Розділ 34: Живе каміння.

Була майже п’ята ранку, тож, звісно, він вже не спав. Копирсався у холодильнику в пошуках чогось, що згодилося б на сніданок, коли в двері постукали. За старою звичкою Какаші почекав, доки звук повториться, бо іноді прикинутися, що нікого немає вдома, – це найкраще рішення. Стукіт пролунав знову, але вже слабше.

Це мав бути вихідний або щось таке. Він запланував одну зустріч після заходу сонця, а до того мав доробити всіляку паперову маячню в Резиденції. Та навряд чи за його дверима зараз стирчав майстер Джірая, який вирішив не тягнути з випивкою до вечора.

Ні.

На нього чекала Цукумо, і бачити її на порозі цієї квартири було трохи дивно. Вона стояла, спершись ліктями на перила довгого загального балкону, і ледь повернула до нього голову, коли двері відчинилися.

– Вибач. Розбудила тебе?

– Ні. Та-а… звідки ти…? – він зітхнув та провів долонею по волоссю, зачісуючи його назад. – А знаєш, байдуже. Просто скажи, що це не Гай ділиться персональними даними своїх друзів.

– Ні, це Куренай.

Какаші задумливо кивнув:

– Зрозуміло. То що привело тебе сюди?

Після того вечора на фестивалі вони майже не бачилися і зараз вперше опинилися наодинці. Тиждень минав, а він так і не зібрався з думками та не повернувся до будинку, досі лишаючись в цій дурній квартирі. Квартирі, яка раптом перестала бути схованкою.

Акане відштовхнулася від перил важко, наче це справді коштувало зусиль, та врешті обернулася. І, на перший погляд, все здавалося звичним, та якась тривожна думка ковзала на краю свідомості, і він не міг зарадити собі, щоб не ловити поглядом кожну дрібну деталь, яка кричала, що щось не так.

– Маю віддати тобі це, – Акане скоротила відстань між ними за кілька кроків і простягнула маленький паперовий пакунок. – Обіцяний мешканець.

Пакунок виявився геть невагомим, а всередині на жмені піщаного ґрунту лежало кілька невеличких тріснутих навпіл камінців.

– Дякую. То я маю посадити каміння?

– Ні, – вона всміхнулася, та він не почув посмішки в її голосі. – Це літопс. Знайшла його в Суні на ринку. Здається, це єдине, що зможе вижити у тебе вдома.

– Знаєш… Це навіть трохи грубо, Цукумо… – Какаші дозволив кутикам губ смикнутися вгору. – Щоб ти знала, я чудово вмію дбати про щось живе. Вісім собак – це тобі не жарти.

– Добре-добре! Тоді просто матимеш невибагливу рослину, яку потрібно поливати раз на місяць.

Він затримав на ній свій погляд: не дуже свіжий одяг, заплутане волосся і збиті до крові кісточки пальців. На вулицях вже не лишилося і натяку на сніг, проте повітря було морозним, не дозволяючи забути про розпал зими, та Акане вдягнулася не особливо тепло для такої погоди.

– Це ти з тренування так рано?

Вона знітилася та зробила обережний крок назад, одразу ж ховаючи руки у задні кишені штанів.

– Ні, та скоро маю бути деінде, тому я вже, мабуть, піду.

– Чекай, Цукумо.

Напружившись, вона застигла, і Какаші так само, не знаючи, що робити далі.

– У тебе все гаразд?

– Так, – знов ця незручна посмішка. – Чому ти питаєш?

– Твої руки…

– А, – вона відмахнулася. – Це дурниці.

Раптове усвідомлення лише підкріпило тривогу – вона не підіймала очей, як робила це зазвичай, створюючи ту трохи моторошну ілюзію зорового контакту, до якої він так звик. Зараз її очі ніби втупилися кудись у підлогу.

– Може, хочеш зайти? – він нервово ковтнув. – Вип’ємо чаю, а тоді я проведу тебе?

– Я… – вона знову позадкувала, і Какаші зрозумів, що програв. – Не впевнена, чи хочу бути бодай десь.

– Акане?…

– Справді маю йти. Вибач.

