув до будинку зліва й одразу ж назад до друкованих літер. Тиша і спокій. І тривали вони лише один напружений розділ. Какаші вже майже перегорнув сторінку, заінтригований поворотом сюжету, як пес раптом гучно втягнув повітря носом і підняв голову. Через секунду хтось з’явився на сусідньому подвір’ї та привернув уже всю увагу собаки. Він низько пробурмотів «а це щось новеньке» і за секунду готувався до стрибка.

Какаші тихо пирснув:

– Зачекай!

Але той вмить опинився по інший бік паркану.

Книжка закрилася із жалем і важким зітханням, і Какаші, сунувши руки в кишені штанів, рушив до межі.

Акане сиділа навпочіпки перед собакою, протягнувши вперед руку, поки той зосереджено її обнюхував.

– Паккуне, що ти робиш?!

Він відверто ігнорував питання.

– То тебе звати Паккун?

– Так, панянко, будемо знайомі.

Вона слабко всміхнулася у відповідь.

– Хочете торкнутися моїх м’яких подушечок?

– А можна?

– Для гарної пані можна все. – він простягнув лапу і торкнувся нею руки Акане, та ніжно погладила подушечки пальцями та всміхнулася трохи ширше.

– Дякую, вони справді дуже м’якенькі.

Збоку вкотре почулося нервове покашлювання.

– Паккуне, якого біса ти робиш?

– Не заважай, Какаші. – пес нарешті глянув у відповідь і трохи вишкірив зуби.

– Гадаю, тобі вже час.

Цього разу голос прозвучав майже грізно, і собака лише тяжко зітхнув.

– Іноді він просто нестерпний. – теплий язик швидко лизнув пальці Акане на прощання. – Я ще повернуся!

Коли собака зник, вона врешті важко звелася на ноги, і тільки тоді Какаші помітив, наскільки вона виснажена.

– То ти все ще тут.

– Сподівався, що вже здихався?

Вона всміхнулася й обернулася до нього. Темні тіні залягли під її очима, кілька пасм волосся стирчало, вибившись з хвоста. Графітове хаорі з чоловічого плеча зім’ялося, і під шарами тканини було видно, як згорбилися її плечі.

– Заблукала дорогою додому?

– Тобі хтось сказав, що ти кумедний, і ти повірив? – і перш ніж він підготував відповідь, вона продовжила вже серйозно. – Мала здибанку з Ібікі Моріно.

Какаші завмер, його щелепа напружилася.

– Він допитував тебе?

– Ні, ми три дні чаювали.

Здавалося, її втомила власна ж іронія, і Акане на мить прикрила очі, підставивши обличчя до сонця і легкого вітерцю.

– Мені шкода, але я впевнений, що десь знайдеться гарне місце для тебе.

Раптовий здавлений сміх змусив його повернутися поглядом до її обличчя.

– То мені збирати валізи? – рука пірнула під хаорі та повернулася вже з синьою пов’язкою; на сонці блиснув метал протектору з символом Конохи. – А це в яку покласти?

– Невже… – Какаші швидко сховав враження за звичним холодним тоном. – Отак просто?

На останній фразі вона не стримала ще одного смішку. Це було як завгодно, але не просто.

– Матиму скласти екзамен, коли з’явиться суперник.

– Що ж, в такому разі, прийми мої вітання.

І вона знову зробила це: бездоганно вклонилася, а тоді виструнчилася і прохолодно сказала:

– Дякую, семпаю.

***

Підрозділ тортур відчувався майже так само, як і називався. Лабіринти кімнат, товсті стіни й решітки просочувала всеосяжна сирість. Цього місця ніколи не торкалося сонячне світло, але, мабуть, і не мало.

Доки тривала довга подорож підземними коридорами, доти сенсорика Акане намагалася ковзнути далі найближчих стін, але це було неможливо – простір виявився ідеально ізольованим.

– Я попереджаю одразу, – Ібікі сперся на грубий кам’яний стіл, перед яким на стільці сиділа Акане. – Брехати не вийде.

– Я не планую нічого приховувати.

Він хмикнув, в’ївшись в її спокійне обличчя пильним поглядом. Всі вони казали подібне, але все одно намагалися брехати, приховувати, спотворювати. Їй же гірше, якщо так. Така зухвала поява і бажання стати шінобі в цьому селищі не лишали йому вибору. Він мав діяти рішуче і жорстко, бо ціна помилкової довіри могла виявитися надто високою.

– Це буде не просто допит.

– Так навіть краще, – Акане підняла до нього своє обличчя, – Робіть, що потрібно, пане Моріно.

І коли його велика холодна долоня накрила її чоло, час раптом перестав існувати.

День за днем, спогад за спогадом – він приймав все. Слухав її вухами та дивився її очима, доки вони ще бачили, а тоді навчився сприймати світ без них, як це робила вона. Це відчувалося гірше за чужі пальці, що колупаються у твоїх нутрощах. Ні, це була майже фізична присутність. Чужа і холодна присутність прямо у мозку, від якої нудило, долоні пітніли й тіло здригалося від поодиноких судом.

