Розділ двадцять пʼятий

28 січня 2005 року

Табір смерті «Кап-Ґрі-Не», північне узбережжя Франції

 

Свідомість поверталася не відразу.

У голові ще жили уривки минулого: знайомі голоси, обличчя, події — вони змінювалися один за одним, ніби Герміона й досі перебувала там.

Образи поволі втрачали чіткість, розпадалися й змішувалися з темрявою, що відступала. І лише тоді вона глибоко вдихнула й повільно розплющила очі.

Спершу з’явилося світло.

Тьмяне, приглушене, воно тремтіло десь у кутку — чи то від свічки, чи лампи — і повільно просочувалося крізь напівзаплющені повіки, розпливаючись бляклими плямами.

Потім з’явилися тіні, що ковзали по стінах, витягуючись у дивні, майже спотворені форми. Свідомість повільно збирала картинку докупи — розмиті плями світла поступово ставали чіткішими, складаючись у предмети.

Реальність поверталася… неохоче.

І разом із нею — спогади.

Усе промайнуло перед очима, мов одна жахлива мить: кривава розправа з тим самим чаклуном, шок, потрясіння і холодний жах від того, що вона дізналася… і холодні срібні очі, що переслідували її — і в спогадах, і в жахіттях.

Останнє, що вона пам’ятала: чиїсь руки обережно, але твердо обійняли її й повели в невідомому напрямку. Вона майже не відчувала власних кроків — лише чужу підтримку, що не давала впасти. А далі — порожнеча.

І ось тепер вона була тут — усередині будівлі того самого проклятого табору.

Табору смерті.

Кап-Ґрі-Не — мис на північному узбережжі Франції. Суворий, овіяний солоними вітрами, із гострими урвищами, що обривалися просто в темне, холодне море. Місце, яке колись могло б здатися диким і величним. Тепер — зламане. Спотворене смертежерами, як і все, до чого вони торкалися.

До табору Кап-Ґрі-Не звозили всіх: французьких чаклунів, військовополонених, сквибів… і, звісно, маґлонароджених.

Власне, заради останніх усе це й було створено.

Усі ті плакати в Порт-де-Брюм, пропагандистські буклети, газети — усі вони говорили про очищення. Про повернення величі, яку, за їхніми словами, було втрачено. Про світ, звільнений від «хибних» поглядів, від усього, що, як вони вірили, спотворювало саму суть магії.

Вони закликали змити брудну кров з історії чистокровних родів. Повернути колишню славу чаклунам. Відновити порядок.

Та правда була значно простішою.

І менш красномовною.

Смертежери мали одну мету — винищувати. Винищувати тих, хто не вписувався в їхнє уявлення про «чистоту»: маґлонароджених, напівкровних перевертнів, велетнів, гібридів — усіх, у чиїх жилах текла «зіпсована» кров.

І вони це робили — з щирою вірою та відданістю своєму Темному Лорду.

Ось про що насправді була вся ця війна.

Раніше Герміоні здавалося, що це були лише чутки. Історії, що звучали настільки жахливо, що здавалося — цього просто не може існувати насправді.

 Це лише моторошне перебільшення, — думала вона. — Чергова спроба зламати їхній бойовий дух, посіяти страх і знищити віру тих, хто ще стояв на їхньому боці.

Правда не може бути настільки… потворною.

Але тепер — усе змінилося.

Табори смерті були реальні.

І до того ж — саме вона втрапила до одного з них.

Важкий чорний плащ усе ще накривав її, бодай трохи захищаючи від пронизливого холоду, що, здавалося, вже встиг просочитися під шкіру. Герміона повільно озирнулася, намагаючись зрозуміти, де саме опинилася.

Усе навколо нагадувало щось середнє між кабінетом і особистою кімнатою. Усюди лежали мапи, стояли мітли, шафи були заставлені зіллями; коробки, ремені, якісь папери, зброя — дрібні речі, на яких погляд затримувався лише на мить і одразу ковзав далі. На одній зі стін висіла велетенська мапа — чимось схожа на ту, що була в наметі Стерджиса.

І при згадці про командувача Руху опору Герміона мимоволі скривилася, ніби від фізичного болю.

Обман. Зрада. Злість. Усе це промайнуло за мить — і накрило з головою. Адже вона, хоч і несвідомо, та все ж звільнила його — не просто розвідника. І навіть не чаклуна спецпризначення.

Лорда-командувача. Справжнього лорда-командувача смертежерів.

Якби Стерджис тільки знав…

Герміона щосили скривилася — від самої думки. Від безмежної провини й пекучої ненависті до самої себе. Їй хотілося вистрибнути у вікно, аби тільки це все нарешті скінчилося.

Коли все це, врешті-решт, скінчиться?

Свідомість ніби тріщала по швах, не витримуючи всього цього жаху. Думки плуталися, розсипалися, вислизали крізь пальці, не даючи вчепитися бодай за щось одне.

Серце шалено калатало в грудях, відбиваючись глухими ударами в скронях. Тривога пульсувала так сильно, що, здавалося, роздирала її зсередини.

Повітря раптом стало замало.

Вона не могла вдихнути.

Не могла.

Повітря.

Їй терміново треба було повітря.

— Герміоно, — пролунало знову, уже ближче.

Вона різко розплющила очі, лише тепер усвідомивши, що весь цей час була не сама.  Поруч, біля ліжка, на невеликому стільці сидів Блейз.

Як давно він тут?

Він був поруч увесь цей час?..

Блейз різко підвівся й схилився над нею. Дивився прямо, не відводячи погляду. Наляканий. Стривожений — не менше за неї саму. Страх кричав у його очах так відверто, що на мить вона навіть розгубилася.

Здавалося, він боявся не менше, ніж вона сама.

— Агов… агов, — промовив він заспокійливо, беручи її за руку. — Дивись на мене. Дихай. Ну ж бо… давай разом. Вдих… видих.

Вона повторювала за ним — механічно, уривчасто, насилу, намагаючись заспокоїтися. Слова Блейза спершу губилися десь на межі свідомості, але поступово ставали яснішими, чіткішими, реальнішими.

— Ш-ш-ш… — тихо мовив Блейз, стискаючи її руки. — Дихай. Ось так… добре. Ти молодець.

Герміона не знала, як йому це вдавалося. Та їй справді ставало легше — і вона поступово починала опановувати себе.

— Дозволиш промити тобі обличчя? — запитав він, беручи до рук якусь ємність. — Воно все в крові… Я хочу переконатися, що ти не поранена. Добре?

Вона мовчки кліпнула, даючи йому німий знак згоди. У неї не залишилося сил пручатися після всього пережитого.

Забіні тихо зітхнув, кинув на неї короткий погляд і потягнувся до миски з водою. Дістав ганчірку, змочив її, відтиснув зайву вологу — й уже простягнув руку до її обличчя, коли Герміона раптом сіпнулася. Десь у будівлі щось грюкнуло. Якісь голоси, кроки, звуки — усе одразу вдарило по нервах. Вона панічно забігала очима, дивлячись на двері позаду Блейза.

—  Мила, поглянь на мене. — м’яко гукнув він.

Її очі миттєво знайшли його.

— Ти тут у безпеці. Чуєш? — тихо додав Блейз, зазираючи їй просто в очі. Він обережно провів рукою по її плечу, заспокійливо погладжуючи. — Крім нас із Драко, сюди ніхто не зайде.