Какаші бачив, як вона на мить напружила плечі, бачив, як вагалася, перш ніж зробити ще крок. Він читав це надто добре. Вона прийшла не віддати подарунок або за підтримкою – вона була тут за самим фактом його існування. І це трохи лякало. Хоча ні, геть не трохи. І він знову почувався дурним та безсилим, коли Акане зникла, наче її і не було перед його дверима секунду тому. Він ще раз зазирнув у пакунок на те живе каміння, доки в голові план на цей день зазнавав безжальних змін.

***

Довелося повернутися до будинку, щоб посадити ту дивну рослину в горщик, який виявився ще й завеликим, і тому вся композиція тепер мала сміховинний вигляд. Та він поставив літопс на найбільш сонячне підвіконня і якийсь час роздивлявся свого нового співмешканця, дивуючись, як таке взагалі десь могло вирости.

А за годину вже стирчав перед чужими дверима і слухав, як по той бік тихо клацають замки. Багато замків. Покінчивши з ними, Анко визирнула в щілину, і її очі одразу ж округлилися. Вона спантеличено озирнулася всередину квартири, а тоді тихо вислизнула до Какаші в коридор, прикриваючи за собою двері.

– Чого це ти тут? – прошипіла вона.

– Ми можемо поговорити? – Какаші кивнув на її двері, та Анко одразу ж захитала головою.

– Вибач, зараз не найкращий час…

– Це щодо Цукумо.

Вона вражено підняла очі і якусь мить роздумувала, перш ніж зітхнути та здатися.

– Гаразд, знайди нам, де посидіти, бажано на сонці, а я спущуся через десять хвилин.

Мітараші вирізнялася пунктуальністю, і він завжди поважав це в ній. А ще вона була ладна зробити все заради людей, яких любила, тому зараз, сидячи з нею на лаві у парку, Какаші міг бути щирим.

– То вона у тебе?

– Так, Ірука знайшов її на кладовищі біля могили мами і зараз намагається нагодувати, – Анко відсторонено дивилася кудись перед собою. – Не знаю, скільки б вона ще там просиділа, якби він не проходив повз. Сподіваюся, хоч не захворіє, дурило таке…

– Вона приходила до мене рано вранці. Явно чимось стурбована, але нічого не сказала.

Він зловив боковим зором, як Анко повернулася до нього, проте не зміг поглянути у відповідь.

– Давай вже до справи, Какаші.

– Добре, я знаю, що вчора ви обидві були на місії, – він нахилився вперед та сперся ліктями на коліна, врешті зиркнувши на Анко з-під лоба. – Хотів дізнатися, чи щось сталося там.

– Я не можу розголошувати деталі. Ти знаєш.

– Годі тобі, Анко, це ж я…

Вона вагалася, і це було гарним знаком. Тому він додав трохи тихіше:

– Просто хочу якось допомогти.

Мовчання затягнулося, а Анко опустила важкий погляд на свої руки, сховані у теплих, бузкових рукавицях.

– Не впевнена, чи ти можеш щось зробити. Але добре, я розповім, бо мене це теж тривожить.

Вона відкинулася на спинку лави і підняла погляд на ясне, блакитне небо. Сонце приємно гріло крізь темний одяг, а людей навколо майже не було. Тоді вона розпочала свою розповідь тихо та задумливо:

– Можливо, це я винна. Мені потрібно було покликати з собою Юхі, але Акане згодилася, як тільки почула, і я не заперечувала. Пам’ятаєш ту мою легенду про багатеньку панночку, що колекціонує всіляку хрінь?

Какаші ствердно кивнув.

– Так от, мені потрібна була для неї молодша сестра. Роботи якраз на двох. Одна відволікає та задурює голову, інша  – слухає. Те, що Акане сенсор, було тільки на руку. І спочатку все йшло як по маслу, доки не з’явився той покидьок, – вона скривилася та на мить зціпила зуби. – Але все по порядку. Нас найняли люди феодала, які запідозрили змову серед знаті. І на тому аукціоні саме зібралися всі підозрювані, очевидно, щоб обговорити свої плани, фінансування та виконання якоїсь провокації. Або навіть замаху. Ми мали лише добути інформацію, а в ліпшому випадку – запевнити їх, що теж можемо долучитися коштом до цієї ідеї.

