Глава XLVIII. Барон Франкінштайн.

Ми ретельно прочесали територію парків і самого замку, намагаючись не привертати до себе увагу. Як і очікувалося, ні я, ні Алісія нічого нового не виявили. Зробили невелику перерву у наших апартаментах. На якій було ухвалено рішення знову сходити до парку та непомітно оглянути підозрілий павільйон, і підготуватися до нічної вилазки.

Іменинник, його друзі та гості на той час вже повернулися з полювання. І в парку відновилися гуляння, всі почали робити перекуси в очікуванні театральної вистави, яка мала відбутися на літньому майданчику.

Проходячи основною алеєю, ми знову зіткнулися з Максиміліаном та його компанією. Серед усіх помітно виділялася людина, в якій я легко впізнав барона Фредеріка фон Франкінштайна. Високого зросту, широкоплечий, він був схожий на свого сина. Такі ж блакитні очі-крижинки, але вже трохи вицвілі від часу, біляве волосся, що стало сивим. Відрізняло його від сина також наявність акуратно підстриженої борідки.

Алісія та я підійшли засвідчити повагу господареві маєтку. Дочекавшись поки він зверне на нас увагу, Алісія побажала йому доброго здоров’я, а я мовчки схилив голову.

– Алісія фон Брейн? О боги, як же ти виросла, дівчинко, – вигукнув барон, а потім легенько обійняв її, – а хто цей юнак?
– Дозвольте його представити, це Олександр Флай, мій друг, – сказала Алісія.

З огляду на етикет, все вірно, ми ж не заручені.

– Олександр Флай, я вже чув це ім’я, – задумливо заявив барон.
– Не може бути, – я щиро здивувався.
– Так цілком вірно. Кажуть, що саме завдяки вам було проведено раптову військову операцію, яка дозволила зняти оточення з Філграда.

Після цих слів, всі подивилися на мене, включаючи навіть Алісію. Ось демон, я щосили намагаюся тримати секретність, а про це вже відомо всім охочим. Спочатку тімерійській розвідці, і ось тепер про це почали говорити просто на ярмарках.

– Це правда, Олександре? – поцікавилася Лілія фон Франкінштайн, яка була тут разом з усіма.

Це мені зовсім не подобається, але заперечувати просто безглуздо.

– Так, це правда, але, крім мене, там була ще купа інших людей. Подробиці я не можу повідомити, це державна таємниця.
– Розуміємо, розуміємо, – покивав головою барон, – чому я цим так зацікавився? Бачите я і сам певною мірою фахівець.

То про що це він? Я трохи упустив нитку його думки. Але потім здогадався включити Магічний Зір і подивитися на барона. Так і є, він темний маг другого рангу, але не дуже сильний. Теж фахівець? Натякає на некромантію?

– Як спеціаліст спеціалісту хочу показати свою роботу, трохи, так би мовити, похвалитися, ви ж не проти? – продовжував барон.
– Звичайно, не проти, з задоволенням подивлюся, – підтвердив я.
– У такому разі, залишимо молодь розважатися і ходімо зі мною. Алісія, ви з нами?
– Так, – трохи насторожено відповіла дівчина.

Ми залишили галасливу компанію і попрямували до того загадкового павільйону. Несподівано. Нам його покажуть? Отак просто візьмуть і покажуть? А може, це пастка? Барон знає про мене більше, ніж хотілося б. Спокійно Олександре, рано ще панікувати, тим більше ми вдвох з Алісією, а вона маг вищого рангу.

У павільйоні була занедбана художня студія. Але барон вказав на гвинтові сходи, і ми почали довгий спуск, напевно метрів шістдесят. А у Фредеріка фон Франкінштайна відмінне здоров’я, якщо ці сходи не завдають йому жодного клопоту. Коли ми спустилися, Барон ляснув у долоні, і все приміщення наповнилося яскравим світлом. Воно було просторим і високим, стіни були викладені каменем грубої обробки, а на стелі було стрілчасте склепіння. Посередині залу знаходилась широка кам’яна плита.

– Це моя лабораторія, тут я займаюся воскресінням мертвих, – пояснив барон.

При цих словах очі Алісії стали квадратними.

– То ви некромант? – спитала вона здивовано.
– Так, моя дівчинка, так само як і метр Олександр.

Тут її очі стали ще більшими, хоча мить тому здавалося, що це неможливо.

– Олександре, і ти теж? – запитала вона невдоволеним тоном.
– Так, Алісія.
– Так, а чому я про це дізнаюся тільки зараз?

Я не міг зрозуміти, вона дійсно дивується або зображує що ми є пара?

– Я хотів тобі розповісти трохи пізніше, коли ми дізнаємося один одного краще.
– Добре, залишимо цю розмову на майбутнє, – швидко заспокоїлася Алісія.

Тепер вона повернулася до барона і почала допитувати його, але вже без емоційного тиску.