При згадці Драко в грудях знову болісно защеміло. Живіт скрутило судомою, ніби хтось вдарив її просто під ребра — різко, без попередження. Біль відгукнувся хвилею, прокотився всередині, змусивши її мимоволі напружитися.

На секунду їй здалося, що її знудить.

І це не вислизнуло від уваги Блейза.

Він помітив, як вона завмерла, як збилося її дихання — і як її погляд раптом змінився. Ще мить тому розгублений і затуманений — тепер він наповнився чимось іншим.

Болем.

Драко — лорд-командувач.

Той самий — із поля бою, той, що допитував її, безжально погрожував і очолював їх — тих потворних чудовиськ, що переслідували її й ледь не вбили.

І я відпустила його на волю. Я дозволила йому піти. — думка вдарила раптово, різко й боляче, мов ляпас, від якого на мить потемніло в очах.

У грудях щось стиснулося так сильно, що на мить перехопило подих. Здавалося, ще трохи — і серце просто зупиниться.

Мабуть, старший цілитель усе ж мав рацію.

Усе це було… занадто для неї.

Блейз мовчав. Обережно провів вологою тканиною по її обличчю, стираючи кров, бруд і пил. Його рухи були повільні, обережні — ніби він боявся завдати їй ще більшої шкоди.

Герміона лежала нерухомо, ніби заклята. Майже нічого не відчувала — лише пекельний, глухий гул у голові, що заглушував усе інше.

Як я могла знову дозволити йому обвести себе навколо пальця?

Як я могла нічого не помітити? Навіть не запідозрити?

А Стерджис?.. Невже він не помітив настільки важливої деталі? 

Адже він дізнався про Драко стільки всього: роки підготовки в Азкабані, його навички…

 І все ж найголовніше залишилося поза його увагою.

Або ж він просто не встиг дізнатися.

Бо я звільнила його.

Я звільнила його.

Думка різонула гостро, майже фізично.

І як мені тепер із цим жити?

Ти зробила це заради Рона. Заради Луни. Джорджа, Білла, Чарлі. Заради них усіх, — наполягав внутрішній голос. —  Ти намагалася врятувати їх. Чого б це не коштувало…

Голос Рона зі спогадів увірвався різко, боляче — ніби знову й знову врізався просто в серце, прокручуючи ці слова по колу.

Лише поглянь, у що ти втрапила, Герміоно! Ти навіть себе захистити не можеш!

Вона мимоволі стиснулася, ніби від удару.

Рон мав рацію. Я не здатна нікого захистити — ні тих, кого люблю, ні навіть саму себе… І все це — Стерджис, Драко, той жах, пережитий у таборі смерті — лише підтверджувало це.

— Ти хоробро боролася, — раптом мовив Забіні, вириваючи її з пекельного клубка думок.

Герміона повільно перевела на нього розгублений погляд.

— Чесно, — сказав Блейз, — я вражений. Я бачив подібне лише… раз. Може, двічі в житті. Але ніколи б не подумав, що саме ти здатна на таке. Ти була просто люта, Герміоно.

Повільний, уривчастий видих — і погляд Герміони опустився на власні руки. На кісточках усе ще застигла чужа кров — темна, підсохла, вперто нагадуючи про те, що сталося.

— То була моя єдина спроба врятуватися, — хрипко мовила вона. — Навіть собака втрутився б. Тут немає чим пишатися.

Блейз кивнув.

— Розумію, — сказав він тихо. — На жаль, мені знайоме це відчуття.

Герміона уважно вдивлялася в нього. Потім її погляд ковзнув нижче — до шиї, прихованої високим коміром форми.  Затримався довше, ніж слід було.

І він це помітив.

— Здається, ти хочеш щось запитати, — тихо мовив Блейз.

— Ти один із них, чи не так? — прямо запитала Герміона. — Ти теж був в  Азкабані.

Блейз на мить затримався, і лише ледь помітна зміна в погляді видала його здивування.

— Драко розповів тобі?..

— Ні, — різко відрізала вона, не давши йому договорити.

Вловивши зміну в його обличчі, вона сухо додала:

 — Та я бачила його особисту справу.

— Он воно як, — пробурмотів Блейз, витискаючи ганчірку; вода повільно стікала між його пальцями.

Коли він нарешті глянув на неї, то запитав:

— І як тобі?

Герміона подивилася на нього з недовірою. На мить навіть розгубилася, ніби не до кінця зрозуміла, що саме щойно почула.

Серйозно?..

Він справді питає мене про це?

Після всього?..

— Вражає, чи не так? — підхопив Блейз. — Хоча я б не дуже довіряв усьому, що там написано.

— Це щось на кшталт “ми не такі вже й погані”? — холодно запитала Герміона.

— Ні, що ти, — похитав головою Блейз. — Ми значно гірші.

Її погляд затримався на ньому, тоді як губи Блейза смикнулися в гіркій, майже болючій усмішці.

Якусь мить вони просто вивчали одне одного. А тоді Забіні повільно торкнувся коміра й відтягнув його вбік, оголюючи шию. Тканина відхилилася, оголюючи темну шкіру, на якій чітко проступило татуювання:

ᚱᛗ800

— Усі ми час від часу втрапляємо в лайнові ситуації, — мовив він, ховаючи шию назад за комір. — І ця — одна з них.

Вона мовчки вивчала його, і в цьому погляді було більше запитань, ніж відповідей.

— Хочеш сказати… ти не хотів цього? — запитала вона.

Блейз глянув на неї так, ніби почув щось, що мало б бути смішним — але чомусь зовсім не було.

— Відсидіти чотири роки в Азкабані, щодня беручи участь у клятому Турнірі трьох чарівників? — він гірко пирхнув. — Назви мені хоч одного божевільного, який добровільно на таке погодився б.

— Як щодо Мелфоя? — випалила вона різко.

Іронічна усмішка на його губах згасла так само швидко, як і з’явилася. Замість неї в рисах обличчя проступило щось важче — серйозне, майже втомлене.

Її погляд не здригнувся — вона дивилася прямо на нього, не відступаючи.

— Герміоно… — почав Блейз, але не договорив.

— Ти… — її голос затремтів, зірвавшись у хрипоту від злості. — Ти весь цей час був поруч і мовчки дивився, як він мене дурить.

— Все не так просто…

— О, ну звісно, — кинула Герміона. — Знаєш, подібної підлості я ще могла чекати від нього. Але від тебе… Я була про тебе кращої думки, Блейзе.

— Обережно зі словами, Герміоно, — застеріг її він уже зовсім іншим тоном. — Ти говориш не лише про мого друга, а й про мого командира.

Її погляд ковзнув по ньому, затримався — а тоді вона нахилилася ближче, занадто близько, і майже прошипіла:

— І як воно, Блейзе? — майже прошепотіла вона. — Мати за друга й командира… — пауза. — Тирана. Вбивцю.

Забіні витримав її погляд, ні на мить не відводячи очей.

— Ти мені скажи, — випалив він різко. — Це ж ти його звільнила.

Його слова влучили точно в ціль, змусивши її завмерти.  Наче він щойно встромив їй ножа в серце і безжально провернув.

Він витримав коротку паузу.

 — З власної волі. Наскільки мені відомо.