– Тож ви були в якомусь маєтку, набитому поважними панами і їхніми купами грошей?

– Саме так. Там проходив аукціон, який виявився лише недолугим прикриттям, – вона знизала плечима. – Класична робота куноічі, ще й можна смачно поїсти.

Анко підходила до частини, де все пішло шкереберть, і помітно занервувала, перебираючи сплетені пальці.

– Коли він підійшов до мене, я одразу відчула, що щось не так. Той чоловік… розумієш, по ньому було видно, що він не з їхньої ліги. Він із тих, хто паразитує на подібних вечірках, шукаючи собі впливових друзів або збираючи плітки, щоб потім продавати інформацію. І він не намагався здаватися кимось іншим – одразу перейшов до справи. Він сказав, що впізнав Акане. Що бачив її ще підлітком і тепер зрозумів, що ми двоє маємо тут певну справу. Сказав, що не має наміру викривати нас, але зробить це, якщо я відмовлю йому з маленькою послугою…

– Чого він хотів? – Какаші намагався не видавати напруження у власному голосі.

– Щоб я дещо дізналася для нього. І я зробила це, бо, розумієш, це ніяк би не зашкодило Листю, на відміну від нашого викриття… Вбити його я також не могла, бо він натякнув, що був в залі не сам. І це була моя помилка, бо він…

– Відчув твою слабкість та почав вимагати більшого?

Її змучений погляд змусив Какаші затамувати подих.

– Так. Саме так.

– Чого він хотів?

Анко довго дивилася собі під ноги, а тоді тихо пробурмотіла:

– Я так змерзла. Можеш взяти нам гарячого чаю?

– Так, звісно.

Вона продовжила розповідати, коли в її стаканчику лишилося вже менше половини напою. Стало так тихо, що пара з чаю повільно підіймалася, закручуючись у хаотичні спіралі, і вони обоє прикипіли поглядами до цього. Лише тепер він помітив, як тремтіли її руки.

– Приниження завжди було і буде частиною цієї роботи. Але тоді… це відчувалося якось особисто. Він сказав… – вона звела брови, ніби пригадуючи щось дійсно огидне. – Сказав, що йому цікаво, як це – бути з куноічі.

Какаші завмер, витріщившись на неї.

– Ти в порядку?

– Я? Ох… – за долю секунди, коли їхні погляди зустрілися, він вловив вологий блиск в її очах. – Не знаю… ні? Я гадала, все під контролем. Та виявилося, що він добре знає, що робить. Добре знає, куди бити, щоб заблокувати точки чакри. Я так схибила, Какаші, і ненавиджу себе за це… Недооцінила того чоловіка. Але Акане помітила, що щось не так. Вона знайшла той кабінет, куди він мене заштовхав, і опинилася всередині саме тоді, коли той намагався розстібнути штани однією рукою. Клятий виродок так захопився, що помітив її, коли вона вже стягувала його з мене.

Розповідь давалася Анко так важко, що Какаші мабуть вперше бачив її настільки розгубленою. У голові крутилося багато запитань, та він вперто мовчав, боячись сполохати її.

– Ось тоді все і покотилося до дідька. Вона могла просто вирубити його. Розумієш? Ми мали б менше проблем і завершили б місію замість того, щоб тікати звідти.

Мітараші допила чай одним довгим ковтком, наче то був алкоголь. Вона мовчала, вдивляючись в пустий стаканчик, і Какаші видушив з себе тихе:

– Що вона зробила? Вбила його?

– Акане… Вона… – Анко зітхнула, випустивши хмарку пари з рота. Її погляд затуманився, ніби думками вона поверталася у вчорашній день. – Завалила його доволі легко, ударивши під дих. Гарний хід, бо кричати він вже не зміг. Вона повалила його на підлогу, сіла зверху на його груди і почала бити. Голими кулаками, без чакри в них, просто била його по обличчю. Він швидко втратив свідомість.

Її очі розширилися, Анко майже не кліпала.