Він йшов, лишаючи її саму, а на ранок вертався і починав з того місця, де зупинився вчора. Безжально професійно продивляючись кожен клаптик її життя, доки на кінець третього дня не дійшов до спогадів про себе поруч з її будинком.

– Цікаво…

Ібікі неспішно прибрав руку і відійшов, задумливо опустившись на стілець по інший бік столу. Більше, ніж відсутністю будь-якого опору, він був вражений тільки тим, що побачив.

– То це була правда.

– Так. – Акане прохрипіла і не впізнала свій голос, – Це стане у пригоді Листю?

Вона безсило спиралася ліктями на стіл і врешті дозволила своїй голові приречено повиснути. Сухість різала горло, а кістки ломило від болю. Та найгірше відчувалися шрами, які ятрили насильно оживаючі спогади.

– Без сумніву. – він раптом підвівся, – Вранці маємо поговорити з Третім.

 

Сил ледве вистачало для стояння на одному коліні. Від запаху диму з люльки хотілося кашляти, але вона втрималася і лише вдихнула глибше, дозволяючи п’янкому тютюну огорнути легені. Третій Хокаге уважно вислухав доповідь Ібікі, ковзаючи поглядом з нього на гостю і назад.

– То чому ти повернулася? Інформація, якою ти володієш, згодилася б будь-якому прихованому селищу, де є хоч один відступник.

Акане схилила голову трохи нижче перш ніж заговорити.

– Я ніколи не хотіла залишати Листя, Хокаге-сама. І повернулася за першої ж можливості.

Хокаге задумливо хмикнув і знову глянув на Моріно.

– Здається, я знаю, як ми зробимо. Ібікі, ти саме забрав Іваші Татамі до розвідки?

Моріно ствердно кивнув.

– Добре. Тоді я тимчасово призначу нашу новеньку у команду Шірануї, позаяк вони поки не мають третього. А щодо тієї справи… – він видихнув хмарку диму і прослідкував, як вона розчинилася у повітрі. – Прийдеться співпрацювати з АНБУ, але лише як інформатор.

Хтось із підлеглих Хокаге пізніше видав їй пов’язку і форму, пояснюючи основні правила і вимоги.

– Тепер ви токубетсу джонін, але все одно потрібно буде складати екзамен, оскільки Академію закінчити ви не встигли. Звання має стати офіційним. – він поклав згори стопки одягу важкий жилет. – Це або з генінами влітку, або як тільки хоча б одного з учнів рекомендують на підвищення раніше.

– Зрозуміла.

Чоловік заклопотано продивився якісь свої записи.

– Ваша команда повернеться десь за два дні.

Два дні до початку офіційної роботи, і тиждень до нових мозкових тортур задля інформації. Наступного разу хтось з Яманак має розкласти її свідомість по поличках і намацати там потрібне, так сказав Моріно. А тоді агенти АНБУ самі візьмуться за справу, хоча не виключено, що іноді їх потрібно буде супроводжувати до цілі.

Акане неспішно йшла від адміністративного центру, тримаючись на сонячній стороні дороги. Вона обдумувала, чи потягне таке подвійне навантаження, але сподівалася, що поодинокі втручання в розум в потрібних місцях не стануть настільки ж нищівними, як робота Моріно за ці три дні. Якби не виснаження, вона б могла відчути, що за нею тим часом спостерігають темні недовірливі очі.

Хірузен зробив глибокий вдих, тютюн в люльці заіскрився і тихо зашипів. За його спиною стояв чоловік в масці з мордою танукі. Він ніби тільки що виріс із того самого диму, який видихав Хокаге.

– Поговори з Какаші. Нехай не зводить з неї очей.

***

– То буде якась привітальна вечірка?

Какаші спостерігав, як важка тканина хаорі сповзла з її плечей, і це, здавалося, принесло їй короткочасне полегшення. І тепер, коли Акане стояла в футболці, коли довгі рукави більше не приховували її тренованих рук, сонце безжально підсвітило рожеві лінії шрамів на її шкірі. Деякі тягнулися внутрішньою стороною передпліччя майже до ліктя. Тонкі і прямі, без сумніву, завдані чимось дуже гострим. Інші зникали під короткими рукавами вузької футболки.

Її рухи були втомленими й слабкими, але усмішка все ще зберігала гостроту.

– Хочеш мені щось подарувати?

Вона закинула хаорі на мотузку для білизни й потім легко торкнулася гілочки клена, яку відчула поруч. Бруньки вже набрякли, готові розгорнутися в нове молоде листя.

Какаші змусив себе звучати байдужо, хоча все ще не міг відірвати погляду.

– Ні, піду в патруль в той день, щоб не слухати вашого галасу.

– Добре, я надішлю тобі листівку.

Її чакра більше не ковзала поруч, визначаючи межі та розташування предметів, на це не було сил. Вона йшла до будинку майже навпомацки, обережно обмацала спинку крісла пальцями, коли воно трапилося на шляху, і ніби рахувала власні кроки, коли підходила до тераси, що вела в дім. Коли за нею захлопнулися двері, єдиним доказом того, що вона щойно тут була, лишилося обережно виставлене на вулиці взуття і безформна тканина хаорі, що гойдалася на мотузці. Цього разу Акане проспала майже добу.