Герміона втупилася в нього, а Блейз лише ледь підняв брови, даючи зрозуміти, що він зовсім не такий простий і м’який, яким міг здаватися на перший погляд.

Та саме в цю мить біля входу щось дзенькнуло.

Вона відчула його ще до того, як встигла усвідомити — і лише потім побачила.

Драко.

Втомлений. Похмурий. У тому самому смертежерському камзолі й довгому чорному плащі — ніби сама смерть увійшла до кімнати в людській подобі.

Він завмер у дверях на коротку мить, дивлячись прямо на неї. Світло з коридору падало за його спиною, окреслюючи постать холодним, різким контуром і відкидаючи вперед довгу тінь.

Герміона відчула цей погляд майже фізично — наче холод торкнувся шкіри й повільно проник глибше, проходячи крізь кістки й стискаючи саме серце так, що на мить стало важко вдихнути.

Блейз простежив за її поглядом і теж озирнувся.

Між ними всіма зависла важка напруга, яка дзвеніла в тиші.

Не треба було бути легіліментом, аби зрозуміти: він усе чув.

Кожне слово.

Після довгої паузи Драко повільно зайшов усередину, і з його появою в кімнаті раптом стало холодніше.

Тяжким, втомленим кроком він рушив крізь кімнату, недбало відклав маску, а тоді, за старою звичкою, зняв зубами одну рукавичку, потім другу. Після цього він розстібнув застібку плаща — і той важко впав на найближчий стілець із глухим, майже загрозливим звуком.

Драко спокійно підійшов до умивальника й підставив руки під струмінь води. Кров повільно сходила, розтікаючись темними смугами, зникаючи в раковині, ніби нічого й не було.

Він провів долонями по обличчю, змиваючи залишки, відкинув назад вологе світле волосся. Коли підняв очі до дзеркала, його погляд одразу вперся в її карі очі.

Герміона не відводила погляду, уважно стежачи за кожним його рухом.

За тим, як він важко зітхнув і відійшов від умивальника, як його кроки глухо пролунали, коли він рушив до письмового стола й важко опустився на стілець.

Раптом його увагу привернув старий сервант, і він дістав звідти пляшку й келих. Недбало закинув ноги в чоботях на стіл і налив собі темної рідини. Зробив кілька ковтків і лише тоді відставив келих.

А Герміона досі не могла перестати дивитися на нього.

Наче бачила його вперше — іншого. Чужого.

Насторожено вона вдивлялася в нього так, ніби мала справу з незнайомцем. І не могла навіть поворухнутися — настільки напруженим було все її тіло.

Схоже, Блейз це відчув.

Він переводив погляд то на Герміону, то на Драко, аж поки тихо не прочистив горло, привертаючи увагу їх обох.

— Тут чисті речі, — мовив він, вказуючи на складену поряд купку одягу. — І трохи їжі.

Герміона глянула на нього й лише мовчки кивнула.

— Тобі ще щось потрібно? Ліки чи… — запитав Забіні.

— Мої речі, — різко відрізала Герміона. — І моя паличка.

На це Блейз лише розгублено глянув на неї, а потім перевів погляд на Драко.

Той дивився кудись уперед — повз них, ніби навмисно уникаючи будь-якого контакту. У цьому відстороненні було щось напружене, неприродне, і Блейз на мить явно розгубився, не знаючи, куди подіти очі.

— Що ж, твої речі в мене. Я принесу їх трохи пізніше, — сказав він, зрештою звертаючись до Драко. — А щодо палички…

Цього разу Драко повільно перевів на них обох важкий, холодний погляд. Герміона помітила напружені щелепи, різко окреслені вилиці, закам’яніле підборіддя — усе в ньому було натягнуте до межі.

Немов відчувши її погляд, він знову подивився на неї — лютий, подібний до розгніваного грецького бога, якого давно покинули милість і світло.

— Що ж… — озвався Блейз, ковзаючи поглядом між ними. — Бачу, вам двом є про що поговорити.

Драко лише коротко кивнув у відповідь.

І Блейз тихо підвівся, повільно рушив до дверей і, не озираючись, зачинив їх за собою. Дерево глухо відгукнулося в тиші. Звіддаля ще якийсь час було чути його кроки, що поволі танули в довгому коридорі, залишаючи по собі гнітючу порожнечу.

Драко довго дивився на неї, ніби вирішував, що варто сказати. Та зрештою не промовив ні слова. Лише мовчки крутив келих у руках.

Герміона теж не відводила погляду — напружена до межі, ніби щомиті чекала нового удару.

Тиша між ними стала майже нестерпною. Вона тиснула на них обох — гучно і безжально.

І лише згодом він прочистив горло й заговорив:

— Ти в курсі, що практично відкусила пальця тому виродку? Той майже теліпався на його кістці.

На мить вона ніби не повірила почутому. Погляд різко піднявся — гострий, дикий, майже вовчий — і вп’явся в нього.

Неймовірно… Ще мить тому він розчавив голову власного смертежера, мов повітряну кульку. А тепер спокійно сидить тут, пʼє Мерлін зна що й поводиться так, ніби нічого не сталося.

Драко зробив ще один ковток.

— Знаєш, я завжди поважав це в тобі, — тихо мовив він, ледь кивнувши в її бік келихом. — Цей твій незламний дух…

Герміона не відвела очей — дивилася прямо, вперто, ніби не дозволяючи собі навіть кліпнути.

Він замовк на мить, а тоді заговорив далі:

— Я, наприклад, борюся, бо… бо не маю іншого вибору. Ніколи його не мав. Але ти… ти, Ґрейнджер, борешся, бо така вже твоя природа. Це в тебе в крові — йти всупереч системі, не зважаючи ні на що.

Його голос став тихішим, майже шепотом — ніби ці слова призначалися тільки їй.

— Ти й гадки не маєш, якою силою володієш.

— Навіщо ти це зробив? — хрипко перебила вона. — Навіщо розчавив йому голову?

Драко завмер із келихом у руці. Повільно підняв очі й подивився на неї — у її очах завмер страх. Ніби вона досі бачила перед собою ту криваву сцену й ніяк не могла від неї відвести погляд.

— Те, що ти там влаштував… це було жахливо.

— Я влаштував?! — різко перепитав Драко, грюкнувши келихом об стіл так, що звук розрізав тишу.

Герміона здригнулася й напружилася. Його погляд миттєво став жорстким, майже лютим.

— То, може, треба було лишити того покидька живим, аби він і далі влаштовував свої п’яні оргії, ґвалтуючи полонянок?!

— Але ж ти… ти насолоджувався цим. Вбиваючи його.

— Так, бляха, ще й як насолоджувався, — різко відрубав Драко. — Бо він, бляха, на це заслуговував! І отримав те, що мав!

— Ти міг його просто стратити! — випалила Герміона, різко підводячись у ліжку.

— Ні, не міг! — його голос став ще жорсткішим.

— Ти ж, бляха, розчавив йому голову! — прохрипіла вона, і її руки мимоволі напружилися, ніби вона знову це бачила. — Просто взяв і бахнув… мов гарбуза! Мерліне!..

І вона схопилася за голову, міцно заплющуючи очі, ніби могла силою вигнати це з пам’яті. Та марно — кров, що розліталася в різні боки, знову спалахнула перед очима.