– Скільки мертвих ви воскресили?
– Тільки одного, – зітхнув барон.

Ми з Алісією здивовано переглянулися.

– Одного? – перепитала його Алісія.
– Теоретично мені мало вистачати сили, але на практиці темна енергія йшла з тіла мерця швидше, ніж я встигав її накачати до потрібної межі.
– Так, я колись стикався з цією проблемою, – підтвердив я слова барона, – тут треба або спеціальними магічними печатками закривати меридіани астрального тіла, або заповнювати тіло дуже швидко, одним міцним зусиллям. Є правда і третій шлях, постійно вливати енергії більше чим йдуть її втрати, дуже неефективний, проте дієвий, коли енергії вдосталь.
– Я пішов третім шляхом, але використав стихійну магію. До цієї лабораторії йдуть маговоди, які нагорі з’єднуються з громовідводами. Під час сильної грози туди потрапила блискавка, і піддослідне тіло повністю наповнилося стихійною маною, доки вона витікала, я влив темну енергію, довівши її до потрібної концентрації. І в мене вийшло.

Ми уважно слухали барона. Алісія при цьому ще косилася на мене, перевіряючи слова барона моєю реакцією.

– Це чудово, ви витончено розв’язали цю проблему оригінальним способом, – щиро похвалив я барона.
– А як ви виходите з цієї ситуації, метре Олександре? – запитав він у мене.
– Я не винаходив нічого нового, другий спосіб з того, що я перерахував. Але поділитися техпроцесом та документацією я не можу,
– Розумію, розумію.
– Значить, ви воскресили лише одного мертвого? – це вже уточнювала Алісія.
– На жаль, так. Це складно, для роботи потрібна гроза, потрібна блискавка, вона має бути достатньої сили. Я маю спіймати відповідний момент. Коли стихійна мана вже почала виходити, і є куди вливати темну енергію, але стихійної мани ще достатньо, щоб повністю заповнити та заблокувати астральні меридіани.

Поки він це пояснював, Алісія підозріло дивилася то на мене, то на Фредеріка фон Франкінштайна.

– Навіщо ви взагалі захотіли це зробити, – спитала вона барона.
– Ех, хіба в цьому немає величі, коли ти в порох вдихаєш нове життя, в цей момент ти почуваєшся себе рівним стародавнім богам.
– Але ж це звичайна нежить! – здивовано вигукнула моя напарниця.

Барон ще раз зітхнув.

– Багато хто не розуміє, і тому я намагаюся тримати в таємниці свої заняття. Воскресіння мертвих може бути кроком до істинного воскресіння, а це боротьба із самою смертю!

На ці слова барона я ствердно покивав головою, я цілком розумів і підтримував його.

– Ми можемо подивитись вашу роботу, – попросив я барона.
– Звичайно, пройдіть далі вглиб.

З головного приміщення вів коридор із закругленою стелею. Ми пройшлися ним, і побачили в стіні камеру, відокремлену від основного приміщення міцними гратами. За гратами стояло дивне створіння. Воно було схоже на людину, пристойного зросту, два з половиною метри. Вся істота була пошита з різних частин людських тіл, грубі шви покривали всі видимі ділянки. Створення стояло і сумно дивилося на нас.

Саме так, сумно! На емоції здатна лише найвища нежить. Я негайно ввімкнув Магічний Зір і здивувався ще більше. Істота була одночасно мертвою і живою! Мертва основа, на якій була жива тканина.

– Вражає! – вигукнув я і спокійніше продовжив. – Можу я увійти?
– Звичайно, можете, але я б не рекомендував цього робити. Я зовсім не можу ним управляти, як би я не намагався, у мене не виходить, – відповів мені мій колега з темного мистецтва.
– Все гаразд, я не постраждаю, – запевнив я його.

Барон повернув важіль на стіні, і в замку решітки пролунало клацання. Я увійшов, а потім помітив, як Алісія заперечливо хитає мені головою. Я їй підбадьорливо посміхнувся. Підійшов ближче. Створіння також сумно дивилося на мене і не рухалося. Я почав розглядати його обличчя та очі, вони здавались цілком осмисленими. Ось так!

Поки я вивчав цю дивну істоту, барон неквапливо дістав трубку, забив її тютюном і запалив магічний вогник. Створення різко завило і підняло руки до моєї шиї. Спробувало її схопити. Але я їх блискавично перехопив та активував Погляд Василіска. Істота не заснула, але відразу заспокоїлася.

– Бароне Франкінштайне, негайно загасіть вогонь, стихійна магія його лякає, – тут уже скомандувала Алісія.
– Вибачте, вибачте, – барон відразу ж загасив вогонь і почав перепрошувати, – я не знав про такий ефект.

Я вийшов із камери, а барон зачинив грати.

