Глава LI. Боржники.

Я вдягся. Новий одяг висів на мені, все було занадто великим для мене. Довелося підкочувати штани та рукави сорочки. Гаразд, і так зійде. Потім я підійшов до дівчини та, ігноруючи її підозрілий погляд, почав розв’язувати їй руки. Вона відразу почала їх розтирати.

– Ми йдемо, але в тебе будуть ще неприємності, – пообіцяла мені жінка-воїн.

Їй уже не тицяли мечем під ніс, і вона швидко відновила втрачене нахабство. Красуня сказала йдемо, а піти у них не виходило. Контуженого вдалося посадити на коня, а поранений у груди продовжував тихенько вити та ні на що не реагував. Я не збирався допомагати людині, яка загрожувала моєму життю, але раптово зрозумів, що він довго не протягне. Може здохнути тут на березі озера. Його муки я ще якось терпів, але після раптового осяяння мені стало погано.

– Відійдіть від нього, я зараз допоможу йому, – сказав я.
– Як? Ти що, маг? – відразу поцікавився найціліший з мужиків.

Я проігнорував питання, рішуче підійшов і приклав долоні до скронь пораненого. Якщо решта нападе прямо зараз, то прапор їм у руки. Навряд чи вони зможуть самостійно виїхати звідсіля після цього. Так, насамперед закляття Цілющого Сну, нехай не мучиться. Другою справою я поклав йому руки на груди і почав вливати енергію світла. Усе, що зможу перегнати з мого Чорного Серця. Без жодних закляття, гірше йому точно не стане.

Потім легко підняв його на руки, відніс до коня і посадив у сідло. Кінь при моєму наближенні храпанув і спробував відбігти. Його відразу перехопила отаманка колекторів, а пораненого підтримав напівроздягнений. Нарешті вони почали їхати.

– Як тебе звати? – насамкінець спитала отаманка, обернувшись наполовину, сидячи на своєму коні.

Вона мене що за ідіота тримає?

– Ніяк, – відповів я, дивлячись їй у вічі.
– До зустрічі, містере Ніяк.

Ага, вали вже до всіх демонів звідси, подумав я. Дочекавшись коли вони заберуться, обернувся і почав розглядати дівчину, та вже мила руки і вмивала обличчя водою з озера. Біляве волосся, трохи ластовиння на обличчі, миле личко. А вона симпатяжка. Помітивши мій погляд, вона обернулася до мене і запитала:

– Це правда, що тебе звуть Ніяк?
– Ні, мене звати Олександр.
– Аа, я так і подумала, що це не справжнє ім’я, а мене звуть Марфуша.

Марфуша витерла руки об свій поділ.

– Олександре, а ти з цих… ну які голі люблять ходити та свій сором людям показувати? – запитала вона зацікавлено і бачачи мій здивований погляд, пояснила, – вони ще закликають відмовитися від використання магії та всього, що зробила людина. Жити, на їхню думку, треба у лісі, та їсти коріння і ягоди.
– Ні, я точно не з цих. Я з міста, люблю жити в теплі і спати в ліжку, – відповів я і додав, – ти знаєш цих людей?
– Погано, це люди Моргана Філка.
– Хто такий Морган Філк, і що треба було його людям?
– Це лихвар, він дає гроші в борг. Живе у Стоунграді. На вигляд дуже поважний і солідний пан, а насправді бандит. Мій батько любить грати в карти та заборгував усім купу грошей. Так цей Морган викупив усі його борги та хоче забрати нашу землю. Його люди приїхали сьогодні вранці, а батька вдома не було, він пішов у справі. Так вони мене схопили і привезли сюди, сказали, що я частково відпрацюю борг мого батька.

Вона говорила без зупинки і не роблячи довгих пауз, може це від пережитого?

– Ясно, а ти вмієш їздити на коні?
– Звичайно, це кожен уміє.
– Угу …, значить сідай на коня і поїхали до тебе додому.

Спочатку я не збирався втручатися і хотів одразу звалити. А потім подумав, може варто поговорити з батьком Марфуші? І справді допомогти цим людям. А то напівзаходи зроблять тільки гірше.

– Ми разом сядемо на одну кобилу? – очі дівчини підозріло заблищали.
– Ні, ти сядеш, а я поряд пробіжуся, я люблю бігати і не люблю їздити на конях, – збрехав я їй.