З її грудей вирвався дикий, тваринний стогін — вона вже не могла стримати це в собі після всього пережитого.

Здавалося, навіть той звук — той момент, коли все сталося — досі лунав у її голові.

Мертва тиша заповнила кімнату. Було чути лише важке дихання Герміони.

— Так, — уже спокійно відповів Драко, змушуючи її розплющити очі. — Я розчавив йому голову. І знаєш що?

Їхні погляди зустрілися.

— Я б із радістю зробив це ще раз. А може, й щось гірше.

Герміона дивилася на нього з таким щирим жахом, що в грудях у нього щось стиснулося — але зовні він звісно цього не показав.

— Ти не бачила того, що бачив я, — тихо додав він. — Я бачив достатньо в його голові. Повір мені… Те, що сталося з тобою, — ніщо в порівнянні з тим, що він зробив з іншими.

Її погляд і мовчанка раптом стали нестерпними. Навіть йому. Він ледь помітно стиснув щелепу, ніби стримуючи щось, перш ніж заговорити.

— Не дивись на мене так, — сказав Драко, впіймавши знову її погляд. — Така вже моя робота, Ґрейнджер. Вбивати виродків час від часу.

— Якби ж ти тільки виродків і вбивав.

Погляд Драко миттєво змінився.

Срібло його очей різко потемніло, стало холодним — майже сталевим. Уся та стриманість, що ще мить тому тримала його в руках, тріснула.

— А ти думала, я на війні чарівні палички з землі підбираю? — різко кинув він. — Отямся і припини вдавати дурепу, Ґрейнджер. Ти бачила мою особисту справу. І знала, з ким маєш справу, з самого початку.

— Та я не знала, що маю справу з клятим Лордом-командувачем!

— То тепер знаєш! Мої вітання!

Тиша.

Герміона ще мить дивилася на нього. Її пальці мимоволі стиснулися в простирадлі, перш ніж вона, зібравшись, нарешті вимовила це вголос:

— Отже… то був ти. Тоді, на полі бою. Верхи на тестралі.

Він не відразу відповів. Лише повільно підняв на неї очі — важкі, уважні, без жодної спроби заперечити. Плечі напружилися, пальці ледь сильніше стиснули келих.

— Так. Я.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

— Правду кажучи, — додав він, не відводячи очей, — я думав, ти здогадаєшся значно раніше.

Перед її очима знову промайнули ті самі миті.

Поле бою.

Втеча.

Тестрал.

Вершник.

Допити. 

Дотик до її волосся — такий очевидний, що аж зводило кістки від люті.

Повітряний бій.

Вершники, що зриваються вниз.

Поранений смертежер із уламком, що пройшов крізь нього.

І тоді вона подивилася на нього.

Поглядом — уже іншим.

Поглядом усвідомлення.

— Але ж… ти мав померти, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ти помирав. Я бачила це на власні очі.

Драко подивився на неї порожнім, нічим не виказаним поглядом.

— Що ж… у тебе був шанс мене добити. Та ти його проґавила, Ґрейнджер. Нехай це буде тобі уроком.

Герміона втомлено видихнула, розкрила плащ, скинула ковдру й сіла рівніше, опустивши ноги на підлогу. Драко уважно стежив за кожним її рухом.

Коли вона знову підняла на нього очі, в них уже не було шоку — лише спустошення.

— Ти знав? — хрипко спитала вона. — Ти знав, що то була я? Ти впізнав мене?

Якусь мить Драко мовчав. Потім перевів задумливий погляд на келих у руці.

— Не одразу… Враховуючи, що… — він раптом обірвався, завмер на мить і лише тоді тихо додав: — ти тоді вся була в крові, багнюці…

Герміона гірко, майже беззвучно всміхнулася. Драко повернув голову в її бік, уловивши цю дивну реакцію.

Треба ж.

Увесь цей час я думала…

Уявляла…

Будь-кого.

Будь-кого, тільки не тебе…

Раптом Драко криво оскалився. Але та усмішка так і не торкнулася його очей.

— Ну звісно, не уявляла, Ґрейнджер, — тихо кинув він. — Певне, це мало бути якесь чудовисько з рогами й копитами, яке п’є кров незайманих дівчат щоночі?

Герміона завмерла.

Думки. Він щойно їх…

І раптом перед очима знову спалахнула та сама сцена: Драко тримає Абрамаса за горлянку, повернувши до нього свою моторошну маску.

«Що він робить, Блейзе?»

«Проникає в його спогади».

— Ти легілімент, — прошепотіла вона ледь чутно, радше собі, ніж йому.

Драко лише мовчки нахилив голову, навіть не намагаючись заперечити.

Її пальці мимоволі стиснулися, нігті вп’ялися в долоні. Дихання збилося, стало уривчастим. Вона ледве помітно похитнула головою, ніби намагаючись заперечити очевидне.

А погляд, яким Драко подивився на неї, став остаточним підтвердженням.

Дурепа.

Яка ж ти дурепа, Герміоно.

Як ти могла довіритися такому… такому…

Вона побачила, як він злегка скинув підборіддя.

— Ну ж бо, скажи це, — мовив Драко, не зводячи з неї очей. — Якому “такому”?

Герміона дивилася на нього, не в змозі поворухнутися, відчуваючи, як очі наповнюються зрадливими слізьми.

Драко підвівся різко, майже безшумно. Стілець тихо скрипнув позаду. Крок — повільний, виважений — і ще один. Він наблизився, але не впритул, зупинившись за крок від неї. Руки спокійно сховав у кишені, плечі залишалися напруженими. Голова трохи схилилася набік — уважно, майже хижо, ніби намагався прочитати в її обличчі щось більше, ніж вона була готова показати.

— Скажи це, — наполіг він. — Не соромся, Ґрейнджер.

Чудовисько. Монстр. Убивця.

Слова застрягли в горлі, так і не зірвавшись із губ.

Та який у цьому сенс? Він уже читав її думки — без дозволу, без зусиль, мов розкриту книгу.

Драко гірко всміхнувся до неї, але майже одразу відвернувся. Повернувся до письмового стола, потягнувся до келиха. Зробив ковток. Ще один. І лише тоді відклав його.

— Отже, скажи, Ґрейнджер, — промовив він, спершися стегнами об стіл позаду й схрестивши руки на грудях. — Те, що ти відчуваєш зараз… це страх чи ненависть до мене?

— Я не боюся тебе, — відрізала вона миттєво, хитаючи головою.

Хоча це було далеко не так.

— Отже, ненависть, — підсумував він. — Добре. З ненавистю завжди легше працювати, ніж зі страхом.

Він відштовхнувся від столу й знову зробив крок у її бік. Герміона миттєво зіскочила з ліжка, різко відступила на кілька кроків і вхопила ножиці, якими ще мить тому користувався Блейз під час перев’язки.

Драко зупинився, переводячи розгублений погляд із її обличчя на ножиці в її руці.

— Не підходь до мене, — наказала вона злякано, тремтячи всім тілом.

Леза в її руці тремтіли помітно. Тремтіння пішло далі — в зап’ястя, в плечі, в усе тіло.

Бо це була брехня — Герміона  боялася його.

Боялася того чаклуна, що стояв перед нею.

Адже вона більше не знала його.

Не знала того, хто дивився на неї цими холодними очима.

Зараз перед нею стояв не Драко.