– Це чудово! Те, що я зрозумів. Ця істота частково жива, хоч в неї є мертва основа. Тому у вас, бароне, і не виходить його контролювати за допомогою звичайних, класичних методів. Вам треба поводитися з ним як живим, годувати його, вигулювати та не тримати його тут. Я думаю, згодом це створіння може стати цілком розумним. Бароне, ви створили шедевр!

Барон усміхався, дивлячись на мій ентузіазм, але якось не надто жваво, можна навіть сказати, сумно. Ми почали повертатися.

– Стійте, – раптом сказав барон, – є ще одна річ, яку я хочу вам показати. Раз у мене в гостях гарний фахівець. Може, ви мені щось підкажете.

Він притулив долоню до стіни. Почекав трохи, а потім натиснув, і там утворилися потаємні двері до маленької кімнати. Тут знову були гвинтові сходи, та знову спуск десять метрів униз. Ми вийшли в новий зал зі склепінчастою стелею і стінами з каменю, але він був набагато меншим. У центрі стояла невисока колона, така, яку я хочу собі у сад. На ній лежала металева корона. Вона була чорна і здавалася іржавою. Я легко впізнав той темний артефакт, заради якого ми сюди прийшли.

– Що це? – запитала Алісія.
– Це наша сімейна реліквія, вона дуже давно належить нам, і вже забулося, звідки вона взялася. За переказами її називають Короною Царя Мертвих.

За цих слів мурашки побігли в мене по спині. Я згадав пророцтво Інгіла Варкса, того темного мага, який брав участь у заклику Костяного Лорда. Невже барон теж належить до цієї темної секти? Чи він тут зовсім ні до чого?

– Раніше ця корона зберігалася у замку, у нашій скарбниці. Але десь пів року тому, я виявив, що вона, час від часу, випускає промені темної енергії. Це мене дуже стурбувало, і я переніс її в це сховище. Але частота випромінювання та потужність продовжують зростати. Я дуже боюся, що мені доведеться позбутися цієї корони.

Барон глянув на мене з надією і спитав:

– Олександре, чи ви можете мені щось порадити?

Я включив Магічну Концентрацію та замислився.

– Можна створити невелику скриньку параболічної форми, всипати її дорогоцінним камінням, дуже щільно і з правильною орієнтацією. У каміння потрібно вплавити будь-яке темне закляття. Така скринька буде розсіювати енергію вгору або вниз. Ну і зрозуміло, під це випромінювання краще не потрапляти, – дав я пораду барону.

Ще трохи подумав і додав:

– А ще цей артефакт можна здати у службу безпеки, хай у них голова болить.
– Це все ж таки сімейна реліквія, не хотілося б її віддавати, – зауважив барон, – але ви дали дуже цінну пораду.

Я знову активував Магічний Зір і оглянув корону. У магічному діапазоні вона була такою самою чорною від темної енергії. Я зробив ще зусилля, намагаючись розгадати її таємницю. Пізнати незбагненне. У цей момент у мене в голові щось клацнуло, і я зрозумів, що корона це портал в інше місце чи вимір. Двері, через які просочується темна енергія. Я здивувався своєму розумінню та усвідомленню того, що я вийшов на новий рівень Магічного Зору. Тепер я не лише можу бачити магію, а й іноді частково розуміти суть речей.

– Бароне, а ви не пробували використовувати цю корону як джерело темної енергії? – спитав я Фредеріка фон Франкінштайна.
– Звичайно ні, мені вистачає глузду розуміти, наскільки небезпечна ця річ, – відповів барон.

Після цієї розмови ми покинули підземелля і попрощалися з бароном біля входу до павільйону. Фредерік фон Франкінштайн несподівано поплутав нам усі плани на вечір. Ми тепер вирішували, що робитимемо далі.

– Чесно кажучи, я втомилася, цей день мене повністю вимотав, бо треба було ходити та до останньої межі напружувати магічне чуття. Ви як хочете, Олександре, а я піду спати, – сказала Алісія.

Я подумав і теж вирішив іти спати, безглуздо буде лазити цілий вечір без своєї офіційної пари. Почитаю книгу на ніч в апартаментах.

– Я з вами, Алісія.

Ми пішли назад у замок. Проходячи повз намет з силоміром, моя несправжня дівчина помітила, що її ім’я ще досі займає перше місце. Ніхто навіть не побив результату Максиміліана фон Франкінштайна. Вона підійшла до господаря, та їй вручили приз, величезного плюшевого ведмедя.

– Тримай, це тобі, моя крихітко, – вона простягла мені ведмедя.

Ее.. вона що, глузує? Так, саме це вона і робить, подумав я, дивлячись на її посмішку. Але ведмідь був шикарний, великий та пухнастий. Я мовчки його взяв. Подивився Алісії прямо у вічі та з усмішкою сказав:

– Дякую, Алісія. Але майте на увазі, ведмедя назад я вже не віддам.

А потім обійняв ведмедя і притис його до своїх грудей.

– Хмм.. – щось невиразно сказала дівчина, розвернулась і пішла у бік замку.