– Я чула, як ламаються його лицьові кістки. А потім, як її кулаки починають чвакати у всьому тому місиві, яким ставало його обличчя. Здавалося, це тривало цілу вічність… Я намагалася її кликати чи відтягнути, та вона не зупинялася. Била, била, била… – Анко опустила голову та завела обидві руки в своє волосся, міцно стиснувши його в пальцях. – І зупинилася рівно в той момент, коли відчула, що він помер. Просто звелася на ноги, підійшла до мене і спитала, чи я в нормі.

В роті пересохло, та ковток чаю не зарадив. Какаші задумливо дивився кудись вбік, прокручуючи у голові все почуте.

– Тож нам довелося тікати. Місія виконана на три чверті, але найважливішого ми так і не змогли зробити. Вже перед воротами селища вона вибачилася за те, що все зіпсувала. А тоді сказала, що хоче додому, але, мабуть, пішла до тебе.

– Анко, мені дуже шкода…

Та вона одразу ж перебила його вже більш спокійним тоном:

– Скажи, мені потрібно… – Анко помітно вагалася. – Чи маю я це включити до звіту? Не хочу її підставляти, але, розумієш, мене це все дуже непокоїть.

Що б він зробив на її місці? Какаші завжди дотримувався правила абсолютної чесності на роботі. Та знаючи всі подробиці, як би він вчинив? І чи справа в обставинах або в самій Акане?

– Дай їй трохи часу. Думаю, у неї є для тебе пояснення. А вже після того вирішуй, як краще вчинити.

– Гаразд, так і зроблю, – вона втомлено посміхнулася. – Дякую, що вислухав, Какаші. Ти завжди робив це краще за всіх.

– Радий допомогти другу.

– Другу? – Анко гучно розсміялася. – Подивіться, хто тут морально виріс!

– Не дивуйся так, я буваю дружнім що дві години.

Вона стала класичною собою так швидко, наче ніякої важкої розповіді до цього не було. Кілька разів похлопала його по плечу та різко звелася на ноги.

– Маю повертатися до тих двох. Я знаю, що ти не викажеш мене, але все одно – цієї розмови не було.

– Звісно, можеш покластися на мене, – і він додав трохи тихіше: – Ти точно в порядку?

– Так, не переймайся. І ще одне…

Какаші підняв на неї зацікавлений погляд.

– Впевнена, до вечора вона вже від нас вислизне кудись.

Він кивнув, проводжаючи Анко поглядом.

– Зрозумів. Не переймайся.

***

Ближче до ночі виникло якесь надто зрозуміле передчуття, і тому він проклав шлях дорогою додому через тренувальні майданчики. Ледь захмелілий після посиденьок з Джіраєю та накручений через його розпитування про дівчат. Той стариган мав проникливе око, одразу ж спитавши Какаші «хто вона» і «чи вона гаряча». Проте відчувши природу переживань, одразу налаштувався на іншу хвилю порад та настанов. Тепер це все потрібно було гарненько обдумати, однак в одному Майстер був правий: потрібно бути поруч, якщо ти відчуваєш, що мусиш. Саме тому старий відлюдник лишився допивати своє саке сам, а Какаші блукав околицями селища, доки не відчув знайому присутність.

Цукумо лупила дерев’яний манекен кулаками, на щастя, цього разу обмотавши їх бинтами. Вона настільки зосередилася, що не почула, як він підійшов ближче, а тому раптом перелякано смикнулася і вхопилася обома руками за свою мішень.

– Чого підкрадаєшся?!

– Невже ти загубила таку чесноту шінобі, як пильність, Цукумо?

– Дуже смішно.

Вона вишкірилася на мить, передражнюючи його тон, а тоді повернулася до свого заняття, ніби Какаші там і не було.

Що він мав казати? Спитати, чи в порядку вона? Чорта з два вона скаже правду. Він надто добре розумів хід її думок. Можливо, у них було більше спільного, ніж Какаші міг визнати. Акане провалила місію, зірвалася та все зіпсувала, і тепер це все повільно її з’їдало, бо вона підвела Анко та Селище. Та вони не зможуть поговорити про це, якщо тільки вона сама не захоче.

Тому він зробив те, що вмів найкраще.