Перед нею стояв жорстокий командувач смертежерів.

А той хлопчина, якого вона колись знала… думала, що знала — був лише ілюзією. Ілюзією, що запаморочила їй голову, підступно ввела в оману й змусила зробити помилку, за яку тепер доведеться платити.

Він дивився прямо на неї — спокійно, уважно, занадто пильно, ніби розбирав її на частини, шар за шаром. І вона теж не могла відвести очей.

Між ними застигла відстань у кілька кроків — надто мала, щоб почуватися в безпеці, і водночас безкінечно велика.

Повітря ніби стало густішим. Кожен подих давався важче.

Герміонині пальці ще сильніше стиснули ножиці. Метал холодив шкіру, але це майже не відчувалося.

Бо весь світ звузився до одного — його погляду.

— Якщо вже наважилася, — мовив він, вказавши пальцем на скроню, — цілися одразу в голову. Там усі біди.

Герміона мовчки дивилася на нього, не випускаючи ножиці з тремтячої руки.

— Зроби це. Позбав нарешті мене цього тягаря…

Її погляд ковзав по ньому, нервово чіпляючись за кожен рух.

— Але стривай… ти ж не можеш, — криво всміхнувся він. — Інакше на тебе й твоїх рудоголових друзів чекають чималі неприємності, чи не так?

Мить — і все завмерло.

— Тож дозволь полегшити тобі долю.

І тут він різко подався вперед — до неї. Вихопив ножиці, перш ніж вона встигла щось усвідомити, й приставив холодні леза собі до горла.

Герміона витріщилася на нього, розгублено, майже не дихаючи.

— Давай, Ґрейнджер, — прошипів він. — Покінчимо з усім цим!

Її пальці ще сильніше стиснули ножиці. Леза вже вперлися в шкіру, та щось усередині зупинило її, не дозволивши завдати удару.

— Ну ж бо… бруднокровко, — прошипів він крізь зуби, повільно розтягуючи кожне слово, ніби навмисно штовхаючи її до краю. — Заріж мене, чорт забирай.

Її погляд посуворішав.

Рука сіпнулася вперед — різко, майже відчайдушно.

Але… не змогла.

Її пальці ослабли. Рука повільно опустилася.

З губ вирвався безсилий, хрипкий звук — щось між стогоном і зірваним подихом.

Драко якусь мить дивився на неї важким, непохитним поглядом.

— У цьому й твоя біда, Ґрейнджер, — тихо мовив він. — Може, ти й хоробра. Може, рішуча. Але ти надто м’яка. Надто людяна. І як би сильно ти не хотіла мене вбити… ти ніколи цього не зробиш.

І тоді її розбитий погляд звернувся до нього.

— Якщо я не можу тебе вбити… — прошепотіла вона, ледве тримаючи голос, — то я точно змушу тебе страждати.

Цього разу з його грудей вирвався сміх — нервовий, різкий, майже зірваний. Він оскалив зуби й відвернувся, ніби намагаючись приховати щось більше за цим сміхом.

— О, в цьому ти майстриня, Ґрейнджер, — мовив він, похитавши головою.

Герміона завмерла — брови злетіли в щирому подиві.

І в ту ж мить скористався її розгубленістю. Різкий рух — і ножиці вилетіли з її руки. Ще один — і він відштовхнув їх ногою по підлозі, змушуючи її застигнути й дивитися на нього широко розкритими очима.

— А ось тепер… — тихо мовив він, — ми поговоримо.

Драко не зводив із неї очей, але ближче не підходив. Зробив кілька кроків порожньою кімнатою, втомлено провів рукою по волоссю.  Він закинув голову, заплющив очі — ніби на мить дозволяючи собі видихнути — і вже за секунду знову вп’явся в неї поглядом.

— Знаю, ти вважаєш мене злодієм… мстивим навіженим… винним у всіх гріхах навколо нас, — тихо мовив він, не зводячи з неї очей. — Але повір, Ґрейнджер… це не так.

Він на мить замовк, ніби підбираючи слова, що йому самому давалися важко.

— Шкода лише, що ти надто засліплена своїми принципами й люттю, щоб це зрозуміти.

— Ти збрехав мені, — тихо сказала вона, хитаючи головою. — Ти знову…

— О ні. Ось тут, Ґрейнджер, зупинися., — урвав він її. — Я не брехав тобі. Ти спитала, як я потрапив у полон —я сказав усе як є.

— Та невже? — не витримала вона. — То що це виходить? Ти просто ненароком «забув» згадати, що ти ні хріна не розвідник, а клятий лорд-командувач?!

— Агов. Я сказав, що очолюю розвідувальний загін. Так воно і є — я його очолюю.

Він зробив коротку паузу, перш ніж додати:

— Я лише не уточнив, що цей загін складається не з п’ятьох людей, а з близько сотні… Але ж ти не питала!

— Ти клятий вирод… — почала вона, але Драко навіть не зупинився.

— Я сказав, що прибув із підкріпленням, щоб знайти командира? Так і було. Забула? Я шукав Забіні, який потрапив у пастку Стерджиса.

Він зробив крок ближче.

— Я розповів тобі правду, Ґрейнджер. І про сутичку з гіпогрифом. І про те, що мене збили. Геть усе! Я нічого не приховав.

Герміона витріщилася на нього, розкривши рота.

 Та як йому вистачило нахабства…

Намагається довести мені, що він увесь такий щирий і чесний зі мною, коли сам приховав, ким був насправді — клятим лордом-командувачем!

— Недоговорювати і брехати — не одне й те саме, Ґрейнджер, — втрутився Драко, прочитавши її думки. — Хіба я винен, що ти за ці роки геть втратила своє критичне мислення і не склала все докупи раніше?

Лють спалахнула в ній так різко, що Герміона сама не зрозуміла, як кинулася на нього.

— Пішов геть з моєї голови! Забирайся! — вона кинулася на нього, штовхаючи й б’ючи щосили.

 Та він не відступав — лише намагався ухилятися, закриваючись руками.

— Герміоно, досить! Припини це!

— Знову! — вигукнула вона, почавши бити його в груди. — Ти знову це зробив! Як і вісім років тому! Ти використав мене!

— Використав тебе?! — обурено перепитав він, піднявши брови й зазирнувши їй просто в очі.

Вона раптом зупинилася. Несподівано навіть для себе.

 — Та я ж урятував тебе!

Герміонин погляд завмер на ньому — розгублений, приголомшений.  Дихання збилося, а очі повільно ковзали по його обличчю, поки він так само мовчки вивчав її.

Коли її очі наповнилися сльозами, щось у його погляді помітно здригнулося.  Ніби ця мить вибила з нього весь захист. Він лише дивився на неї — розгублено, беззахисно — не знаючи, що робити.  А в грудях боліло так, ніби туди справді встромили ніж і повільно провернули.

— Ґрейнджер, — гукнув він з щирим болем.

Не втримавшись, він зробив кілька кроків до неї.  У відповідь вона різко підняла голову й виставила руку вперед — у німій забороні.

— Ні. Навіть не думай цього робити, Драко.

Він завмер, дивлячись у її сповнені сліз очі.

Вона з останніх сил намагалася опанувати себе, витираючи долонями щоки.

 Та сльози не зупинялися.

Надто глибокою була ця рана.