Вона невміло залізла на коня, а я дуже швидко пішов поряд.

– Олександре, а тобі скільки років?
– Достатньо, а тобі навіщо?
– Напевно, ти ще молодший за мене, – незрозуміло до чого заявила дівчина, – мені цього року буде сімнадцять. Хоча б’єшся ти здорово, було навіть страшно дивитися. Але Стефан із нашого села все одно тебе поб’є. Він минулого року шістьох мужиків із сусіднього села побив сам, один. Ходив до своєї дівчини, а місцеві його підстерегли…

Я втратив нитку розмови, мені на цього Стефана було чхати з високої вежі. Дуже не сподобалося її зауваження про вік, їй шістнадцять, а вона думає, що я ще молодший. Спокійно Олександре, ти просто зараз у чужому одязі, який на три розміри більший, от і виглядаєш підлітком. А якщо солідно одягнутися, то й виглядатимеш солідно.

– Алексе.., можу я тебе називати Алексом? А то Олександр надто довго, поки виговориш, щелепу собі зламаєш.
– Можеш, – я легко погодився. Алексом мене називала мама, і мені не дуже подобалося, коли інші так кажуть.
– Алексе, а в тебе багаті батьки?

Ну що за тупе питання?

– А тобі навіщо? Я не дуже багатий, але гроші у мене є, можу допомогти людям, якщо вони в біді, – яке питання така і відповідь.
– А коня купити можеш?
– Можу, але не хочу.
– А батько Стефана купив аж дванадцять коней.

Що це вона все про Стефана та про Стефана. Може, він їй подобається, став підозрювати я. Я трохи прискорився і вже біг підтюпцем, кінь Марфуші теж. Пробігшись через лісок і вийшли до невеликого села.

– Ось моя хата, – дівчина вказала на пристойних розмірів будинок, на якому проглядалися сліди запустіння.

Коли ми підійшли до воріт, з хвіртки вийшов пошарпаний життям мужик, з неприємним колючим поглядом і великими натрудженими долонями.

– Ти де вештаєшся? Господарство непоране, а ти вмотала кудись, – почав він розмову з дочкою.
– Мене викрали люди Моргана Філка, хотіли щоб я їм твої борги відпрацювала.
– Ну, і багато ти їм відпрацювала? – запитав мужик неприємним тоном зі злою іронією в голосі.
– Батьку, як ти можеш таке казати. Мене врятував Алекс, – вона кивнула в мій бік.

До цього моменту, батько Марфуші вдав, що мене не помічає, але після кивка доньки поцікавився своїм неприємним тоном:

– Це що за клоун ряжений?

Я передумав допомагати цій людині. Зрозуміло, що він мене не знає і поважати йому мене нема за що. Але ось так, відразу ображати незнайому людину? Як цей ідіот зміг дожити до свого віку? Я подумав і сам відповів на своє запитання. Ну, по-перше, він погано дожив, он за ним колектори бігають. А по-друге, якби на моєму місці був воїн, з якого я штани зняв, батько Марфуші постерігся зривати на ньому свій поганий настрій. Я вирішив ігнорувати його хамство.

– Вічно ти з якимись голодранцями тягаєшся, – продовжував бушувати мужик, – от якби вийшла заміж за Джека, як я тобі казав, проблем із грошима в нас не було.
– Батьку, я не люблю Джека, – у голосі Марфуші з’явилися металеві нотки.
– Ага, сохнеш за своїм Стефаном, а в нього у кожному навколишньому селі по нареченій.

Мені вже набридли ці сімейні сварки, я повернувся до Марфуші та ігноруючи їхню розмову сказав:

– Кінь твій, хочеш, продай, хочеш, віддай назад людям Моргана, а краще їдь звідси. Вони обов’язково повернуться, може, навіть сьогодні.

Потім я зробив паузу, розмірковуючи про те, що, напевно, пошкодую про свій вчинок.

– Мене звуть Олександр Флай, я міський алхімік, живу в Стоунграді, вулиця В’язів чотирнадцять. Можеш приїхати до мене, і я тобі допоможу чим зможу.

А потім пішов геть. Вийшовши за село, накинув Вуаль Темряви, врубав Ляльковика, швидко та весело побіг у бік міста. Дорога тут одна, не заблукаю.