Вихопив її зап’ясток, зупиняючи рух. Вона навіть не намагалася приховати здивування, але нічого не казала. Лише напружено чекала, доки він нарешті щось не зробить чи не скаже. Какаші неспішно підібрався ще ближче, стаючи позаду неї, і ненав’язливо почав коригувати її стійку та трохи змінювати нахил рук та ширину ніг.

– З твоїм зростом та масою тіла стійка, розрахована на дорослого дядька, не годиться.

– Гаразд, сенсею… – вона звучала насторожено та зацікавлено одночасно. – Я відчуваю від вас спиртові нотки. Це так і має бути?

– А чого ти очікувала від безкоштовного уроку?

– То це ще й безкоштовно? Як мило з вашого боку.

Він не втримався та всміхнувся. А потім відчув, як вона розслабилася, дозволяючи йому стояти позаду себе, торкатися себе та виставляти стійку. Його руки ковзнули від її плечей знов до зап’ястків, і він обережно стиснув їх, демонструючи їй рух.

– Якщо лише трохи змінити положення ніг, твій удар буде виходити сильнішим, – він повільно керував її руками, розвертаючи кулак у повітрі та торкаючись ним дерев’яного манекену. – Ось так. Маса тіла дає поштовх твоїй руці через рух плеча. Вага переноситься швидше та ефективніше.

– О, так, здається, я розумію, про що ти…

– Давай ще раз, – він поклав долоню на її плече, повторюючи той самий рух, але тепер допомагаючи правильно відтворити рух суглоба. – Відчуваєш?

– Угу…

– Тепер сама.

Какаші відійшов на кілька кроків назад, невідривно спостерігаючи за нею у напівтемряві. З другого разу у неї вийшло, і манекен приречено хруснув від її удару.

– А якщо вкладеш трохи чакри в свій кулак, то одного удару буде достатньо.

– Це мене не цікавить. Я вчуся битися без чакри, бо ніколи не знаєш, коли її раптом у тебе не стане.

Між ними повисло мовчання, і Какаші поспішив сказати хоч щось, щоб не виглядати підозріло.

– Знаєш, а це правильно, бо коли діло доходить до кулачного бою, це частіше за все вже момент відсутності пристойної її кількості.

Акане обернулася на нього та нахмурила брови.

– Ти завжди розмовляєш такими довгими реченнями чи тільки як вип’єш?

Він здивовано кліпнув, а тоді знову не стримав посмішки. Здається, вона справді приходила до норми.

– Винен. Був у барі з письменником.

– Ще й вихваляєшся? – Акане всміхнулася та почала ліниво збирати свої речі. – А ту дурнувату рослину хоч посадив?

– Так, – він уважно спостерігав, як вона обережно розмотувала бинти на руках. – Вже додому? Я проведу тебе.

– Гаразд, пане «я власник нерухомості», можеш не напружуватися і рушати до своєї квартири.

– Чого б це?

– Бо ти там живеш?

Вони неспішно йшли стежкою від майданчиків в бік селища. Акане закуталася в куртку, а її ніс ледь почервонів через нічний мороз. Розжарене тренуванням тіло повільно охолоджувалося під час звичайної ходьби, і Какаші прибавив крок, щоб скоріше дістатися додому.

– Сьогодні маю прогріти будинок, щоб твій подарунок не замерз.

– То-о… – тихо протягнула Акане. – Ти останнім часом там нечасто буваєш, чи не так?

Він примружився і ледь нахилився в її бік, вдивляючись в це абсолютно невинне обличчя.

– Чекай… ти зараз намагаєшся дізнатися, чи є у мене якась їжа?

Від того, як вона почервоніла та пришвидшилася, Какаші здавлено розсміявся.

– Задоволений собою, шпигуне?! – кинула вона через плече з удаваною образою.

– О, так! Чуєш, тобі обов’язково видумувати мені прізвиська щоразу?

– Перестану, якщо пригостиш вечерею.

Він різко зупинився, надто повільно усвідомлюючи почуте, доки Акане стрімко продовжувала рух стежкою вперед.

– Гаразд, Цукумо… – Какаші поспішив за нею, судомно перебираючи варіанти вечері. – Зачекай!