— Я ненавиджу тебе… — прошепотіла Герміона крізь сльози. — Боже, як же я ненавиджу тебе… усією душею, Мелфою.

Не витримавши, вона відвернулася, аби не бачити його. Не бачити цей погляд, ці очі.  Та емоції брали гору — і вона знову зірвалася в плач, ховаючи обличчя в долонях.

Коли вона нарешті зупинилася й підвела погляд, то побачила, що його обличчя було майже беземоційним.

Наче її слова навіть не долетіли до нього.

Не торкнулися ні шкіри, ні його душі.

Чи від тієї душі ще бодай щось лишилося?

Адже як він тоді міг просто дивитися на неї — так порожньо, незворушно, немов крізь порожнечу.

— Знаю, — спокійно мовив він. — Ти вже це колись мені казала.

Драко зробив крок ближче й зазирнув їй просто в очі. Герміона не відвела погляду.

— Та знаєш, у чому твоя проблема? — тихо сказав він. — Ти досі не усвідомлюєш, хто тобі друг, а хто — ні.

Він сказав це твердо, майже крізь зуби:

— Я тобі не ворог, Ґрейнджер. І ніколи ним не був. Хай як сильно ти не хочеш у це вірити.

Її погляд здригнувся.

— Скільки разів я вже врятував тобі життя? Скільки, чорт забирай, га?!

 Він різко видихнув, щелепа напружилася.

—  Якби ти мене не звільнила, Стерджис давно вже схопив би тебе й змусив робити чергову гидоту. Це він тебе використовував, а не я! Як ти досі цього не розумієш?!

Герміона здригнулася, ніби від удару.  Плечі напружилися, пальці стиснулися в кулаки, а подих став уривчастим. Вона дивилася на нього широко розкритими очима —  ніби намагалася вловити сенс, скласти все докупи… і водночас відштовхнути це від себе.

Його голос урвався різко, майже на зламі:

— Та я б і пальцем не поворухнув заради твого Візлі, якби не ти! — випалив він. — Я роблю це виключно заради тебе, вперта ти…

Він обірвав себе на півслові, різко відвернувшись, ніби слова раптом стали надто важкими.

Герміона дивилася на нього крізь сльози. Її пальці тремтіли — стискали тканину одягу, ніби це могло її втримати.

— Благаю… досить, — прошепотіла вона, судомно схопившись за голову. — Припини… ці маніпуляції… я більше не витримую…

Слова ледь трималися разом, зриваючись на подиху.

Драко коротко, невіряче пирхнув. Кутик його губ сіпнувся, але в цьому не було ані краплі веселощів.  Він повільно провів рукою по волоссю, різко, ніби намагаючись опанувати себе, і знову подивився на неї — вже жорсткіше.

— «Маніпуляції»? Серйозно, Ґрейнджер? — різко перепитав він.

Він коротко розсміявся — сухо, без жодного тепла, — і відвернувся, проводячи рукою по обличчю.

Наче намагався втриматися.

Не зміг.

— Ну якщо я вже такий монстр, яким ти мене вважаєш…

Драко різко махнув рукою в бік вікна, жест вийшов різким, майже неконтрольованим.

— Чому я, бляха, шукав тебе всюди, мов навіжений, га?! Як думаєш?!

Він уже кричав — і різкість його голосу змусила її здригнутися.

Коли він помітив, як вона дивиться на нього — відверто не вірячи жодному слову, — не витримав.

 За мить опинився поруч.

Перш ніж вона встигла відступити бодай на крок, він різко схопив її за рукав старої куртки й змусив подивитися на себе.

— Я, бляха, завжди був на твоєму боці! Завжди.

Подих зірвався.

— А що отримую натомість? Чергові звинувачення?!

Герміона відчула, як у ній знову здіймається лють у відповідь на його слова.

— А чого ти очікував?! Вдячності?

— Розуміння! — крикнув він. — Бодай клятого розуміння, Ґрейнджер!

— Я намагалася, Драко! — крикнула вона у відповідь  — Присягаюся, я намагалася тебе зрозуміти!

Вона різко вирвалася з його хватки й, не стримавшись, випалила крізь сльози:

— Але ж ти все зіпсував!

Вона різко вперлася долонями й штовхнула його в груди — з люті, з відчаю.

— Ти, Драко! А не я!

Драко лише безпорадно дивився на неї, не знаходячи слів.

Герміона ковтнула повітря й продовжила:

— Тому навіть не смій звинувачувати мене, — прошипіла вона крізь сльози. — Чи злитися… після того, що ти накоїв… зі мною!

— Я тобі душу відкрила, — процідила вона крізь зуби й ткнула пальцем йому в груди. — Я довірилася тобі! Та ти ж мене використав задля власної вигоди. Бо в цьому весь ти. Ти все своє життя робиш лише те, що на руку тобі самому! Що тоді в Гоґвортсі, що зараз!

Цього разу Драко не приховував відвертої насмішки.

— Неймовірно… як у тебе все просто, Ґрейнджер.

— А що? Це не так? Не так усе було?

— Ні, не так! — гаркнув він. — Та чи є сенс мені щось доводити, якщо ти давно вже все за всіх вирішила!

Роздратований, він різко пройшов повз неї. Герміона озирнулася й побачила, як він сперся руками об підвіконня, опустивши голову, ніби намагався опанувати себе.

Вони замовкли.

І лишилося тільки це — важке мовчання між ними.

Коли він нарешті випрямився й озирнувся, у його очах був біль. Її серце стиснулося. Але повірити в це вона не наважувалася.

Ні. Не можна.

Це все — гра.

Усе це несправжнє, — голос усередині не змовкав.

Але був і інший. Той, що стискав груди болем щоразу, коли перед очима спливав його розбитий погляд. Знову. І знову.

Той, що вперто шепотів: а якщо ні?

А що, як він каже правду?..

Збоку почулося важке зітхання. Драко сперся стегном об підвіконня, витягнувши ноги перед собою. На мить він завмер, а тоді повільно підвів на неї свої сріблясті очі.

Герміона здригнулася, зустрівшись із його поглядом.  У грудях щось боляче стиснулося.  Вона не відвела очей — хоч кожна частинка її тіла кричала зробити це.

— Знаєш, — тихо сказав він, — хотів би я побачити світ твоїми очима, Ґрейнджер. Правда.

Він на мить замовк, ніби ці слова застрягли в горлі… та все ж мовив:

— Та я знаю, що колись ти побачиш його моїми. І це крає мені серце.

Герміоні здалося, ніби повітря раптом зникло з її легень. Та все, на що її вистачило в цю мить, було:

— Так кажеш, наче воно в тебе є.

І тільки сказавши це, усвідомила, що саме сказала.

Драко гірко всміхнувся. І від цієї усмішки їй стало лише гірше.

— Маєш рацію, — промовив він із штучною легкістю. Та посмішка знову не торкнулася його очей.

Він відштовхнувся від підвіконня й рушив до неї, скорочуючи відстань.

— На твоєму місці я б тричі подумав, перш ніж знову верзти всяку маячню, — тихо, майже байдужим тоном мовив він. — Адже цілком може статися, що мені зрештою набридне няньчитися з тобою.

Ледь помітна пауза.

— І тоді я стану тим чудовиськом, яким ти так наполегливо мене бачиш.

Його голос — холодний, просякнутий ненавистю — вирвав з неї лише одне:

— Що ж із тобою сталося, Драко? — прошепотіла вона. — Це не ти. Ти не був таким.

Драко дивився на неї довго. Його погляд був нерухомий, важкий — ніби пронизував її наскрізь, витягаючи щось глибше, ніж вона хотіла показати.

Щелепа ледь помітно стиснулася.  На мить здалося, що він ось-ось відведе очі… але ні.

Він зробив крок уперед.

Повільно. Обережно.

Скорочуючи відстань між ними.

— Справді думаєш, що хочеш це знати? — тихо перепитав він.

Голос звучав рівно.

Занадто рівно.

Герміона мовчки дивилася, як він наближається, і так само мовчки відступала — крок за кроком, ніби підкоряючись якомусь глухому, невідворотному інстинкту. Простір між ними невблаганно скорочувався, повітря ставало густішим, важчим, і кожен його рух відчувався надто чітко, надто близько.

Поки раптом її спина не вперлася в щось тверде.

Шафа.

Холодне дерево відгукнулося крізь тканину одягу, а металеві ручки боляче вп’ялися в спину, змусивши її завмерти. Відступати більше не було куди.

Він підійшов упритул, остаточно скоротивши й без того небезпечну відстань між ними. Його присутність стала майже відчутною — теплом, напругою, самим повітрям, що ніби стискалося довкола.

Герміона сіпнулася, намагаючись вислизнути збоку, та марно. Він одразу перегородив їй шлях, упершись долонями об шафу по обидва боки від неї. Його руки замкнули її в тісному просторі, відрізаючи будь-яку можливість втечі.

Вона опинилася в пастці. Серце калатало шалено, глухо віддаючись у скронях, у грудях, у кожному нерві. Здавалося, ще трохи — і він почує цей ритм так само чітко, як і вона сама.

Повітря не вистачало.

І з кожною секундою ставало лише важче дихати.

— Спершу я втратив дім, — почав він тихо, повільно нахиляючись до неї.

Відстань між ними зникала остаточно. Знайомий запах вдарив у ніздрі — надто різко, надто близько.  Щось болісно стиснулося всередині.

— За ним — свою честь, сім’ю і навіть…

Одним різким рухом він смикнув комір, оголивши руни на шиї:

ᛟᛝ777

— …навіть своє власне ім’я, — договорив він тихо. — Його теж у мене забрали. Усе, що в мене лишилося за ці роки, — цей клятий номер.

Її очі завмерли на зловісних «777».  Темні, різкі лінії врізалися в шкіру, ніби тавро, яке неможливо стерти.  Вона дивилася на них довше, ніж хотіла.

Лише за мить вона повільно підняла очі на нього.

— Я не пішов туди добровільно. Я не зголошувався на це, — тихо мовив він. — Мене забрали прямо з дому й приволокли до Азкабану, закували в кайдани й клеймили, немов скотину. Потім морили голодом, позбавляли сну, катували — доти, доки тіло не переставало відчувати, а розум — чинити опір. Поки мене вчили вбивати, я вчився виживати там, де інші не витримують.

Драко на мить замовк, дивлячись на неї важким поглядом.

— Ти хоч уявляєш, як багато чаклунів намагалося мене вбити?

Вона ледь похитала головою, навіть не одразу усвідомлюючи, що відповідає.

— О, їх було чимало, — мовив він тихо, майже байдуже, ніби йшлося про щось буденне.

Його погляд на мить потьмянів, ніби ковзнув крізь неї — кудись далеко, туди, де вона не могла дістати.

— Я вже навіть не пригадаю всіх їхніх імен. Та що я пам’ятаю точно — це їхні мертві обличчя. Скляні очі.

Коротка пауза.

— В Азкабані правила прості: або ти вбиваєш… або тебе.

Герміона мимоволі заплющила очі, згадуючи нещодавню страту того смертежера. Перед внутрішнім поглядом знову спалахнуло його понівечене тіло і вона різко відвернула голову, ніби могла втекти від цього образу.

Та Драко не дозволив.

Він різко схопив її за підборіддя й повернув обличчя до себе, змушуючи дивитися. Пальці стиснулися жорстко, майже боляче, не залишаючи їй жодного вибору.

Вона сіпнулася, намагаючись вирватися, та марно.

 Його хватка була надто сильною.

— Знаєш, що допомогло мені вижити всі ці роки? — тихо промовив він, не відводячи погляду. Його сталеві очі ніби зазирали їй просто в душу, не залишаючи жодного місця, де можна було б сховатися. — Віра.

Кутик губ ледь смикнувся.

— Та ні. Не в якесь там добро, світло чи справедливість, — Драко ледь помітно хитнув головою. — Усе це — повна маячня. Як і всі ці байки про обраних… на кшталт твого Поттера.

Герміона дивилася на нього, відчуваючи, як сльози стікають не лише по щоках, а й на його пальці, що все ще тримали її.

— Я вірив лише в одне — у себе. Саме ця віра давала мені сили триматися до останнього подиху. А лють і жага помсти — не здаватися й іти далі. До самого кінця.

Він відпустив її підборіддя, але не відійшов, залишившись на тій самій небезпечній відстані. А його уважний погляд ковзнув зверху вниз.

— Тож залиш свою сентиментальність при собі, Ґрейнджер. Вважаєш мене монстром? Нехай. Я ніколи не стверджував, що живу за якимись моральними кодексами чи принципами. Ніколи не казав, що хороший. І вже точно не виправдовував своїх вчинків.

Коротка пауза.

— Бо мені просто немає до цього діла.

Його голос не змінився — той самий рівний, холодний.

— Так, мене змушували робити жахливі речі. Та я не шукаю ні твого прощення, ні схвалення. У мене немає розкоші сумніватися — ні в собі, ні у власних рішеннях, коли щодня доводиться покладатися лише на свої інстинкти.

Він знову зустрівся з нею поглядом.

— Засуджуй мене, скільки хочеш. Мені байдуже, що ти думаєш. Ти не маєш уявлення, що я пережив і що бачив щодня. Не намагайся це зрозуміти…

Його голос стих. Він провів великим пальцем по її щоці, стираючи сльози.

— Ти все одно не зрозумієш. І я б ніколи цього не хотів. Такого не бажають навіть ворогам.

Тиша.

— Та дещо ти все ж маєш зарубати собі на носі, Ґрейнджер. Той хлопчина, якого ти знала колись… давно мертвий. Його не повернути. Ніяк.

Погляд ковзнув убік, щелепа напружилася, ніби ці слова далися важче, ніж він хотів показати.

— Повір… я намагався.

Вони мовчки дивилися одне на одного, ніби намагаючись щось вичитати в чужих очах.

— Тепер я — Лорд-командувач. І я служу йому. Темному Лорду.

Слова повисли в повітрі — важко, відтинаючи простір навпіл. Наче щойно провели чітку межу, яку вже неможливо переступити.

— Знаєш, хотів би я тут сказати щось на кшталт: “я його кат, його скривавлені руки, найстрашніше жахіття його ворогів”… і все таке, — мовив Драко вдавано пафосним тоном. — Та це не так. Далеко не так.

Крива, гірка усмішка ковзнула по його губах.

— Я — ніщо більше, ніж його ручний пес на ланцюгу. Той, що вбиває за першим же наказом свого господаря, — тихо сказав він і клацнув пальцями.

Герміона мовчала. Вона хотіла щось сказати… заперечити, відштовхнути ці слова — та не змогла. Горло зрадницьки стиснулося, не даючи вимовити ані звуку.

— Схоже, твоя правда. Я справді — чудовисько і вбивця, — тихо сказав він.

Його рука повільно піднялася. Пальці ковзнули до її волосся, обережно підхопивши прядку. Він накрутив її на палець — повільно, майже задумливо.

Герміона завмерла.

Подих збився. Вона дивилася на нього, не відводячи очей.

У його срібних очах — щось темне, глибоке, виснажене.

У її — біль, розгубленість… і те, що вона так відчайдушно намагалася приховати.

Кілька довгих секунд вони просто дивилися одне на одного — ніби намагаючись щось довести… чи, навпаки, втримати.

— Ніколи не забувай цього. Зрозуміла мене? — нарешті мовив Драко, тихо.

А тоді він повільно розтиснув пальці. Прядка вислизнула з його руки.І він відступив на крок — уперше за весь цей час даючи їй простір.

Герміона проводжала його поглядом, досі спираючись спиною на дверцята шафи. Очі були вологі від сліз, дихання — рване, нерівне. Тим часом Драко підійшов до столу, налив собі ще один келих, сів на перший-ліпший стілець і зробив ковток. А тоді відкинувся на спинку, недбало закинувши ногу на ногу. І дивився кудись у порожнечу.

Якийсь час Герміона мовчки вивчала його.

І ким ти став, Драко?..

Перед очима на мить сплив інший образ — знайомий, колишній. Аристократичний, впевнений у собі хлопець із холодною, але живою іскрою в очах.

І він зник.

Замість нього перед нею сидів інший — надламаний, виснажений.  Той, хто топив біль усередині в алкоголі й звик робити речі, від яких холоне кров.

Думка вдарила різко, майже фізично. І по її щоці знову тихо покотилася сльоза.

І зрештою мусила визнати — Драко, якого вона знала, ніколи не став би говорити з нею так. Не дивився б на неї цими холодними, чужими очима.

Хай що з ним сталося… але це вже не він.

— Не можу повірити… — раптом гукнула вона, змусивши його нарешті глянути на неї.

— Колись… я захоплювалася тобою, — ледь чутно сказала вона. — Я вважала тебе… була певна, що ти…

Слова застрягли в горлі. Здавалося, він не рухався цілу вічність, чекаючи, що саме вона скаже далі.

— …станеш колись великим чаклуном, — зовсім тихо договорила вона.

Спершу щось у його погляді здригнулося. Ледь помітно. А тоді він повільно натягнув усмішку й відповів:

— Що ж. Я вмію розчаровувати. У цьому мені нема рівних із самого народження.

— Краще б ти помер, аніж служив йому, — хрипко мовила вона.

На мить вона сподівалася, що він не почув.

Та ні. Він почув.

Це стало очевидно з того, як його штучна усмішка завмерла разом із келихом біля вуст.

 Очі ж пильно вп’ялися в неї.

— Ти справді цього хотіла б? — тихо спитав він, не зводячи з неї очей.

Келих у його руці ледь помітно здригнувся.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно, — відповіла вона сипло.

Поки очі Герміони знову наповнювалися сльозами, його обличчя вже знову стало непроникною маскою.

— Краще б ти помер того дня… на полі бою… — видихнула вона крізь зуби. — І я б ніколи більше тебе не зустріла. Ніколи б не дізналася, що з тобою сталося…

— Не повіриш, — тихо мовив Драко, дивлячись перед собою. — Я щодня лягаю спати з тією ж думкою.

Якусь мить він мовчав, а потім повернув до неї голову.

— Та що маємо, те маємо, еге ж, Ґрейнджер?

Герміона  більше не витримала.

— Ти боягуз, Мелфою! — її голос зірвався. — Ти просто боїшся… йти шляхом правильності. Шляхом світла!

Драко втомлено зітхнув, відкладаючи келих.

— Ні. Правда про мене значно простіша, — сказав він, повільно знімаючи ногу з ноги й опускаючи її на підлогу. — Я просто поганий. Ось і все.

Та, зустрівшись із її розчарованим поглядом, він роздратовано видихнув.

— Ґрейнджер, заради Салазара, припини нарешті шукати в мені те, чого там немає. Ти вже якось спробувала — і, як пам’ятаєш, нічим хорошим це не закінчилося. Запевняю, цього разу ти теж нічого не знайдеш. Я втратив на цій війні забагато, щоб у мені залишилася хоча б крапля щастя… чи людяності.

— Ти помиляєшся, — тихо сказала вона, згадуючи слова Дамблдора. — Щастя можна знайти навіть у найтемніші часи, якщо не забувати звертатися до світла!

Цього разу Драко лише гучно пирхнув.

Відверто.

Нахабно

— І хто, дозволь спитати, вбив тобі в голову цю нісенітницю? Макґонеґел? Поттер? Чи, може, той пришелепкуватий Дамблдор, який тільки й робив, що закривав очі на дітей, яких мав би захищати?

— Дамблдор був великим чаклуном! І він дбав про нас!

Тиша. Його погляд ковзнув по ній без жодної емоції.

І зрештою він лише кинув:

— Як прикро, — тихо мовив Драко. — Як прикро чути подібну нісенітницю від такої далеко не дурної чаклунки, як ти, Ґрейнджер.

Її ніздрі різко роздулися.  Пальці стиснулися в кулаки — так сильно, що побіліли кісточки.  У грудях піднялася гаряча, задушлива хвиля гніву. Він це звісно помітив: напружені плечі, спалах в очах, той різкий вдих — вона вже була готова знову кинутися в бій проти нього.

Але Драко лише втомлено подивився на неї, ніби ця розмова витягувала з нього останні сили — і холодно мовив:

— На сьогодні досить, — мовив він і нарешті підвівся.

Схопив пляшку зі столу й рушив до виходу.

А потім кинув через плече, навіть не озираючись:

— Я вже втомився від тебе й твоїх сцен. Тож опануй себе нарешті… і йди спати.

— А ти йди в пекло! — відрізала вона.

Драко вже був на порозі, але озирнувся й недбало кивнув у її бік, вказавши на неї пляшкою.

— Не повіриш, — кинув він. — Саме туди я і збирався.

І не давши їй сказати бодай ще слово, він гучно грюкнув дверима — так, що здригнулися стіни.

Герміона дивилася йому вслід, втупившись у зачинені двері.

З її грудей вирвався глухий, зламаний схлип. Рука різко злетіла до грудей — ніби це могло хоч якось стримати той біль, що розливався всередині.

Пекучий.

Гострий.

Нестерпний.

Він розходився по тілу хвилями, стискав легені, не даючи вдихнути на повні груди.

І раптом стало моторошно ясно.

Відчуття було таким, ніби щойно хтось помер.

Ніби щось обірвалося. Остаточно. Безповоротно.

І цього разу це була правда.

Герміона повільно заплющила очі.

Драко, якого вона пам’ятала…

Драко, якого берегла у своїх спогадах…

Драко, якого колись знала — він помер.

І його вже не повернути.

Ніколи.

Усе, що залишилося від нього, — лише чужа тінь.

♫ Paralyzed — NF